Ліна Костенко

Олег Кудрін

Ліна Костенко

Ржищів – наш Макондо-на-Дніпрі

Народилася Ліна Костенко в маленькому містечку Ржищеві, на південь від Києва, на правому березі Дніпра. І одного тільки її випадкового зауваження, мовляв, місто дитинства схоже на Макондо з маркесівських «Ста років самотності», досить для томів досліджень. Макондо – вигадане місто, що ніколи не існувало. Але тільки доти, доки не було описане колумбійським генієм. А після цього воно – частина реальності, одна з моделей світу, в якій так чи інакше відбиваються історичні події, долі, люди, архетипи. На підтвердження своєї думки про подібність Ржищева і Макондо Ліна Костенко говорить саме про таких – архетипових – людей і про такі образи: загадкова красуня, описана в її вірші, як «ота сама Ївга»; садиба таких собі Главацьких, де вночі нечиста сила кидалася з печі полінами; баба Мар’юшка, за неперевіреними даними, відьма, за якою ходив чорний містичний кіт; мертва гадюка, ніби як знайдена біля вівтаря занедбаної церкви.

Літературознавці колись назвали таку прозу «магічним реалізмом». Але якщо відірвати це словосполучення від смислу, що накопичився за ним, і приміряти до поезії самої Костенко, то побачимо, як точно воно її характеризує. Все реальне і нереальне, магічно підсвічене якимось вищим смислом, від чого здається правдивішим і точнішим за саму реальність…

Ржищів – узагалі гарне місце для народження одного з українських націєтворців. Скільки в ньому всього вмістилося – на маленькому просторі містечка з населенням до 10 тисяч! Тут вражаюча глибина, не тільки дніпровська, але й історична. Поселення неоліту. Трипільська культура. На такому тлі Іван-город, згадуваний у літописі 1151 року, видається юним (хоч і залишилася від нього сама тільки Іван-гора). А далі – руйнування Батиєвою ордою, відновлення та входження до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої. Маґдебурзьке право, отримане від короля. І війни, повстання – від Хмельниччини до Коліївщини. Але закінчилося все лише входженням до складу іншої імперії – Російської.

А в лісі за Ржищевом був давній чоловічий Спасо-Преображенський монастир, до 1794 року – греко-католицький. 1852 року його реформували і зробили жіночий монастир. Кажуть, черницею там була сестра російського письменника Миколи Лєскова. Іноді він приїжджав до неї в гості та їхав далі, вниз по Дніпру, на могилу Шевченка.

Скільки надій ніс вільний 1917 рік! Але Українська держава не змогла консолідуватися. Вторгнення Червоної армії, нав’язана війна, поразка УНР. І, як наслідок, найстрашніше горе – Голодомор. Ржищівський район, який тоді існував, був одним із найбільш постраждалих на Київщині. А потім знову – Велика Війна. З величезними жертвами, особливо страшними, тому що втрат не рахували і про те, як їх зменшити, не думали. Жахливий «Київський котел» у 1941-му. А в 1943-му – жертовний «Букринський плацдарм» (від назви села Букрин, за 20 кілометрів нижче по Дніпру). Потім, уже за часів «Миру – мир!», затоплення навколишніх чорноземів і церков Канівським водосховищем у 1974—1976 роках…

Маленьке містечко, таких тисячі, але язик не повернеться сказати, що він на узбіччі світової історії.

Існує багато версій походження імені Ржищева. Від злакового «рожище»; від згадуваного в літописі стародавнього «вжище»; від польського «rzesza» – натовп. Але найулюбленіша в народі версія – легендарна, що виводить Ржищів од слів «ржи ще», нібито сказаних козаком його коню. Існує кілька варіантів цієї легенди. Ліні запам’ятався найдраматичніший із них.

Після бою конав од ран козак. Та лежав він в урвищі під Іван-горою так що, не відразу знайдеш. Чекаючи допомоги товаришів, просив свого коня: «Ржи ще, коню, ржи ще!», щоб побратими знали, де шукати. Та, певно, всі загинули, і не прийшла до нього допомога. «Так було чи не так, а мені з дитинства той кінь ірже і козак умирає під Іван-горою. І нема кому його китайкою вкрити»1. Яке напруження – мов у античному міфі, трагедії, опері. Щось подібне характерне і для віршів Костенко, присвячених старшим родичам, родоводу. Там трагедії, може, і трохи менше, але піднесеність викладу – приблизно така ж. Хіба що пом’якшується самоіронією, м’яким українським гумором.

Наприклад, «Люблю легенди нашої родини». Це розповідь про те, як українські жінки, образившись, уміють на якийсь час замовкнути настільки вагомо і сильно, що вся сім’я швидко розуміє, як помилялась, і просто благає перервати мовчання (а в ваших родинах таке бувало, буває?). З перших рядків читача заполоняє епічний запал, гідний «Енеїди»:

                              Люблю легенди нашої родини,                              писати можна тисячу поем.                              Коли були ще баба молодими,                              вони були веселі, як Хуррем2.

(По-тюркськи «хуррем»— «весела», прізвисько Роксолани при дворі Сулеймана Пишного. – Прим. авт.).

Розгортаючись у часі та рядках, сімейна сварка родини Костенко набуває рис усесвітньої дисгармонії, вселенського розладу:

                              Вони не те щоб просто так мовчали, —                              вони себе з живущих виключали,                              вони робились білі, як стіна.                              Вони все розуміли, вибачали,                              але мовчали, тяжко так мовчали,                              неначе в них вселився сатана3.

Але коли вже читач починає всерйоз хвилюватися – як би не було лиха, Ліна легко і витончено виходить на мирний фінал, присмачений до того ж появою припасів і, мабуть, швидкою вечерею:

                              Коли ж вони відходили потроху                              і вже од серця зовсім одлягло,                              вони капусту вносили із льоху,                              і більш про це вже мови не було4.

«Веселий привид прабаби» теж дещо оманливий за назвою, але вже з протилежним знаком. Після такого заголовка чекаєш продовження теми «веселі, як Хуррем». Але ні, тут усе інакше: з перших рядків – вибачення, що годі й шукати тепер могилу прабабусі, бо в холодні воєнні зими люди порубали хрести на дрова. Потім ми дізнаємося, що прабабусі – 110 років. (Отже, спілкування з нею в дніпровському Макондо було на десять років більше, ніж у Маркеса – самотності). У сорока рядках (поетичні сороковини?) поетеса викладає життя прабабусі та її чоловіка, прадіда. Факти ці самі по собі цікаві (вона – з благородних, він – мужик, який украв наречену, і за це його віддали у миколаївську солдатчину). Але все це для поетеси лише привід поговорити про інше – про зір, але не звичайний, а душевний: «Коли Ви навіть осліплі, то Ви не те щоб осліпли, / а так, – Ви просто не бачили деяких прикрих речей». І в фіналі – вражаючі рядки:

                 Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,                 сідали косу чесати, немов ішли до вінця.                 Кивали пальцем онуці і тихо її просили:                 – Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?5

Не на обличчя мала подивитися правнучка, а в дзеркало, ніби очима самої прародительки, душевним її поглядом 110-річного віку. (І це ж – метафора всієї праці поета, письменника, поводиря – то дивитися чужими очима, то іншим розкривати очі на те, що самі вони побачити не можуть. Внутрішній погляд і водночас – віддзеркалювання.)

Інша найважливіша «легенда Нашої родини» – «Храми» про діда Михайла. Основи його безсрібницького існування, планку його вимогливості, зверненої на себе, піднято до біблійної – без перебільшення – висоти: «Він був святий. Він жив непогрішимо. / І не за гроші будував свій храм».

                              Мій дід Михайло був храмостроїтель.                              Возводив храми себто цілий вік.                              Він був чернець, з дияволом воїтель,                              печерник, боговгодний чоловік.                              Він був самітник. Дуже був суворий.                              Між Богом-чортом душу не двоїв.                              І досі поминають у соборах:                              храмостроїтель Михаїл6.

Дуже показовим є оце «душу не двоїв».Одразу ж пригадується Гриць із «Марусі Чурай», роздвоєна душа якого – одна з основних характеристик.

                              Грицько ж, він міряв не тією міркою.                              В житті шукав дорогу не пряму.                              Він народився під такою зіркою,                              що щось в душі двоїлося йому.                              Від того кидавсь берега до того.                              Любив достаток і любив пісні.                              Це як, скажімо, вірувати в бога                              і продавати душу сатані7.

Так, «від протилежного», двома дзеркальними опозиціями «піснярка Маруся – грошолюб Гриць», «грошолюб Гриць – храмостроїтель дід Михайло», Чурай перетворюється майже на родичку Костенків, принаймні – по духу.

Моральний камертон Михаїла (не архангела, а діда) і внутрішній погляд прабабусі (згадаємо, що в заголовку – «привид прабаби», тобто натяк на метафізику) – найважливіша частина спадку, залишеного внучці пращурами.

До шести років Ліна росла здебільшого в Ржищеві: «Мати працювала в Києві, часи були важкі, природно, що вона поїхала народжувати до своєї матері. Потім батьки мене забрали, але часи настали ще важчі, і я знову опинилась у бабусі. І от оце вже була казка»8.

Але перш ніж перейти до казки, подивимося на поетичні спогади Костенко про те, коли і як вона відчула своє «Я» і навколишній їй світ:

                              Стоїть у ружах золота колиска.                              Блакитні вії хата підніма.                              Світ незбагненний здалеку і зблизька.                              Початок є. А слова ще нема.                              Ще дивен дим, і хата ще казкова,                              і ще ніяк нічого ще не звуть.                              І хмари, не прив’язані до слова,                              от просто так – пливуть собі й пливуть.                              Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.                              Ще все на світі гарне і моє.                              І світить сонце оком загадковим.                              Ще слів нема. Поезія вже є9.

І знову – які співзвучні ці рядки зі словами, укладеним у вуста Марусі Чурай: «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там». Напевно, ще й тому цей роман у віршах стоїть осібно у творчості Костенко: дуже вже багато в ньому особистого, не те що навіть відчутого, а того, що глибинно міститься в особистості автора.

Зверніть також увагу – «хата ще казкова». Але з іншого боку – і вже казкова. Тому що казка – це надовго, принаймні – на найближчі роки, які в дитинстві здаються нескінченністю. І ось дитячий світ Ліни по-справжньому, усвідомлено казковий:

                              У запічку гномик плямкає.                              Цвіркунчик завів руладу.                              Тихенько цокнула клямка —                              Бабуся іде із саду.                              Глуха сінешна акустика.                              За лиштву чіпляються айстри.                              Бабуся скидала хустку                              І ставала біла, як айсберг.                              А я, діждавшися мужньо,                              Не зводжу з неї очей.                              А хатка, як біла мушля,                              На самому дні ночей.                              Жаринка в печі зачаєна,                              Сніпка перевесло туге…                              Таке все тоді звичайне,                              Таке все тепер дороге!10

Зауважте, ця бабуся, порівняно з «веселим привидом прабаби», молода і сильна – в саду працює. Але все одно – сива, як айсберг.

Продовжимо, однак, казкову тему, в яку впадає вічна ріка («річка дитинства»), вплітається маленький-великий сад («сади свободи»): «І от це вже була казка. І та “хатка, як біла мушля, / на самому дні ночей”, і гарбуз, що ходив по городу і питався свого роду… Повені теж були, але це вже й “садів квітучі повені". У бабусі був сад, невеликий, але для мене, малої, він був дуже великий. Мандрівка в сад — ціла пригода. То була окрема загадкова країна. Одна яблуня називалася “заячі мордочки”, інша – “антонівка”, ще інша – “ранет-шатане” або просто “щетина”. Заячі мордочки виглядали з листя, надували щоки, я боялася надкусити яблучко: ще запищить! Сусідський сад був іще більший, такий старий, аж сутеніло вдень. Дітям не дозволяли туди ходити, там була криниця, де “йшла киця по водицю, та й упала у криницю”. Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цямрину, хотіли врятувати кицю. Усе жило, шелестіло, шаруділо, тьохкало. Їжаки ходили у дикій моркві. Лелека, який приніс мене, стояв високо на одній нозі. Я вміла імітувати його голос. Він мені відповідав <…> Моя свобода була — ці сади. І річка мого дитинства — Дніпро»11.

Коли дитинство вийшло за межі візочка, Ліна виявилася дівчинкою допитливою, жвавою, непосидющою. І неслухняною – вона весь час намагалася втекти. За це бабуся називала її «шура-бура». (Це, напевно, та сама «шура-бура», яка «комарика з дуба здула» в жартівливій народній пісні. Втім, цей вислів цілком самоцінний в Україні – від сусідів, тюркського şurada-burada, що означає залежно від контексту «там і сям», «туди-сюди».)

Одна з таких утеч особливо запам’яталась: «Одного разу я прорвалась на вулицю, рочків мені було неповних п’ять. Дорослі за мною, але що більше мене доганяють, то далі я біжу. Вони благають зупинитися, а я – чимдуж. Вискочили мамині кузини і теж за мною. Кричать, гукають, а я вже добігаю до берега. Якби вони зупинились, може б, і я зупинилась. А вони в жахові, що дитина втоне, підступають ближче, простягають руки, а я відступаю у Дніпро. І коли вже вода доходить мені до шиї, я кричу: “Дайте мені свободу хоч тут!”»12.

Дніпро – як укриття, як прихисток свободи. «Річка мого дитинства – Дніпро». Велика ріка України, що ділить її навпіл, і ці ж дві половини об’єднує. У спогадах Ліни Дніпро має особливу роль. Ось зримо-яскрава, багатобарвна замальовка: маленька – три рочки – дівчинка на березі великої ріки, вдень і ввечері:

                 В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.                 А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.                 Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,                 бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом – Черніг.                 Черніг страшний, він дуже чорний. Як звечоріє на Дніпрі,                 Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.                 І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,                 і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.                 І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора…                 Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра13.

Вірш називається «Акварелі дитинства» . Однак пейзаж тут не просто по-дитячому яскравий, але і філософсько, по-дорослому глибокий. Потік дитячих спогадів невіддільний від «глибокої пам’яті Дніпра», неквапливої його течії.

Три кузини, Фройд і д’Аннунціо

А ось Ліні – п’ять років. І вона вже не просто шура-бура, а шура-бура, яка вміє читати!

                              Буває часом дивне відчуття, —                              що час іде, а я собі окремо.                              Мені п’ять років. Я іще дитя.                              Люблю цукерки і читаю Брема.                              Все щось майструю, думаю, дивлюсь,                              таке мале, уперте і шалене.                              Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь…14

Дівчинка читає Альфреда Брема. Що саме – не уточнено, але майже напевно це «Життя тварин». Знаючи про це, вже і на попередній віршований фрагмент дивимося інакше. Так ось звідки там і лев, і крокодил! І не випадковим словом – а розгорнуто: «Повзе, як спраглий крокодил», «левино-жовті береги / Лежать, на кігті похиливши зелену гриву шелюги».

Брем розширює її погляд, її горизонт, небокрай, роблячи його безкрайнім. При цьому казка ніби поєднується зі строгим знанням (нехай і поданим у науково-популярному вигляді). І ось вже камені на притоці Дніпра, Легличі, що тече крізь Ржищів, – не просто камені, а стадо тропічних звірів, яке живе у злагоді з українськими волами і лелеками. (Ось тільки шуліки вбитого шкода.)

                     Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.                     Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.                     А той цибатий, на клуні, звався лелечич.                     А те запахуще – любидра, канупер і кмин.                     Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.                     Виходили з річки і дуже чомусь ревли.                     І падали груші, і звались вони бергамоти.                     Воли ремигали, і звались вони – воли.                     Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,                     І пирхали важко рудими ніздрями злив.                     Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,                     Убитий шуліка чомусь між камінням плив…15

Утім старожили Ржищева розповідають, що в цьому вірші справа не тільки в Бремі та дитячій фантазії. Лазеньку на березі Леглича поставили біля порожистого місця – там течія обтесала камені до гладенької округлості, так що всі, а не тільки Ліна, називали це місце «бегемотиками». Щоправда, у віршах вони виростають до бегемотів і оживають: ревуть ночами та випивають річку влітку. Що Ліна Костенко пам’ятає ім’я річки, не є дивним. Хата, в якій вона жила, стояла якраз на березі Леглича. (До речі, Ржищів за формою схожий на кривувато виписану літеру «Т»: він витягнутий уздовж річок – Дніпра та Леглича, що впадає в нього.)

Одного разу Ліна, ще маленькою дівчинкою, яка не вміє плавати, стала рятівницею. Тонув, як потім виявилося, сусідський хлопчик Віталик, молодший за неї. Але Ліна про все це не знала, коли почула крик листоноші, що йшов повз неї: «Рятуйте дитину!» Не роззуваючись, скотилася по схилу, в бур’янах і колючках, і шубовснула у воду. Згадала (чи вичитала?), що потопельників треба хапати за волосся. А він-бо стрижений! «Чорнява голівка то з’явиться над водою, то знову тоне. А в цьому місці глибоко, немає дна під ногами. Сама не знаю як, та якось викинулася з ним на берег, щось чула про штучне дихання — тисну на груди, а йому з рота — фонтанчиком вода. То я схопила його і потягла до дорослих»16. Дотягла. Пора була під осінь – прохолодно, вечоріло рано. У двох дворах, рятівниці та врятованого, розвели багаття, дітей укрили ковдрами. А якщо вже багаття, жар, то і спекли щось – і вже передають з рук у руки печену кукурудзу та картоплю.

…Але не тільки Брема читала юна Ліна. У неї була «багатюща дитяча бібліотека», – вся, як вона каже, тодішня дитяча лектура. Однак шкода, що одного разу бібліотеку, підвішену в сараї в кошику, з’їла коза. Лише одну книгу вона відмовилася спожити – некрасівського «Діда Мазая». Цікаво, що прочитавши її, дівчинка зрозуміла майже все – крім якихось «дупелів», яких стріляв Мазай вже у другому рядку мініпоеми. Що цікаво, три кузини цього слова теж не знали, хоча, як окремо зауважує Костенко, були начитаними, ерудованими.

«Три кузини», двоюрідні мамині сестри, взагалі посідають значне місце в її спогадах. У Ржищеві Ліна була і під їхньою, а не лише бабусиною опікою. Три сестри дуже полюбляли квіти, вирощували їх у саду, тому опис-представлення також стає схожим на казковий:

                              Немов чарівні декорації —                              жасмин, троянди і бузок.                              Кузини мамині, три ґрації,                              як три принцеси із казок.                              Які ж були вони вродливі,                              три Лади-Либеді тоді!                              І трішки-трішки вередливі,                              і дуже-дуже молоді.                              До них у гості ми приходили,                              вони жили через город.                              О тихий сад мойого подиву,                              де сливи звалися ренклод!17

За словами Костенко, краса «трьох принцес» була дуже різною: «Одна епічна красуня, важкувата і волоока, за деяку манірність її в нас називали “Пуркуа". Друга — весела, жвава й дотепна, працювала на телефонній станції. Третя — класичний тип Попелюшки, тиха і непомітна, красуня, коли придивишся»18.

Була, щоправда, і четверта сестра, Сусанна. Про неї Ліна Василівна згадувала рідше і окремо від «трьох кузин», по-перше, тому що жила вона в Києві і приїжджала до Ржищева тільки влітку, по-друге, бо загинула під час війни. Але в дитинстві ця кузина теж справляла величезне враження на дівчинку – адже Сусанна була художницею! Вона ставила в саду мольберт і писала акварелі – бузок, троянди: «Виходила вранці в тумані — вся в бузковому між бузків. Я залягала в траві й чекала, коли вона з’явиться. Це називалося — побачити тітку в тумані. У мене збереглася одна її акварель»19.

Забігаючи наперед. Шестирічною Ліна з бабусею переїде жити до мами з татом до Києва. Але влітку, на канікули, вона часто навідуватиметься до Ржищева. І ось поки мама говорила про щось із сестрою, дев’ятирічна Ліна брала з припічка біля печі й читала зовсім вже дорослі книжки: «З того всього я мало тоді розуміла, хіба що вкрай здивувалася, чому Д’Аннунціо подобалися жінки з низьким лобом. А з Фройда ніяк не могла втямити, що таке “тотем” і “табу”»20.

Зупинимось і замислимося. Нас дивував факт, що п’ятирічна дівчинка читала Брема. А як вам те, що в дев’ять дитина читає Фройда і д’Аннунціо?! Нехай навіть, що природно, мало що розуміла з прочитаного. Але щось найпростіше все ж розуміла. А якщо і не розуміла, то все одно – засвоювала, «записуючи» в підсвідомості, «на підкірці». Важливо розуміти, що це не казус, не курйоз, а дуже важливий факт для розуміння умов становлення особистості Костенко.

За наведеним спогадом навіть можна відновити, які книжки «підчитувала» дівчинка за кузинами. Що стосується Зиґмунда Фройда, – це «Тотем і табу»21 (перше видання німецькою – 1913 року). У цій праці мислитель-психолог розвиває свою теорію походження релігії та моралі. І вже якщо Ліна каже, що ніяк не могла зрозуміти, що таке «тотем» і «табу», то значить, ЩОСЬ вона все-таки зрозуміла. Спробуємо припустити, що могло привернути увагу дитини в цій книжці. Найімовірніше – її остання третина, де багато говориться про дитячу психологію, про спостереження дитини за домашніми тваринами: кіньми, собаками, кішками, а також – мешканцями курника (курка, півень, курча). Там у Фройда, до речі, миготять і такі рідні слова – «три кузини». Безсумнівно, якийсь слід у пам’яті таке читання все ж залишало – розуміння того, яким є складним і цікавим навколишній світ. Світ, у якому навіть за такими буденними кицями та курчатами криються якісь не цілком іще зрозумілі глибини. Не так вже й важко ідентифікувати і читаний школяркою Ліною твір Ґабріеле д’Аннунціо. Це роман «Насолода» (1889). Дівчинка дивувалася, що автор із захопленням описує «жінку з низьким чолом». Ось ці рядки в романі д’Аннунціо: «Воістину, вона була ще спокусливіша, ніж тоді. Якась пластична таємниця її краси стала ще темнішою та захопливішою. Її голова з низьким чолом, прямим носом, дугоподібними бровами, відзначалася таким чистим, таким строгим, таким класичним окресленням»22. Вона – це Єлена, не просто кохана головного героя роману, естета графа Андреа Спереллі, але жінка уславлювана і шанована ним.

У переказі це чимось схоже на дешеве базарне чтиво (в такому дусі, до речі, Петро Чардинін зробив дореволюційну екранізацію «Хтивості» у 1915 році). Але тут мова йде про літературу зовсім іншого ґатунку! «Насолода», перший роман д’Аннунціо, написаний ним у 25-річному віці, став ключовим текстом італійських декадентів, естетичним маніфестом декадентства. Звичайно, дев’ятирічна дівчинка не могла по-справжньому зрозуміти й оцінити декадентський роман д’Аннунціо. Але, з іншого боку, так само безсумнівно, що опорні смисли цієї книжки у неї в душі залишилися – повага до жінки, культ краси, захоплення вічним Римом (який до речі, відіграватиме таку велику роль у житті її дочки й онучки).

Звідки ж узялися такі книжки у тіточок? «Може, зі старих, недознищених радянською владою бібліотек»23, – припускає Костенко. Але хай там як, нам варто окремо усвідомити, осмислити сам факт наявності такої бібліотеки в будинку, де виховувалася Ліна; саме коло її спілкування – три тітоньки, які читають такі книжки; всю її в широкому значенні сім’ю, в якій не боялися зберігати такі видання. І все це – не забуваймо! – в середині страшних для України 30-х років, адже для радянської влади того часу Фройд і д’Аннунціо були украй сумнівними авторами.