На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Таким було повернення коляди. І так її святкують донині. Ніхто в нас через це не вивищується над іншими. Навпаки, ми знаємо – і цілий світ про нас це каже, – що ми загрузли в якійсь порослій мохом давнині, в архаїчних звичаях. Нехай і так! Ще прийдуть до нас! Згадають, що пастухи першими прибігли до Дитяти і назавжди залишилися з Ним.

Чорне та біле (про гуцульську магію)

Самотність

Гірський час, який пливе так потужно й повільно, а іноді щедро розсіває радість, барвисту святковість, приховує ще й інші скарби, що їх неможливо осягнути поглядом.

Якщо мандрівник прийде серпневого дня над Черемош, до Криворівні чи Ясенова, – такого ясного, який тільки там буває, то побачить, що тоді вода так іскриться і сяє, що кожну краплину видно окремо, тоді на деревах гілки, листя, шпильки та шишки настільки наповнені світлом, що кожна окремо вирізняється на блакиті неба. І хоча коріння дерев заховане, хоч увесь світ тих буйних коренів лугових трав гніздиться під землею, все ж у такий день якось думається: от якби їх відкрити, оголити, якби й до них дійшло світло… Якби проникло в кожен жмутик, у кожну нитку коріння. У такий день можна повірити, що весь світ зітканий зі світла. Що всюди світло єднається зі світлом і світло творить. І нема нічого, чого не можна було б осягнути самим лиш зором. Може, навіть неминучий і незбагненний перехід до смерті, якщо його сильно наситити світлом, розсіється такою ж прозорою грою краплин, як глибини Черемошу.

Та коли темна ніч затопить Ясенів, а понад верхами гір з безодні неба пронизливо затремтять одинокі пульсуючі вогники, а інші світла, стаючи щораз слабшими й мізернішими, пилинками тонуть у чорних безмірах, тоді відчуваєш, що є сили, могутніші від світла. Самотні промені ледь торкаються їх, але проникнути не зможуть ніколи.

У житті людей понад спілкуванням і працею, понад святкуванням і радістю, понад усілякою товариськістю —старшою і сильнішою є самотність.

Той, хто спромігся б напружити слух, замислитися над цим питанням, таким неважливим для сьогоденного світу, і над тим, що схильність до сердечності, до великих дарів серця та до поклоніння, до культу, до святкувань народжується у самотності, – для того поллється з грудей Верховини, мов неждана довіра, прадавнє, тихе, вічно живе джерело.

За прадавніх часів віщуни, вчителі людськості, самі пізнали ту світовладну силу й відкрили людям новий світ, хоча через це аніскілечки не змінили своїх занять. Усе це тепер вкрите численними пластами. А може все ж таки ще здригаються ті самі джерельні пульси?

У самотності пустельника-пастуха, який спостерігає на пустищі під час громової бурі, як світ заливає то повінню світла, то чорноти. У самотності мисливця і втікача у сніговій завірюсі, яка розриває шатро і засипає його лавиною снігу. У самотності подорожнього серед безмовних лісів, чий кожний шерех викликає дрож, а кожний шум занапащає людину. У самотності родини, яка покладається тільки на себе, десь у гірській пустці, звідки жоден крик, жодне благання про допомогу не дійдуть до людей.

Про саму самотність мало хто здатний розповісти. І кому таке спаде на думку, якщо то власне вона невблаганно жене людину до товариства, до любові або до спільної праці та забави, ніби для того, щоби про неї саму забути.

Незаймано біла стежка, що в’ється між заметами снігу хребтом полонини до самотньої зимарки. Голос невидимої флояри, що сумно озивається з глибини пущі. Залишаються хіба що такі образи самотності?

Бо поступово будь-яка самотність заповнюється людьми. Людина, яка довго є самотньою, у великому світі хмар, гірських верхів, лісів, вод і трав, шукає товариства, шукає побратимства. Часом знаходить, не шукаючи. Для неї звідусіль зринає інший світ, підземний, світ видив, запитань, загадок і знаків. Вона осягає незвичайну науку. Кожен шепіт, будь-який гамір набирає незмірного значення. Там, де мовчить і чекає стара пуща, де у місячному сяйві тане безмежна полонина, там, можливо, серед зілля та корінців чекають на привітні слова, на якесь дуже трудне примовляння, на знак, зрозумілий лише втаємниченим, доброзичливі побратими.

Лісові джерела, що народжуються в пітьмі, шепочуть, зітхають. Верхові потоки буркочуть у шуварах, солодко щебечуть, наче водяні діти, або вигравають, дзвенять по скелях. Інші по-молодецькому гримочуть, бурлять. У долинах води радіють просторам, танцюючим струменям течії. Єднаються, втішаються побратимством вільних потоків, збирають водну раду, виголошують важливі зауваги, несуть далі притчі та повчання гірських вод. Уже будь-якої миті голоси втіляться у досі не бачені постаті. Іноді вже у дрімоті, просто перед воротами серця вони заквилять віщою пташиною, навіють шумом надію. Виграють, приспівують, утішають сплячого самітника.

Бо десь там із шиплячих трясовин, із порослих зеленими лишайниками скельних оповзнів, чи з проваль, із плутанини корчуватих вітроломів (так повчають «примовляння») висовуються, легенько визирають, глипнуть оком – і знову чаяться – чигаючи на якесь необережне слово, чатують, чекаючи на чиєсь підбурювання, – упирячі сили. Бешкетні, насмішкуваті або страшні, з вижертими лицями, з випущеними кишками упириська, що несуть хвороби, страждання, тугу і смерть. Іноді вони страшніші за тих ворогів свободи, які звідкись приносять у гори утиски, кров та біди. Може, вони з того самого нікчемного роду?

А ще десь під верхами у Чорногорі, у найглибших гірських глухоманях, спочивають по-королівськи у сховах башт і веж, у коморах і в ложах, викутих велетами, велетенські орли – сили грізні, але благородні, часом навіть начебто й милосердні. Сили ватроокі, хмарокрилі, громоголосі. Спочивають – до пори. З віконець скельних веж, із галерей, з наріжних башт, що висять над прірвами, час від часу тільки блиснуть вогнисті очі, долине далекий гул.

Малослівна й мовчазна людина чує такі різноманітні розмови, про які йому навіть не снилося. Той, що мало бував світами між людьми, тут на самоті набуває ввічливих манер. Найретельніше дбає про молитви й обряд, пильнує, щоб не вимовити в безлюдній тиші брудного слова, слова недоречного, щоб різким рухом, а то й думкою не розбудити, не сполохати «чогось».

Іноді такий, що не надто переймався дівчатами, сидячи отак сам-один місяцями, почне за якоюсь тужити, і тоді може якимось одним зітханням чи сумним вигуком накликати летку, мов птах, крилату мару – зіткану з зеленого світла Нявку, неземну кохану, яка весь цей світ покаже йому буденним і нудним, і веде його ніжно – через дно провалля – у засвіти.

А ще, коли з часом сповниться бажанням і дозволить жазі точити серце, викличе цим жадібну до пестощів, ненаситну небезпечну коханку – Лісну, вродливу, але з нутрощами, відкритими ззаду, від якої, навіть коли вернеться він до людей, хіба смерть його порятує.

Навіть спокійному, лагідному чоловікові, якого не терзають бажання, також загрожують ворожі напасті й наслання. Він ходить із перестрахом, ніби з тінню, готовий відбити раптовий, хитро підготований, несхибно нищівний напад. Він вчиться бути надзвичайно обережним. Мелькне якийсь вовк біля хати. Сліду не залишить. Чи то вовк? Зірка така ясна з’явиться, якої досі не бачив. А чи то зірка? Вітер жене з цілим військом завиваючих бід, затятих чортів і чортиків, що збиточно гацають із баламутними свистами й писками. Це не звичайний вітер.

Оточений небезпеками та звабами безлюддя, дехто й сам стає воїном, зводить довкола себе барикади й загороджується, проганяє спокуси і видива словами, знаками, таємними засобами або навіть викликає грізні сили. І деколи – як воно буває на війні – кориться їм, на якийсь час або назавжди.

Де у нинішні часи знайти між людьми такого богатиря «примівника», хмарника чи громового починача, який став би віч-на-віч перед грізними силами як рівний або сильніший таємним могуттям, який би захищав від них інших людей, їхню худобу та пашницю? З ними можна хіба що примиритися за бозна-яку ціну або просто безславно їм піддатися. Звичайний чоловік думає: найкраще присісти до землі, мов трава, не пхатися межи сильних, поставити собі заслони з примівок, обереги з хрестів та зілля. І сидіти тихо, поки кудись прогалопують могутні: Громовий цар, вітрові королеви орлолюдів із грізними сонмами, з побратимами своїми, з дітворою своєю лютою, духи повені, водяні королеви та інші.

Захист

Коли вихори й урагани загуркочуть, мов несеться дикий табун, коли громи роздирають небо і сиплеться град, така самотня, нехай і звичайна людина, яка завчасу забезпечила себе примівками і ненадпочатою водою з десяти чародійних джерел, добре перемішаною і завороженою, яка готувалася до Святого Вечора та до громових свят і жодного з тих дванадцяти громових свят не порушила, а святкувала їх, як належить: постила без хліба і води, на той час німіла, ні до кого слова не мовила, навіть до худоби чи дерева, остерігалася навіть сплюнути, ходила голою, роблячи чарівні кроки і зупинки, промовляючи заклинання і прохання, – така людина спокійно витримає не одну бурю, яка чужому прибульцеві запам’ятається на ціле життя.

Той, хто хоче мати захист чи чародійську владу, коли щодня вдосвіта збирає воду з дванадцяти джерел, завжди робить це на самоті, так, щоб ніхто не побачив. Довго стоїть перед кожним джерелом, прислухається до його мови, кланяється кожному джерелові в лісі чи на полонині. Як зачерпне води, пошепки дякує джерелові, славить і просить воду старими примівками: «Водо, Водичко! Свята Йорданичко! Найстарша царичко! Вмиваєш береги, коріння, біле каміння, гасиш вогонь! Умий мене від гріха, від злого, від ґанджу! Яка ж Ти чиста, яка ж Ти свята, зроби, абим був такий!»

Спочатку слід окремо зібрати воду для примівок, а тоді окремо вимити руки й лице. Коли вертаєшся до хати чи до колиби, треба вклонитися димові з ватри. Для гасіння жару у воді, для всілякого обкурювання, для примівок із вогнем треба розпалити прадавнім способом – тертям полінець – живу ватру.

І тоді вже можна починати примовляння. Примівка може розгортати крила. Вода жива, ватра жива і слово живе, зриме. Який починач, таке й починання. Один пурхає, мов горобчик, і цвірінькає, інший, наче ворона на лету, каркає і лякається, а деякі відразу злітають упевнено, гордо, мов орли чорногорські, орлиним поглядом пронизують і кидають виклик.

Люди старовіку вбачали всюди у світі постійну й невблаганну битву, ділили світ на два табори – ворогів та друзів. Серед усіх доброчинців, побратимів самотньої людини наймогутнішим є Сонечко. Воно є противагою всім напастям, породженим із темноти, проганяє всі чари і невловимі загрози. Ґаздує понад усім, плодить, живить і оздоровлює.

Чимало вдячних слів славить Праведне Сонечко.

Непорочне Сонечко, чисте лице Боже,Праотець і опікун родів людських,Сонечко – Господь – огнистий.

Йому, святому Лелеві, щоденно слід молитися радісно й покірно, завжди на самоті, стоячи на колінах, обличчям до сонця.

«Лелю-Сонечко! Запашне, чисте! Узріть мене грішного!» І, сходячи, могутнє Сонечко так відповідає дітям своїм:

А як я вийду з ночі глибини,А як я вийду тихо-тихенько.А як я вийду рано-раненько.В неділеньку святу вранці виплину —То зрадуються моєю зореюЗвірина і пташка, і рибка у морі —Зрадіють трави і луки зелені,Зрадіють верхи, верхи костельні.На усіх землях церкви – костели,На небесах усі сили – ангелиСпіви заводять – дзвони церковні,Церковні брами відчиняться самі,Самі в вівтарях свічки ся запалять,Самі ся служби святі відправлять,Дадуть здоров’я, від злого збавлять.

Живою небесною ватрою лікує весь світ світовий ґазда. Він є взірцем для ґазди, взірцем наснаги праці, щедрості та ґречності, взірцем для воїна – непохитний, завжди звитяжний. Його день народження люди вславляють колядою. І свята неділя – також свято сонечка. Від Божого Сонечка одне життя дане, як і одна смерть. Над колискою людини дванадцять посланців, суддів ангельських, відгадали присуди і постановили, чим має бути. Нетлінний віщун знав це відразу, а мудрий сусід іноді здогадувався з поведінки дитини.

Людина, яка б сиділа в пустельному мороці без світла, не миючись, без молитви і святкувань, неминуче потрапить під силу бісівськихслуг, здичавіє, а тоді втікатиме у вічному страхові, шкірячи зуби, наче гнаний звір.

Але хто проходить школу самотності, хто відбув практики і втаємничення, хто чув голоси і поборов страх, пройде крізь пущу спокійно, тижнями сам буде йти незнаними пустками без ляку, хоча тоді не раз уже сам «той» береться до нього.

Часом опівночі сховається у смереку і росте аж до неба – велетенський, рогатий, вищирений. А часом на полонині, де вже ясно і весело, з’являється щось таке покручене і карликувате – ніби деревце – та видно, хто то. А хай собі бахурів бісових страшить! «Він» лиш такі міґлі показує, бо він ані великий, ані малий. Чорт – це примара. Він – ніякий. А хоче, щоби ніяким був світ. Хоче, щоб ти зіщулився і скорчився зі страху до самої землі. А для того, хто це збагне, біс – хай би як собі вмощувався, ріс і здіймався до неба – смішний. «Геть з дороги! Щезни, маро!» Перед людиною відкритий світ – вільний, просторий.

Багато хто з таких людей так само, як промовляє та співає молитви, співав би гімни і складав би величальні акафісти про самотність, коли б міг собі все усвідомити. Без самотності немає справжньої свободи. У постійній тисняві нема ані великої любові до людини, ані радості від людей. І людина сама не знає не лише того, ким вона є, ба навіть насправді не знає того, що вона є. У самоті зимарки чи колиби і про користь не надто думається. Аби лиш мав трохи муки, бараболі на пляцки до молока та дрібку тютюну. А як трапиться, що не принесуть вчасно, то Богові та овечкам і за сирок дяка. Робиш своє з охотою, бо що ж то за погана душа була б гадяча, що занедбала би худобу, яка тебе годує. Адже й пес пильнує свого. Хоч ти і наймит, а не згинаєшся ні перед ким, прямий, як кедр вічнозелений – дитина гір. Живеш із цим великим світом навколо, світом пущ, гір та хмар. А перед ним усі смиренні! Бо він нікого не принизить і не зробить каплуна з вільного християнина. Не змушує тебе бути невільником, зібганим рабом, не робить тебе жалюгідним скиглієм, який не знає, де чорне, а де біле. Хоч би який ти був маленький, випростаєшся до неба. Ти такий, а не інакший. Чітко це бачиш і знаєш. Якщо ти вберігся від спокус пущі, якщо врешті їх здолав, то приязнь і сонячна ґречність до людей, до кожного створіння освітлює твоє серце, гріє тебе, надією виграють небеса, золоті полонини, ліси та води. Стара віра колише тебе, як мама.

Якщо вам коли-небудь доводилося зустрічати на полонинах саме таких вільних душею, погідних пастухів, які ні від кого нічого не просять і не очікують, то відразу ж бадьорість і спокій огортали вашу душу. Ці люди радіють кожній зустрічі. Усе радісне тішить їх, а сумне – щиро зворушує. Мимоволі безжурна оповідь сама поллється з ваших уст. І що біднішою є така людина, то ширше в неї відкрите серце й вуха. Ніщо їм не загрожує, ніщо не викликає заздрості, вони завжди ладні радіти та сумувати разом із вами.

Починачі та мольфари

Отож усе життя цілих поколінь та родів залежить від великих сил, від їхньої прихильності або ворожості, а захищають його чи становлять загрозу події та ознаки, які видаються незначними й незнаними. Бо всі ті сили, хоча зазвичай уперто мовчать, хоча старанно ховаються від людського ока, та мають усюди – серед звірів, серед рослин, а також серед людей – своїх служок, своїх нишпорок, рідню та дітей. І всі вони нерідко такі непомітні й непоказні! Неочікувані споріднення, зв’язки, переплетення і спільноти! Різні сили об’єднуються одна з одною в дивний і несподіваний спосіб. Часто їх поєднує назва чи подібність назви. Тільки слухай, розгадуй!

У великих скупченнях людей виникає певний кшталт безпеки і контролю. Ніби якась потужна дамба. Об неї розбиваються вали грізної, розбурханої десь далеко поза людиною бурі. Така гребля не закріплюється в душах гірських людей. Це відчуття безпеки не може в них оселитися. Вони постійно бачать темні хвилі, що випливають наче з безміру, цілі їх сонми, легіони істот – чи то небезпечних, чи приязних, але завжди потужних і таємничих.

Людина, яка пройшла школу самотності, не тільки олюднює природні сили, привиди і хвороби, але й людям, незнаним людським душам надає вагомого, таємничого значення. Коли потрапляє межи людей, то вже й на людей має інший погляд. Той, хто захищався від різних темних сил або змушував їх до чогось побажаннями, примівками, знаками, практиками, буде їх використовувати і стосовно людей. Для мешканця самотньої кичери чи полонини чужак і прибулець є набагато дивнішим і незвичнішим, ніж для міських або навіть сільських людей. То більше любий і гідний сердечності, то навпаки – більш підозрілий і небезпечний. Жодна невідома дрібниця, жоден погляд не проходить повз увагу самітника. Він про все розмірковує, іноді голосно обговорює з найближчими. Незначна, незрозуміла прикрість чи просто щось незвичне надовго залишаються в пам’яті. І якщо потім з’явиться хвороба чи недуга, смуток чи неждане лихо, то він собі пригадує ті різні погляди. Домірковує, котрий був допитливий, гострий, неприязний. Він знає, що ця бола – наслана, але ще не впевнений, хто її наслав. Тоді треба відвернути це наслання закляттям або чарами. Треба знайти добрих і прихильних примівників або – якщо не можна інакше – добре налаштувати тих, що найняті чи якось намовлені ворогами. Найкраще самому оволодіти чарівними властивостями, самому відганяти наслання.

Серед стількох хат, що розкидані по горах, не одна славилася починачем або чудовим примівником. Примівник, виганяючи наслання із хворого тіла, відгадує: «Чи ти з чорних очей, очей похмурих? Чи з витріщених очей, вилуплених? Чи з очей пронизливих, очей злісних, чи з очей каправих, очей слізних – ти, боло дурна! Я тебе кличу! Я тебе проклинаю!»

Той, хто знає починання, може також послати обертин – повернути наслані чари з такою силою, що у того, хто їх послав, тріскаються жили. Деякі люди володіють чарівничим даром від народження і часом самі про це не знають. Нерідко людина дізнається про це раптово, несподівано, сама дивується зі своєї сили. Інші властивості можна здобути за допомогою постів, через втаємничення та практики.

Здобування і виявлення чарівних сил оточене великою таємницею. Про великих починачів, тих, що були віщунами, відомо тільки, що вони довго мандрували пущами, никали заклятими коморами. Серед починачів є добрі, може, і святі люди, а є напевно й дідьчі. Одна справа віщун, що знає майбутнє і може оздоровити самим поглядом, а геть інша – мольфар, який тільки думкою та чарівним діянням нищить і замучує.

Колись точилися цілі війни – грізні й затяті – між самими примівниками, починачами та чарівниками. Не заради якоїсь користі, навіть не так для відвернення шкоди, як заради слави, щоб показати свою чародійську силу, подолати суперника. Серед тих чародійських воїнів траплялися люди обачливі й навіть лицарські. Та бували й такі, що не зупинялися перед жодним способом, хоч би яким диявольським. Частенько після затятої багаторічної війни один примівник зводив зі світу іншого якоюсь невідомою страшною хворобою. Зрозуміло, що ніхто з них не застосовував ні сокири, ні рушниці, ні отрути, тобто жодних інших способів, окрім духовних. Тому чимало таких, що свідомо й умисно послуговувалися чортами і чортівськими способами, маючи на совісті смерть суперника, пішли після смерті всередину Чорногори і, мабуть, покутують там і досі, тягають на плечах лід із озер чорногірських, коли слуги громового царя наказують їм сипати град на землю.

Та це ще не все. Навіть якщо хтось узагалі не втручається до битв таких силачів, усе одно мольфари-злочинці, чарівники, чарівниці та відьми – підвладні злому від народження чи з власної волі й охоти – чигають на нього, не байдикують. Запрягають до служби всі сили, шукають серед них союзників. Постійно насилають лихі течії, хвороби, збитки. Вони часто поводяться з чарівними силами і власним даром так, як люди, звані цивілізованими, що використовують опановані сили природи для того, щоб мучити й нищити інших. Мольфари чинять так через якусь дрібну образу, заради помсти за чиюсь неуважність, часом навіть для дрібної користі та щоб хтось відкупився, а «цивілізовані» люди навіть без таких причин. Ми не маємо точних доказів, що гуцульські мольфари справді насилали на людей духовним способом муки і страшну смерть. Але одне, що зрозуміли гірські люди: якщо існують мольфари, то найтяжчим злочином є злочин духовний, найбільшим злом є скупчення і зосередження всієї потуги духа і волі під командою ненависті, для завдання шкоди ближнім та всім живим істотам.

Можливо, є і так, що через віддаленість осель багато ворожнечі залишається тільки в задумах і намірах? Можливо, при зустрічі суперників вона розгорілася б у велику небезпечну сварку, вибухи люті? А та віра чи знання про мольфарів показує, як багато злих і ворожих почуттів існує та діє й далі, хоч вони не виказані, приглушені. Коли мольфар дерев’яній або глиняній ляльці, яка представляє його супротивника (або його корову) і має на собі волосся чи клаптик одежі ворога, заб’є шпильки або кілки у язик – суперник хворіє на язик або німіє, коли забиває в голову – божеволіє, коли в око – сліпне, коли кладе ляльку до комина – ворог поволі сохне і гине. Часом він робить ще інакше. «Зв’яже» в якийсь спосіб – думками і чарами – якусь тваринку з людиною. Бере, скажімо, білку і завдає їй мук або повільно її вбиває. Це найнадійніший спосіб мучення. Мольфар насичується муками ворога.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Різновид гри «Монетка»

2

У горах ще донині збереглися прадавні позначки на дереві і розрахунки, зроблені так, щоб зацікавлені в разі потреби могли контролювати одне одного. Подібні карби і зарубки були ще у давніх слов’ян.

Коли ґазда віддає комусь в найми полонину на літо (так званий політок) і за умовою має отримати за це від наймача певну кількість молока або бриндзи, то, в міру надходження належного, обоє щоразу вирізають однаковий карб на дощечці, яку розтинають на дві частини. При розрахунку розітнуті частини знову прикладають одна до одної, щоб перевірити стан рахунків. Подібним чином роблять і на спільних великих пасовищах, де зацікавленими є багато людей, котрі віддають свої стада на літо. Власник, орендар полонини, якого називають депутатом, або ватаг відкриває рахунок окремо з кожним. Перед тим, як змішати стада, ватаг і кожен власник отар, так званий мішєнник, разом викарбовують на палиці кількість дійних овець. Після того, як зроблено зарубки, дощечку розтинали; більша частина, яку називають колодою, залишається у ватага, а меншу, так званий реваш, забирає мішєнник. Якщо скласти обидві частини, завжди видно стан рахунків. Усередині позначають карбами число ялових овець. Самі цифри та карби, що відрізняються в різних частинах краю, загалом нагадують римські цифри. Міра першого доїння закарбовується окремо. Мішєнник повинен отримати в шістнадцять разів більше бриндзи, ніж було надоєно молока при першому доїнні. У міру того, як забирають бриндзу протягом літа, карбується кількість бербениць, а окремо – міртуки та менші мірки. Так ватаг веде облік, і так розраховується з кожним мішєнником. Кожна колода має інший знак, щоб її можна було легко розпізнати і знайти в пучкові дощечок, зв’язаних мотузкою або ликом, що їх залишає в себе ватаг. Нині залишилося дуже мало полонин, де використовуються такі ревашові карби.

3

Від грецького «симболе», запозиченого від волоських пастухів.

4

Hacquets neueste politisch-gegographische Reisen in der Jahren 1791—2—3 durch die Dacischen und Sarmatischen Nordkarpathen. – Nürnberg 1794.

5

Словенці з Країни та Каринтії/

6

Про це йтиметься в другому томі «На високій полонині» – «Чвари».

7

Мандатори – адміністративні урядовці, про яких довго ходила недобра слава. Йдеться про абсолютизм і централізований терор в Австрії, коли через побоювання заколотів заборонили всі обряди та зібрання. Навіть духівництво змушене було визнати коляду «язичництвом».