Ліля. Париж. Кохання

8

Тут я змушена зробити маленьку ремарку.

По-перше, мої герої почали інтелектуальну сварку, котру заведено називати дискусією, все глибше залізаючи в хащі історичних домислів і фактів. І ця сварка, себто дискусія, затягнулася на добрячу кількість сторінок. Чи воно вам треба цього чудесного ранку/дня/вечора?.. По-друге, я зовсім не очікувала від моєї дівчинки Ліадейн – експатки й фотографа з Парижа – такої настирності в цьому питанні.

Чому це було так важливо для неї? Звісно-звісно, я пам’ятаю, що ми вже з вами дали відповідь на це запитання наприкінці Кола першого. Пам’ятаєте? «Ніщо у світі не має сенсу, якщо ви його у цьому не бачите». Однак… Я б хотіла додати певної прозорості каламутній річці мого роману.

Ліадейн у школі називали Лілею. Та й за паспортом вона була Ліля – в Радянському Союзі не дуже полюбляли дивні імена. Ті, що здавалися буржуазними, непристойними, вульгарними, аби випендритись і таке інше. А простіше – просто дивакуватими, ексцентричними, такими, котрі вирізняли з-поміж інших. Усе мало бути під копірку й однаковим на зріст, як вазони на підвіконні прапорщика космодрому десь попід Плесецьком – якось так.

І ось, коли та грандіозна махіна, що «звєздою» солдатика, котрий «просто хотєл остаться» з дівчиною, «но високая в нєбє завьот в путь»[42] нарешті розпалася, і Ліля знайшла сили піти всупереч тому життю, що чекало на неї в рідному Києві й податися світ за очі (аж до Парижа з його ліхтарями на Ейфелевій), усе індивідуальне, рідне й не «під копірку» набуло для неї особливого значення.

– Мою бабусю звали Ліадейн?

– Так, Крихітко… Та й тебе так повинні були назвати – це було сімейною традицією.

– А чому я тоді Ліля?

– Ну бо в СРСР було нетипово давати дівчаткам таке ім’я.

– А Ліля – то типово?

– Сонечко, ну не так нетипово, як Ліадейн. Власне, молодшу сестру Лариси Косач так звали… Ти знаєш, хто це[43]?

– Так, мамо, звісно знаю! Не знущайся з мене. Я дуже люблю «Лісову пісню», просто дуже…

– Тоді можеш уважати, що тебе названо на її честь. Круть?

– Оці твої слівця сучасні… І звідки ти їх приносиш постійно?

– Ну це не тюремний жаргон. І на тому дякуй. І на тому, що не назвали тебе Ліадейн. Звісно, батько мені цю ідею «задвинув», коли я тільки завагітніла. До речі, щодо хлопчика у нього зазіхань на авторське право придумувати ім’я не було. Може, тому всю вагітність я сподівалася на хлопчика…

– Красно дякую!

– Не злися. З ім’ям Ліадейн тебе б у школі розтерзали. Я – вчителька. Повір мені, діти – найжорстокіші людські створіння. Це, коли вони виростають і взнають, що таке біль, стають м’якішими чи втомленішими… А дітьми люди – як струна, що перерізає горлянку, і сама того не знає, – невинні й кришталево жорстокі…

– Тобто от ніяк мені б не прожити було Ліадейн?

– Це ж не Даздрапєрма[44]… Ось вона – за милу душу.

– Ну придумали мені б псевдонім сімейний – як Ларису в дитинстві називали Лесею, і вона потім його взяла для творчості. Називали б мене Ліадейн…

– Лілю, дитинко, ну чого ти така? Навіщо злишся? Міша покійний хотів, аби тебе так звали – він просто марив цією ідеєю. І ти ж знаєш, тітка його була Ліадейн по паспорту, але я хотіла тобі кращої долі, серденько…

– То я тепер буду Ліадейн! І крапка!

* * *

Крити було нічим. Я й справді не була кваліфікованим істориком, і мені справді ну дуже хотілося вірити в те, що легенда з Ліадейн – не якась там вигадка. Тож я, прагнучи цього, несвідомо стягувала до купи матерію сукні джерельних фактів, якої бракувало, прикриваючи своїми фамільними легендами ті частини оголеного тіла історії, котрих також бракувало. Я вирішила змінити тему:

– То чому? Ну, чому ваш Рупхерт Третій Пфальцський…

– Він став Рупхертом Першим після коронації…

– Ну нехай так! То чому він поперся вже коронований до Гайдельберґа? Адже, король всія Священної Римської міг вибрати собі й більший замок, чи не так?

Німець розсміявся, але терпіння остаточно ще не втратив.

– А куди він повинен був поїхати на вашу думку?

– Ну, не знаю… Навкруги стільки замків!

– Це цікаво… Гаразд. Наприклад?

– Ну хоча б в Ельц!

– Гадаю, лицарі з династії Ельц не дозволили б[45]…

– Я не знаю. Нойшванштайн[46]?

– Ви знущаєтесь? Він побудований досить недавно, і не треба згадувати Гогенцоллерн[47], бо тут зійшлися обидва чинники: недавно побудований, та й пруські королі були б проти. Ви повинні зрозуміти одне: кожен замок хтось будував і комусь належав і до того ж – на певній німецькій землі. І в основному для досить утилітарних цілей: або захисту території від загарбників, або задля іміджу. Однак то пізніше. Ви знаєте, що тільки графи могли будувати замки[48]?

– Стривайте… Тобто король не міг оселитись у якомусь із замків на свій вибір?

І ось тут, здається, мій співрозмовник нарешті таки втратив терпіння.

– Звісно ні! І, як я вже казав, консолідованої імперії як такої не існувало. Рупхерт мав вукрай непевне становище, що і підтвердилося згодом: за борги він мусив продати навіть фамільний срібний посуд, а потім – і свою корону. І от за два роки до того, уявіть, він наслідував кюрфюрство Пфальське. Так, саме те, котре ви навіть не можете правильно вимовити. Столицею цього курфюрства, в котрому він по праву наслідування володарював і досить певно, наважуся припустити, почувався, був саме оцей Гайдельберґ, у котрому ви ось тепер є і сперечаєтеся зі мною. Тому після коронації він приїхав саме сюди святкувати й разом зі своєю дружиною Елізабет. А зовсім не якоюсь там Ліадейн! Пробачте… І навіть коли подався для цього до сусіднього монастиря й розмістив там свою придворну свиту, він уже мріяв про зведення на горі Кенігштуль грандіозного готичного палацу. Для цього з Франкфурта прибув відомий архітектор Гартен фон Марденер – це достеменно відомо, – шваб підняв вказівний палець, наголошуючи на непорушності своїх слів. – І Рупхерт, я гадаю, приїздив сюди на коні спостерігати, як утілюється його задум у життя. Розумієте?

– Ви мене за ідіотку маєте? Я прекрасно обізнана з діяннями вашого Рупхерта, хай йому грець! І знаю, що відразу після коронації він двічі намагався перейти через Альпи, аби бути коронованим ще й в Італії. І двічі зазнав поразки: спочатку в битві з Вісконті, від якого він вимагав, аби той повернув титул герцога Міланського, незаконно отриманий від Рупертівського попередника, а потім – через банальний брак коштів. І все. Фініта ля комедія. Його авторитет тут, у рідній Німеччині, так упав, що почалася анархія. То ви стверджуєте, – тут настала моя черга складати руки на грудях і єхидно посміхатись, – що він регулярно скакав сюди на своєму конику, щоб подивитися на будівництво вряди-годи?

[Тільки тепер я усвідомлюю, яким терплячим насправді виявився мій співбесідник. Ох, тільки тепер…]

– А чому й ні? Адже помер він тільки в 1410-му й, судячи з того, що Палатинат перейшов разом із замком до старшого з чотирьох його синів, Рупхерт володарював у палаці до самого свого кінця.

Я помітила, що сонце остаточно покинуло баштові вікна. Сувої, або пергаменти, що стирчали повсюди, почали нагадувати оті перешкоди, що на землі заважали танкам противника під час Другої світової перейти рубіж великих міст. Я ледь не обперлась об один із них і відчула, як він боляче кольнув мене під ребра.

Шваб подивився на мобільник, що розривався від миготіння, і розвів руками:

– Послухайте, не для підготовленого… не для історика… досить складно сперечатися на такому рівні. Тим паче я розумію, що це питання вас дуже хвилює, воно є особистим для вас і тому ви нервуєтесь ще більше. Та й мені вже час – дружина чекає з пфанлє[49]. Кхм-кхм. Продовжимо завтра.

9

Ресторан виявився затишним, та й і був у двох кроках від тієї стародавньої церкви, де вчора в мене була запекла дискусія з істориком, і від нашого готелю. Власне, все містечко було не те що компактним, а ну просто маленьким. Надворі лило як із відра й починало падати щось біле, а всередині, на противагу, затишно потріскували дрова в комині. Двом підтягнутим американцям принесли їхнє замовлення, але порції виявилися такими великими, що вони пороззявляли роти й одразу попросили відкласти й запакувати із собою. Все видавалось ідеальним з одним суттєвим мінусом для мене: вино було слабеньким, а саме тепер це було вкрай погано. Я пила другий келих і чекала на мою дівчинку, роздивляючись картини на стінах, усі як один в один із медіальним сюжетом, і старі балки стелі. Я знала, що розмова буде не з легких, і хотіла бути трохи п’яною, трохи більш спорядженою до експедиції з пошуків розуміння Максим у дрімучому лісі почуттів, трохи більш підготованою до емпатії та поразки. Трохи більш… якою? Розслабленою? Я не знала напевно, чого я прагнула, доки напивалася. Потім зрозуміла, що до смерті боялася цієї розмови. Боялася вкрай.

– Сосиски чудові… Чи як вони тут називаються? – чавкаючи своїм прекрасним ротиком, промовила Макс.

– Що? А… не знаю, – пробурчала я, намурмосившись.

– Гаразд, не хочеш про ковбаски, давай про померлих предків. Ти обіцяла розповісти, чому ми тут. Пам’ятаєш?..

Запала ніякова мовчанка. Я все дивилась, як за вікном падав сніг, спочатку схожий на дощ, а потім на якесь м’яке пір’я, що розчинялося в повітрі, не встигаючи долетіти до землі, немов то були пір’їни з крил янголів, і простим смертним зась отримати такий сувенір. Коли стало ще холодніше, сніг, сформувавшись у білі, чіткі сніжинки, нарешті, повалив рясно й випав на мокру бруківку середньовічного міста. А інакше бути не могло. Зима.

Холод і морок…

* * *

«Усе, що робиться – робиться на краще». «Те, що не можеш змінити – треба прийняти». Чули про таке? Авжеж, чули… і прислухалися. Звісно, прислухалися до цих настанов. І єдиний раз, коли ви до них не прислухалися і зробити анічогісінько не змогли – коли це було справді важливим. І плювати, що минули століття. Плювати, що то навіть, може, неправда все, а легенда, казка, вигадка…

– Агов! Ти мене чуєш? Я запитала: що ми тут робимо?

– Я тут, бо в хроніках мого роду написано, що це може мене змінити.

– Що..?

– Ну це такий документ. Рукопис швидше. Ні, документ… Я не знаю, що воно є насправді. Це така історія про моїх предків, померлих, як ти їх назвала, написана від руки попередніми з мого роду й захована в пляшці. А згодом передана мені в спадок. І ось настає час, ти ту пляшку розбиваєш і читаєш написану цидулку. А потім, судячи з усього, твоє життя змінюється… Я тут, бо там написано, що я можу змінитись. А ось чого ти тут, я й гадки не маю…

– М’о, бо я кохаю тебе?

– Макс… Ти розумієш, що я – не така, як всі? – Я ніколи не запитувала раніше її про це, однак тепер я відчула, як би це не було смішно, що мушу спитати в лоба.

– Звісно! І саме тому я кохаю тебе.

– Так, постривай, ти мені за останню хвилину вже двічі освідчилася в коханні… Вперше за весь час, що ми разом. Ти розумієш, що я не можу мати дітей?

– Ну так. Я ж кажу – це добре! Ну тобто нормально, – похнюпилася вона, немов дитина. – Бо я, я хочу народити, а ти… будеш моєю половинкою.

– Послухай, це дуже серйозне питання… Тобі хоч цікаво, чи мені подобається, що я така? Ти ніколи не питала себе, що, може, і я хочу народити?

Вона засміялася. Так заливчасто, що навіть незворушні американці за сусіднім столиком витріщилися на нас. Мене це якось вразило – це суперечило моїм уявленням про її тонку натуру, виховання і моє бачення її взагалі.

– Ти справді гадаєш, що якийсь там рукопис, якась там цидулка тобі допоможе в цьому? Ха-ха-ха! Та ти б просто раділа, що я з тобою, і ми кохаємо одне одного, і наше життя… То… ну… Господи. Досить, – вона не змогла найти слів.

– Манна небесна?

– Що?

– Наше життя – манна небесна?

* * *

Що ж… Чому вірити? Чи є хоч десь правда? У яких саме джерелах? Тих, офіційних, що я бачила сьогодні на власні очі, понатиканих у баштові стіни? Чи в тих, зі старих пляшок бордо й не лише, написаних від руки нерозбірливим почерком моїх предків?

Я нервово засовалася на готельному ліжку й розбудила Максим. Вона, ще заспана, поморщила свого прекрасного носика. Я відчувала, що наші стосунки вичерпали себе. Чи варто склеювати глечик порозуміння, підтримки, турботи і ніжності? Мені й досі у вухах стирчало оце «Та ти б просто раділа, що я з тобою». І її хижі маленькі ікла, немов у дикого дрібного звірка, і той блиск в очах… Я хотіла це забути. Принаймні не думати про це.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Французька прикмета.

2

Pinus cembra L. – європейський кедр. Росте в Німеччині на високогір’ї.

3

Труси й підштанки в Середньовіччі.

4

Нюрнберзькі расові закони – два расистських (насамперед антиєврейських) законодавчих акти («основні закони») – Закон про громадянина Рейху та Закон про охорону німецької крові й німецької честі.

5

Спеціалізувалася на політичних в’язнях. Зокрема, в червні 1941 року працівники НКВС розстріляли близько 1000 в’язнів (згідно зі свідченнями начальника тюремного відділу НКВС по Львівській області лейтенанта Лермана, 924 особи).

6

Трилисник (конюшина) – символ Ірландії і навіть більше – зареєстрована торгова марка Республіки Ірландія.

7

На початку Середньовіччя Англія не мала столиці як такої. Королі переїжджали з місця на місце, а за ними і весь двір. Найбільше статусу столиці відповідав Вінчестер, де зберігалася королівська скарбниця. Однак це змінилося 1200 року, коли ту перенесли у Вестмінстер і той де-факто став столицею. В середні віки Вестмінстер був маленьким містечком вгору по річці від Лондонського Сіті. З XIII ст. Лондон зростав у двох різних частинах. Вестмінстер був королівською резиденцією і центром керування, тоді як Сіті став центром комерції й торгівлі, і ця різниця між ними є і сьогодні.

8

Ідеться про тюльпани й тюльпаноманію – першу у світі економічну бульбашку.

9

Курт Воннегут «Ґалапаґос».

10

Оммаж «Огниво» Андерсена.

11

Головний герой п’єси Т. Вільямса «Трамвай „Бажання”».

12

Моя ФБ-сторінка «Галина Горицька».

13

Ідеться про ірландців.

14

Ірл. «воїн». Влада верховного короля Ірландії була номінальною й поширювалася тільки на особисті володіння – Міде. А ось фенії були поза системою кланів і королівств давньої Ірландії й не підпорядковувалися верховному королю Ірландії. Вони мали чисельні привілеї – жителі Ірландії платили їм данину. Щоб стати фенієм, потрібно було пройти певне навчання військової справи й складні випробування. Фенії становили ніби замкнену касту зі своїми звичаями, законами та традиціями. Стан феніїв нагадував дещо стан козаків в Україні в XIV–XVIII ст. Привілеї феніїв і їх незалежність призвели до конфлікту з верховним королем Ірландії та регіональними васальними королями й вождями кланів. Це стало причиною загибелі феніїв і зникнення цього військового стану.

15

Одне з п’яти королівств, на які ділилася Ірландія за Раннього Середньовіччя.

16

Ідеться про титул короля Ірландії, котрий той отримав у 1541 році в результаті посилення англійського панування острова.

17

Сабріна з однойменного фільму.

18

Ідеться про Попелюшку. В найдавнішій, відомій людству, єгипетській версії історії фігурувала річкова вода, у якій купалася дівчина, коли сокіл (бог Гор) викрав її золоту пантофлю. У братів Грімм, котрі, до речі, не перші в західноєвропейській традиції казкарства переказали історію Попелюшки, мачуха наказала дівчині перебирати саме цю крупу, допоки вона з рідними дочками розкошуватиме на балу з принцом, аби тій не спадали на думку всілякі крамольні ідеї. Вона ж бо не знала, що Попелюшка вже замислила.

19

Ідеться про Меланію Трамп.

20

Колір монархів, що символізує вогонь, а отже – владу й перемогу.

21

У лекції історика Ярослава Грицака «Крихкий світ: чи і відколи?» зазначено: «Ознака крихкості світу – це можливість його кінця. Я жив в очікуванні атомної війни. 26 вересня 1983-го це ледь не сталося. Радари сприйняли п’ять американських ракет, що летіли як лебединий ключ, і були спрямовані на Радянський Союз. Але черговий офіцер біля «атомної кнопки» Станіслав Петров не повірив у побачене й не виконав інструкцію – не запустив удар у відповідь, який би означав невідворотну третю світову війну».

22

Різновиди колющої держакової зброї, яку використовували у Європі в Середньовіччі.

23

Ідеться про МРТ мозку, яке подекуди призначають, аби, наприклад, викрити злочини педофілів. Бо ділянки, що відповідають за задоволення й збудження, автоматично активізуються, коли їм показують світлини з дітьми.

24

На цій станції метро розставлено прекрасні копії скульптур із Лувра.

25

Цитата з платонівської легенди про дві половинки: «Жінки ж, що являють собою половинку колишньої жінки, до чоловіків не дуже розташовані, їх більше приваблюють жінки, і лесбіянки належать саме до цієї породи. Зате чоловіків, що являють собою половинку колишнього чоловіка, тягне до всього чоловічого: вже в дитинстві, будучи часточками істоти чоловічої статі, вони люблять чоловіків, і їм подобається лежати і обніматися з чоловіками. Це найкращі з хлопчиків і з юнаків, бо вони від природи самі мужні. Деякі, правда, називають їх безсоромними, але це помилка: ведуть вони себе так не через свою безсоромність, а через свою сміливість, мужність і хоробрість, з пристрасті до власної подоби. Тому є переконливий доказ: в зрілі роки тільки такі чоловіки звертаються до державної діяльності».

26

Ірланд. «ултан» – означає з Ольстеру.

27

Хутро білок – привілей костюму осіб королівської крові в Середньовіччі.

28

Ольстер, він же Улад – одне з чотирьох васальних королівств, на яке була поділена ранньосередньовічна Ірландія.

29

За Середньовіччя спосіб визначення винуватості особи, підозрюваної у злочині, за допомогою «суду божого», тобто випробування підозрюваного вогнем, водою, розпеченим залізом тощо. Підсудний, який витримував катування, оголошувався невинним.

30

Ті люди, котрі завдяки своїй інтуїції й лабільності в Середньовіччі мали доступ до інформаційного простору й знаходили правильне рішення, називались відьмами й відьмаками. Їм безапеляційно вірили.

31

Ще донедавна фундація LV розташовувалася в центрі Парижа, на розі з центральним магазином на Шанд’Елізе й мала чорні двері.

32

Посилання на культовий муві дев’яностих «На гребені хвилі».

33

Стародавні міри величини. Зокрема, шефель – міра вмісту зерна в циліндричній формі, в різних німецьких землях досягала від 55 до 220 л.

34

М. Прохасько «Нестримна сила води».

35

Річка в Німеччині, у федеральній землі Баден-Вюртемберг протяжністю 367 км, що впадає в Рейн біля Мангайма (одна з головних приток). Узбережжя Неккару густо заселено, над річкою лежить десяток великих міст. Бере початок на схилах Шварцвальду та Швабського Альбу, протікає переважно у вузькій, місцями каньйоноподібній місцевості. Назва Неккар кельтського походження й означає «буйна вода».

36

Німці, що говорять на особливому швабському діалекті (одному з південнонімецьких).

37

Земля Федеративної Республіки Німеччина. Розташована в південно-західній частині країни. Столиця – місто Штутгарт. Сусідами землі є Рейнланд-Пфальц, Гессен, Баварія, а також Швейцарія та Франція. Утворена 25 квітня 1952 року. Площа – 35,751,46 км². Населення – 10 879 618 (на 31 грудня 2015 року). На теренах землі розмовляють німецькою. Форма правління – парламентська республіка, самоврядний штат федерації.

38

Кєрвох (швабський діалект) – суботнє прибирання території навколо будинку.

39

Головна героїня муві «Як украсти мільйон».

40

Ідеться про нетрадиційне мислення, а відтак – нетрадиційні способи досягнення точки призначення. Клеопатра якось використала скручений килим, а Санта регулярно користується димоходом.

41

Найбільший і найвизначніший храм у Гайдельберзі, розташований у районі Старого міста посеред Ринкової площі, недалеко від замку. Його вежа панує і формує разом із восьмикутною вежею замку образ міста. Побудований із червоного неккарського пісковика зальний храм із бароковими дахом і баштовими куполами вважається абсолютно унікальною будовою високого художнього класу.

42

Пісня В. Цоя «Група крови».

43

Ох, тільки не вбивайте мене ще й за це посилання… Мені дуже хочеться вірити, що та лубочна картинка Лесі Українки з двохсотгривневої купюри не відбила у вас бажання її читати. Ту справжню міс. Таку непередбачувану, вертляву, самородну, раниму й романтичну. Що ж… Однак задля виправдання цього посилання зазначу: Лариса Косач – ім’я Лесі Українки.

44

Одне із самих незвичних імен Радянського Союзу. Даздраперма – Да здравствует первое мая (рос.).

45

Один із найзнаменитіших замків Німеччини. Розташований у землі Рейнальд-Пфальц і побудований в ХІ ст. для охорони дороги, що проходить уздовж річки до Мозелю з внутрішніх районів могутнього гірського масиву Айфель. З часів свого заснування замок належав родині фон Ельц і ніколи за всю свою історію не міняв власників. Це прізвище вперше згадується в документах 1157 р., коли німецький аристократ Рудольф фон Ельц показав дарчу імператора Барбаросси. Відтоді й по сьогодні Ельц належить нащадкам знаменитого барона.

46

Іще один із найвідоміших замків Німеччини, побудований на замовлення останнього короля Баварії на землях, що межують з австрійськими Альпами. Славиться тим, що був створений на знак пошани до Р. Вагнера, котрого обожнював правитель. Всередині зберігається безліч чудових картин на біблійну й міфічну теми про Нібелунгів, виконаних у стилі фресок на стінах. Також характерним є всебічне використання символу лебедя як непорочності, з котрим себе уособлював Людвіг ІІ. Безперечно один із найпрекрасніших замків Німеччини (на думку автора).

47

Старовинний замок-фортеця в землі Баден-Вюртемберг, за 50 км на південь від Штутгарта. Бáтьківщина Гогенцоллернів – династії курфюрстів Бранденбурга (1415–1701), потім королів Пруссії (1701–1918) і німецьких імператорів (1871–1918).

48

В ХІ ст. по всій імперії утворилася велика кількість невеликих замкнених округів, які по суті були дрібними незалежними державами. Якщо землевласнику надавався графський титул, і тим самим врядування державними справами, в такому разі мешканці його території підпадали під його владу. Титул графа поступово ставав спадковим, і в імперії виділилося кілька заможних сімей, наділених владою. Графські володіння примножувалися завдяки династичним шлюбам і спадковості. Землі концентрувалися в руках низки сімей. Їхні представники спочатку як графи, а пізніше як місцеві володарі, отримали виключне право збирати військо й будувати замки, котрі в Середньовіччі для війська були практично неприступними. Таким чином, той, хто володів замком, був при владі та в країні. Виключні права на будівництво замків-фортець було надано місцевим володарям в 1200 р. А ось право обрання короля було закріплене за ними ще раніше – на початку ХІІ ст. Тому, на думку автора, і не змогла утворитися централізована влада в імперії, бо володарі «на місцях» мали таку саму владу й авторитет, як і король, якого вони обирали.

49

Швабське традиційне блюдо – смажена картопля на пательні.