Візит до Імператора

Тоді ще був час.

Уже півроку пройшло відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний баскетбольний м’яч. Лихі язики теревенили, що весілля трапилось «по зальоту», і радили Антонові «не перейматися». Чи й не цяця…

Антон слухав. Не кивав, але й не сперечався. Тільки згодом, повернувшись додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки. Шкіра на обличчі скоро стала лущитися. Мама купила йому крем.

Мама дивилася нескінченні нудні серіали.

Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До одуру. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.

– Ти хоч розумієш? Якщо вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію!

Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як бовдур.

Над ним сміялись – через зріст. Обзивали «кишкою», «шпалою», а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково…

У шухляді столу зберігались їхні з Оленкою фотографії – він їх чомусь не викинув. Ідіот.

Йому набридли мамині докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не складе.

Він не мав жодного друга.

Він був зайвий.

А мама у той день приготувала йому бутерброд з маслом та сиром. Заварила чай у маленькому термосі. І поклала яблуко.

Він про це не знав. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер це знав.

Якби відкрив сумку – це яблуко втримало б його.

* * *

– Мел…

– Що?

Антон зрозумів, що не може сказати фразу, яку приготував. Очі у Мела були темно-зелені, в’язкі, а кросівки білі, наче шкарлупа від яєць.

– Я жалкую, – вимовив Антон. – Я каюся.

– У тім, що погано грав?

– Ні… У тім, що я…

І замовк.

– Ну? – ледь помітно підморгнув Мел.

– Я мерзотник! – майже викрикнув Антон. – Я зрадник…

– І що? – Мел посміхнувся.

Антон мовчав.

– Не має значення, – сказав Мел. – Я тобі не суддя. Зараз у тебе єдине завдання і єдина думка в голові: як би закинути м’яч у кільце. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати… І будь задоволений: іншим і така втіха недоступна.

* * *

Сенс його слів дійшов до Антона набагато пізніше.

Поле для гри було місцем, що замінювало життя, а душова – аналогом смерті. Символом відчаю.

Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як позбутися захисника-опікуна і «запропонувати» себе розігруючому. Як зробити свій пас найточнішим. Як обвести. Як відібрати. Як закинути.

Буденна загибель, що чатує на нього під час результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, наводив жах, хоча вогнеметами і Людовик, і Мел користувалися досить рідко. На очах у Антона одного разу спалили Сашка, а тоді – Вову. Сам він досі уникав подібної долі.

Зате в душовій він завжди пам’ятав, що трапилось. У душовій він завжди думав про матір та про червоне яблуко на дні спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці у кабінках поруч, бачив зелений двір під ногами – і обличчя матері, коли вона дізналась.

Оленку майже не згадував.

Вона, напевне, вже народила. А може, минув лише один день… А може – сто років. І там уже нікого немає, нікого, хто його знав. І отже, мати вже вільна від…

А може, це вже назавжди.

– Слухай, Сашко…

– Чого?

– А що ті козли, в армії… що вони з тобою робили?

– Відчепись. – Сашко відразу віддалився, похнюпився та спохмурнів.

– Ти розумієш, – сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. – Мене, напевне, ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки не вішався я. Я…

– Усяк бува, – сказав Сашко. – Он, Славко-молодший також. У нього батько був бізнесменом. Славко у Англії, у коледжі… так йому, бач, набридло. Обрав волю. І ти обрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.

– А у тебе мати залишилась?

Сашко подивився вгору, не мружачись під струменями води, наче очі в нього були скляними:

– Хоч би справедливість була… А так – ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав – ви ж про мене все знаєте. Я ж не з жиру, а від відчаю… А він мене – ну то й що…

* * *

– Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав.

Ось уже другу гру він відверто саботував. Упускав м’яча. Мазав із вигідніших положень. Слідкував за грою з байдужістю, ходив по майданчику пішки, наче сторонній спостерігач.

– Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Готовий розлучитися з хлопцями – і зі мною?

– Так, – сказав Антон.

– Що?!

– Я готовий піти на загальних підставах, – вимовив Антон, дивлячись поверх голови Мела. – Це було б справедливо.

Мел помовчав. Узяв Антона за плече; його дотик був, як пестощі величезного богомола.

– Ти щось знаєш про справедливість? Поділись зі мною. Я от не знаю.

* * *

– Це Данилко, – сказав Людовик. – Чудово грає у нападі. Прошу любити й шанувати… Антон, можна тебе попросити розігрітися із Данилом один на один?

Хлопець був двометровий і ще зовсім молодий. Років шістнадцяти, не більше. Набурмосений. Насуплений, але не наляканий. У гарній футболці відомої фірми.

– Давай! – Мел кинув Антонові м’яча. І поки м’яч летів – Антон устиг зрозуміти, що більше не побачить Сашка.

«Що ти знаєш про справедливість?»

Чому – Сашко?!

Він, Антон, добровільно відмовився від поблажок. А Сашко – той завжди боявся піти на загальних підставах…

«Людовик мене поміняє, хай тільки щось…»

І от він, Антон, грає з якимсь Данилком.

…Цей підліток був рішучий та самовпевнений. І він був на півголови вищий од Антона. Гра йшла по колу: Данило притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знов: Данило притискав Антона до лінії…

– Гаразд, – сказав Людовик. – Мел, Антоне, зачекайте мене трішки.

І пішов за паркан – разом із Данилом.

– Міняти буде, – сказав Мел.

– Що? – не зрозумів Антон.

– Цей не підходить.

– А чим йому не догодив Сашко?!

Мел знизав плечима:

– Але ж це він собі обирає гравців, а не ти і не я… Правда?

І тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем – це був ровесник Антона, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.

* * *

Коли рахунок у новій грі зробився дві тисячі сто вісім – дві тисячі дев’яносто на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета – але знав, що той неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Знав, що заколотить.

М’яч був помаранчевий, а вогонь – білий. Якщо дивитись зсередини. Білий, з тонкими чорними рисочками, подібними до кровоносних судин. І Антон біг і горів – довго, декілька довгих секунд.

У вогні скручувалося листя каштана. І аркушики чиїхось листів – дитячий почерк; й опливали, неначе крижинки, кольорові та чорно-білі фотографії…

Ось вони з Оленкою на морі. З «сувенірним» видом за плечима.

Оленка посміхається і обіймає Антона за шию.

Оленка у тонкому халатику на мокрому тілі.

Оленка…

«Мамо! Забери мене з цього табору! Тут нудно, о дев’ятій спати вкладають, і весь час дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе у неділю…»

Коли Антон зміг відкрити очі, у повітрі все ще відчувався запах горілого. І ноги у кросівках стояли довкола – сірі й сині кросівки; потім зблиснули білі, як шкарлупа від яєць, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима

– Вставай, – сказав Мел.

Кіптява була всюди. І – запах.

– Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, – сказав Мел на вухо Антону. – Отож, зберись і грай далі.

* * *

Вода стікала у забрану ґратами діру посеред душової. Хлопці розмовляли упівголоса і косували на Антона з острахом. Новенький – його звали Кирило, сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову. Вода була чорна. Кіптява ніяк не відмивалась.

* * *

– Мел…

– Що?

– Я навіть не можу нічого виправити… Нічого повернути. Не можу?

Мел гмикнув:

– Ти хочеш, щоб я тебе втішав?

– Ні, – сказав Антон. – Я просто запитав. Я подумав… Адже важко закинути м’яч під вогнеметом, так?

– Важко, – погодився Мел.

Антон відвів погляд. Подивився на свої руки. Долоні були сірі, як попіл.

– А якщо хтось це зробить? Закине під вогнем?

Мел деякий час роздивлявся Антона, а потім розреготався:

– Ти хочеш поторгуватися, чи що? Ні – я тебе правильно зрозумів? Ти маєш намір укласти угоду?

У нього були рівні гострі зуби. Велика слива на футболці переливалася усіма відтінками синього.

* * *

Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шість на п’ять тисяч двісті на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже вдало, але психологічно був слабкий. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла черга з автомата, він помирав усерйоз і надовго; його доводилось майже силоміць піднімати із підмерзлого снігу і ляпасами приводити до тями. І довгі хвилини після цього Кирило тинявся по майданчику, як сліпе кошеня; команда Людовика втрачала очки, і Антон знав, що скоро прийде черга вогнемета.

Прийшла.

Антон вистрибнув із лінії штрафної – і побачив Вову, який рвався до кільця і був абсолютно відкритий. І Антон дав би пас, і Вова неодмінно заколотив би, якби не тонкий вогняний струмінь, прицільно випущений Людовиком, що перетворив його на танцюючий факел.

М’яч пішов у аут.

Новачок Кирило сів на сніг.

Антон підійшов до чорної ляльки, яка ще мить тому була Вовою і яка ще через мить знову стане Вовою – брудним і смердючим.

– Моя черга, – сказав Антон похмуро. – Витягнеш на себе молодшого Славка та пасанеш мені… Зрозумів?

І Вова кивнув.

* * *

…Унизу був зелений двір. Великі каштани. Машини біля сусіднього під ‘їзду. Дроти.

Скреготав бляшаний козирок.

Крони дерев погойдувалися, немов запрошували… М’якими струменями вигиналися хмари, манили політати…

Прожогом, як кіт, що нашкодив, він кинувся геть від краю даху. Спотикаючись, плутаючись у якихось дротах, натикаючись на антени, зносячи все на своєму шляху, – геть, на сходи, у напівтемряву.

Шістнадцятий поверх. П’ятнадцятий. Чотирнадцятий…

Хтось відсахнувся з дороги:

– Ти що, здурів?

(Вогонь заважав і думати, і бачити. М’яч був білий. Все було сніжно-біле. Пальці вже луснули, обвуглилися, але очі ще бачили білий-білий світ цього останнього вогню.

Полум’я було щільне, ніби желе. Біле з чорними прожилками.

Антон устиг побачити, як над кільцем із обгорілою сіткою…

На той момент його вже не було, він уже майже згорів…

Опускається великий, неправильної форми м’яч, неначе голова снігової баби…

Котиться по краю кільця – і падає всередину…)

Він вибіг на цей незнайомий двір, під це незнайоме сонце, під погляди незнайомих бабусь. Тих бабусь, яким так і не судилося стати свідками його польоту…

(Вогонь…)

Хтось крутив пальцем біля скроні; він біг тротуаром, зачіпаючи перехожих, кинувся до телефону-автомата, але не зміг набрати номер і побіг далі…

(Зелений двір під ногами. Скрегіт бляшаного козирка…)

Ось він, дім.

Ось поверх.

Ось двері.

Зараз відчинять…

– Мамо!..

* * *

Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли порожні бетонні чотирикутники. На стелі набрякали важкі краплі, а із душа хльоскала широким віялом гаряча, дуже гаряча вода.

Бутон[3]

Коли мені було років дванадцять, я захоплювався важким роком і екзотичними рослинами.

Незрозуміло, яким чином ці дві прихильності вживалися одна з одною. Однак цілком вживалися; що ж, у нашому класі половина хлопчаків захоплювалася важким роком, адже це круто. А поритися в землі, пророщувати насіння в скляній пробіроці, а потім закопувати його в пісок навпіл із чорноземом і чекати, коли з’явиться паросток, – мені було просто приємно.

Ми кепсько розбиралися в музиці. Важким роком у нас вважалося все, що гриміло, ревло, бряжчало і гнітюче діяло на психіку батьків. Касети переписували одне в одного; обмінювалися також і усілякими матеріалами – картинками, плакатами, фотографіями. Стіни навколо мого ліжка (а я був єдиною дитиною в сім’ї, й в мене була окрема маленька кімната) були обклеєні масштабними зображеннями рогатих личин, які виражали нестримну лють. Батьки, звичайно, буркотіли, мати зопалу якось пошматувала кілька особливо паскудних плакатів – однак я був упертий, і вони врешті-решт змирилися, запевнивши одне одного, що я «переросту».

Батьки на той час добре заробляли і не скупилися, коли мова заходила про мої «кишенькові витрати»; вони дбали, певна річ, передовсім про те, щоб я купував паростки, насіння і цибулини у великому квітковому магазині на розі, себто моє «мирне» захоплення у такий спосіб мало витіснити «агресивне». І я справді купував паростки, насіння та цибулини – проте при нагоді купив і чорну футболку із зображенням тріумфуючої рогатої пики. Картинка була така вириста, що навіть мені ставало не по собі, коли я довго її розглядав. Від батьків існування футболки довелося приховувати – я зберігав її в шухляді письмового столу, куди мама, яка подеколи потрошила мою шафу на предмет брудних речей, ніколи не заглядала. І звичайно, виходячи в ній з дому, я завжди накидав поверх футболки куртку або вітрівку.

Якось наприкінці квітня, в суботу, я повернувся зі школи після п’яти уроків, пообідав, перевдягнувся і подався в квітковий магазин на розі – подивитися на проспекти, прицінитися і, якщо пощастить, що-небудь купити.

Продавець був новий. І проспект був теж новий – хризантеми, цикламени, ноліна, монстера, азалія, бегонія, диффенбахія, сциндапсус, драцена маргіната, юка… «Доросла Юка виглядає, як хибна пальма, і підходить для окраси холу або вітальні. Велика Юка – дорога рослина, яка заслуговує на відповідний догляд. Їй потрібен місткий горщик із гарним дренажем. Юка доросла може зацвісти білими квітами-дзвіночками…»

Продовжуючи мріяти про «дорослу юку», я перегорнув сторінку – і натрапив на кольорову фотографію рослини дивовижної краси. Анотація запевняла мене, що квітка з красивою і хитромудрою назвою не тільки живуча і довговічна, а й украй невибаглива.

Продавець несхвально зиркав на мою футболку. Я запитав, чи є в продажу цибулини диво-рослини; з певною зневагою продавець повідомив, що є. Я спитав про ціну; продавець довго рився в зошитах з прайс-листами і нарешті приголомшив мене сумою, яку я заплатити при всьому бажанні не міг.

Сам не знаю чому, але невдача засмутила мене куди більше, ніж можна було очікувати. Ще півгодини тому я не знав про існування цієї квітки – а тепер готовий був померти через те, що не можу викласти за неї половину зарплати мого батька; я стояв на розі, коло скляної стіни магазину, квітневий вітер смикав мене за поли розстебнутої куртки, а біля входу в підземний перехід, де півдюжини бабусь зазвичай торгували сигаретами, тюльпанами і хирлявими трояндами, тепер стояла тільки одна, зате дуже старезна. Перед нею на пластмасовому ящику з-під пляшок містилися різноманітні мішечки, пакетики і пучки.

Я підійшов.

Старенька заговорила – щось про квіти, які вона вирощує і насіння яких за безцінь продасть мені. Я переглянув її розкладку спершу мигцем, потім уважніше; крім стандартних пакетиків із насінням звичайних літніх квітів, яких повно в кожному палісаднику, нічого не побачив і хотів уже було відійти – коли старенька раптом обірвала балаканину і сказала зовсім іншим, дуже серйозним і значущим голосом:

– Я знаю, що тобі треба, хлопче.

Сунула руку в кишеню свого чорного осіннього пальта і витягла поліетиленовий згорток – то був особливий «пухирчастий» поліетилен, в який зазвичай пакують побутову електроніку, оті бульбашки так приємно намацувати пальцями і плющити, поки вони гучно не луснуть.

Я дивився, як заворожений. Старенька розгорнула згорток, всередині виявився ще один – зі звичайної паперової серветки. А всередині того згортка була цибулина – дуже велика і темна, схожа на куряче серце зі старої бронзи.

– Це тобі, – сказала стара. – У магазині воно коштує…

І назвала суму, яка чверть години тому приголомшила мене.

– У мене немає, – сказав я машинально.

Старенька посміхнулася, і я побачив, що, всупереч сподіванням, всі зуби у неї на місці. Що вони жовті й великі, як у коняки.

– Це тобі подарунок, – сказала вона і спритно сунула пакуночок мені у долоню.

* * *

Зрозуміло, я не повірив старій. Однак у тому, щоб посадити дарунок, себто цибулину, в землю, не бачив ніякої шкоди. Може, виросте щось путнє, а якщо вилізе якийсь бур’ян – ніхто не сміятиметься над моєю довірливістю.

Вільних горщиків і ящиків у мене було вдосталь. Я приніс землі з палісадника, розбавив її піском і за всіма правилами посадив цибулину.

У неділю ми з батьками смажили шашлики у лісі. У понеділок була контрольна; у вівторок мені притягли нову касету з «металевою» музикою, і я, надягнувши навушники, довго насолоджувався, лежачи на дивані, чиїмось ревінням і конвульсіями.

У середу я раптом виявив, що цибулина старої вже проросла. Паросток був жорсткий, упевнений, фіолетового кольору. Я зрадів.

Настав травень; у повітрі чітко пахло канікулами, а контрольні – четвертні, підсумкові, річні – падали одна за одною. Я трошки відволікся від музики і квітництва, а паросток тим часом ліз і ліз, випускав листя, воно було чудової рваної форми і прекрасного пурпурового кольору. Мені здавалося, що я от-от побачу рослину, що свого часу виявилася мені не по кишені.

У квітковий магазин я зайшов відтоді лише раз чи два. Продавець упізнав мене; знайомої бабусі на розі не було.

Нарешті квітка викинула бутон – чорний, як сажа. Зовнішній бік пелюсток був покритий ніжним велюровим пушком. Я ходив довкола нього, ніби кіт навколо відерця зі сметаною.

На той час шкільна чверть, а з нею і навчальний рік, підійшли майже до завершення. У класі жваво обговорювали плани на літо; ми з батьками збиралися в липні на море. Уже можна було купатися в річці, ми з пацанами часто бігали після уроків на пляж – освіжитися потай від батьків…

Бутон на квітці старої ніби дражнив мене. Ніяк не хотів розкриватися. Я вже готовий був чепірити його ножем – хоч на мить – і подивитися, що там всередині. Якого він хоча б кольору. Була б це звичайна квітка – я так і зробив би, але це була унікальна в своєму роді рослина, і я боявся її пошкодити.

У день останнього дзвінка ми з хлопцями допізна ганяли у футбола на шкільному стадіоні. Коли я повернувся, мама трохи мене насварила, а я злегка образився і для більшого увиразнення цієї образи вирішив замкнутися у себе в кімнаті. Оскільки ж спати не хотілося, почав гортати альбом.

Такі альбоми були у всіх хлопчаків нашого класу. Чи майже у всіх. Ми малювали – найчастіше перемальовували з плакатів і один у одного – різноманітних чудовиськ і страхіть, з хвостами і без, волохатих і голих, з язиками роздвоєними і цільними, шпичастих, покритих слизом і неймовірно лютих. Був у нас такий собі Колька, який вважався художником і вигадував отих монстрів «з голови», за допомогою тільки кулькової ручки і власної фантазії; отож у Кольки я й перемалював напередодні довгомордого маслакуватого виродка і зараз узявся розфарбовувати його фломастерами.

Пам’ятаю – вікно було відчинене. Був той чудовий вечір, коли хочеться чогось небуденного. Під вікном шелестіли, як живі, тополі. Пролетів кажан – вочевидь, з тих, що жили на горищі в сусідньому будинку. Осяяний ідеєю, я додав Кольчиному монстрові крила, як у кажана.

Вийшло непогано.

Власне, навіть цілком вдало, проте я розглядав свій твір без звичайного в таких випадках задоволення. У сусідній кімнаті неголосно бурмотів телевізор; я роздумував про те, що перед сном мені так чи інакше доведеться перервати добровільне ув’язнення і з гордим виглядом пройти повз кімнату батьків у туалет. Я механічно водив червоним фломастером, додаючи крові на вигнутих пазурах, аж тут якийсь чи то шепіт, чи то зітхання за моєю спиною змусило мене озирнутися.

Якийсь час я здивовано оглядав кімнату; звук повторився – тоді я збагнув, що то зітхає моя квітка. Пелюстки її все ще були щільно зімкнуті, але їх наче розпирало зсередини, ніби надувало повітрям, і вся квітка тремтіла, як антена на рухливому автомобілі.

Я підскочив до квітки і впав перед нею на коліна.

Бутон збільшувався в розмірах. Мені здавалося, що я чую шурхіт, потріскування і навіть притишений гул, як у метро. Звідти, зсередини. Усе це було так дивно, що я вперше відчув щось на кшталт занепокоєння.

У сусідній кімнаті – в сусідньому світі – із ввімкнутого телевізора лунала ніжна мелодія, що нічого спільного не мала з важким роком.

Пелюстки ледь помітно тремтіли. У якийсь момент мені здалося, що їх розпирає щось зсередини. Штовхає, примушуючи відкритися. У цій прихованій силі було щось від асфальтового катка, який зірвався з обриву і тепер мчить вниз. Або від пожежі, що з дикою швидкістю пожирає ажурний пластик.

Я відсахнувся.

У цей момент у будинку вирубило світло. Згасла настільна лампа на моєму столі, вимкнувся телевізор у сусідній кімнаті, і тато голосно сказав: «Що за чорт!»

* * *

За прочиненим вікном були літні сутінки. Я чув, як батьки перемовляються, як тато відчиняє вхідні двері, щоб подивитися на лічильник із запобіжниками і перевірити, чи є світло у сусідів…

Я сидів у напівтемряві перед розпуклою квіткою, а ніжна мелодія все звучала, і занепокоєння моє поштовхами перетікало в страх. Я знав, що через хвилину чорні пелюстки розімкнуться і я побачу, що всередині. Станеться те, чого я так чекав усі ці місяці. Чому ж я не відчував радості? Чому в кімнаті стає все холодніше?

Минали секунди, але я вже не хотів, щоб пелюстки розкривалися. Я готовий був заплющити очі, я не бажав бачити, що всередині!

Та пелюсткам плювати було на моє бажання чи небажання. Ось вони здригнулися сильніше і…

Я заверещав, як заєць, і вчепився обома руками в стебло. Мене відкинуло, ніби квітка була під високою напругою, я відлетів і врізався спиною в письмовий стіл, але й вазон не втримався, злетів зі своєї лавочки і гепнувся на підлогу. Квітка лежала тепер на боці; я знайшов у собі сили піднятися, підстрибнути і двома ногами приземлитися на тремтячий у конвульсії бутон…

Пам’ятаю хрускіт.

І пам’ятаю, як обірвалася мелодія.

* * *

Я прийшов до тями приблизно через тиждень, і людина в білому халаті, яку я побачив над собою в переплетенні трубок, – цей абсолютно незнайомий чоловік явно зрадів такому перебігу справ.

Потім я побачив над собою татка і маму. Але не відразу впізнав їх, чесно кажучи. Обоє були в білих халатах, обоє добряче змарніли, а тато сильно посивів.

Я геть нічого не пам’ятав з того моменту, як квітка відкрилася. Нічого, крім мелодії. Та й та скоро забулася.

Ніхто не міг пояснити до ладу, що трапилося зі мною того вечора. Коли згасло світло, мама почула мій крик, гукнула мене, але відповіді не отримала; а коли тато виламав двері моєї кімнати, я лежав на поламаній квітці, весь килим був забруднений землею з вазона і кров’ю з мого носа.

Лікарі зійшлися на тому, що, граючи в футбол, я отримав травму голови, яка дала про себе знати через якийсь час. Відкрилася носова кровотеча, я втратив свідомість, а наостанок ушкоджений мозок порадував мене кошмаром. (Хоча ми й справді зіткнулися в грі лобами з шестикласником Ігнатовим, і гуля таки дійсно була чимала.) Я впав у кому і запросто міг померти, якби не здоровий організм і кваліфіковані зусилля лікарів.

Я провів у лікарні все літо і початок осені, а коли виписався, то хитався від протягів і на уроках сидів, як пень. Довелося пропустити рік; важкий рок відтоді викликав у мене головний біль, і всі квіткові ящики прийшлося викинути.

Мене звільнили від фізкультури, зате армія тепер не загрожувала. Мати тряслася наді мною, як осика над підосичником. Спочатку навіть намагалася тримати постійно при собі, ця опіка дратувала – але в той же час мені було шкода маму…

Я не розповідав їй про свої сни.

Приблизно раз на місяць мені снилася мелодія. Та сама.

Тоді я прокидався геть мокрий і в дрижаках. А два чи три рази навіть намочив постіль. На щастя, якось вдалося викрутитися і приховати це від мами…

Минув рік, а потім ще і ще. Я виріс, зміцнів, хворів не більше і не менше, ніж інші школярі, недокрів’ям не страждав, не зомлівав і вчився нормально. Лікарі втішали батьків, запевняючи їх, що серйозних наслідків травма не мала.

Жахливий сон із мелодією навідував мене все рідше.

А коли мені виповнилося вісімнадцять, і зовсім перестав турбувати.

* * *

Минуло двадцять років, і я знайшов своє місце у великій конторі, яка торгувала нерухомістю. Моя кар’єра маклера рвонула вгору, як повітряний змій; у мене якось відразу виходило прив’язати до себе клієнта, підкреслити вигідні сторони угоди й затінити – але не замовчати! – невигідні. Робота приносила мені задоволення; починаючи працювати з новим клієнтом, я відчував себе майстром, що сів за шахову дошку. Будь-яка угода була для мене призом – великим чи маленьким, але завжди заслуженим, чесним і дуже приємним.