Полная версия
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)
Таргітай / Скіфський Геракл
Оскільки Геродот не називає скіфського імені бога, якого він ототожнює з Гераклом, на сьогодні існує велика наукова дискусія з цього приводу. Одна частина дослідників на основі подібності образів Геракала та Таргітая (синів Зевса та прародителів скіфів) вважає друге ім’я скіфським відповідником грецького імені бога. Інша – вважає, що скіфський Геракл не пов’язаний із Таргітаєм. Як аргументи вони використовують такі розбіжності: у першій генеалогічній легенді Таргітай – син дочки Борисфена, а у другій – Геракл чоловік змієдіви, а не її син.
Скіфський бог війни
За відсутністю згадок реального імені цього бога, дослідниками часто вживається інше ім’я – скіфський Арес (Арей). Геродот згадує, що лише йому скіфи споруджують святилища: «…В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стримчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея» (Herod, IV, 62).
Тагімасад
Геродот порівнює його з Посейдоном і говорить, що його шанують лише царські скіфи. Божество могло бути богом-покровителем лише царського племені, проте, ані ім’я, ані ототожнення з грецьким богом, не дає твердих підстав для розуміння його функцій. Не виключно, що Тагімасад був сонячним кінним божеством і його могли зображувати, або у вигляді морського коня, або ж вершника.
Ритуали з вшанування богів
Про жертвоприношення богам маємо і писемні згадки, і археологічні дані. Такі ритуально вбиті тварини не є рідкістю на зольниках (сакральних скупченнях золи) Більського городища. Часто тварин спеціально вбивали для покладання у поховання знатного скіфа28. Геродот пише: «Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він уже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити. …Коли звариться м’ясо, тоді той, що приносить жертву, як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м’яса і тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин і переважно коней» (Herod, IV, 60–61).
«…Ареєві вони приносять жертви в інший спосіб… Цьому мечу [встановленому у купу хмизу] вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам. А йому вони приносять ще таку жертву. Із кожної сотні ворогів, узятих у полон живими, вони вибирають одного і приносять його в жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потім ріжуть людей над посудиною і відносять кров на вершину тієї купи хмизу і обливають кров’ю меч. Туди наверх вони відносять кров, а внизу, біля священної споруди, роблять таке. В усіх зарізаних людей вони відрубують разом із плечем правицю і кидають відрубане в повітря і, закінчивши всі обряди, відходять. А рука, куди впаде, там і лежить, а окремо від неї труп зарізаної людини» (Herod, IV, 62).
Отже, наші знання про релігію скіфів, з одного боку, є досить ґрунтовними завдяки Геродоту, але з іншого боку, часто важко відокремити реальність від домислів та неправильного розуміння чужих звичаїв. У такому випадку на допомогу приходять дані археології. Вони дають змогу розкрити глибокий символізм, що містився на зображеннях церемоніальних речей, а отже, і певним чином відтворити окремі скіфські ритуали.
Поховальні звичаї скіфів
Дослідники, які вивчають поховальну обрядність скіфів, часто використовують тексти давньогрецького історика Геродота як об’єктивне свідчення про поховальні обряди «варварів». Водночас частина вчених, передусім філологів та літературознавців, розглядають їх як літературний твір, відкидаючи можливість прив’язки до реальних подій.
Сьогодні завдяки археологічним дослідженням маємо у розпорядженні корпус джерел, незалежних від античної літературної традиції, а саме – матеріали зі скіфських поховальних пам’яток. Завдяки цьому можна зіставити дані, що присутні у творі Геродота і в археологічному матеріалі. Таке порівняння вже проводилось А. І. Іванчиком, проте він проаналізував лише окремі аспекти поховання царя.
Спробуємо простежити послідовність ритуальних дій, які проводилися скіфами під час похорону. Їх можна умовно поділити на етапи: підготовчий, обряд поховання із різними супровідними діями, справляння обряду тризни та роковин. Кожна дія радше мала певне релігійне та практичне підґрунтя. Отже, розглянемо кожну із них докладніше.
Бальзамування тіла
Скіфи «…беруть уже підготовленого померлого, укривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені» (Herod, IV, 71).
Прямих даних про те, що тіло небіжчика могло бути забальзамованим, поки що немає у Північному Причорномор’ї. Адже в природних умовах регіону збереження органічних решток є мінімальним. Дотичні свідчення маємо із синхронних курганів пазирикської культури (регіон Алтайських гір), деякі гробниці яких були законсервовані шаром вічної мерзлоти. Згідно з дослідженнями, тіла і знатних і пересічних осіб тут були піддані посмертним маніпуляціям – у них видалялись нутрощі, а порожнини заповнювались масою зі смоли та різних рослин. Саме ж тіло вкривалось воском, смолою та олією.
Улаштування могили та супровідні особи
«Там [у Геррах], коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть уже підготовленого померлого… Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, устромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим». (Herod, IV, 71).
Описана Геродотом поховальна споруда – чотирикутна ґрунтова могила, перекрита дерев’яним накатом та земляним насипом кургану, дійсно є одним з найбільш поширених типів могил у VІІ–V ст. до н. е. Тоді як у постгеродотівський час, із ІV ст. до н. е. у знаті домінують катакомбні поховання.
Померлу знатну особу розміщували на спеціальному помості, ложі чи навіть у саркофазі. Якщо скіф мав менший достаток, його тіло клали на спеціальну трав’яну (зокрема очеретяну, як вказано у Геродота) чи тканинну підстилку. У поодиноких випадках було простежено обшивання стін поховальної камери повстю, не виключно, що їх могли драпірувати тканинами, що не збереглися до моменту розкопок. Припускається також можливість використання тканинних навісів-балдахінів над поховальним ложем чи помостом. На стінах на спеціальних залізних крюках часто розвішували одяг, зброю, паски та інші речі. У царських та могилах родичів царя влаштовували окремі камери із церемоніальним одягом та коштовним імпортним посудом.
Зазвичай, разом із небіжчиком до могили клали речі відповідно його прижиттєвого статусу та роду заняття. У могилах воїнів знаходимо зброю, в жіночих похованнях – дзеркала, прясла тощо. Кургани знаті вирізняються багатством та пишністю поховального інвентарю. Для них притаманні речі, пов’язані з відправленням культів та бенкетів, церемоніальна зброя, коштовний імпортний посуд та обладунок.
Найбільш типовою ознакою є традиція облаштовувати разом із заможною персоною супровідного поховання дружини або наложниці. Парні поховання притаманні як архаїчним, до-геродотівським знатним могилам, так і комплексам IV ст. до н. е.
Також важлива деталь – свідчення про те, що царя у потойбічність супроводжували залежні особи: конюхи, чашники, воїни-охоронці тощо. Особливо ця традиція була поширена у ІV ст. до н. е., тобто у час найбільшої концентрації влади в руках однієї кочової династії . В кожному кургані знатної особи було зафіксовано супровідні поховання людей (до одинадцяти осіб).
Майже до всіх поховань людей різного соціального статусу клали так звану напутню їжу. У степових могилах це були передусім шматки туші овець, великої рогатої худоби та коня. Разом із м’ясом клали господарчий ніж. Цю їжу могли розміщувати на дерев’яних підносах, на підстилках та у казанах.
Слід відмітити, що скіфське суспільство мало багато соціальних шарів, що простежується на основі поховальних споруд. Це дало підстави дослідникам виділяти окремі прошарки і у знатному середовищі. Б. М. Мозолевським було розподілено кургани скіфської знаті ІV ст. до н. е. на основі їх висот (від 3 до 21 м) та сукупності рис поховального обряду на чотири групи: могили царів, родичів царів, номархів (вожді племен) та родових старійшин. Дещо доповнив цю стратифікацію на основі аналізу розмірів курганних насипів та об’ємів камер і дромосів (земляних проходів, що вели до могил) Ю. В. Болтрик. Дослідник розподілив їх за п’ятьма групами: могили царів Скіфії, членів царської родини, родичів царя, пілофорів29 першого та другого рівня. Проте питання ранжування курганів знаті лишається предметом жвавих дискусій. Не дійшли скіфологи згоди і у питаннях: які з найбільших курганів відносити до царських усипальниць та з якими відомими за писемними даними скіфськими правителями їх можна ототожнювати. Чітко простежується лише загальна тенденція – чим заможніший похвальний інвентар та об’єми праці підлеглих, тим вищий ранг у похованої особи.
Поховання коней
Скіфи були передусім кочовиками, отже, кінь був постійним супутником людини впродовж усього життя. Він був і бойовим побратимом і основою військової могутності цього народу. Саме тому кінське спорядження ошатно оздоблювалося у звіриному стилі – зображеннях, що мали глибокий сакральний сенс для скіфів30. Отже, цілком логічно, що цей вірний супутник людини по життю, супроводжував його і в потойбіччя.
Добре відома традиція облаштування кінських поховань обабіч основної людської могили. При цьому кількість кінських захоронень, а також пишність їх убранства свідчить про соціальний статус їх власника. Окрім цілих коней, зустрічаються окремі черепи або кістки кінцівок. Можливо, тут мало місце виготовлення опудал замість покладання цілої туші (вірогідно, у такому випадку родичі померлого не могли дозволити собі втрату такої кількості м’яса). Відомі і випадки розміщення коней в одній могилі з похованим. До бідніших (?) воїнів у гробницю могли класти лише вузду без коня. Ю. В. Болтриком та О. Є. Фіалко було помічено, що у окремих випадках як нагрудні оздоби коней могли використовувати фрагменти дзеркал. На думку дослідників, це було передусім пов’язано із сакральним характером люстер. Не виключено, що цим підкреслювалась і священність жертви коней-супровідників душі померлого у засвіти.
Ритуальна жалоба і тризна
«Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його». (Herod, IV, 71).
Неодноразово у курганах із похованнями представників скіфської еліти фіксуються залишки дерев’яних возів. Їх можна вважати поховальними возами, згаданими Геродотом. Такі рештки представлені знахідками коліс та залізних деталей кріплення. До деталей оздоб таких возів традиційно відносять і бронзові навершшя. Вважається, що такі вироби оздоблювали дах поховального возу, а дзвіночки, якими вони були оснащені, мали відганяти злих духів від душі небіжчика.
Відомі і археологічні свідчення про навмисне травмування на поминках. Наприклад, у заповненні вхідного колодязя кургану Чортомлик було знайдено кістки тварин, які лишились від поминальної трапези та шість фаланг людських пальців, на яких було простежено ножові надрізи.
Неодмінним атрибутом скіфських поховальних пам’яток є рештки тризни, що фіксуються у вигляді слідів вогнищ, на яких готували їжу, а також рештки самої поминальної їжі (кістки тварин) та розбитого посуду (особливо амфор). Усе це знаходять у навколокурганному рові, шарах насипу або біля кургану. Серед залишків тризни можуть траплятися і ритуальні дарунки покійному. Прикладом такого приношення є залишки церемоніального головного убору, знайдені у насипу великого аристократичного кургану Лугова Могила.
Зазвичай у скіфських курганах сліди тризни концентруються біля західної перемички (не заглиблена частина рову, прохід). Це пов’язується із поганським світоглядом, коли захід сонця асоціювався зі смертю, а душа померлого відправлялась до потойбічного світу саме у цьому напрямку. Зрідка у ровах фіксуються поховання собак чи коней (Велика Білозерка, Жовтокам’янка), дослідники припускають, що ці тварини грали роль провідників у засвіти або охоронців.
Не виключено, що такі ритуальні проводи душі померлого і подальший священний шлюб душі померлого царя із богинею показані на довгій золотій пластині церемоніального головного убору, що була знайдена у кургані поблизу с. Сахнівка на Черкащині.
Ритуальне очищення
«Після похорону скіфи очищуються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають її, а після того очищують і все тіло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одної і обгортають їх товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого намету з жердин і тканини посудину, а в неї кидають розпечені камені… Отже, насіння цих конопель беруть скіфи, потім залізають під вовняні тканини і сиплять насіння на розпечене каміння і насіння, падаючи на каміння, горить, димить і дає пару таку густу, що подібної до неї не буває в жодній еллінській паровій лазні. І скіфи, задоволені паровою лазнею, кричать радіючи. Отака в них лазня, бо вони, звичайно, зовсім не миють свого тіла водою. Їхні жінки змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан і потім цією густою рідиною змазують усе тіло та обличчя. І від цього вони, по-перше, приємно пахнуть, а по-друге, коли вони потім знімають шар цієї масті, їхня шкіра стає чистою і блискучою» (Herod, IV, 73, 75).
Цю частину ритуалу важко підтвердити даними археології. Проте маємо низку даних про використання скіфами насіння коноплі. Відомі його знахідки у горитах, а також нещодавно було простежено сліди коноплі на золотих конусах із кургану IV ст. до н. е. могильника Сенгілієвське-2 на Ставропіллі.
Ритуальні поминки
«Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають найкращих слуг із тих, що залишилися (всі вони скіфи з народження, бо ті, що служать цареві, він їх сам обирає собі, а рабів він собі не купує), отже, з цих слуг п’ятдесят вони задушують і до того ще п’ятдесят коней із найкращих. У них виймають шлунок, очищують його всередині, наповнюють соломою і зашивають. Ставлять на дві деревини половину колеса внутрішньою стороною доверху, а іншу половину кладуть на інші дві деревини. І таких деревин вони встромлюють у землю багато. Потім пропускають крізь тіло коня товсту жердину як до шиї і підіймають коня на колеса так, щоб передні колеса підтримували плечі коней, а задні біля стегнів підтримували черево. Обидві ноги звисають, не досягаючи землі. На коней нав’язують віжки та вуздечки, тягнуть наперед і прив’язують до колів» (Herod, IV, 72).
На жаль, активна оранка земель навколо курганів, не лишає великих сподівань на знахідки подібних поминальних ритуалів скіфів. Проте поодинокі випадки археологічної удачі дають надію на майбутні відкриття. Так біля вже згаданого кургану Чортомлик, який, на думку Ю. В. Болтрика та О. Є. Фіалко, може ототожнюватися з гробницею царя Атея, було розкопано частину довкола курганного простору. Тут археологи зафіксували кілька скупчень людських та кінських кісток із деталями вузди. Оскільки ці знахідки не були поміщені в могильну яму, а просто лежали на давній похованій поверхні, автори публікації цієї пам’ятки пов’язали їх із рештками мертвих охоронців – почту похованого царя.
Царські могили у Геррах
Повертаючись до свідчень Геродота, зауважимо, що заслуговує на довіру і локалізація царських поховань. Нагадаємо, він писав, що: «Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів, в тому місці, до якого Борисфен судноплавний, пливучи від моря… І коли так вони [скіфи] об’їздять із покійником усі племена, вони прибувають у країну Геррів, яка є областю останнього підвладного їм племені і місцем поховання царів» (Herod, IV, 71).
Існує велика наукова дискусія щодо локалізації місцевості Геррів. Найбільшу проблема криється у ідентифікації річки Герр, за якою і був названий край. На сьогодні найбільш вірогідним є ототожнення з однією із двох сучасних річок – Конки чи Молочної. Саме це, а також наявність у регіоні так званого Великого Лугу у низинах Дніпра концентрації і заможних поховань знаті у VII–V ст. до н. е., і найбільших курганів скіфської аристократії IV ст. до н. е. схиляє до правомірності такої локалізації Геррів. На це вказує також згадка про судноплавність Дніпра – отже, це місцевість південніше порогів.
Поховання рядових скіфів
«Так вони ховають своїх царів, а інших скіфів, коли ті помирають, найближчі родичі кладуть на вози і перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує і живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають» (Herod, IV, 73).
Відомі свідчення, які підтверджують традицію тривалого прощання з небіжчиком. Зокрема, Ю. В Буйновим та В. Б. Шевченком було помічено, що в рештках поминальної їжі, що збереглися в продуктах корозії бронзового казана з невеличкого кургану № 14 біля с. Черемушна на Харківщині, законсервувалися окислами личинки синіх м’ясних мух. За розмірами істот було видно скільки часу казан із м’ясом стояв у відкритому стані – від одного до двох тижнів. Отже, приблизно стільки тривало і прощання з померлим.
Ще на початку ХХ ст. дослідникам було зрозуміло, що найбідніші за інвентарем підкурганні поховання належали рядовим общинникам. У подальшому було з’ясовано, що у постгеродотівський час скіфи почали ховати найбідніших осіб і у ґрунтових (без насипів) похованнях: Мамай-Гора, Скельки у Нижньому Подніпров’ї, Барвінкова Гора у Поворсклі та ін. Такі невеликі могили не містять жодних престижних речей, а лише мінімум зброї, посуду та заупокійної їжі. Такий поховальний звичай не відбився у писемних джерелах, а виявлений лише на основі даних археології.
Отже, інформатори Геродота, або безпосередньо сам історик були знайомі в деталях із особливостями скіфського поховального обряду. Помітно, що риси, притаманні для церемоніалу IV ст. до н. е., Геродоту ще не відомі. Описуючи похорон царя, грецький автор розкриває синхронний йому і найбільш традиційний варіант поховальної практики.
Саме поєднання даних археологічних розкопок та писемних джерел дає змогу реконструювати певні ритуальні практики скіфів, а також відстежувати зміни у них протягом часу.
Боги і Богині Еллінів
Тетяна ШевченкоОсновою релігії давніх греків був політеїзм, багатобожжя. Віра в силу незліченних богів і божеств, що населяють недосяжний Олімп, інші численні гори, ліси, моря і ріки, була спільною для всіх еллінів. Поети описували особливості життя цих богів. Олімпійських згадували найчастіше, інших – богів більш віддалених місцевостей – звеличували на місцях. Тисячі і десятки тисяч божеств і героїв описали грецькі автори. Завдяки тому, що в античності фактично не було чітких релігійних канонів, єдиної правильної догми, поетична думка створила десятки різних варіантів життєписів і просто пригод богів.
Найвідомішими для всіх еллінів були мешканці Олімпу: Зевс, Гера, Посейдон, Гестія, Деметра, Персефона, Аполлон, Артеміда, Афіна, Діоніс, Гермес, Аїд, або за іншою версією, Плутон, Гефест і Геба. З них останніх зараховували до олімпійських далеко не всі міфотворці. Те, що їх усі греки знали, не означало, що вшановували в усіх античних полісах однаково. Навіть в такому місті як Афіни, зовсім не Зевсові вклонялися найбільше. Ніхто не мав сумнівів щодо його першості серед богів, але головнішою для мешканців міста була Афіна. Що й казати про інші міста Ойкумени, які берегли свою історію заснування, пам’ятали своїх героїв, вирішували, хто з богів більше прихильний саме до них.
Наприклад, Аполлон допоміг грекам, що заселили береги моря сучасної України, заснувати свої поселення на новому місці. У кожному з нових полісів його вшановували усією громадою. В Ольвії влаштували святилище на головній священній ділянці міста, в Пантікапеї збудували величний храм, найбільший в усьому Причорномор’ї, в Херсонесі зображали на монетах. У Тірі й Ольвії цей бог очолив пантеони, тобто став головним богом цих міст. Він привів понтійських греків на нову землю. І як же було йому не дякувати. Звернувшись у святилище Аполлона, хто в Дельфи, а хто в Дідіми, вони отримали пораду оракула. Вустами пророчиці Аполлон показав їм, куди рушати кораблями, де їх чекає успіх у новому житті.
А далі – була їхня історія. Майбутні херсонесити зустріли опір гірських племен. І тут треба було звертатися до войовничих богів. Артеміда Партенос (грецькою «Діва») стала сакральною завойовницею Таврики. Минуть роки, і завойовником значних сільськогосподарських територій навколо Херсонеса вважатиметься, поряд з нею, герой Геракл. Він також отримає головне місце в пантеоні міст азійської частини Боспору. Керкінітіда, що історично розвивалася під впливом Херсонеса, також, на думку її мешканців, перебувала під опікою Артеміди та Геракла.
Ольвіополіти освоїли тиху гавань на лимані і продовжували вшановувати Аполлона. Утім, у часи чвар у місті виявилося, що допомогти цей бог може краще, якщо називати його вже не Аполлон Ієтрос («Лікар»), а Аполлон Дельфіній. Зі зміною історичної ситуації, у перших століттях нашої ери на чолі пантеону Ольвії постає вже герой Ахілл. Прирівнявши до бога, мешканці називали його епітетом Понтарх.
У містах Боспору, в Тірі та Ніконії – свої історії стосунків із богами. До Афродіти Уранії (Небесної) зверталися боспоряни від імені усієї громади. Так, на Олімпі ця богиня легковажна. Отримуючи освіту, мешканці Пантікапею, Феодосії, Німфея, Тірітаки, Порфмія і Кімеріка знали про це з юних літ. Але лише їй вони були вдячні за сильну державу, яку об’єднувало місто Пантікапей. В них вона була покровителькою мореплавства, а також самого заснування їхніх міст. Храми Афродіти існували в Пантікапеї, Німфеї, Фанагорії, Горгіпії та Кепах. Громадські святилища підтримувалися у Кітеї, Мірмекії, Феодосії й Танаїсі. Еллінська Афродіта не була таким однозначним божеством. Її культ мав давні корені, і вів свій початок від культу Великої Матері як джерела всього живого. Це один із найдавніших і найскладніших культів. Тільки пізніше вона стала покровителькою кохання, водночас не втративши своїх захисних і хтонічних функцій. Окремі династії Боспорських правителів упроваджували культи своїх покровителів, наприклад, Діоніса.
Це не означає, що інших богів забували. Зовсім ні. Були божества, яких вшановували на найвищому рівні від часу заснування поліса до повного занепаду язичництва. Але це не було прагненням до монотеїзму. Всі інші боги, яким вклонялися поряд із покровителем, відповідали за свій окремий аспект життя населення. Зевс був у пантеоні багатьох міст Боспору, його символ блискавка зображувався на монеті Керкінітіди, Херсонеса. Але найбільше дарів отримував той, на кого найбільш надіялися чи найбільше боялися. У війні допомагав Арес і йому слід було принести пожертви перед боєм.
Землеробські сподівання на врожай покладали на Деметру та її доньку Кору-Персефону. А землеробським давньогрецьке суспільство було від початку і до кінця. Міста, торгівля, війни, митці, поети… Усе так, але основне населення займалося сільським господарством. Кожен поет не цурався військової справи, а кожен, хто заслужив повагу на громадських посадах, – виконував релігійні функції в громадських святилищах. Земельний наділ був основою належності до громадянської общини. Релігійні свята, пов’язані з проростанням зерна, стосувалися всіх. За міфом, це Кора-Персефона поверталася із потойбічного світу, де вона була дружиною Аїда, до своєї матері Деметри. У творах образотворчого мистецтва вона із зерном у руці, своїм символом перебування півроку під землею, куди її викрав чоловік. Так само сезонні свята, пов’язані з вирощуванням винограду і виготовленням вина, стосувалися усієї громадянської общини. Спільні процесії до храму або до заміського святилища, про які згадано і в херсонеському написі на мармурі, пожертви, події у театрі – все це було присвячене Діонісові.
