Ліля. Париж. Кохання

* * *

– Агов! Та ти чуєш мене?

– Ой, вибач… – відказала я Макс, – замислилася. Згадалась ця історія про Ліадейн…

– Якби не ті твої сімейні архіви, я б не повірила тобі.

– Чого? Ти гадаєш, я це все вигадала, бо конче хотіла побувати в Німеччині? Можна подумати – наймальовничніша країна у світі, – хмикнула я.

– Або хотіла поїхати від мене. Відпочити…

– Ти ж знаєш, що це не так.

– Мені просто важко повірити, що у твоїй родині історія сім’ї переписується щопокоління. Чи як ви там це називаєте? І чому, заради Бога! – Макс в розпачі розвела руками. Я відчувала в ній якесь сум’яття, ніби їй болить ця моя раптова втеча. – Чому саме тепер ти так ухопилася за цю історію?

– Не знаю. Я особисто вже подумки називаю її «Історія Ліадейн», – віджартувалась я.

– Послухай… Ми з тобою вже рік разом, і тебе ніби підмінили… Так, я знаю, ти творча й непередбачувана, але… – Макс не доказала й тільки поморщилася.

– Ну вибач… Коли я буду готова, може, завтра ввечері. А, можливо, трохи пізніше я запрошу тебе на вечерю з вином, морем німецького вина, й спробую пояснити. Гаразд? І я хочу, щоб ти знала (я взяла Макс за руки), я дуже радію, що ти приїхала сюди, до мене, шукати цей захований замок.

Моя дівчинка підняла на мене дві краплини своїх оченят. Зітхнула. Мені здалося, вона хотіла вірити мені, та я й сама хотіла собі вірити…

– Так, ми будемо пити й багато говорити. І пити теж багато! Бо й мені треба дещо тобі сказати… І вся ця історія мегадивна. Ти мене розумієш?

Я тільки зітхнула й не встигла відказати. Перед нами постав він. Замок. Навис, як той ходячий замок Міядзакі, своїми коренями спускаючись аж до нас. Я помітила, що Макс навіть відійшла трохи, аби, задерши макітру, побачити його весь. Звісно, як і всі замки, він стояв на горі. Я й досі не розумію, чому ми його не бачили, коли блукали лісом. Мабуть, і справді він показується тільки тоді, коли сам вирішить…

* * *

Губи відьма не фарбувала, а зволожувала маззю із суміші ниркового сала диких тварин, майорану й вина. Вони були криваво-темними від природи – в тон її очам. Білка, що гріла шию, іноді крадькома лизала їх.

Тож, як відьма стала відьмою? Це не легкий шлях. Це не так, як описує Коельо: таємничо й принадно для всіляких там навколооккультних панночок. Це – остракізм: острах через зневагу. Позакласовість. Маргінальність. Позасуспільність. Майже – потойбіччя.

Відунка усміхнулася кутиками кривавих пелюсток вуст. Колись і вона, як і княжна, оступилась. А чи вона? Швидше, то життя її зіштовхнуло зі сходинки розміреності. Вона була дочкою короля – не якогось там фенія, навіть такого видатного, яким був батько Ліадейн. Навіть не вождя клану. А самого, верховного… Її звабив батьків охоронець – солдат почесної гвардії. Цього факту було достатньо, аби дочку короля кинули в мішок, оглушили, щоб вона втратила свідомість, і викинули в глухому лісі. Ось як мало значила жінка колись. І лишень одне не змінилося: що кухарка, що дочка короля.

Тож відьма чудово розуміла свою гостю – всі її страхи, все її єство, всю її суть. Суть дівчини-жінки, що пішла проти системи, була такою вільною, що кохалася з тим, у кого була закохана, а не з тим, кого їй призначать у чоловіки.

Хмиз швидко догорав. У печері ставало дедалі тепліше й сухіше. На противагу цьому затишку дощ падав стіною, немов та ширма, що закривала вхід у печеру.

– Іди.

– Що? – не зрозуміла Ліадейн.

– Тікай, доки не пізно. Забудь усіх і все, що мала тут. Тепер у тебе є тільки ти.

Ліадейн затамувала подих. З її носа крапали сльози на долівку. Вона знала, що виконає все, що накаже їй ця жінка. Недаремно ж вона прийшла сюди, в непролазну хащу, аби запитати поради в тієї, котра спілкувалася з Богом[30].

– Але, куди? Куди мені тікати?

Відьма знову всміхнулась і зробила вона це так, немов саме сонце зійшло в печері:

– Не переймайся. В мене від мореплавців, що приходили до мене за порадами, залишилися карти світів. Тікай у далекі землі, де ти, якщо подолаєш усі випробування, станеш королевою. Я допомагатиму тобі, являючись у найтяжчі твої хвилини, коли ти будеш на грані життя й смерті. Або коли ти ось-ось ухвалиш рішення, що призведе до смерті багатьох ще ненароджених… – Відьма підняла на Ліадейн, дочку найвідомішого в Ірландії фенія Ултану, свої прекрасні сливові очі. В них бігали бісики від вогнища, бавилися з краплинками бурштину. Ті сливи палали.

– Іди, – наказала відьма Ліадейн.

5

Я зустріла Макс на одній тусі. Власне, мене запросили на днюху до шефа, і я сподівалася задурно повечеряти, притарабанивши «нікомуНепотрібний» альбом якогось художника, виданий корпорацією «Луї Віттона», і котрий вже ось другий місяць як чекав свого «зоряного часу». А, як відомо, книжки старішають так само, як і цукерки – повільно, але невідворотно вкриваючись пилюкою, що роз’їдає плоть. Тож це запрошення стало як ніколи в пригоді, аби розплатитися розкішним фоліантом, презентованим мені за чорними дверима фундації на знак подяки за вдалу фотосесію[31].

Однак на святі (о боги!) не давали нічого, крім шампанського й канапок. Я пам’ятаю, як похмуро роздивлялась елітну квартиру шефа, моветонно розкішну й вишукану аж занадто, як туалет Ріцу на плас Вандорм: всюди одне золото. Золотими були розставлені то тут то там вази, схожі на китайські, однак виготовлені в стилі арт-деко в сусідній галереї десь на перетині безлічі вулиць перед мостом Альма з боку Єлисейських. Деякі гості сприймали їх за урни, котрі ті справді нагадували, принаймні – прахові, й кидали в них недопалки. Через відчинені панорамні вікна виднілась Ейфелева, що переливалася золотими вогнями ілюмінації в тон дійству. Коли на ній увімкнули вогні, як завжди, о восьмій вечора (я тоді сиділа на золотих сходах, що вели на другий поверх квартири) й гості радісно зааплодували, повернувшись до відчиненого балкона, білі портьєри котрого слугували рамкою для вежі, мені чомусь пригадалася ялинка на кухні в київській квартирі батьків. Коли її вмикали, всі також починали аплодувати, а особливо я, п’ятирічна… і торт… і подарунки…

Одна дама у відкритій довгій сукні, як, власне, і всі інші жони заможних багатіїв, запрошених на свято, так розхвилювалася, побачивши вежу (а її, мушу визнати, не було видно, допоки на ній не увімкнули ілюмінацію), що впустила бокал із шампанським коло моїх ніг. Тут же прибігла маленька собачка – улюблениця господарки й почала лизати шампанське з підлоги. І тоді ця дама звернулася до мене, фотографа, незаміжньої, одягненої у все чорне й без боа на оголених плечах:

– Покваптесь, вона ж наїсться скла?!

Я мовчки витріщилася на неї, а вона на мене, але відразу ж після її слів прибігла прибиральниця й почала відганяти маленьку істоту від скалок бокала. Запала ніякова мовчанка. Вона так і не вибачилася за непорозуміння, та й вибачатися було недоречно: адже в «країні рівних можливостей» будь-кого можна вважити за прислугу. Це ж не образливо, еге ж?

Я мовчки відступила. Не тому, що мені було соромно, або що, швидше через те, що тиша все стояла між гостями, котрі кидали на мене погляди, всі такі у фраках і шовках, намагаючись зрозуміти, хто я є. Я зникла з їхніх очей, пішовши до вбиральні – вона також була вся в золоті. На жаль, я не навчилася ще їсти метал, а тому посеред того ж таки металу в туалеті згризла батончик «Снікерса», що припасла про всяк випадок у бездонній сумці, де, крім того ж, лежало два об’єктиви для екстрених випадків і фотоапарат. І тут почалося…

Виявляється, швидкі жири й надмірна глюкоза цього винайдення XXI ст. (батончика) не дуже сполучаються з вишуканим екстрадрай французьким брютом. І я впилася. Буквально відразу, коли повернулася в золото вітальні та її надреальну величність за наступним бокалом ігристого. А ось їсти не хотілося ще довго. До наступного вечора мене нудило, ніби замість жирів шоколаду швидше почав засвоюватися саме спирт…

Пам’ятаю, як сиділа на мармурових сходах коло вбиральні, вже незважаючи на здивовані погляди дам у боа і їхніх кавалерів у фраках, коли вона виринула до мене з темного океану казково заможних гостей, немов ковток свіжого повітря, зовсім інша, немов полум’яна русалка, котру вхоплює хворобливий погляд моряка посеред лежбища сірої маси котиків.

– Привіт, подруго. Тобі тут не нудно?

– Ну як сказати… – я зашарілася. – А що, є якісь конкретні пропозиції? Чи ти це так просто, аби зав’язати діалог?

– Хах! Як бачиш, діалог мені вже вдався. До того ж одразу, – нахабно підморгнула мені якась чи то модель, чи то обкурена мажорка, худюща, як коза, з лопатками, що випирали, і білими, як кокаїн, тонкими патлами, що звисали на її стару шкіряну косуху. Мені здалося, то прямий відкид у дев’яності. Вона вся така райдужна, у своїх варьонках і фенічках, була ніби звідти. Бракувало тільки серферської дошки та солі між пальцями ніг[32]. – Це, дєтка, конкретна пропозиція – звалити на іншу тусу.

Я подивилася на неї нетверезими очима й ствердно кивнула головою. Пам’ятаю, як мене почало потроху нудити і в голові гойдалося, тому я недовго ламалася.

Уже через годину, знявши мотоциклетний шолом, що якимось чином опинився на моїй голові, я знайшла себе посеред затишної, світлої вітальні, у якій коло стіни стояла книжкова шафа, начинена різними філософськими трактатами. Там був і Шпенглер, і Кант… До того ж не в старих обкладинках, так би мовити, «від бабулі дісталось», а свіженькі, нещодавно куплені. Це мене підкорило.

Ця дівчинка якось уміщала у своїй голові чималі мізки, або принаймні в неї був смак. Хоча я не хотіла вірити, що можна ось так, знічев’я, накупити безліч рідкісних книг, котрі одна більше за іншу хизуються інтелектуальністю власниці.

А естетські моделі – це вже формат. Мій. Принаймні мій смак мені так підказує, бо до того я спала з двома такими та ще й разом. А до того… А що до того? Я трохи відволіклася, поринувши в спогади.

А до того, давши свою згоду, пам’ятаю, дівиця з дев’яностих просто взяла мене за руку й кудись потягнула крізь золото вбиральні, крізь вітальню та гетсбівський натовп, крізь планети й скупчення астероїдів. До зірок. Дівицю звали Макс. Вона так лагідно тримала мене за лапку, доки показувала свою квартиру, і мені навіть здалося, трохи шаріється (чи то рум’яна «Шанель» за останньою модою, спокушаючи, насичено вилискували на її прекрасних монгольських вилицях?).

Нехай там як, а прокинулися ми разом і відтоді не розлучалися…

Ad aspera, ad astras.

* * *

Вона вийшла на берег мокрою, ніби й не плила на кораблі. Її красива сукня із цупкого синього оксамиту ледь не спадала з її плечей від важкості води, котру набрала в річці. Вона відчула, як щось шкребеться в горлі, ніби маленький восьминіг щупальцями хапається за піднебіння й намагається виповзти. Її знудило на витончене вбрання, гаптоване срібною ниткою. Блювотиння прилипло до вишитого листка кропиви, що орнаментував поділ сукні, і вона інстинктивно спробувала його струсити холодними, мов лід, долонями, як справжня охайна дівчинка. А потім втратила свідомість.

«Ліадейн, прокидайся, руже моя. Прокидайся, дитинко. Ти не можеш залишатися тут, на березі Неккару ні секунди. Ні секунди в непритомному стані, бо ти замерзнеш на смерть. А смерть – це не те, що чекає на тебе в найближчому майбутньому. Має чекати…»

Вона опритомніла й звелася на руки. Стала рачки, немов ті вовки, що спостерігали за нею з густого лісу й хижо вилискували очима, чекаючи, коли останні краплини життя залишать її тіло й можна буде її роздерти та з’їсти. Кожен сажень давався їй з таким зусиллям, ніби вона підіймала на своїх плечах цілий шефель[33]. Вона вже втомилася від того, що просто розплющила очі. А золотий трилисник конюшини, що розгойдувався на шиї, її заколисував.

Ліадейн тяжко зітхнула. Крім хижих вилисків вовчих очей із підліска навпроти неї вона встигла помітити кров на сукні, до того ж рука нестерпно боліла. Ліадейн здогадалася, що поранилась під час трощі. Роздивилася навколо й не побачила жодної живої душі – справедливості заради треба зазначити, що й мертвої також.

Навколо на піску була сила-силенна різних гілок і хмизу. Однак вона не мала кресала, щоб розпалити багаття й зігрітися. Ліадейн зітхнула ще раз і навіть не помітила, що за цими роздумами підвелася на ноги. Вона глянула в бік лісу й вогнів, що хижо виблискували, й, зціпивши зуби, пішла в самі хащі.

* * *

Що ж, прийшов час відрекомендуватися. Мене звати Ліадейн. Точнісінько, як мою пра-пра-бозна-скільки-разів… Ну ви зрозуміли.

У моїй родині є традиція – давати дівчатам ім’я Ліадейн. А ще – щопокоління описувати історію роду. Подекуди виходить кумедно читати попередників – кожне покоління додає щось своє й кидає ту розповідь, запечатану сургучною печаткою, до пустої пляшки, перед тим випитого вина, а вже ту – до скрині. Кожного разу, коли представнику з нашого роду стукає тридцятка, він дістає ту скриню, відкриває дешевий, поржавілий мідний замок (кому захочеться красти незрозумілі каракулі, важливі тільки для кількох людей спорідненої крові?), розбиває пляшку, зриває ті печатки з рукопису й читає написане. А потім протягом трьох років він має переписати історію роду й дописати себе та свою половину. Описати себе та сховати написане в пляшку, а потім – у скриню.

Ви запитаєте, навіщо це робиться? А навіщо готувати олів’є на Новий рік? Або напиватися на день народження? Навіщо їздити на кладовище й садити квіти на могилах рідних? Адже вони давно мертві й:

а) хочуть, аби ви просто насолоджувалися тим, що ще живі;

б) переродилися пухким рожевим дитинчам, і з їхньої пам’яті вже стерто, хто ви є і де їхнє попереднє тіло поховане;

в) їхній мозок помер разом із ними та їхнім смердючим тілом, що розкладається, і тільки кігті й волосся на ньому ростуть (за інерцією), абсолютно все одно, чи на поверхні цвістимуть незабудки.

Вибачте за прямолінійність, але… «ніщо у Всесвіті не має сенсу, якщо ви його у цьому не бачите. Тож сенс – це дуже суб’єктивна річ. І сам пошук – це сенс»[34].

Тож.

Коло друге. Великий шлях починається з кроку

6

Я зупинилася в найстарішому готелі міста на березі річки Неккар. Колись по ній ходили кораблі, що з Гайдельберґа перевозили питну воду до Мангейма. Бо саме в місцевому замку за пізньої пори Середньовіччя вирили колодязь із джерельною чистою водою. По цій самій річці, якщо вірити манускрипту зі старої зеленої пляшки бордо, Ліадейн першою дісталася таки до німецьких земель. Вона вийшла на берег із гордо піднятою головою в розкішній сукні з темно-синього оксамиту, гаптованого справжньою срібною ниткою, яку привезли хрестоносці з Дамаска й подарували найхоробрішому, а відтак найвідомішому фенію в Ірландії – батьку Ліадейн.

За легендами, Ліадейн, що була досить вертлявою й спортивною панянкою, вистрибнула з корабля прямісінько на берег, не замочивши навіть поділ, і гордою ходою пішла до замку мого пра-пра-невідомо-скільки-разів-дідуся. Ну бо бачила віщий сон, що їй судилося сюди приплисти й все таке… Однак це всього-на-всього сімейні легенди.

І я не знайшла навіть сухих фактів про те, що й справді дочка визначного воїна Ірландії, здолавши безліч перепон і миль, прийшла пізньої осені до замку Гайдельберґа й уже до весни стала дружиною короля.

Натомість я дізналася, що в тому далекому 1407-му, коли, згідно з пожовтілим листком у зелену ледь помітку клітинку, що я витягла з пляшки, приплила на берег Неккару[35] моя бабуся, в Німеччині була зовсім інша королева…

* * *

– Проходьте!

(Невдовзі я опинюся в паризькій лікарні «Швидкої допомоги» й взнаю, що можна чекати вічність. І що та «вічність» може тривати більше за чотири години. Але нині я вкрай виснажена отою «вічністю».)

– Та проходьте вже! Ви що, заснули?

Я поморщилась і відкрила очі. Чолов’яга на вигляд був, як із туристичних швабських світлин[36]: велюровий вишитий темно-зелений жилет і борода. Ось хіба що бракувало гостинності того зменшувального артикля «лє», котрий так полюбляють повсюди вставляти саме жителі Баден-Вюртембергу.[37]

Я пішла за ним крутими дерев’яними гвинтовими сходами.

– Вибачте, я хотів трохи обтерти від пилу фари своєї машини. Почав кєрвох[38], а потім у сусідній будинок хазяї з Мюнхена приїхали, тож мусив вимити її всю – якось незручно було перед сусідами… Навіть завтрашню мийку скасував.

Німець озирнувся, щоб подивитися, чи я ще теліпаюся за ним хвостом і, головне – чи сприймаю його слова про швабські традиції як окозамилювання. Я захекалася. Ці сходи своєю безкінечністю все більше нагадували ті, що вели на дах Нотр Даму, тож я покладала певну надію, що «горгулії» в кінці таки порадують мене не менше, ніж паризькі.

– Ні-чо-го… – видушила я із себе по складах у перервах між вдихом і видихом.

Чолов’яга, перевіривши, що зі мною все гаразд, зі скрипом розвернувся на своїх черевиках і рушив далі вгору:

– Я так і не зрозумів із вашого листа: ви шукаєте свою прародичку?

– Так… Ви щодня сюди вилазите? – тяжко дихаючи, ледь промовила я й подумала: «Треба зав’язувати з курінням».

Німець на мою ремарку нічого не відповів. Він, нарешті, зупинився перед тяжкими дерев’яними дверима, колись, у доісторичні часи, пофарбованими в синє, й почав копирсатися в замку. Це тривало досить довго, і мені здалося, ніби ті двері мають просто вибухнути й розпастися на друзки, відкриваючи нам дивовижний світ неприступних льодяних альпійських гір і готичних смерек, коли, нарешті, йому вдасться їх відкрити. Однак нічого такого не сталося. Він просто завмер на якусь мить, і зі страшним скрипом ті двері трохи причинилися. Ці двері завтовшки, готова заприсягнутися, були більші за середньовічні стіни цього собору.

* * *

Я вже бачила такі двері не один раз і проходила повз них, бо написане на кшталт: «Стороннім вхід заборонено», «Тільки для персоналу», «Немає входу» – не просто унеможливлювали взнати законним шляхом, що ж за цими дверима?.. Було щось інше. Більше. Щось із дитинства. Миттєва капітуляція перед тим, що заборонили, усвідомлення того, що навряд вдасться взнати, що за цими дверима, а отже, там щось нецікаве. Значить, там кімната зі швабрами, куди – зась. І тільки дрібним злодюжкам і видатним авантюристам є доступ, таким, як Ніколь Бонне[39], тим, що Клеопатра й Санта Клаус[40], а всім іншим… Ну написано ж вам: зась? Так ви і не лізете.

Аж тут мене осяяло.

– Це ж башта церкви Святого Духа[41]?

Швабець хитро всміхнувся.

– Але як? Вона ж у діаметрі масюпусінька… Я ж кчора підіймалася на неї як туристка і навіть не помітила цих дверей…

Він склав руки на грудях і все усміхався, ніби торжествуючи над моєю здогадкою. Я зрозуміла, що він радіє з мого здивування й того, що мені відкрилося щось нове. Врешті-решт він відповів:

– Є такі самі й у вашому Секр Кьор, і в Нотр Дамі…

– Ми просто не помічаємо їх, еге ж?

– Еге ж…

– Хоча тепер мені здається я точно бачила такі двері з надписами, що забороняли заходити всередину.

– Може бачили, а може й ні. Людям притаманно не бачити того, що ставить зайві запитання.

Німець знизав плечима. Крізь дах пробивалося проміння сонця на схилку, яке сплітало своїм сонячним павутинням навколо його макітри німб.

7

Якщо описати ту кімнату, де я була, вистачить кількох слів: крихітне приміщення з круглими цегляними стінами посеред вежі найвідомішої церкви швабського пфальцграфства. Я забула вказати всього одну річ: зусібіч того приміщення стирчали пожовклі скручені сувої пергаменту – від самої підлоги аж до самісіньких сонячних променів вікон. Кімната нагадувала їжака, вивернутого колючками всередину.

– Це архів? Його ж ніби перенесено до університету?

– А ви кмітливі, – знову розплився в усмішці мій візаві й хитро усміхнувся. – Мені навіть буде якось неприємно вас розчаровувати. Може, й не варто?

Я поморщилась, намагаючись з’єднати в одне ціле всі факти, що я знала.

– Так… Собор Святого духа в Гайдельберзі. Прародич Палатинської бібліотеки. Ну як прародич… Власне, із собору ця збірка епохи Відродження й почалася. В 1430-му, якщо вірити джерелам, курфюрст Людвіг ІІІ заснував так звану шрифтову бібліотеку прямо в соборі, бо в ньому було добре освітлення для читання. А потім вже його наступник, знову ж таки, якщо вірити джерелам, Отто Генріх у 1550-х об’єднав цю збірку з колекціями свого замку, я так розумію – приватною і бібліотекою університету?

– Так. Саме так! Замкова бібліотека, ви розумієте, це не якась там соборна бібліотека Курпфальцу, а всього тільки…

– Бібліотека чого? Що таке Крпфаальц? Чи як він там?

Ентузіазм у мого співрозмовника відразу згас. Здається, він зрозумів, що розмова зі мною буде не на рівних, а, швидше, за системою «наставник – телепень». Швабець підняв брови й тяжко видихнув, роздивляючись свої складені на грудях руки й обмізковуючи, з чого ж почати.

– Спочатку я маю пояснити систему архівів Німеччини – нарешті проказав він уже зовсім іншим, холодним, тоном. А трохи згодом додав м’якіше: – Якщо вже так склалося, що ви піднялися зі мною до башти.

Я кивнула в знак розуміння. Швабець тяжко зітхнув, готуючись до розлогого пояснення:

– Тож… Особливості розвитку архівної справи в нас визначалися особливостями історії і, перш за все, тривалою політичною роздробленістю. Створена в Середньовіччі з роздроблених германських племен Священна Римська Імперія так і не стала централізованою державою, а конгломератом різнорідних політичних організмів, з яких кожен жив своїм окремим життям.

– Як отой ваш Курпфальц?

– Так, але дослухайте до кінця.

– Імперія не мала централізованого апарату керування, й тому не було передумов для складання великих архівів загальноімперського значення. Архіви самих імператорів відкладали у їх фамільні династичні архіви й родові замки. Ось як у Гайдельберґа. А архіви окремих імперських установ були розпорошені по різних містах. Найбільш значущу роль відігравали архіви імперського суду й імперської ради, але і вони не були сконцентровані в одному місці, а зберігалися в архівах кількох міст. Таким чином, імперія не залишила по собі значної архівної спадщини. Розумієте?

– Тобто джерела непевні, і ви мені не можете стовідсотково сказати, чи моя прародичка була королівною в цьому замку, чи ні?

– Загалом ви маєте рацію. Однак я цим хотів донести до вас інше: взнати достеменно, чи в 1407 році на березі Неккару з’явилася ваша прародичка, – не вдасться. Ось я про що.

– Вона «не з’явилася» нізвідкіля й не стала пересічною громадянкою міста. Вона була королевою, згідно з моїми архівами.

Я відчула, що німець втрачає терплячість.

– Однак загальновідомо, що в той час у замку правив Рупхерт Третій. І в нього була зовсім інша дружина – Елізабет. Походила вона зі знатної німецької швабської династії Гогенцоллернів із бургграфства Нюрнбергського, а не з Ірландії, котра на той час…, кхм-кхм, знаєте що, не була в періоді свого розквіту? Це так, до слова. Але кому я це розповідаю? – він зиркнув на мене невдоволено. – Ви ж навіть не знаєте, що таке Курпфальц.

– Гаразд, я багато чого не знаю про історію Німеччини, але де в чому ви помиляєтесь. Мені не забракло клепок знайти короля Німеччини Рупхерта з династії Віттельсбахів, котрий, згідно з офіційними джерелами, одружився з Елізабет у 1374-му здається, чи не так? – Я також досить вороже й зле кинула погляд на свого співбесідника. – А потім коронацію в 1401 році він святкував в Августинському монастирі, а не в Гайдельберзькому замку, бо вважав його замалим і для самого святкування, і для розташування свого двору. То, може, в цьому замку тоді був інший король? І моя родичка правила там за королеву? Якщо вже всі ваші німецькі архіви такі розпорошені… А навкруги тоді був суцільний розбрат і точилися постійні війни та баталії з метою захопити чиюсь землю. І напевно ви нічого мені сказати не можете – одні тільки здогадки та якісь куці уривки інформації з архівів.

– Що ж… – розвів руками шваб, що вже закипав від мого нахабства. – Якісь оті «куці», як ви їх називаєте, куски інформації вам відкопати вдалося. А чи змогли ви її зібрати до купи? Прошу, ну напружте свої мізки. Наприклад, чому це Рупхерту заманулося вертатись й Гайдельберзький замок? Адже, ставши королем Німеччини в тому самому 1401-му, він міг обрати й більший замок? Чи не так?

– Що ж… Я не знаю цього. Я не історик.

– Отож бо й воно, Ви – ні, а я – так, – за цими словами, котрі, напевне, мусили продемонструвати мені його перевагу над собою, німець розплився в посмішці й, трохи заспокоївшись, вів далі. – І, мушу зазначити, мене тішить ваша цікавість історією мого міста. Однак тільки історик може скласти до купи всі уривчасті факти із самих різних джерел і не понапридумувати купу того, що йому вигідно тільки через те, що є прогалини в історичних джерелах. А хочу наголосити – історичних! Відсікти непевні дані, проаналізувати сумнівні, і, нарешті, створити цілісну картину світу. Ви мене взагалі розумієте? Як у вас з англійською?