На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Десь із Яворова пригнав тут на Буковець свої отари вітець мого діда. І там мав хату, де тепер моя вишня хата. Який то був вітець, зараз оповім. Приходили вони обоє з жінкою до тої колиби. І хату там потім збудували, але її вже тепер нема, бо то дуже давно було. І оповідають, що мали двох синів. А то були леґіні, гідні молодці, що в Чорногорі перші колиби закладали і худобу розводили тисячами. Бо один із них ходив із Довбушем, а може ще з Пинтею. На конях літали на угорську сторону, там за верхами на замки угорські нападали, подолали там панів і лицарів, добра всякого набрали і в Чорногорі у недоступних скелях заховали. Але там у Чорногорі людей тоді ще не було. Ото був рай для змій, добре жилося тому гаддю. Кажуть, що така змія, як за сім років не побачить людини, то так росте і пухне, що обертається на величезного смока, який виглядає, як здоровенний бик на коротких ногах, з велетенськими скляними очами, і зубами клацає, весь укритий шкірою, подібною на кору смереки, але та смокова срібна і блистить. То ж ті смоки замків собі набудували, тобто людей, у неволю взятих, будувати змушували, скарби людські позахоплювали, худобу забирали або нищили, а людей геть із полонин виганяли і колиби поруйнували. Так само і тих двох синів його у неволю взяли і до невільничої страшенної роботи запрягали там у тих скляних замках, що безперестанку крутяться й обертаються на Смотричі, як повідають люди.

Батько мого діда, старий уже дідо, сам тоді з бабою тяжко мусив працювати, косити, громадити сіно і доглядати худобу. Тоді багато маржини пропало, а помічників чи слуг не було жодних.

Іде він раз до лісу і, вертаючись на гору, двигає тяжке дерево. Стогне старий і падає під тим тягарем. Ліс собі шумить, а він скаржиться-примовляє до того лісу:

– Ой, шуме, шуме лісовий, може, пришумів би мені синка-помічника і дитятко-потіху, може, передав би мені якусь вість від моїх синів, що там караються у катушах у нехристів.

Іде він якось потім іншим разом у діл до лісу і приходить на ту кичеру, оту, де та моя стара хата. А ліс дуже шумить, і стогне вітер та плаче, а йому здається, що щось кличе за ним:

– Дєдику, дєдику, чекайте!

Перехрестився він, подумав, що то, може, викликав душу котрогось із синів. Певно, їх там ті смоки чорногірські вже добили. Перехрестився, зітхнув, вернувся на гору до хати і розповів про то бабі. Баба, цікава, як завше, побігла відразу на другий день до лісу. Слухає, прислухається ще здалека, а ліс шумить якось незвичайно, непросто. У дрож кинуло бабу, зі страху хреститься, до сонечка Божого піднімає очі, але слухає далі. Баба, як баба. І тут чує, як голос кличе:

– Неню, ненечко, чекайте!

І голос той не звичайний, чутно, що дитячий, бо то вже баба серцем жіночим краще від діда розуміла. Хотіла втекти, але чує: дитина, точно дитина квилить і кличе.

Дивиться, а там такий кедр з випнутим стовбуром череватим, ніби жінка вагітна, а звідти з дупла дитячі ручки тягнуться до неї. Хреститься знову, молитви читає, але маленькі ручки, як білі квітки, тягнуться з дупла, а голос тоненький, лагідний такий, якби з-під серця їй говорить, щебече: «Неню, ненечко». Підходить вона ще ближче, дивиться: дупло те закрите, лиш через вузький отвір виступають рученята, а вона сокири не має і нічим не може зарадити. Помчала на верх до діда, розказала йому все, і прибігли обоє з сокирою. Почав старий дід того величезного кедра розбивати. Робота важка, змучився, але врешті зробив. І вийняли вони гарненьке біленьке дитятко, таке, що відразу говорило. А що трохи зачепив його дід сокирою – було таке, – то потім мало знак на ціле життя. Вони чудуються, пестять дитя, загорнули його в хустки, знак хреста на чолі поклали, а дитятко тішиться і сміється сердечно. Сама радість! Втішилися тим були старенькі без міри. Ясно їм зробилося на світі. Зараз же осідлали коней і завезли десь аж до Яворова до хреста. І там його назвали: Шумей і Кедринець. Через той шум лісовий, бо з шуму зачалося, і тому що кедра-мама його породила. Потім на тому місці оту хату поставили і колиску для нього зробили з кедрини. Та колиска дотепер є у моїй хаті. То був знак: що не тільки полонин і ґрунів має триматися наша віра, але що маємо увійти в пущу і там жити, де лише дерева, нявки, лісниці і старий Дідо лісовий зі своїм стадом до того часу мешкали. У тій колисці сам Довбуш, коли сюди заходив, барткою дитя колисав. Відтоді і побратимство, і дружба почалася з Довбушем та опришками. Кажуть також, що сарна сама принадилася і годувала дитину. А хлопець виріс із тої дитини дуже добрий, помічний. І господарний. І потім – повідають – з допомогою старого пустельника Онуфрія, що сто п’ятдесят років жив і півжиття просидів у скельній печері, оперезаний змієм, він зупинив вируючі замки зі шкла і братів своїх від зміїв визволив.

Велику втіху, велике щастя дала стареньким Божа пуща і кедр, хай би ся святили!

І тому ми, Шумеї, походячи від лісу та кедра, самі як той кедр: тверді й делікатні. Ліс кохаємо, з лісом ми побратими, лісові кревні, сини й онуки.

Коли ліс шумить, то мої прабатьки скликають мій рід. А коли живиця з дерева стікає, і моя кров тече.

Ці старі дерева, ці велети нам сили свої заповідають, дають у спадок. Коли ліс вирубуємо на нову полонину чи нову царину, слухаємо – і є такі, що чують, – як дерева говорять і шепочуть, що вік свій суджений віджили, а тепер наша черга, покоління ґаздівське має тут царювати, соки з землі тягнути, сонечком тішитися, дощем обмиватися, бурям протистояти, кучеряві голови піднімати гордо, як колись ті дерева – наші прадіди.

Так оповідав Фока про свій рід.

Гірський час

Пам’ять про давню історію й давні оповісті зберігається довго і надійно. Довгожителі, чудові оповідачі з пребагатою пам’яттю, соковитою і пахучою, як лука гірська, прозорою і бистрою, як повітря верховинське, але аж ніяк не м’якою, як віск, що стає податливим від першого-ліпшого подиху, словом, твердою, як кристал, оповідають: так і так було насправді, не інакше, все інше – то пуста балачка. Але див і чудес не відкидають у минулі часи. Оповідь наближає їх і притягує до нас. Трапляються вони і тепер. Адже їх передають живим словом, що пульсує, наче родова кров. Та кров кружляє в жилах родів, як у словах оповідачів. Люди пов’язуються з давніми родами не тільки кров’ю, але й вістю про давнину. Не лише спадком тримаються і живляться, але й живим потоком переказаної вісті. Інші племена мають свої старі книги, святі письма і величні біблії, архімудрі талмуди, а наші гірські роди мають живу книгу. Наскільки довго живуть старі люди, повістуни, починачі-чародії, котрі черпають із джерел давнини, зі старої правди. Наскільки довго б’ють криниці самотності та свободи, наче головиці-джерела на верхів’ях, настільки довго оповідям вірять. Для давніх людей сто років було не так уже й багато, а двісті – також нічого особливого. І не тільки тому, що жили довго, а й тому, що довго жила пам’ять жива. Як і тепер такі, що бігають і гасають горами, відповідають чужакові, який запитує про дорогу: що з Писаного Каменя до красноїльської церкви то недалечко, ну, пару хвилин (а той пізніше йде за годинником п’ять годин), а до Голів чи на Скупову полонину трохи далі: десь так буде годинка (а насправді деколи на дорогу цілого дня не вистачить), так і для давніх повістунів чи Довбушеві часи, чи турецькі часи і навіть часи війни із Сироїдами, з татарською неволею, здавалися недавніми. Та було от, ніби вчора. Так прадід оповідав. Ну, нє, але, може, і сотки років нема – недавно.

Не один повістун проходжувався собі тими далекими часами вільно, ніби власною розлогою полониною, як йому хотілося. А ще подув сивої давнини приносять, посилюючи її близькість, величні ліси – вікові, невчорашні і не завтра їм щезнути. Тому дива стаються дотепер, ставатися будуть доти, доки будуть ліси, доки будуть старі повістуни, доки незнана міра для часу. Доки той гірський світ непронумерований, незареєстрований по-орендарськи, доти й гірський час – некарбований, непроцоканий маленьким годинником, нерахований жадібно на ґрейцери – не знає меж. Сягає, куди схоче. Наближає позавчорашнє, а віддаляє сьогоднішнє. То глибоко мовчить, то говорить приглушено, то шумить, гуде й піднімається несподівано, як Черемош під час повені, і густо сипле скарби, як щедрий ґазда сипав би старі дукати з бербениці. Кружляє, повертається туди, звідки виплинув, або розходиться на всі боки, немов кола хвиль на поверхні озера.

Час, цілком осібний, цілком окремий, щоденно володарює зеленою Верховиною, ґаздує над пущами і полонинами. Подивіться лиш, як він порається перед світанком. Їде собі той час – величезний старий ґазда з довгим білим волоссям – їде полониною чи лісовим плаєм на возі, запряженому чотирма могутніми, але статечними волами. Ґазда замислений і радіє чомусь. Лагідно посміхається. Воли повільно й рівномірно кивають головами. Рипить ярмо… Воли майже спиняються. Геей – цідить ґазда. Воли задумуються, задумується і ґазда. Оглядається, сонечко ще не зійшло: «Маємо чєс… Геей», – повторює за хвильку. Воли рушають, ступають твердо, то повільно йдуть уперед, то спиняються. Скрипом ярма виводять протяжний ритм гуцульського часу: «Маємо чєс…» Ці слова, як лагідний усміх турботливого ґазди, розносяться над цілим краєм.

У ґаздівському житті поспіх не потрібен. Усе робиться завчасу, все відбувається вчасно. Ніхто не запізнюється, бо воліє рано встати, рано впоратися, рано вийти, щоб завжди мати досить часу. Так було колись. Полонинські відстані та подорожі не рахували годинами чи, борони Боже, хвилинами, як поїзди, лише днями й тижнями. Поспіх – то якесь дивацтво, а постійний поспіх – це просто сміх, це хвороба. Поспіхом недалеко заїдеш, зате без поспіху переженеш тих, що поспішають, і ще й добре випередиш. Не один бідкався через поспіх, чи тому, що надто гарячково кинувся мстити за якусь кривду і рубонув супротивника без потреби, чи занадто поспішив із купівлею, продажем або контрактом. А повільна статечність всякчас іде на користь. Дороги були погані, місцями карколомні, плаї завжди йшли верхами й лісовими вертепами, шалені зливи і повені, раптові бурі – через усе це поспіх був неможливим, небажаним, навіть міг бути дуже шкідливим.

І чи випадало б гідному, єльному ґазді квапитися? Кожен розуміє, що колись опришки, люди лісу, як ті хижі птахи, вміли поспішати. Та ще й як! Але хто з ґаздів навіть нині, а тим більше раніше, хто би спішив? Спішить хто? Знервований жид, гублячи, бозна-чого, свої капці. Спішить пройдисвіт, що на світанку нишком крадеться від чужої жінки, або якийсь підозрілий зайда-заволока, лобуряка циганської віри, але не ґазда. Хіба якийсь скоробагатько, скнара, що давиться своїм маєтком. Захланний, неспівчутливий, як лютер, на толоці не прийме як годиться, нікому не помагає. І йому ніхто не поможе. Тож увихається від царинки до царинки, від сінокосу до сінокосу з висолопленим язиком. Хіба такий, що вічно судиться, дістав дурійку, заразився від панів таким терміновим шалом, що жене його від одного судового терміну до іншого.

Ну, а як щось трапиться, боронь Боже, щось справді несподіване в ґаздівському житті, що вдарить, як грім, – чи то напад, чи погоня, чи нещасний випадок, – то є про що співати пісні та переповідати роками, але то вже поза межами ґаздівського життя.

Високими плаями, ніби природними шляхами, якими в далекі часи вже проходили різні племена, відбувалися різні переселення народів, одвічними плаями прямують ґазди, колись завжди кінно, тепер кінно або пішки.

Коли зустрічаються, завжди знаходять час на привітання. Привітання є настільки більш ґречним, наскільки більше в нім сердечності. Ґречність дуже цінується серед самотніх людей, які стільки часу перебувають у лісовому безлюдді та в полонинській пустці. Для ґречності треба мати час. Може, ще й тому, що у давні грізні роки найменша непривітність вже була підозрілою, могла сприйматися за злий намір, а через таке ставалися не раз ґвалтовні вчинки, ніби для випередження і знешкодження ворожих намірів. Безпечніше було бути ґречним. Ґречність проявляється у великій кількості привітань, вигуків і потакувань. Маломовні люди не конче мусять говорити, але повинні постояти і послухати, підтримати таким чином бесіду, слухаючи, а не заперечуючи. Навіть щодо коня зустрічного ґазди слід бути ґречним: «Ну а ти як, бідолашко?». Без ґречності, без часу на ґречність не буває гідного ґазди. Старі люди повідають, що у давнину не було ґазди, який не знав би ціни ґречності.

Деколи вітаються вже здалека, кричать на повні груди, аж ліси відлунюють:

– Чи здорові, Васильку любий? Слава Йсу!

Відповідь так само голосна:

– Навіки Богу слава і вам, Дмитрику!

Зближаються, потискають руки, трусять ними, старші люди по-давньому цілують один одному руки.

– Боже помагай у дорозі!

– Дай Боже і вам!

– Чи дужі?

– Добре, як ви?

– Як вам ведеться? Як сте днювали? Як спали?

– Миром.

– А родина?

– Миром.

– Жінка-ґаздинька, діточки?

– Миром.

– А що чути в долинах, побратиме солодкий та гідний?

– Добре тимчасом, Бог святенький терпить нас, ласкав якось.

– А що на верхах?

– Та, як на верхах, суворе життя, так нам, як тим смерекам верховим. Але, дякувати Господу, здорово, вільно, весело.

Сідають, курять файки, щораз більше зближує їх розмова.

– Маржинка як? Корівки, яловина, дроб’єта, лошєта?

– Дякую, що питаєте, аби сте дочекали сотки літ. Милосердний Бог дає годувати. Породилися телятка, лошатка, ягнята. А воловина напаслася, гай, то змії, а не воли.

– А погода – верем’єчко?

– Дякувати сонечку – Божому лицю, що сінце дає робити.

– А в нас на кичері з неділі, як прийшла година-фортуна та, з градами такими, гей, клекотали, стогнали душі хмарові, аж страху надало. А є ще люди, є. Примівками, молитвами нагнали то, запхали геть, десь у дебрі, під каміння, у безвісті.

– Дякувати усім святим знаним і незнаним!

– А чи не звірно верхами?

– Ой, кажуть, вештається якась вовча зграя і калічить малецтво, але то аж десь на Брустурах, а у нас тимчасом добре, пильнуємо.

Після цих обов’язкових привітань ґазди починають розповідати один одному вже докладніше, що чути в селі, а що на світі. Це цікавий і дивовижний спосіб (чужинецькі туристи називають його гуцульським телефоном), яким по горах поширюються вісті й доходять до найдальших закутків. Доходять досить швидко, але так само швидко змінюють свій вигляд так, що й не впізнати. І саме у такому зміненому вигляді існують роками.

Вісті такі:

Як син цісарський, панич Рудольф-архікнязь ходив на контроль по горах і хатах, а найбільше межи бідаками. Як із того потім строгі кари вийшли урядникам.

«Байка», – недбало буркне молодик, який щойно вернувся з війська. «Байка? – обуриться старий мудрець. – Така байка, як то, що тепер сонце світить. Наші люди добре знали Рудольфа. Я сам жовніром бачив, як він сідав на корабель у Будапешті. Пізнати не важко». «Байка, – впирається молодик уже затятіше. – Пощо би цісарський син блукав аж тут піхом? То не для таких панів, сміх та й годі!» «Не для панів? – дратується старий. – Ісус ще з більших, а весь час тут крутиться. На показ – бідака полатаний, аби не впізнали, щоби піймалися, а зажурений такий – чиста біда. Ану приглянься до нього, як посміхається. То так само, як те, що бачиш за тим вікном, міг би подумати, що малюнок на шклі, а придивися добре – гей! Який безмірний світ. Як будеш так блюзнити, хлопче, то зловишся в пастку, бідака проженеш, ще йому назлословиш – гріх бездонний».

Або ще така звістка: як сам головний турок писав до нашого цісаря, спочатку погрожував, потім перепрошував. Го-го, який хитрий! Тепер такий час надходить, що чим хтось тихіший, тим сильніший у Бога.

А ще цікаві новини про китайок, жінок з далекого краю, де чоловіки, зжалься Боже, безплідні та зневажені, самі заплітають собі коси, як баби. Китайський цісар має з тим клопіт, але ж то мудрець – знає, що робити, має тут невдовзі прислати тих жінок, тому, хто прийме до хати, – заплатить, а тому, хто зробить дитину, тисяча гульденів гарантована, як один гріш. «А то правда?» – питає слухач, який знає трохи менше. «Як же ж неправда, брате мій, коли сам Мошко з Устерік показував тому стариганові, Палійчукові з Дземброні, друковані газети, де виразно китайці намальовані з волоссям, заплетеним у довгі коси. Ну і старий Палійчук, хоч за вісімдесятку давно перевалив, тут же записався до тої роботи». «Та що ви таке кажете? Аби такий мав ще сили сплодити дитину». «А як би не мав, коли відразу заплатив Мошкові за труди п’ять гульденів. А жид гостро підкутий, як кінь на зиму, дорогу до китайського цісаря знайде, та й помічна душа, хоч і жидівська, заплатити варто. Супроти тисячі п’ять гульденів  – то так, як ніщо».

А що там діється у краях сироїдів далеко на сході сонця? Віслючок чатує на мандрівників, на наших людей, а як їх побачить, починає іржати, і зразу налітає татарва, погані сироїди, хапають християнина, відгодовують його, як порося, щоб мати його на свята на ситну печеню. Чи ще чути щось про ті загадки, загадоньки грізні для панів, які наш пан цісар післав колись-то своїм народам? Чи може ще раз пішле?

Ніхто не має можливості й потреби перевіряти ці новини, кожен повторює їх із доброю вірою, так, як почув.

Одні ґазди бували на храмі в Ясені угорському або на ярмарках у Косові, в Сиготі на Уграх, а інші аж у Станіславові, і то не раз. Трапиться і такий бувалець, що тримав «бурґвахе» – замкову варту при самім панові цісареві християнському, й уміє так про то розповідати, аж любо. А інший, натомість, прикро це казати, колись у молодості порубав суперника бардкою, якось необачно. Ну і стався випадок. Помер той неборака, слабак якийсь, марної кості. Про те дізналися, і відразу панські суди, які взагалі не визнають єднання чи прощення за кров, послали його до фурдиги. Сидів так, йой, Боже святий, по криміналах-фурдигах, чи в Будапешті, чи в Араді, немало часу, хто би там злічив. Але також немало світу і людей побачив. Розказує про все те, тільки слухай.

Були й такі, як сам Фока Шумеїв, як Марко Мегединюк – майстер великий, як жаб’ївський війт Дмитрій, як той Андрійко, славний повістун, які бували у Венеції, і навіть у Римі, у самого Отця святого.

Але також багато таких було колись, і ще тепер такі трапляються, що жодного разу за ціле життя не бували навіть у Косові. Як то кажуть: від народження не бували в жодному місті, як і ніхто з їхнього роду. Про місто тільки чули, що там смердить, аж душить, що нема води, нічого не видно, що тісно і страшно. Через це там доми теж набудовані один в одного на голові, і так бідолашні люди роками живуть, товчуться один одному над головою. Утім трапляється, що такий «нехожалий» ґазда мусить вибратися десь далеко до міста, чи до Косова, чи до самої Коломиї. Ось тоді біда. Ґазду, як і його коня, який нікуди не виїздив, лиш роками пустував на пасовищах, легко налякати, він тратить багато часу, губить різні речі. На долинних гостинцях фіри страшенно квапляться, не знати пощо. Візник верещить і погрожує вже здалека, а тут ґазда ловить ґав, і ось уже фіра на нього наїхала, ранить коня, штовхає чоловіка. І ще той долинський фірман, паскудне людисько, не має ні краплі ґречності, видно, що з пустого роду, навигадує такого, що в горах за таке голову би стяли. А тому якось нічого, їде собі далі. Марний народ. До міста ґазда приходить або занадто рано на світанку і терпляче вичікує там під установою до полудня, або хоч і в білий день прийде, але їм чомусь запізно, тож мусить чекати цілу ніч. Там у них свій час.

А в самому місті своя біда. Міські пройдисвіти, лобузи та кишенькові злодії, як побачать такого ґазду з конем, нав’юченим ліжниками та гідно осідланим, оточують його, мов комарі та ґедзі. Так кружеляють, що врешті витягнуть йому з торби часом і всі гроші. А буває, такий міський цуцик просто вирве йому гроші з рук, штовхне, вдарить і втече. Шукай тепер його, коли тут кожен однаково виглядає, всі один до одного подібні. Іди з тим до поліції, а там, коли врешті їх відшукаєш, поліційні посіпаки злостяться і клянуть ґазду, ніби то їхні власні гроші. А вже старші чини сміються, кепкують, наче то якась забава. Допуст Божий і чортова справа те місто! Хоч не знати до яких мудрих примівників та починачів ходив би і добре їм заплатив, навіть і переплатив, то не дадуть ради.

Але нехай тут у гори прилізе то міське дрантя! Там, де хоч який миршавий хлопчина за годинку збігає по сир чи масло і вернеться, так, скажімо, пару кроків до стаї на тій полонині, яку звідси видно, то кажуть, що йдуть у похід. Один день сплять перед тим, а два дні після того. Ідуть, як барани за похоронною процесією, відпочивають, як цигани після славетної циганської роботи. Потім пояснюють, що то нездорово так надто прудко літати горами. Зате здорово жити у місті.

Інакшим є гірський час, не може він узгодитися з чужим часом.

Мандрівки Фоки

Фока, хоч рід його походив від дерев, відрізнявся від свого оточення. Він належав цілому краєві, а не лише своїй ясенівській кичері. Він не був схожим на тих закорінених ґаздів, що вросли, мов дерева, кожен у свій схил. Але, хоча жвавий і бувалий, нічим не нагадував – смішно навіть порівнювати – тих теперішніх обходисвітів, чи лісових підприємців, чи керівників, які ганяються за бутинами і за фірмами, чи тих сільських політиків, що шастають нібито у побратимстві з підпанками.

Фока змалечку привчався до мандрівок. Літував на батьківських полонинах, спочатку на Чорногорі, потім на далекій Гнатесці, віддалік від витоків Чорної Ріки. Вдома слухав оповіді про скельні комори та печери, про давні лігвища опришків, про скарби і таємні хвіртки, про секретні переходи. Коли хлопцем прийшов на полонину, пробирався у хащі, куди ще нога людська не ступала, обшукував усі закутки-щілини. Бушував по лісових проваллях.

З часом він їх вивчив, ті найглухіші сигли та найнебезпечніші кабачі.

Інакші то були часи, хоч не дуже давні, але від нас досить далекі. Тоді мандрували не так, як нині. Коли Фока був хлопцем, років із дев’яносто тому, в Ясенові ще був гідний смерековий ліс, чорний і міцний. І хоча вже там і сям трохи порізаний, розділений перехресними стежками, проте не один лісовий чоловічина, який-небудь розбійник чи запізнілий наслідувач давніх славних ватаг, ховався там цілком непогано і зненацька нападав на подорожніх на перевалі Буківця, на тих лісових «сліпанках», що почали вдавати з себе колісні дороги. І хоча за старим опришківським звичаєм такий нападник ґречно звертався до своїх жертв, однак обдирав їх геть-чисто і без пардону. Але то вже були такі собі рештки знаменитого геройства опришківського, без величі, без слави. Вперті недобитки, що лишилися після всіх пацифікацій, штандрехтів і мандаторських катівень. Вони зникли разом із ясенівським лісом.

У Криворівні на лівому березі ріки вже віддавна довкола старої двірської осади зеленіла рівна, простора і ясна долина. І тільки трохи вищі схили були вкриті лісами. Натомість у Жаб’ї у долині було ще менше хат, ніж у Ясенові. Оселі гніздилися переважно на схилах, а широку жаб’ївську долину вздовж ріки займали ще темні й густі ліси. Поміж тієї лісової чорноти де-не-де ясніли поодинокі невеликі полянки, вирубані та випалені, а на середині їх – ґражди. Але до Крутої ходили вже не старим плаєм по схилі, а митною стежкою понад рікою. Над самою рікою, на стрімкому лівому березі, стирчав мініатюрний мисливський замочок. Недалеко звідти стара орендарська корчма, а трохи далі хата Булиґи, у якій мешкали цісарські ревізори та їхній старшина, сам пан респіцієнт. За рікою було велике господарство старого роду Бурдів-Драгиріїв. Усе збудоване з дерева, зрубаного тут же, з колод, тесаних сокирами, коли ще пилками не користувалися. Коли першу Булиґову хату вкрили ґонтою, то Фока та його ровесники-хлопці, йдучи згори зі стадами, зупинялися і задивлялися на ті витончені, дрібненькі й рівно укладені дощечки так, що забували про стадо. Вже здалека зазирали з такою цікавістю, рахуючи ті дощечки, що аж плуталися один з другим на грузькій стежці, а декотрі падали в болото.

Уже від Красного Лугу до Чорногори ходили лісами, яких ніхто ніде не проріджував, не торкався сокирою. Дедалі бездоннішими ставали лісові глибини, дедалі безмежнішими, дедалі важче було зійти з митної стежки. Всюди завали колод, хащі, ями та яри, непрохідне бездоріжжя. Ліси тихі, суцільна глушина, безголоса, навіть без слідів звірини, без жодного іншого сліду, крім життя лісу і вмирання лісу. Ліси, занурені в безчасся, невідомо, коли з’явилися, і кінця не знали, не очікували. Коли на ці ліси спадали сутінки, то не було нікого, хто б не вірив, що цей морок – цілком окреме царство з іншого світу, що приховує лісні юрми, юрми власних духів, що цілі орди небезпечних і збиточних сил постають із глибин лісу.

Уже під самою Чорногорою, коли Шумеєва родина та прислуга наближалася до своєї полонини, починався найстарший ліс: наполовину спорохнявілий баштарник. Старезні височенні ялиці, такі великі та об’ємні, як чималі стоги сіна, вбрані у товсті шари моху, ніби у драконові кожухи. То був одвічний ліс, не торканий від первовіку, страхітливий. А що був у змові проти чужого втручання, то не пускав усередину нікого, ні малих, ні великих гостей. Навіть вихор не мав туди доступу. Навіть для нових поколінь дерев не було там місця. Одне дерево підтримувало інше, одне зжилося з другим. Навіть трухляві дерева утримували рівновагу. Кожен спорохнявілий стовбур щось підтримував, до чогось служив, мав якесь значення у правічній згоді.