Товариство осиротілих атеїстів

Галина Горицька

Товариство осиротілих атеїстів

Подяка тим, без яких ця книга була б абсолютно інакшою:

Зіньковський Юрій Францевич —академік Національної академії педагогічних наук, доктор технічних наук, професор. Автор понад 400 наукових праць і 25 авторських свідоцтв на винаходи. Його професійно-педагогічна діяльність пов’язана з Національним технічним університетом «Київський політехнічний інститут», котрий він закінчив невдовзі після війни, а зараз очолює кафедру конструювання та виробництва радіоапаратури.

Чудновець Олександр Миколайович —голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книги «Монітор “Смоленськ” (“Krak ów”), три долі».

Розмова батька чи діда з синами офіцерами-льотчиками далечезних рейдів, що повернулися з війни.

– Розкажіть же, де ви були?

– Були скрізь. Літали над усією землею.

– Над чиєю?

– Над усією. Над цілою планетою.

– А, планета. Знаю. І комету бачив. Гуркотіла колись, з великим хвостом. Віщувала турецьку війну.

– Кидали бомби на землю. Планету.

– Тьху.

– Нищили ворогів на всьому світі.

– Ну, який же він, світ?

– Малий. Маленький, тату.

– Маленький, кажете. Як жалько мені вас…

– Така нудьга.

– Раніше й світ великий був. Такий великий. Було, їдеш до Кременчука, а там же ще степи на Бессарабію.

Великий був світ. Повний таємниць. І повний краси.

Олександр Довженко. Щоденникові записи.

У цій книжці ми з вами пограємо в іншу гру, аніж у попередній. Дуже часто спочатку йтиметься про те, що вже ймовірно було, а потім про те, що було ще раніше того, що було. Або чого ніколи не було, але станеться. Ми стрибатимемо по клавішах піаніно так швидко, так віртуозно… Тож пильнуйте.

«От каждого по его способностям, каждому – по его труду»1, або«Кожному – своє»2Імовірно, всі герої, і навіть товариш Сталін – вигадані

1950 рік

Розділ перший

Помах крил метелика

Насправді колишньому Тониному комроти не так було потрібно бачити свого сина, як знати, що він десь існує. Цікаво, що саме у тисяча дев’ятсот п’ятдесятому у письменника Рея Бредбері виникне ідея викласти в оповіданні «Гуркіт грому» Ефект метелика. І отой непереборний і такий легенький помах крил метелика невдовзі cкерує глибше пізнання відставним майором свого єдиного спадкоємця. Ну а поки він знає лише його ім’я – Антон.

Коли Тоня почала зустрічатися з Дмитром Степановичем, своїм колишнім комроти, той нарешті зумів дати волю почуттям, що застрягли в його серці при погляді на вагітну снайперку (свою коханку, можна було б сказати – пепеже3, якби не той факт, що зблизились вони вже після фронту) ще з пізньої осені сорок шостого.

Зі своєю акторкою Дмитро розлучився, але так і не сказав Тоні чому. І причина була зовсім не в тім, що вона сфальшувала особисті дані, зменшивши собі віку в новому паспорті. Причина була саме в тому, що вона не могла мати дітей, а Тоня не просто могла, а вже й мала спільного з ним нащадка.

Спочатку Дмитро сумнівався саме щодо себе, а відтак не поспішав з’ясовувати правду у лікарів – вже краще жити у відомчому будинку на Липках, аніж деінде. Та й, погодьтеся, якщо вже він бездітний, то чого йти від дружини – відомої акторки, котра має різні преференції? Тож коли він побачив вагітну Тоню на порозі «акторської» квартири – єдине, що зупинило його від того, аби її розцілувати і залишити при собі, – це те, що житло ніяким чином його не стосувалося. А квартирне питання стояло у повоєнному Києві напрочуд гостро. І він усвідомлював, що забирати вагітну любку немає куди.

А відтак як екс-майору враз закортіло розлучитися, коли він зрозумів, що зовсім не бездітний, то мусив знайти вагомий привід, аби на партзборах на новій роботі його не засудили за руйнування радянської сім’ї. Бездоганну репутацію він беріг як зіницю ока. І ось, будь ласка – така нагода… Фальшування документів у Радянському Союзі каралося суворо. А якщо написати доноса куди слід… Так би мовити, наголосити на антирадянській поведінці дружини своєї, відомої актриси, котра як той пустоцвіт, що не дає плоду…

…Кхе-кхе…

Щось він відволікся. Поринув у спогади. Однак часу в нього було замало. Дмитро Степанович ще мусив дописати доповідь на партзбори до приходу Тоні, а вона вже скоро мала прийти. Його пташка, поранена, підбита… А втім, вона, попри все, таки пробачила його. І Дмитро Степанович, що мав неабиякий нюх, розумів, що до цієї індульгенції він аніяким чином не причетний. Усе це – завдяки Тониному чоловікові. Він відчував, що шлюб її не склався, хоча вона стоїчно про це мовчала, одягаючи панчохи, блузку, спідницю, усе своє причандалля після «чаювання» у нього. Так тривало вже два роки.

***

Звісно, Тоня не відразу почала приходити до свого колишнього комроти. Спочатку було кілька зустрічей, котрі молода жінка вперто не воліла називати побаченнями. Кілька коротких, але дуже добре ним спланованих зустрічей. Дмитро Степанович часу не марнував і грошей не шкодував. То в кафе якесь запросить – пригостить тістечком з кавою, то в кіно, то подарує щось з галантереї (приміром, модний ридикюль). Якось вручив неабиякий подарунок – рідкісні парфуми фабрики «Новая Заря»4.

Тоня була – мов пташка сполохана. І Дмитро Степанович не цурався підгодовувати – кидав їй хлібні крихти, підманював ближче. Чи підкупили її подарунки? Скорше увага. І, звісно, оте регулярне протиставлення свого чоловіка і екс-коханця завжди виявлялось не на користь першого.

Чоловік її, Льоня, колишній моряк Пінської військової річкової флотилії, що втратив ногу у «Київському котлі»5, захищаючи рідне місто, безнадійно спивався і тонув у минулому, неначе й не було флоту, його морського життя, війни, дружини, сина… Тонув у дитинстві, райдужності того, чого вже не повернути. Тонув до баротравм. Алкогольних.

І ось ті півроку, котрі пройшли після доленосної зустрічі наприкінці сорок сьомого на Бессарабці, коли жінка буквально зіштовхнулася з ним, Дмитро Степанович настирливо надзвонював їй на роботу. На коротких зустрічах все запитував про сина… А якось, чергової телефонної розмови, що відбувались регулярно, попросив: зустріньмось цього разу по-людськи, Тоню. Я тебе поведу до ресторану. Нехай все буде по-справжньому.

І Тоня здалась. Трапилось це так.

***

Буяли квіти на клумбах міських парків. Яскравіли літніми сукнями киянки. Тоня вже призвичаїлася до паління і цьому процесу нервово віддавалась цілком і повністю. Як тоді на сходах ресторану «Театральний»6 улітку сорок восьмого, куди її запросив колишній комроти. Жінка хвилювалась.

По-перше, вважала, що невідповідно вдягнена, і, чесно кажучи, це було головною причиною. Щодо решти Тоня для себе вже все вирішила, і з цього приводу хвилювання давно минуло. І остаточним аргументом став навіть не Дмитро з його увагою, залицянням і подарунками (хоча дівчина і відзначила разючу зміну у поведінці колишнього комроти). Ні, основна причина була в Льоні.

Тоді він саме закінчував другий курс політехнічного і відверто ігнорував дружину. Може, через іспити? Звісно, ні. Він соромився, уникав її, схоже, зважував і давно все зважив. «Як я міг одружитися з нею?» – пролітало в його голові. Безпідставно. Адже Тоня залишилась такою, як і була, коли вперше зайшла до нової оселі чоловіка, – робітницею заводу, колишньою снайперкою, фронтовичкою із байстрюком на руках. Вона нічим не завинила перед ним. То він змінився. І саме усвідомлення цього пекло його соромом. Тоня підсвідомо відчувала глибинні причини відчуження чоловіка. Але все одно, суто по-жіночому не могла змиритися принаймні з демонстративним небажанням Льоні звертати на неї увагу. Власне, з тим, що вона і двома словами не перекинулась з ним за останній місяць. Льоня просто дивився крізь неї, чи то вирішуючи якісь математичні задачі, чи то згадуючи своє осяйне непманівське дитинство. Це вже було не важливо.

А втім, існувала ще одна підстава для тривоги молодої жінки. Тоня відчувала – така зустріч неспроста. Кав’ярня – то одне, а ресторан з його цінами й урочистістю – зовсім інше. Тим більше, що заклади подібного штибу влітку сорок восьмого можна було перелічити на пальцях.

Ще годував київську еліту – урядову верхівку – ресторан «Динамо», котрий великими панорамними вікнами виходив на схили Дніпра. Тоні якось, одного разу, пощастило там побувати з дівчатами з гуртожитку. Шиканули. В сорок сьомому якраз відмінили карткову систему, одначе все рівно нічого було купити в магазинах, а на Євбазі ціни зашкалювали. І влітку вся трійка: Тоня, Люда і Таня, прогулючись в Радянському парку7, наважилась туди зайти. Вистачило лише на «Нарзан». І то виструнчений офіціант, що не спускав з них очей, немов побоювався, що варто йому відвернутися, як вони прихоплять з собою кришталеві фужери, не дав допити. Поклав перед ними рахунок, хоча вони його не просили. Вискочили дівчата з того «Динамо» немов ошпарені і затялися: більш ніколи ніяких ресторанів. Адже картопелька в «мундирах» та квашена капустка на гуртожитковій кухні набагато краще смакують за ресторанну мінеральну водичку.

І ось, рівно за рік, Тоня знову йде до ресторану… «Може, хоч не до такого пафосного?» – подумала жінка про себе, нервово поправляючи волосся, котре вона знову обрізала коротко і, бажаючи підкреслити урочистість події, накрутила на тонкі папільотки, хоча вже давно так не робила. Навіщо їй? Вона ж бо працює механіком на Київському мотоциклетному заводі. Зовсім не жіноча ані посада, ані установа. – «Але ні… Все буде так само, може, ще пафосніше», – констатувала про себе, бо озирнулась на скляні двері, що вели до ресторану і зіштовхнулась поглядами з набундюченим консьержем…

Ймовірно, Дмитро хоче повідомити їй щось важливе. Це очевидно – такий заклад обрав… Тоня нервово палила цигарки, стоячи в новеньких босоніжках на сходах «Театрального», і чекала на свого колишнього.

Проте тоді нічого не відбулося.

Вони замовили котлети по-київськи… Господи, яка смакота! В хрумкій паніровці… А на гарнір – білосніжне пюре із тонкими кружальцями смаженої цибулі. Курячий бульйон вже колихався теплими заспокійливими хвилями всередині її шлунку.

Нічого не відбулося…

Діма просто вийняв носовичка і розгорнув його. На ньому лежав перстень зі штучним рубіном такого розміру, немов не для жінки, а для якогось пихатого цигана з волохатими товстими пальцями.

– Це… мені? – спантеличено запитала Тоня.

– А ти гадала – офіціантці? – Дмитро реготнув зі свого жарту. Але Тоня ніяково відвела очі, і він посерйознішав:

– Пам’ятаєш ту медаль, котру тобі вручили в Одесі, після війни? Отоді…

Він зробив особливий наголос на останньому слові. Бо вони уперше тоді кохалися.

– Медаль… – Тоня помовчала. – Ти ще сказав, що вона має палати, бо заплатила я за неї безліччю німецьких життів. – Жінка поморщилась, бо саме тоді почула про існування його дружини (це вона також пригадала).

– Ні, трохи не так. Я сказав, що медаль, після всього, що ми зробили для держави, мала б бути гарячою і обпалювати твої груди…

– Байдуже… – Тоня знизала плечима. – Зрозуміла так, як сказала.

Дмитро несподівано розсердився:

– Ти геть не права! Ти вважаєш, нагорода має палати немов від сорому, бо ми забрали чиїсь життя. Ні, так має бути! Знаєш, скільки їх у нас забрано? Безліч! Зрозуміло? Усвідом це. Якби не радянські війська – вся б Європа палала у фашистському вогні! Світла ідея комунізму могла б зазнати поразки! І саме ми, ми! – зупинили навалу клятої нечисті і погані. Америка згуртувалася проти нас і прагне занепаду соціалізму не лише в Європі, а й в усьому світі! Ти знаєш, що я вчора вичитав в «Радянській Україні»? В Англії – ставлениці Сполучених Штатів в Європі, звільнили 12 співробітників інституту підготовки службовців державного апарату, котрі займаються секретною роботою, пов’язаною з держбезпекою. Їм інкримінують «комуністичну діяльність»! Тобто комунізм в Англії – то злочин, кара! А вони ж квіт нації – здебільшого науковці, світлі голови! Ти розумієш? Всі думаючі, розумні люди за комунізм, і не лише в Радянському Союзі! Таким чином намагаються послабити Радянський Союз. Але ж радянська ідеологія – передова ідеологія нашого часу! І усі наведені факти переконливо свідчать про те…

У якийсь момент Тоня перестала слідкувати за монологом. Їй спало на думку, що Дмитро постійно цитує шпальти газет. Господи, причепився зі своєю демагогією. Неначе парторг якийсь… Ну, так – він же тепер партійний… Врешті, усвідомивши, що жінка його не слухає, Дмитро кивнув їй: чого мовчиш?

– Мені що? Забрали, віддали… Усі гинули тоді. Чого згадувати?

То було риторичне питання. Колишня снайперка не чекала відповіді. Узяла чарку горілки, випила залпом. Заїла хлібом. Здається, бородинським, із тмином. Тоня такого в гастрономі у вільному продажу не бачила. Колись їла в дитинстві у бабусі в селі. За вікном ресторану голосно цвірінькали пташки, поволі вечоріло. Біля центрального входу в театр опери і балету8, навпроти якого розташовувався ресторан, поволі почали юрмитися по-святковому вбрані відвідувачі – пошановувачі Бориса Гмирі. Тоня, поки чекала на Дмитра, розглядала афішу опери «Тараса Бульби», де у відомого співака була одноіменна арія. Їй тоді навіть здалося, що вона чує його оксамитовий бас з причиненого вікна на другому поверсі театру. Мабуть, то була репетиція – спало на думку жінці. Після горілки Тоня розслабилась і вже не переймалася, що в неї стара сукня, ще й вилиняла під пахвами. Ото сором… Але то пусте.

Дмитро склав руки дашком над білою скатертиною і мовчки спостерігав за нею, поки офіціантка, котра невчасно сунулася запитати: «Може, вам ще налити?» не перервала їхньої ідилії:

– Не зараз! Так от, Тоню, – звернувся він до неї, котра, виявляється, вже хвацько п’є горілку. – Я недаремно згадав отой епізод. Ну, ти пам’ятаєш… Ця каблучка знята з пальця однієї нацистки. І я вважаю, що ти гідна її носити. На, тримай.

З цими словами Дмитро знову урочисто підсунув носовичка, в котрому лежав перстень, до Тоні, явно очікуючи вдячності. Однак миттєво почув у відповідь:

– І ти гадаєш, я носитиму оце? – Вона гидливо відсунула його. – І потім, звідки ти знаєш, що та, в якої ця каблучка була відібрана, була нацисткою?

Чоловік поморщився:

– Усі наші вороги заслуговують на кару! І потім, вона вже померла. То яка тепер різниця: була, не була… Бери!

– Та не треба мені! – вже голосно обурилась Тоня.

– Бери, кажу… – погрозливо просичав Дмитро. – Я віддаю тобі все, що маю. Бо ти – мати моєї дитини, і я хочу піклуватися про тебе.

Тоня лише знизала плечима і відвернулася до вікна. За ним все так само цвірінькали пташки, оспівуючи таке скороминуще літнє тепло. А ось по-святковому вбрані театрали кудись зникли – мабуть, вже починалася опера. Вона згадала свою бабусю-травницю, в котрої на городі з-поміж інших цілющих і запашних трав і тмин ріс. Бабуся його вирощувала на продаж і собі до хліба додавала. Згадалися і помідори, і велика біла редька, її Тоня не дуже любила, однак, як на лихо, саме вона гарно росла на сухій, порепаній землі півдня України. А якщо вірити бабусі (а та зналася, ще й як на цім), редька особливо була корисна для молодого організму онучки…

Я

Привіт. Давно не чулись.

Тож я – Марія. Саме те немовля, про появу якого на світ наприкінці сорок шостого йшлося в попередній книжці.

Мене назвали так батьки – інтернаціональна родина, як зараз кажуть, котрі обирали з-поміж дивовижних імен, як-от Даздраперма, Ревміта… І всі вони несли в собі, немов ті палімпсести, глибокий комуністичний сенс. Однак мама ніколи не була комуністкою, тож вони з батьком зупинились на простому імені, значення якого здебільшого зводиться до прозелітської місії однієї жінки, котра народила Мессію. Але як я не стала комуністкою, так і віруючою мені стати не дали. Тож просто – Марія. Народжена у грудні сорок шостого від німкені з Берліна і двічі Героя Радянського Союзу, котрий той самий Берлін «визволяв». Якщо ви гарно знаєте історію Радянського Союзу, то приблизно зрозумієте подальшу долю моїх батьків. І поки що – крапка на цьому.

Але от що я хочу додати.

Звісно, та каблучка було зовсім не єдине, чим володів Дмитро Степанович.

На початку 50-х гомін лихоліття війни притих, а подекуди, в особливо удачливих сім’ях, ніби й зовсім про війну забули. Відбувалася перебудова, зміна поколінь, уявлень про життя і навіть цінностей. Почалося якесь всеохопне оновлення. Ренесанс. Пам’ятаєте, як у Булгакова? Звісно, ні… Бо якщо ви з п’ятдесятих – Булгакова і його творів для вас ще не існує. Роман «Майстер і Маргарита» побачить світ тільки у 1966 році, через 26 років після його смерті, і лише в скороченому журнальному варіанті.

Йдеться про оновлення побутового характеру. Про покращення – не про пом’якшення, розширення, спрощення, амністію, повернення… Про це мова йтиме пізніше.

А втім, як би скромно не жили кияни, вже з’явився телевізор, та й радіозавод почав випускати різні моделі, так би мовити, створюючи попит на консьюмеризм. Купив радіо – а тепер мрій про покупку телевізора! (Звісно, лише мрій…)

Хоча заради справедливості треба зазначити, що радіо захопило радіопростір від Магадана до Ужгорода ще далеко до війни. І телебачення з’явилося ще до війни. Гітлер і Сталін одночасно зрозуміли, яке значення для ідеології воно матиме. І поки Лені Ріфеншталь9 отримує німецьку Олімпійську відзнаку 1-го класу за зйомки різноманітних спортивних подій під час Олімпіади 1936 року, що її, разом з урочистою промовою Гітлера на відкритті транслювали вже повним ходом по німецькому ТБ, в Радянському Союзі якийсь суцільний технічний провал з радіоглядацьким простором…

Адже в СРСР телебачення з самого початку розвивалося в двох паралельних напрямах: по шляху так званої «електронної розгортки» і «механічної». Уявіть собі величезну, з холодильник, коробку зі сталевим або мідним диском. Перший екран був розміром із сигаретну коробку, зеленого кольору. Власне, самого екрана не було – він лежав на дні коробки. Стояла величезна махина, всередині неї був маленький екранчик, навпроти – дзеркало, в якому екранчик відбивався, і люди дивилися в дзеркало.

А ось електронна розгортка була на порядок потужніша, і в тридцять дев’ятому році, майже одночасно з механічним, почалися перші експерименти з електронним телебаченням – у Москві, в Києві, в Ленінграді працювали вже певні редакції і постійно виходили телепрограми. Саме тоді було прийнято рішення ЦК ВКП(б) перейти на електронну систему розгортки. Але це було складно, адже вимагало високої культури виробництва. Розпочати втілення цього задуму в життя планували до сорокового року. Аж тут на країну обрушилася війна.

Але вже в Києві, подейкували, добра сотня цих телевізійних махин – офіційних, зроблених на заводі, десь була загублена, вкрадена чи знищена у квартирах вищих партійних чиновників НКВС та Раднаркому. А отже, їх ще до війни було завезено, і хтось же їх дивився…

У п’ятдесятому телебачення довелось починати з нуля. І його таки почали і досить вдало. А оскільки воно вважалося справою важливою і новою – все тримали під контролем Політбюро ЦК з Москви.

Ще до війни вийшла постанова про підготовку кадрів для ТБ. Тому при Вищій партійній школі ЦК Компартії України в 1949 році був відкритий факультет тележурналістики. І колишній Тонин комроти, Дмитро, саме туди й поступив. Ось у чому заковика…

Однак, повернімося трохи назад.

***

Тож, звісно, та трофейна каблучка з рубіном (таких було чимало на теренах Радянського Союзу після війни) то було зовсім не єдине, чим володів Дмитро Степанович.

І той дарунок не вирішив нічого. Усе вирішили слова майора, колишнього Тониного комроти, про те, що він хоче піклуватися про неї і сина.

І все ж тоді нічого не відбулося.

А сталося наступного дня, коли Тоня прийшла до нього і сказала: «Знаєш, чим ти мені подобаєшся? Ще тоді ти нічого не обіцяв. Ні сім’ї, ні любові. А потім з’явився Антон. Так сталося. А тепер я буду твоєю». Майор притис її до себе і зі стогоном вдихнув такий омріяний і жаданий аромат: «Я й зараз тобі нічого не обіцятиму, Тоню».

Потім вона приходила щотижня. І так тривало вже два роки – з літа сорок восьмого по літо п’ятдесятого. Два довгих роки, що пролетіли, немов один день, і були подібні, як брати-близнюки. Розруйнований Київ ледь відхаркував зі своїх легень криваві згустки війни, і зубожілий люд сяк-так налагоджував своє буття. З міркувань милосердя час мчав так швидко, як тільки міг, аби не завдавати болю живим і не тривожити мертвих.

І саме в цей час Дмитро Степанович устиг вступити на дуже дивний факультет тележурналістики. Cтворений при Вищій партійній школі ЦК Компартії України, він цілком і повністю підлягав контролю «згори». (Хоча сказане стосувалося абсолютно всіх сфер життя.) На цьому факультеті терміново готували партійні кадри для нового для тодішнього Києва телебачення, і проіснував він рівно два роки. Був один випуск, цим випуском заповнили потрібні штатні одиниці, а потім його закрили. Київський же факультет журналістики, який функціонував ще до війни і на який мріяв поступити Тонин комроти, був закритий, частина студентів і викладачів репресовані (у такий спосіб боролися з націоналізмом і космополітизмом), і відновили його тільки в п’ятдесят шостому.

Іще до закінчення свого «дивного» факультету Дмитро Степанович уже знав, що влаштується працювати на українське ТБ. Адже армійські зв’язки допомогли отримати посаду інструктора відділу пропаганди і агітації райкому партії Ленінського району. Там же дали кімнатку в «недопалку». Так він називав той дивний будинок на перетині вулиць Саксаганського і Червоноармійської10, котрий не догорів під час відступу німців. Кімнатка була дуже зубожілою і розвалювалась на частини, власне, як і сам будинок. Однак вікнами виходила на центр міста і заразом – недобудований цирк, навпроти якого стояло оте «страхопудало». Так отой «недопалок» називала сусідка корінного киянина Дмитра Степановича – новонавернена містянка з Вінниччини. Дмитро Степанович, коли вперше почув, поморщився: «Як ви кажете – страхопудало?» На що враз отримав: «Ех, хлопче, не випендрюйся. Скоро ще почуєш цей вираз. Бо наша мова жива і вона розвивається разом з нами, і ось іще що…» Але Дмитро вже пішов, хряснувши дверима так, що вони ледь не розлетілись на друзки.

До мовних проблем йому було байдуже, поки згори не вийшла настанова «перековувати» молодь рідною мовою. І він послухався. Трохи пізніше, разом із Берією, той наказ канув у лету. А потім, за Хрущова, знов повернувся. І справді, Дмитро, котрий виписував «Літературну Україну», прочитав той дивакуватий вираз і ще багато інших. Однак, загалом, навчився гнучкості: «Тре’ українською? Та будь ласка! Перейти на російську? Єсть!»

Дмитро Степанович сам собі нагадував тюленя (він мріяв побачити їхній виступ у цирку, будівництво якого активно велося через дорогу від його нового помешкання). Йому здавалося, що він так само плескає «ластами», коли виструнчується за армійською звичкою перед начальством, залюбки приймаючи всі нововведення, всі сигнали, котрі йому подають. І він був щиро вдоволений тим, що його життя після війни вже хоч якось сформувалося і налагодилось.

Поки він працював партінструктором, але плани у нього були грандіозні. Вступивши в компартію, недаремно ж ішов по цій лінії досить успішно. Все було ним вивірене і виважене. Щоб, як тільки добудують київський телерадіоцентр, одним із перших відчинити оті двері «з ноги» як наглядач-партпрацівник. Він був недурним і розумів силу того нового, що його називали «телебаченням».

Перші будівлі радіокомітету та радіотеатру не збереглися – їх разом із багатьма іншими спорудами на Хрещатику та в його околицях підірвали радянські війська 1941 року ще під час відступу. І хоча у роки війни українське радіо жодного разу не припиняло свою роботу, однак спершу довелося повернутися до Харкова, потім – до Сталінграда, згодом до Саратова, звідки велися регулярні передачі українською мовою. Будівництво ж київського телерадіоцентру на Хрещатику, 26, розпочалося 1949 року і планувалося його закінчити саме до випуску першого і єдиного набору тележурналістики.

Тож, якщо підсумувати, Дмитра Степановича все влаштовувало. І в професійному плані, і в особистому.

***

Він якраз устиг подумати, як усе вдало складається з Тонею. Ось у нього десь росте син, і навіть аліментів платити не треба, і тепер він має Тоню, буквально. Щотижня. Аж раптом у вхідні двері комуналки задзвонив «його» дзвоник.

«Дивно, якось зарано», – Дмитро Степанович лише встиг знизати плечима і підвівся відчиняти. Невдовзі на порозі його кімнати постала Тоня з рішучим поглядом пломенистих, дарма що заплаканих очей. За нею він побачив незадоволену мармизу сусідки – це їй довелось впускати гостю. Тоня стискала в кулачку білу хустинку, до речі, також подаровану Дмитром Степановичем, що поволі, неквапливо, мов вуж, сповзала, чіпляючись за тканину сукні, з її плечей. Нарешті вона підвела очі на нього: