Товариство осиротілих атеїстів

– Ти хотів познайомитися з сином? Гадаю, вже час. Я переїду до тебе, хочеш?

Майора знагла застали. Він тільки розвів руками:

– Місця вдосталь…

Цією фразою було вирішене квартирне питання Тоні та її сина. Батьком Антон ще його довго не називав. Років зо два. А до знайомства батька з сином спонукав помах крил метелика, котрого звали Аля.

Розділ другий

Аля

З поверненням Алі всередині Льоні неначе відбувся вибух, перебудова клітин, Реформація, контрреволюція… І все це – одночасно і щонайменше.

Він перестав пити. Гормони зашкалювали. Льоні навіть іноді здавалось, що коли він дивився на вогняно-руду молоду жінку в своїй, ну тобто в спільній комунальній кімнаті, то в нього починає відростати втрачена на війні кінцівка.

«Іноді люди роблять дивні речі. Скоріш за все, це не тому, що вони дурні. Просто вони не такі, як інші. Або обставини інші, не ті, які прийнято вважати нормальними, аби вчиняти адекватно. Адекватно – з точки зору інших…

Льоня розмірковував довго. Часом надто довго. На примусі повільно збігала кавова пінка. Він ніяковів, як хлоп’як, при одному погляді на Алю. Вона стала ще більше схожа на матір – у неї з’явилось сиве волосся, а від того сонячна осяйність її якось ужіночнилась, пом’якшала.

***

Вона повернулася влітку п’ятдесятого. Просто подзвонила в двері своєї колишньої квартири. Пізніше Аля казала, що не збиралась навіть заходити до рідного будинку. Навіщо? Адже всі, окрім неї, загинули в Бабиному Яру… Однак, виявляється, не всі…

Коли пролунав той доленосний дзвоник, і Льоня побачив, як Зіна Яківна обливається на порозі сльозами і пригортає свою донечку до грудей, його враз почало мучити сумління, бо він захотів бути з Алею: «Ні-ні… Так не можна. Я житиму з Тонею. То мій обов’язок. Мій… моя… честь? Це ж неможливо, коли ось так… – Він почав квапливо терти вилиці. – І потім, може, вона вже кохає когось. Не те що я. Але… Я ж також…»

Ох як же помилявся одноногий моряк. Його гарячковий мозок, керований тим м’язом, що ледь не вискакував з його грудей, навіть не допускав думки про те, що Аля не буде з ним…

Усе трапилось миттєво і знову було вирішено не ним. Чоловіки дуже часто на війні хоробрі і категоричні, а після повернення з фронту в якихось важливих і неоднозначних обставинах вагаються…

***

Тоня відразу зрозуміла, що діється щось незвичайне, коли прийшла з роботи додому. Відразу запримітила в кімнаті чужу хустку, недбало кинуту на потертий підлокітник жовтої софи, на якій спала Зіна Яківна. Вона бачила, яке збентеження твориться з її чоловіком. Їй здалося, що вона вперше спостерігає за ним – по-справжньому живим, а не тим, хто марнував своє життя в алкогольному диму комунальної кімнати. І хоча він зблід, але очі його палали, коли до їхньої спільної кімнати в комуналці зайшла худа рудоволоса жінка. Здається, Льоня почав щось бурмотіти під ніс. Він винувато зиркнув у вічі дружині і відразу відвів погляд. На Зіну Яківну також страшно було дивитись. Вона увесь час повторювала: «Алічка… доця Аля…». «Збожеволіє, якщо раніше цього ще не сталося», – подумки констатувала Тоня.

Але їй уже було байдуже. Вона все зрозуміла.

На щастя, Тоня ще була в змозі приймати рішення, і вона все вирішила за свого чоловіка. Їй вдалося емоційно відгородитись від єврейки. Цей прийом вона використовувала ще на фронті стосовно противника – вони для неї, снайперки, були не просто безликими істотами. Вона бачила впритул у приціл ґвинтівки їхні очі, нажахані вибухами, і піт, що котився градом з-під фуражок… Тож стара відразу стала для неї виключно єврейкою. Так простіше. Тоня зиркнула на Зіну Яківну, ніби та й справді перетворилася на її ворога і ніби не було всієї тієї турботи про малого Антончика. Потім втупилася в Льоню, котрий, не змігши витримати її погляду, полишив кімнату. Тоня хотіла було його зупинити, але так і заклякла на півслові.

Тоня пригорнула до себе сина (здавалось, уся комуналка зараз стовбичить у коридорі і витріщається на них) і швидко одягла його.

Грюкнувши дверима, на прощання сказала:

– На вечерю не чекайте. Повернуся – зберу речі. Передайте цьому блаженному, що я все розумію.

Вона і справді геть усе розуміла. Тим паче, що їй було до кого йти, і лише сентиментальність – така притаманна жінкам, байдуже, снайперкам чи домогосподаркам – ще тримала її в квартирі.

***

До справжнього батька Антона, про якого Тоня казала йому, що той загинув під колесами американської вантажівки під час війни, йти було недалеко. Якихось півтора кілометра мальовничими пагорбами сутінкового міста.

Обличчя Тоні палало. Вона швидко йшла вниз по бруківці вулиці Лібкнехта11 так, що поділ її еффектної крепдешинової сукні (щоправда, дуже ношеної) аж задирався, і тягла за руку малого.

Багато років потому Антон Дмитрович згадуватиме, як ледь устигав за мамою в своїх незручних хлопчачих босоніжках, котрі тоді увійшли в моду. А поки що вони проминали Жовтневу лікарню12, коло воріт якої за традицією, що збереглася ще з часів відкриття при ній Свято-Михайлівської церкви (її на Великдень тридцятого року зруйнувала заповзята комсомольська молодь), товклися безхатченки в надії на якусь поживу. І раптом чотирирічний Антон, задихаючись від швидкого бігу, попросив: «Мамо, не так швидко… У мене ніжки болять». І Тоня враз зупинилася, припала до сина і довго плакала повторюючи: «Більше ніколи… Ніколи…» Потім хлопчик запитав про Зіну Яківну, котру вважав своєю бабусею (дарма що та іноді називала його Сьомчиком – так звали її загиблого в Бабиному Яру сина). Але ж Антону то невтямки. І ніяк не ображало його. І згодом уже в комуналці рідного батька він запитуватиме про тьотю Зіну раз по разу. Але він так ніколи її й не побачить малим, а вже дорослим – Антоном Дмитровичем – не впізнає. Ех… Темні води історії. Вони тоді коло всіх хлюпали поруч.

***

Прийшовши до будинку на Саксаганського, Тоня задерла догори голову і втупилась у вузьке вікно на останньому, четвертому поверсі, – звідти не раз спостерігала, одягаючись, за трамваями і тролейбусами, що жваво курсували на розі Червоноармійської і Саксаганського. Їй здалось, що воно трохи відчинене. «Тьху, та що це я? Звісно, він удома. Я ж маю саме прийти за півгодини».

Тоня стояла перед житлом свого комроти точнісінько, як тоді, у далекому сорок шостому. Різниця була невелика. Після війни Антон був у неї в животі, а зараз – у наявності, так би мовити. З плоті і крові, з характером, що вже встиг себе проявити.

Хлопчакові було чотири з половиною і він цілком і повністю пішов у батька. Хіба що оті окуляри у дешевій пластиковій оправі, а в Діми ж стовідсотковий… Хоча Тоні лікар сказав, що це може «перерости» у далекозорість. Він був таким кумедним і водночас до трему рідним – цей хлопчик в окулярах і штанцях із саморобними підтяжками, що трималися на кістлявих плечах.

Тоня вагалась, не знаючи напевно, що робити далі, і стовбичила на гамірному перехресті в центрі Києва. Закінчився робочий день понеділка, і її зусібіч оточували кудись прямуючі громадяни. Потім вирішила купити «Радянську Україну» в круглому кіоску під смішним червоним дахом, мов мухомор. Такі кіоски були повсюдно. Продавчиня ретельно відрахувала Тоні здачу: «Вісімдесят копійок. Тримайте, громадянко» і обережно просунула у віконце газету. Тоня ґречно подякувала і навіть усміхнулася. Їй було шкода цих продавчинь – бідолахи вимушені стирчати увесь день в задушливих кіосках, немов сільські собаки в будках. Дівчина розгорнула газету і почала читати на першій шпальті:

«Учора, 3 липня, в Києві відкрилась VII сесія Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки.

У сесійному залі Верховної Ради УРСР зібрались депутати Верховної Ради Української РСР і гості – стахановці…»

«Навіщо я це роблю? Навіщо купила газету?» – пронеслось у неї в голові. Власне, вона завжди починала читати новини, коли хвилювалась або не знала, чи чинить правильно. Благо, недостачі в періодиці не було. Видання на любий смак і більшість двома мовами: українською і для тих, хто не знає, деякі газети, дарма, що з іншими назвами, дублювалися російською.

Ось тут – соцзмагання, будівництво Куйбишевської електростанції, листи товаришу Сталіну від секретаря Астраханського обкому партії, Черкеського обкому… Сівба, стаханівське змагання, знову – соціалістична розбудова. Вірність трактування творів Лесі Українки…

«…Є одна галузь науки, знання якої повинно бути обов’язковим для більшовиків усіх галузей науки – це марксистсько-ленінська наука про суспільство, про закони розвитку суспільства, про закони розвитку пролетарської революції, про закони розвитку соціалістичного будівництва, про перемогу комунізму», – увіщував голова ради міністрів СРСР, товариш Сталін. Потім йому знову писали відкриті листи якісь секретарі…

Тоні стало трохи легше, і вона заспокоїлась під навалою непотрібної, якоїсь… гіпнотизуючої інформації. Їй чомусь видалося, що це – доленосна мить – знайомство Антона з його батьком, і вона має її якось закарбувати в пам’яті, хоча б якоюсь газетною шпальтою. Однак, ані повідомлення про чергову сесію Верховної Ради, ані слова Вождя про те, що марксистсько-ленінська наука для чергових абітурієнтів радянських вузів понад усе, не справила на Тоню враження і вона перегорнула газету на другу сторінку. Там містилась нота радянського уряду урядові США з приводу скидання американськими літаками колорадського жука на німецьку територію:

«Радянський Уряд одержав від Уряду Німецької Демократичної республіки повідомлення про те, що американські літаки, порушивши існуючі правила повітряних польотів, скинули велику кількість колорадського жука, який є небезпечним шкідником картопляних посівів, у районах Цвіклау, Глаухау…»

Тоня усміхнулась. Оце вже краще. Вона запам’ятає. Так і вкарбується у пам’ять цей день: літня спека, син тримає її за руку, а маленькі колорадські жуки жеруть чиїсь картопляні поля далеко-далеко… Однак саме зараз, паралельно з її сум’яттям, натовп радянських громадян вистрибував з громадського транспорту на зупинках швидко-швидко, аби встигнути на домашні вечері, пізні кіносеанси, електрички в передмістя. Бозна-куди встигнути. Тоня вже звикла, але спочатку їй здавалось, що кияни вічно кудись поспішають. Завжди і всюди.

Сонце вже сідало. А вона й досі залишалась на сутінковій стороні вулиці…

Тоня відчула, що малий знову починає смикати її за руку: «Мамо, я пісяти хочу…» І вона посміхнулася сину і, дочекавшись, коли якийсь поважний пан в дорогому костюмі з іншого боку почав переходити дорогу коло блимаючої червоним лампочки «перехід», таки перейшла на сонячну сторону і, піднявшись на четвертий поверх в парадному, вона наказала Антону: «Чекай тут. Я зараз повернусь».

Я

Ну, точнісінько, як у пісні «On the sunny side of the street», котра стала популярною після війни не лише в Америці:

Схопи своє пальто,Схопи, мала, свого капелюха,Облиш усі тривоги вдома, на порозі,І просто спрямуй свої маленькі ніжкиНа сонячний бік вулиці 13.

Бейба Тоня абсолютно була така, як там співається. Отож, якби не двадцять років, які відділяють дівчину від написання цієї пісні, можна було б припустити, що Тоня – прототип героїні.

Вона так само втікала від проблем, хапаючи, що під руку трапиться і що в різні часи слугуватиме їй за пальто (вічної шинелі Тоня позбудеться аж через два роки після описаних вище подій, коли Дмитро Степанович розкошелиться і урочисто подарує їй зимове пальто). Тож саме так, утікаючи, вона зустріла свого першого чоловіка. А потім, ось як зараз, утікаючи, знайде собі другого (або повернеться до батька свого сина – це як подивитись).

Є ще одна обставина, котра споріднює цю пісню з Тонею, точніше – з її сином, малим Антончиком. Слова, написані в тридцятому році Джиммі МакХ’ю на лірику Дороті Філдс, стали шлягером, котрий переспівували безліч виконавців. Однак у контексті історії, пісня щільно асоціюється лише з Луї Армстронгом. Себто з величним Гудіні від джазу. Антончик так само виросте, перетвориться на успішного, здорового і красивого хлопця і, купляючи мамі нове пальто, в якому вона, між іншим, піде від свого другого чоловіка (так би мовити, знову перейде на сонячний бік вулиці), пам’ятатиме з дитинства лише батька. З його пам’яті назавжди зітреться вітчим Льоня, тьотя Зіна, котра його доглядала. І більше ніколи він до них не прийде в гості в комуналку. Та й навряд чи дізнається, що вітчим одружився з його мамою виключно заради кімнати, де він жив. А інакше сусіди знайшли б спосіб її відібрати.

Драми комунальних квартир. Ущільнення. Якась… малолітражність, чи що? Немає широти душі. Комунізм. Зрівнялівка, однак не для всіх, а лише для тих, кому не пощастило. А таких – більшість. Тоді і справді буття визначало свідомість.

І Тоня правильно відчула, підійшовши з малим до будинку свого колишнього комроти. То була доленосна мить. Але чи для неї? Ось для Зіни Яківни і одноногого Леоніда – то напевне.

***

Майор МДБ Геннадій Петрович саме застібав ґудзики свого напіввійськового кітелю в надії ще встигнути на вранішню нараду. Аж тут на сходах у під’їзді зчинився лемент. То саме Аля подзвонила у дзвоник. А їй – ну так трапилося – відчинила двері рідна мати. Руда дівчина вже давно поховала її подумки з батьком і братом…

– Мамо, мамочко!.. А де тато? І Сьома живий?!

– Ох, доцю… – І Зіна Яківна уривчасто вдихнула повітря і істерично засміялась. – Це точно ти? Твою долоню я тримаю? Я збожеволіла, коли всіх вас втратила… Я не вірю… Льоню, Льонічку!

Зіна Яківна почала поволі сповзати на підлогу. В кімнату вбіг Льоня і, разом з рудоволосою дівчиною, поклав стару єврейку на софу. Потім були якісь ліки з їдким ароматом полину (хоча Аля сперечалася: «То валер’яна, який ще полин?»).

По черзі заходила жіноча половина комуналки і щось приносила: поради, помідори і свіжі газети. Мовляв, ви почитайте, їй стане легше від новин. Однак Льоня категорично від такої пропозиції відмовився. Насамкінець прийшов дільничний – молодий хлопчина з неспокійним поглядом і довго вимірював тиск Зіні Яківні, а потім іще довше – її пульс. Він дав снодійне і сказав, що краще їй пережити потрясіння у сонному стані.

І ось усе знову стало, як і тоді – знекровленого, дистрофічного літа сорок шостого: Льоня сидів коло старої плюшевої софи, на якій спала стара єврейка. І зорі заглядали до їхньої кімнати. Скоро ось уже… невже чотири роки минуло відтоді? Хіба вони були не такі дистрофічні і менш знекровлені, аніж попередні?..

***

Першою заговорила Аля:

– А пам’ятаєш, як ми надворі гралися в класики, і нас хлопці дражнили? Якось так… «Аля і Льоня – два голубки…»

– «Голубки на фургоні», – усміхнувся капітан-лейтенант.

Аля замовкла і якось мимохідь поклала голову йому на плече. Так і сиділи якийсь час. Її долоня в його. І більше нічого.

Потім заговорив уже він:

– То була моя дружина. Та, котра пішла з сином. То не мій хлопчик. Але я полюбив його, і твоя мама дуже прикипіла до Антона серцем. Мене гризе сумління…

– Ти любиш її?

– Ні.

– Тоді чому?

Леонід здивовано подивився в її зелені очі, що миготіли в сутінках, немов котячі:

– Ти така прямолінійна… Що, немає сірого, лише біле і чорне?

Аля мовчала. Навіть голови з плеча його не підняла. Льоня продовжив:

– А війна, Алю, навіщо? Навіщо все це? Комуналки? Мого батька заслали до Сибіру. Навіщо? У мене тепер ноги нема – ти помітила? І на це я також не знаю, що одповісти…

– Припини. То від тебе не залежало. А одруження…

Льоня враз підхопився з софи. Почав знервовано міряти кімнату.

– Я гадав, ти мертва!

– Не кричи… – притишила його дівчина. – Сідай. Годі вже. Ти зі мною відвертий? Ти справді її не кохаєш?

– Скажу тобі так… – Льоня відчував, як хвиля обурення підіймається всередині, однак вона враз спала. Він подумав: який же радий бачити її, свою Алю. І тому додав вже спокійніше: – Після того, як тебе не стало, я гадав, що вже нікого не покохаю.

Аля промовчала. Не було ані лагідних доторків, ані схвального кивка головою: мовляв, розумію. Знову запала гнітюча тиша, і дівчина ніяк не виказувала своїх почуттів. Так і сиділи в темряві, котра раптово накинула своє тяжке спекотне покривало на вікно комунальної квартири, а з-за нього, мов курям зернят, трохи жовтавих зірок, що подекуди виглядали з-за хмар.

З сусіднього будинку долинала музика. Грав патифон. Льоня знав, що дім той перетворили на відомчий – партпрацівників…

– Джаз, – нарешті мовила Аля. – Давно не слухала платівок. З музики – лише колядки на Різдво та дзижчання цикад ночами влітку.

– Де ти була? Ти розповіси, як вижила?

– Ох, це складно…

– Ну, спробуй все ж таки, дівчино з німого кіно, – пожартував Льоня.

І Аля почала розповідати.

«Неймовірна історія однієї дівчини, котрій поталанило бути єврейкою, однак пощастило вижити у Бабиному Яру»

Але спершу послухай… Зрозумій – я почну розповідати тобі, і ти мені не повіриш. Бо це занадто нереально. Ні – безглуздо… Все наше життя – і твоє, і моє, в межах цієї країни, що палала у війні, – безглузде. Нереальне. Якийсь фарс. Ось ти скажи мені: хіба могло статися так, що з безлічі єврейських сімей, які були розстріляні у Бабиному Яру, сталося так, що і я, і моя мама, себто аж дві, вижили з родини? Та ніхто в таке не повірить! Я тобі кажу… Ніхто.

Мені було, здається, сімнадцять. Ось тобі скільки було в сорок першому? Ага, якщо тобі двадцять один, то мені – сімнадцять. Я ж точно пам’ятаю, що на чотири рочки від тебе молодша. Я ще в садочок ходила, коли ти – у третій. Пам’ятаю, як ти мене вистежував на розі будинку, аби побачити перед школою…

Мама вдягла на мене кілька суконь. Мабуть, гадала, що на новому місці ми їх виміняємо на щось. Так-так, уявляєш? – вона справді вірила, що нас кудись переселять! Я? Та я й не пам’ятаю вже… Школу закрили, і всі мої думки були про те, що робити далі. Йти працювати? Куди? Усі підприємства зачинені. Всі заводи, фабрики, магазини… Всі виїхали кудись. Якийсь хаос. А нам не було куди, розумієш? Ми ж – корінні кияни… Та й батько довго зволікав. Усе повторював: «Нас порятують, ось побачите. Прийде армія і нас спасе». Не розумію, чому він був таким наївним. Та ми всі були… А коли таки наважились тікати, то потім він сказав лише одне (це я дуже добре пам’ятаю): «Не встигли…» Ми змогли переправитися через Дніпро й аж на лівому березі почули звістку: «Німці вже в Бортничах!» Київ оточили війська вермахту, відтак про жодну самовільну «евакуацію» не йшлося. І ми мусили повертатися в невідоме – у вересневий Київ сорок першого.

Аж ось і незчулися, коли нас повели до Бабиного Яру. І всі йшли сумирно, тихо. Потім ми усвідомили, що не все так, як видавалося: навкруги стояло оточення з німців. Мама почала плакати. Потім зчинився якийсь лемент, і, здається, якусь стару застрелили, бо вона впала і вже не могла йти далі. Наша колона порушилась. Поруч почала лементувати жінка і рвати на собі одяг. Вартові відволіклися. А мене за руку (це тепер я розумію, що втрачати не було чого), а тоді… Боже мій, як же я злякалася! Ось зараз і в мене стрілятимуть… Хтось висмикнув мене з потоку людей. Потім я втратила свідомість. Прокинулася чимось накрита і оповита. Суцільний морок. Почала кричати. Хтось штовхнув мене в бік, дуже боляче, і наказав заціпитись, якщо не хочу кулю в груди.

Льоня її перебив:

– Ось, значить, яким був твій рятівник? Обіцяв кулю в груди?

– Та ні… Не він би стріляв, а патрулі німецькі на дорогах. Ти не розумієш…

Це вже потім пан Ярослав мені розповів, що він якраз приїхав до Києва на базар, коли увійшли німці. А у нього свині саме в Бортничах у хліві – це на околиці, саме там були війська вермахту, коли ми вже через Дніпро переправились. Свиней вісім голів. На ринку – своя точка. Тож він залишився. Хочеш – не хочеш, якісь контакти мав із німцями. Колабораціоністом, значить, вважався. Хотів порятувати своє майно. Затримався, аж тут… Підпали на Хрещатику… А вже наступного дня вивісили ці оголошення. Я пам’ятаю кожне слово…

І Аля почала цитувати:

«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 год. ранку при вул. Мельника – Доктерівської (коло кладовища)14. Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний».

Ну? Коротко і ясно. І ще ось що я хочу сказати, послухай: ми не думали, що відбувається. Горе таке… Війна, Хрещатик підірвано, німці в місті. Ми йшли, як та худоба, як свині пана Ярослава, на заклання… Мозок відмовлявся аналізувати. Він просто не справлявся з тим, що на нас навалилося.

Так ось. Він тоді саме проїжджав поблизу. Збирався геть із Києва. І коли зчинився лемент – вихопив першу ж людину, котра потрапила до нього в руки. І то була я. Навіщо він так вчинив? Так і не зміг пояснити. Просто сказав: мав зробити те, що було в його силах.

І кому розповіси – не повірять. Бо часи вже інші. Інші реалії, котрі не потребують такого геройства, і тому люди не можуть зрозуміти, як було тоді нам і на що ми були здатні. Кожен поодинці. Тоді, в той час жорстокий, кожен проявив себе. Ні, не тільки кращим, ніж він є.

Була така родина в Бортничах – куркулі, як і пан Ярослав. Себто корову мали, поки німці її не пристрелили і не засмажили її прямо на їхньому подвір’ї на вогнищі.

Так от, вони, коли почули, що Ярослав переховує у себе єврейку, почали погрожувати, що донесуть. Він мусив їм віддати пару свиней з тих, котрі в нього після відвідин німців лишилися. Але їм було мало. Вони зажадали свиноматку. І… то окрема історія. Біда була з тією родиною. І я й досі не знаю, чи це провина пана Ярослава…

Іронія долі, розумієш? Я, єврейка, усі чотири роки харчувалася майже виключно свининою. Солоною, в’яленою, зіпсованою, вареною, кістками в бульйоні. Ну а пізніше і бур’яном різним, корою…

Аля розсміялася. Льоня помітив, що, незважаючи ні на що, вона була абсолютно позбавлена злоби і тієї прикрості в очах та кутниках вуст, котрі він спостерігав у жінок після окупації. Він тоді ще не встиг помітити тієї злоби, що з’являлась нізвідки і тінню лягала на її очі в самі несподівані моменти.

Єдине, що його тоді збентежило – її певна інертність. Льоня не знав, як інакше назвати цей стан. Вона була немов лялька. Не плакала, не переживала і задавала дурнуваті питання, немов їй дев’ять, а не двадцять дев’ять – скільки їй насправді було.

Врешті він не витримав і запитав: «Ти спала з ним?» І тоді вже прийшла черга Алі обурюватися. Вона люто зиркнула на Льоню і, назвавши його йолопом, продовжила:

– Ні. Він називав мене донею… Гидотним ти став, Леоніде Івановичу. Геть не таким, як був у дитинстві. Думки твої, вчинки… Твоє одруження…

Аля не доказала – прокинулась Зіна Яківна і відразу підвелася. Аля і Льоня мовчки спостерігали за нею. Стара жінка стала коліньми на софу і дотяглася до Аліної світлини, що висіла поруч з іншими, розстріляними членами родини Зіни Яківни, на стіні з чорними, вицвілими на сонці стрічками. Якийсь час вона дивилася на фотокартку, а потім мовчки, тремтячими руками зірвала з неї чорну стрічку і закинула подалі від себе, притискаючи світлину до грудей.

***

Після короткого переказу того, що відбувалося з дочкою під час німецької окупації, Зіна Яківна задала дуже резонне питання:

– Доцю моя, німці вже давно пішли. Власне, ти вже вибач мою старечу прискіпливість, але ж ти знаєш – я завжди такою була. То ти мені поясни: де ти швендялась майже цілих сім років?

Розділ третій

Ідіот

Іноді Геннадій Петрович відчував себе ідіотом. Не в буквальному сенсі, звісна річ, а в літературному. Принаймні поки його кохана Наталя читала синів твір за Достоєвським, що задали молодшому на уроці російської літератури, то якісь схожі риси, котрі його Ромчик недоладно намагався передати в зошиті, він простежував і в собі.

Більше десяти років – у відділку. Кидають з однієї справи на іншу. Писком тицяють у кожну помилку, мов шкодливе кошеня. І навіть нещодавній натяк на скоріше підвищення в чині не змінив нічого. Це вдома він – могутній і страшний. Перед завучкою молодшого (до речі, дуже ще нічогенькою – і не скажеш, що тій перевалило за сорок) ще похизуватись можна. У дворі, часом, підтягується на перекладині Геннадій Петрович, і всі сусіди з повагою, шанобливо так спостерігають зі своїх вікон за його регулярним ранковим моціоном. Бояться, поважають. Ну, звісно, бояться. А то як же? Ось, скажімо, заманулося майору МДБ замість колодязя (ні, ну а що? адже водогін справно запрацював ще до війни, в сороковому році, правда, потім трохи постраждав…) поставити перекладину, і хіба яка гнида тявкнула щось? Усі змовчали, геть усі. Хоча той спеціально майстрів запросив на суботній ранок. Аби сусіди спостерігали за тим, як розбирають їхній колодязь – джерело води «німецьких вівчарок» – тих вилупків колабораціоністських, котрі жили тут під німцями. Хтось же таки залишився…