Ліна Костенко

Для початку зазначимо, що батьки Зиґмунда Фройда мали пряме відношення до України. Сім’я його батька до переїзду у Відень жила в Галичині, мати народилася в Бродах, зросла – в Одесі (в тому ж «Тотемі й табу», наприклад, є достатньо лікарських випадків із Одеси). Радянська влада спочатку позитивно ставилася до теорій Фройда, вбачаючи в них матеріалістичне пояснення поведінки людини. Фройдизм намагалися схрестити з марксизмом. У країні відкривалися відповідні наукові підрозділи (психоаналітичне товариство при Наркомосі, психоаналітичний університет). Але після широкої дискусії в середині 20-х років теорії Фройда оголосили ідеалістичними, несумісними з марксизмом, а психоаналіз було розгромлено.

У чомусь схожою була доля і спадщини д’Аннунціо. Перш за все, варто відзначити, що до його творчості з великим інтересом ставилася Леся Українка. Вона ще 1899 року підготувала для засідання Київського літературно-артистичного товариства глибоку доповідь «Два напрямки в новітній італійській літературі (Ада Неґрі і д’Аннунціо)». Наступного року статті Українки, зроблені на основі цієї доповіді, вийшли відразу в декількох журналах. По суті, біля витоків «д’аннунціоманії», що сколихнула Російську імперію і тривала до початку 1920-х років, стояла саме Леся Українка. І вже після неї хвиля ця захопила російських поетів – Брюсова, Блока, Цвєтаєву. Показово, що коли Лев Троцький того ж 1900 року по теплому сліду викривав сумнівну сутність італійця (стаття «Дещо про філософію “надлюдини”»), він посилався саме на матеріал і переклади Лесі Українки.

Ставлення до д’Аннунціо за радянської влади теж було неоднозначним. Наприклад, чутливий Маяковський ще 1919 року розкусив його і затаврував, написавши в «Советской азбуке»: «Фазан красив. Ума ни унции. / Фиуме спьяну взял д’Аннунцио» (Республіка Фіуме – сепаратистське утворення, що існувало кілька місяців у місті Рієці, д’Аннунціо був його диктатором). Але, з іншого боку, в першій половині 1920-х д’Аннунціо ще сприймався багатьма як військовий герой, бунтар і навіть, узагалі революціонер. Лише десь із 1925 року в СРСР остаточно розібралися, що це не та революція, не «червона», а «чорна». Після чого поета-письменника і недовгочасного диктатора було надовго затавровано як чорносорочечника, фашиста, і майже забуто – аж до початку 1990-х.

Два тільки імені, Фройд і д’Аннунціо, але наскільки ж вони поглиблюють розуміння того, в яких умовах росла і розвивалася Ліна Костенко! 1930-ті роки. Радянська влада все жорсткіше брала під контроль письменство і книговидання. Після створення 1934 року Спілки письменників СРСР контроль цей став абсолютним. А маленька Ліна тим часом росла в дещо іншому світі посеред іншої літератури, у родині українських інтелігентів, чиє становлення відбувалося на хвилі «українського відродження», українізації 1920-х років. Це люди, що в ринкові непівські роки купували та зберігали не простенький масліт, якихось «Місс Менд» і «Острів Ерендорф», а літературу вищого зразка – як художню, так і, говорячи сучасною мовою, non-fiction. Люди, що не боялися тримати і читати таку літературу в роки страшних репресій. Аж до 1939 року, коли їх читала 9-ти річна дівчинка!

…Але повернімося до маленької Ліни, її «чарівних декорацій» – принцесиних квітів і казкових садів. Тітоньчин сад, за її словами, «був найтаємничішим»: «Там були хмари бузку і неймовірні троянди. Наймолодша з принцес… кохалася у трояндах, виписувала нові сорти, а може, сама й давала їм імена – “Мона Ліза”, “Цариця Тамара”, “Анна Кареніна”. Навіть варення варили з троянд»24. Чи не правда, після цього зрозумілішим стає буяння цвіту (не тільки кольорів, а й квітів) у її поезії. Троянди, бузок, айстри – не злічиш їх!

Але не забуваймо і про бабусин сад. Прагматичніший, бо в ньому більше фруктів. Вишні, яблука, груші різних сортів, у різну пору – цвітіння, дозрівання, опадання листя. Ними теж наповнена поезія Костенко. «Стояла груша, зеленів лісочок. / Стояло небо, дивне і сумне. / У груші був тоненький голосочок, / Вона в дитинство кликала мене»25.)

Однак при цьому в розмові з дочкою Костенко уточнювала, що квітковий «Бузиновий цар» із вірша, який дав назву всій дитячій збірці 1987 року, жив усе ж таки не в тітоньчиному, а саме в бабусиному саду – в найгустіших заростях, куди їй забороняли ходити. Але вона ходила і бачила – по-справжньому бачила! – його очі, що світилися з пахучого бузку.

                                  У садочку-зеленочку                                  Ходить вишня у вiночку.                                  Хтось ïй грає на дуду,                                  Подивлюся я пiду.                                  Баба каже: – Не ходи!                                  Темнi поночi сади.                                  Там, де вiтер шарудить,                                  Бузиновий цар сидить.                                  Брови в нього волохатi,                                  Сивi косми пелехатi.                                  Очi рiзнi, брови грiзнi,                                  Кiгтi в нього як залiзнi,                                  Руки в нього хапуни —                                  Так i схопить з бузини!                                  Я кажу ïй: – Бабо, нi!                                  Очi в нього не страшнi.                                  На пеньочку, як на тронi,                                  Вiн сидить собi в коронi.                                  Грає в дудку-джоломiю,                                  Я заграв би, та не вмiю.                                  А навколо ходять в танцi                                  Квiти – всi його пiдданцi.                                  Є оркестри духовi,                                  Равлик-павлик у травi.                                  Є у нього для настрашки                                  Славне воïнство – мурашки.                                  Три царiвни бузиновi                                  Мають кожна по обновi.                                  Невсипущi павуки                                  Тчуть серпанки i шовки.                                  На царевiй опанчi                                  Зорi свiтяться вночi.                                  Вiн сидить у бузинi,                                  Усмiхається менi!26

Коментуючи інші свої рядки «А в сні далекому, туманному, не похиляючи траву – / Дюймовочка в листочку капустяному, – / я у життя із вічності пливу», поетеса пояснювала, що магія цього відчуття – єдності дитини, нової душі, що з’явилася на світ, із усім світом природою – особливо гостро проявляється, якщо «дитина виростає там, де все росте, цвіте, де все циклічно змінюється». (І далі в своєму діалозі мати і дочка, Костенко і Пахльовська, помітили, як із «наддніпрянських садів» Ліни виростають філософські сади Ліни Василівни. Грецький сад, як місце Аристотелевих діалогів, барочні італійські сади та французькі сади Ле Нотра зі «Снігу у Флоренції», збірка «Сад нетанучих скульптур» (1987), зрештою – вавилонські «сади Семіраміди» із «Записок самашедшого».)

Завершуючи тему «магічного реалізму». Ржищів став для Костенко асоціюватися з Макондо в першу чергу завдяки бабусі, що вміла витончено опредметнити казку, зробивши її частиною життя. «Ішла Киця по водицю» та провалилася в колодязь у сусідському саду; «Ходив Гарбуз по [бабусиному] городу»; «Коза-дереза», що їсть, як виявилося, не тільки кленові листочки, а й книжкові аркушики; «Брехунчик», що живе, як пояснила бабуся, на потилиці і починає ворушитися, коли дівчинка говорить неправду, – для Ліни тоді це все були реальні істоти, а не абстрактні образи. Поетична магія життя.

Але були в українському Макондо і свої страхи, жахи, невідомі колумбійцям. 1933—1934 роки, Голодомор. У Ржищеві було легше – це все-таки не село, а містечко, тут були якісь підприємства, а значить – більше шансів вижити. Але далі – на дорогах до Києва, лежали і вмирали від голоду люди, українські селяни. Ліна Костенко відтворила цю картину, описану її матір’ю, в «Марусі Чурай»: «Лежать під лісом люди на траві, / на грудях склавши руки воскові, / лицем до неба, тьмою оповитого, / напівукриті хто сачком, хто свитою, – / чи вже умерли, чи іще живі?»27.

Мама, тато, бабуся і Київська Венеція

Ліна народилася в сім’ї вчителів. Батько її, Василь Григорович, хоч і був молодим, працював директором школи №55 у Києві на Шулявці. Але його за рознарядкою відправили директорувати на Луганщину, в Кам’яний Брід (нині – Кам’янобрідський район Луганська). Він викладав там історію і математику (які різні предмети!), його дружина викладала там само. Жили разом в кімнатці при школі.

Уперше на батька донесли 1930 року. Після згортання політики українізації, яке почалося 1929 року, національна інтелігенція була під особливою підозрою. Чоловік начитаний, знає багато мов, гострий на язик, він якось грав у шахи з одним знайомим. Граючи, і про життя говорив, набалакав на ті часи зайвого. Після чого до батька прийшли з обшуком і допитом. Під час обшуку енкавеесники шукали, де підозрюваний «зберігає зброю». «Ось моя зброя!», – сказав Василь, показавши на колиску з семимісячною дочкою. (Як, проте, пророче вийшло – просто за Лесею Українкою: «Вигострю, виточу зброю іскристу, / Скільки достане снаги мені й хисту». Саме такою зброєю, відточено-гострою, стала згодом поезія Ліни Костенко.) «Вы издеваетесь над нами», – сказали чекісти. «Це ви знущаєтеся з мене», – відповів Василь. «Його забрали. В рік мого народження, мені було місяців сім. Вважається, що 37-й був роком арештів, насправді ж арешти почалися значно раніше»28, – сумно резюмує поетеса.

Через тринадцять місяців Василя відпустили. Він, уже мічений владою, насилу зміг знайти роботу, а 1937 року через свою «неблагонадійність» знову її втратив. Після цього, на щастя, йому вдалось улаштуватися плановиком-економістом в облнаросвіту, де його за любов до шахів прозвали Ботвинником. Ліна згадувала, що в ті часи близьким приятелем батька був Олекса Повстенко (1902—1973), архітектор, історик, мистецтвознавець. Він приходив до них додому на Труханів острів грати в шахи.

Повстенко відомий тим, що 1941 року врятував від руйнування Софію Київську. Коли радянські мінери приїхали, щоб закласти вибухівку під святиню, він керував тоді цим об’єктом і сказав, що під храмом немає підвалів. Часу було обмаль, і мінери поїхали, не перевіривши його слова. 1944 року, під час відступу німців, Повстенко поїхав до Словаччини, потім до Німеччини. І 1949-го перебрався до США, де, до речі, брав участь у добудові Капітолію. А також написав видатну книгу «Катедра св. Софії у Києві».

1930 року побувати на допитах довелось і матері, Зінаїді Юхимівні. Допитували її за звичайною чекістською методою. З яскраво палаючою лампою, спрямованою у вічі… Не заарештували. Однак із такими хвилюваннями мама вирішила відправити Ліну від гріха подалі – до бабусі, у Ржищів.

Мама Ліни, як і батько, теж була неординарною людиною, жінкою, «зітканою з поезії, з музики». Вона закінчила Ржищівську гімназію. Збереглося фото з її викладачами: елегантні вчительки, чоловіки всі у краватках, деякі з метеликами. Розглядаючи його, Зінаїда Юхимівна плакала – більшість із цих людей було репресовано.

Вони з батьком познайомились у Ржищеві, в аматорському театрі, де разом грали.

«Мама за природою своєю була гуманітарієм, любила літературу, мистецтво <…> Хотіла вступати на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах якийсь далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина — то щоб могла вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, згодом доктор хімічних наук, до війни жив і працював у Харкові. Надсилав мамі свої наукові праці, вона їх читала, вона добре знала хімію. Але любила літературу»29.

Важлива деталь. Мама іноді брала Ліну з собою до університету. І та на все життя запам’ятала, що викладачі, професори говорили українською мовою. Так, у найтемніші сталінські часи – і українською. І нікому це не видавалося дивним. Хоча вже в школі на Трухановому острові, де навчалася Ліна, ситуація була іншою. Вчителі говорили українською, діти на уроці – теж. Але на перервах учні в основному «балакали» російською…

Труханів острів і… школа? Так. Нинішній Труханів (який у Києві завжди на виду) настільки не схожий на те, що було там до війни, що потрібно зробити невеликий історичний екскурс.

У другій половині XIX століття на вигідно розташованому Трухановому острові з’явилися майстерні пароплавного магната Давида Марголіна. Люди, які працювали на них, селилися поблизу. Будинки в основному були дерев’яними, і лише зрідка – кам’яними. На найвищому пагорбі острова поставили церкву Святої Єлизавети і училище, побудовані коштом освіченого промисловця. Із 1918 року почали облаштовувати пляжі за європейською модою, першими – кайзерівські солдати, що увійшли до Києва за держави гетьмана Скоропадського.

Головна зміна, що принесла на Труханів острів радянська влада, – це занепад церкви (а потім – її розбір на каміння) і реорганізація училища в школу з гарним номером 100 (саме в неї піде семирічна Ліна). У другій половині 30-х острів являв собою окреме автономне містечко навпроти великого Києва, що зовсім недавно став столичним. Пішохідного моста не було, з Києвом острів’ян з’єднував старий кораблик на ймення «Парубок» і власні човни, які були практично в кожній родині. Коли лід був невеликим, його ламав невеликий криголам. А в надійний льодостав на лід кидали дошки і так ходили.

Під час повеней острів заливало – часом під самі дахи (спеціальна червона позначка нагадувала про найсильнішу повінь 1931 року). Тому будинки ставилися на палях, щоб бути вищими. Так складався особливий міський пейзаж двоповерхової дерев’яної дніпровської Венеції. У пору повені сусіди з нижніх поверхів із найціннішими речами тимчасово переселялися на верхній. У «високу воду» до школи дітей звозили човнами, часто кооперуючись. В умовах сезонних катаклізмів у жителів селища вироблялося особливе «відчуття ліктя». Сьогодні ти комусь допоміг, завтра – тобі допоможуть. При всьому тому і курортна складова з Труханового острова не зникала. У вихідний день відпочити на тутешній пляж приїжджали і кияни. А у труханівців він завжди був «під рукою».

Тож уявіть собі цю атмосферу. «Усе махало крилами і веслами». Річка, пляж, романтичне відчуття острова, але при цьому – близькість столиці. Незвичайний міський пейзаж селища – з палями, містками, галерейками і терасами. Життя в біологічних ритмах природи – льодостав і льодохід, паводки і повені. Почуття небезпеки, яке лоскоче і в той же час – єдність із природою Дніпра. Тож не дивно, що Костенко згадує про Труханів острів із винятковою ніжністю: «Це був дивовижний острів, весь — як у срібному персні, обнятий двома рукавами Дніпра. Тоді там береги були чисті, пісок перемитий повенями, ми жили на вулиці Набережній, візаві з Києвом. Перед очима був князь Володимир з хрестом»30.

І ось тільки тепер ми можемо зрозуміти всі деталі картини, промальованої Костенко у вірші «Я виросла у Київській Венеції». (До речі, в «Насолоді» у д’Аннунціо Венеції немає, але є Венеціанська площа – одне з найкрасивіших місць вічного міста.) Так, це був дивовижний український варіант Венеції, хай не такий багатий і аристократичний. Зате – молодецький і відчайдушний, що вміє і попрацювати, і відпочити. А ще – дає відчуття свободи, окремості, таке рідкісне в умовах радянської влади кінця 30-х – початку 40-х.

                              Я виросла у Київській Венеції.                              Цвіли у нас під вікнами акації.                              А повінь прибувала по інерції                              і заливала всі комунікації.                              Гойдалися причали і привози.                              Світилися кіоски, мов кіотики.                              А повінь заливала верболози                              по саме небо і по самі котики.                              О, як було нам весело, як весело!                              Жили ми на горищах і терасах.                              Усе махало крилами і веслами,                              і кози скубли сіно на баркасах31.

«О, як було нам весело, як весело!» Легко і весело. Дружби, дражнилки, сварки, бійки. Перше освідчення – коли красень Женя і товстий Юра, що сиділи на задній парті прислали спільну записку: «Ліно, ми тебе любимо!» І дитяча мрія про політ. Одного разу вона обернулася стрибком із великої вишки: так, як це робили досвідчені стрибуни-плавці, склавши руки перед собою. Того разу Ліна мало не потонула, вже і різнокольорові кола перед очима попливли. Але нічого, обійшлося – випірнула.

Іншим разом мрія про політ поєдналась із пропагованими можливостями техніки – літаки, парашути. Стрибок із парашутом? Чом же не спробувати! Ліна взяла стару мамину парасольку. Але одразу зрозуміла, що вигляд у неї неправильний – чорний. А парашути, як усім відомо, білі! Тоді обідрала непотрібну чорну тканину і обшила каркас білим простирадлом. Тепер порядок. Забралася на горище і стрибнула вниз… Забилася, звичайно, сильно. Але не плакала. Адже бабуся вчила, що прийде дід Ревило, сховає в торбу та понесе.

Так Ліна, бешкетниця і читачка, все росла, росла…

                              І на човнах, залитими кварталами,                              коли ми поверталися зі школи,                              дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами                              балкончиків причалені гондоли.                              І слухав місяць золотистим вухом                              страшні легенди про князів і ханів.                              І пропливав старий рибалка Трухан.                              Труханів острів… острів Тугорханів…32

(Так, згідно з легендами, у острова була давня історія. За однією з версій, назва його – від половецького хана Тугорхана (Тугоркана). Начебто тут наприкінці XI століття була резиденція його дочки – дружини київського князя Святополка Ізяславича.)

Але це літній пейзаж острова. А ось вам зимовий:

                          Труханів острів. Крига, крига, крига.                          Напровесні дрейфуючий Дніпро.                          Дитячий спорт – хто далі переплигне                          по тих крижинах. І ні думки про                          якийсь там страх. Це нам було театром.                          Який глядач, поглянувши, не зблід?                          Веселий час – між кригою і катером,                          коли вже рушив непорушний лід.                          О небезпека, програна, як гами!                          Чим не фіґурні танці на льоду?                          І голос мами, тоскний голос мами.                          І мій дзвінкий, розхристаний: – Та йду!..33

Дитячі ігри, відчайдушні, безрозсудні. Стрибки – страшніші, ніж із парасолькою-парашутом. Невіра в те, що в світі є смерть. А тим часом її залізне колесо знову наближалося до Дніпра.

Весна 1941 була прекрасною. На день народження Ліні подарували гітару, красиво зав’язану, як годиться, оксамитовим рожевим бантом. Вона так мріяла навчитися грати на ній (як там – «дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами»), і навіть починала вже щось бринькати. Літо теж починалося чудово. Особливо 22 червня – якраз у мами день народження. Бабуся (вона теж переїхала до Києва, продавши хатку в Ржищеві) збиралася пекти традиційний високий пиріг у «чуді»34. І раптом – новина про війну. Ліна принесла її від сусідів, куди побігла до подружки. Батько спочатку не повірив, розсердився – думав, дурні жарти. Взяв відро ніби по воду, пішов до колонки, перевірити ще раз. Повернувся похмурий. Усе правда – війна.

Війна – попелище для Попелюшки

Тільки Ліна не злякалася. Дитяча рішучість вимагала виходу, негайного рішення, прямої дії на відплату. «Не бійтеся. Я сяду в літак, полечу до Берліна, прив’яжу до шворки чорнильницю <…>, та як розгойдаю її над Гітлером, як розмахнусь! І прямо йому в лоб. І закінчиться війна»35, – втішала Ліна рідних. Але в житті все було навпаки – німецькі літаки летіли і летіли. Фронт швидко йшов до Києва, до Дніпра…

Батька мобілізували відразу. Старше начальство облнаросвіти евакуювалось. У сім’ї Костенка теж був шанс, але… Приятелеві, колезі батька виділили машину на дві сім’ї. А той чи забув похапцем, чи то вирішив не морочитися (це ж Труханів острів – поки туди доберешся), але за Костенками ніхто не прийшов, не заїхав.

Є дивовижні за своєю кінематографічною виразністю опису спогади цих перших місяців війни: «Мені було одинадцять. Ішов бій за Дніпро. Ми сиділи в окопі. Все гриміло і сипалося. Німці гатять по Дніпру, радянські по німцях, а все летить над головами у нас. По радіо передають, що бої йдуть на білоцерківському напрямку, а німці вже за горою <…> А мені ж нудно. Сидиш між дорослих, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрімає <…> Темно. Намацала якусь галузочку і вожу нею по стіні, пишу…» Через роки Ліна Василівна не могла точно пригадати, що вона писала, але з вражаючою силою передала ті відчуття.

                          Мій перший вірш написаний в окопі,                          На тій сипкій од вибухів стіні,                          Коли згубило зорі в гороскопі                          Моє дитинство, вбите не війні.                          Лилась пожежі вулканічна лава,                          Стояли в сивих кратерах сади.                          І захлиналась наша переправа                          Шаленим шквалом полум’я й води.                          Був білий світ не білий вже, а чорний.                          Вогненна ніч присвічувала дню.                          І той окопчик —                          Як підводний човен                          У морі диму, жаху і вогню.                          Це вже було ні зайчиком, ні вовком —                          Кривавий світ, обвуглена зоря!                          А я писала мало не осколком                          Великі букви, щойно з букваря.                          Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,                          В казки літать на крилах палітур.                          А я писала вірші про фугаси,                          А я вже смерть побачила впритул.                          О перший біль тих не дитячих вражень,                          Який він слід на серці залиша!                          Як невимовне віршами не скажеш,                          Чи не німою зробиться душа?!                          Душа в словах – як море в перископі,                          І спомин той – як відсвіт на чолі…                          Мій перший вірш написаний в окопі.                          Він друкувався просто на землі36.

Одного разу вночі Ліна вийшла з окопу і побачила багнетний бій. Як люди в мовчазній люті б’ються лицем до лиця, б’ють один одного в груди, в живіт, вивертаючи живу плоть. Видовище не для 11-річної дитини. Ще через кілька днів – знову «смерть впритул», але вже трохи інакше. Вони тоді дісталися Ржищева. Під час найважчих боїв ховалися в льосі. А коли шум бою затих, вийшли нагору.

«Я забігла в дім моєї тітки, якраз тієї, у якої читала Амброза Бірса. У них завжди було дуже чисто, і в кухні пахло сушеними грушами. Я зайшла в кухню — а стіна біла-біла, і на ній відбитки закривавлених пальців [червоноармійця]. Якось так — вище і вище, ніби він ішов уже на небо. Я зрозуміла, що солдат був поранений, увійшов навзгинці, намагався піднятись і тримався руками за стіну <…> А у дворі вже грав на губній гармошці німець. А другий сидів навпочіпки серед гарбузів, і на тому гарбузі, що ходив колись по городу і питався свого роду, вирізав ножиком ім’я своєї дівчини: BERTA»37.

І знову хочеться відзначити небанальне коло читання дівчинки Ліни – Амброз Бірс. Американський класик кінця XIX – початку ХХ століття. В СРСР він видавався не часто і був не на найкращому рахунку, адже погляди мав не такі ліві, як у шанованіших більшовиками Джека Лондона і Ептона Синклера. 1926 року у виданій в СРСР книжці Синклера «Мистецтво Мамони: Досвід економічного дослідження» Бірса було жорстко розкритиковано в нарисі «Знаменитий веселун»… Дуже цікавий і смисловий контекст згадки Бірса саме в цьому фрагменті спогадів Костенко. Адже американець був відомий не тільки як «веселун», сатирик-гуморист, але і як один із засновників «горору», автор «страшних» оповідань. Його загадкова смерть – 1913 чи 1914 року він безслідно зник під час мексиканської громадянської війни, ймовірно, був кимось розстріляний – зробила вагомішою другу шальку терезів його творчості. І в цьому смислі безіменний червоноармієць, який помер у будинку Ліниної тітки, мовби повторив долю Бірса. Асоціативне мислення великого поета. Навіть в інтерв’ю, підсвідомо, але Костенко назвала зовсім не випадкового учасника… І в «Записках самашедшого» (2010) вона відтворить одну з найстрашніших сцен «несмішного» Бірса – смертельне боріння людини з невидимим чудовиськом на вівсяному полі. Це здасться їй найточнішою метафорою актуальної політичної ситуації в Україні.