Каїн і Авель

– Але звідки Вільям візьме гроші, щоб купити «ройса»? Йому ж заборонено торкатися грошей у його довірчому фонді, доки йому не виповниться двадцять один рік.

– Я не знаю відповіді на це запитання, Анно. Але впевнений, що він не обіцяв би, якби не міг дотримати свого слова. Ти випадково не бачили його знамениту бухгалтерську книгу останнім часом?

– Ту, що йому подарували його бабусі?

Алан Ллойд кивнув.

– Ні, не бачила її після того, як син вступив до школи Святого Павла. Я навіть не знала, що вона досі існує.

– Вона все ще існує, – усміхнувся банкір. – І я віддав би свій місячний заробіток, аби дізнатися, яка сума зазначена там у стовпчику прибутків. Гадаю, що ти знаєш, що він тримає зараз свої гроші у «Банку Лестера» у Нью-Йорку, а не у нас? А вони відкривають приватні рахунки не менш ніж на десять тисяч доларів. Я також упевнений, що вони не зробили б винятку навіть для сина Річарда Каїна.

– Сина Річарда Каїна… – в задумі повторила жінка.

– Мені шкода, адже я не хотів тебе образити, Анно.

– Ні-ні, немає сумнівів, що він – син Річарда Каїна. Чи ти знаєш, що він не попросив у мене ні цента кишенькових грошей після свого дванадцятого дня народження? Гадаю, я маю попередити тебе, Алане, що він не схвалить інвестицію у п’ятсот тисяч доларів свого довірчого фонду в компанію Генрі.

– Вони не приятелюють? – Алан звів брови.

– Боюся, що ні, – сказала Анна.

– Мені шкода це чути. Це, звісно, все ускладнить, якщо Вільям дав зрозуміти, що не схвалює його. Хоча хлопець не має повноважень щодо довірчого фонду, поки йому не виповниться двадцять один рік, та ми дізналися з власних джерел, що він найняв незалежного юриста, щоб дізнатися про свої права.

– О Господи! – вигукнула Анна. – Ти ж несерйозно?

– О так, навіть більш ніж серйозно. Але тобі немає потреби турбуватися. Відверто кажучи, ми в банку були дуже вражені, й щойно второпали, від кого надійшов запит, то надали навіть ту інформацію, яку зазвичай зберігаємо в таємниці. З якоїсь особистої причини Вільям, вочевидь, не захотів звернутися безпосередньо до нас.

– О Господи! – повторила Анна. – А яким він стане, коли йому виповниться тридцять?

– Це буде залежати, – зауважив Алан, – чи вдасться йому покохати когось такого ж прекрасного, як і його мати. Це завжди було сильною стороною Річарда.

– Ти старий підлесник, Алане. Чи можемо ми відкласти питання про п’ятсот тисяч, поки я не обміркую це з Генрі?

– Природно, ми можемо, моя люба. Як я вже казав, я тут лише для того, щоб отримати твою пораду.

Алан замовив каву й обережно узяв жінку за руку:

– І пам’ятай, що тобі треба піклуватися про себе, Анно. Твоє здоров’я набагато важливіше, ніж доля кількох тисяч доларів.

* * *

Коли Анна повернулася додому, вона задумалася про інші два листи, які отримала вранці. Принаймні тепер вона була впевнена в одній думці після зізнань Алана Ллойда про її сина: можливо, було б розумно повестися відповідно і дозволити Вільяму провести майбутні канікули з Метью Лестером.

А от думка про те, що Генрі та Міллі могли зблизитися, створила проблему, яка не мала такого простого вирішення. Жінка сиділа у бордовому шкіряному фотелі, який дуже любив Річард, споглядаючи через вікно на красиве ложе з червоних і білих троянд. Але вона поринула в думки й нічого не бачила. Анні завжди був потрібен якийсь час, щоб прийняти рішення, але якщо вже вона щось вирішувала, то вже рідко передумувала.

Генрі прийшов того вечора додому раніше, ніж зазвичай, і вона не могла второпати, чому саме. Та вже незабаром усе з’ясувалося.

– Я чув, що ти сьогодні обідала з Аланом Ллойдом, – сказав він, коли увійшов до кімнати.

– Хто тобі це сказав, Генрі?

– Я всюди маю шпигунів, – засміявся він.

– Авжеж, Алан запросив мене на обід. Він хотів знати мою думку, чи дозволити банку вкласти п’ятсот тисяч доларів довірчих грошей Вільяма у твою компанію.

– І що ти сказала? – Генрі намагався приховати свою стривоженість.

– Я сказала йому, що мені потрібно обміркувати це з тобою. Але чому, заради Бога, ти не сказав мені, що звернувся до банку за позикою, Генрі? Я вперше почула це від Алана і виглядала дурепою.

– Я й не думав, що ти цікавишся бізнесом, моя люба. Я випадково дізнався, що ти, Алан Ллойд і Міллі Престон є довіреними особами і що кожен із вас має право голосувати за те, як краще інвестувати гроші Вільяма.

– Звідки ти про це дізнався? – поцікавилася Анна. – Адже навіть я сама цього не знала?

– Ти ніколи не читаєш написане дрібним шрифтом, моя люба. По суті, до останнього часу я робив так само. Цілком випадково Міллі розповіла мені про всі деталі довірчого фонду. Мало того, що вона є хрещеною матір’ю Вільяма, здається, вона також є і його довіреною особою. Тепер пропоную поглянути, чи зможемо ми обернути цю позицію на нашу користь і заробити Вільяму іще більше грошей. Міллі каже, що підтримає мене, якщо ти погодишся.

Саме звучання імені Міллі змусило Анну почуватися незатишно.

– Не думаю, що ми повинні торкатися грошей Вільяма, – сказала вона.

– Я ніколи не розглядав довірчий фонд як щось пов’язане зі мною. Я був би набагато щасливішим, якби мені дали спокій і дозволили банку продовжувати реінвестувати відсотки, як це робилося в минулому. Але навіщо задовольнятися інвестиційною програмою банку, коли я наближаюся до такого вигідного контракту, як будівництво міської лікарні? Сподіваюсь, Алан це підтвердив?

– Я не зовсім впевнена, як він до цього ставиться. Він був дуже стриманим, аж занадто, хоча й сказав, що контракт дає чудові перспективи для перемоги і ти маєш хороші шанси його отримати.

– Саме так.

– Але він також додав, що для цього має побачити твої бухгалтерські книги, перш ніж дійде якогось остаточного висновку, і також запитав, що сталося з моїми п’ятсотма тисячами доларів.

– Наші п’ятсот тисяч, моя люба, дуже добре почуваються, і ти невдовзі про це дізнаєшся. Завтра вранці я надішлю Алану всю звітність, аби він міг її вивчити. І можу запевнити тебе, що він буде вражений.

– Сподіваюся, Генрі, це буде краще для нас обох, – сказала Анна. – Тоді зачекаємо і побачимо, якою буде його думка… Ти ж знаєш, як я завжди довіряла Алану.

– Але не мені, – докинув Генрі.

– О ні, Генрі, я не це мала на увазі…

– Це лише жарт. Припускаю, що ти довіряєш власному чоловікові?

– Сподіваюся, що так, – сказала вона врешті-решт. – Мені зроду-віку не доводилося турбуватися про гроші, і зараз робити це дуже важко. Дитина змушує мене почуватися втомленою та пригніченою.

Генрі миттю змінився, згадавши про цю ситуацію.

– Знаю, люба, і не хочу, щоб тобі коли-небудь доводилося забивати собі голову питаннями бізнесу. Я завжди зможу впоратися із цим аспектом нашого життя. Слухай, чому б тобі не лягти спати раніше, а я принесу тобі вечерю на таці? Це дасть мені можливість повернутися до офісу й зібрати документи, які мені потрібно відправити Алану вранці.

Анна погодилася, але щойно Генрі пішов, вона не намагалася заснути, хоча й була втомлена, а вирішила почитати в ліжку. Дружина знала, що її чоловікові потрібно п’ятнадцять хвилин, аби дістатися до свого офісу, тому вона почекала двадцять, а потім набрала його робочий номер. Гудки лунали майже хвилину.

Анна спробувала іще через двадцять хвилин, але й тоді їй ніхто не відповів. Вона телефонувала кожні двадцять хвилин, але ніхто не брав слухавку. Слова Генрі про довіру відлунювали в її голові.

Коли ж він нарешті повернувся додому за кілька хвилин після опівночі, то з подивом виявив, що Анна іще не спить.

– Тобі не треба було чекати на мене.

Чоловік тепло поцілував свою дружину. Анна відчула, що від нього пахне парфумами… Чи вона стала занадто підозрілою?

– Мені довелося затриматися трохи довше, ніж очікувалося. Спершу я не міг знайти всі документи, які будуть потрібні Алану. Клята пришелепа секретарка поклала деякі з них у невідповідні теки.

– Тобі, мабуть, було самотньо в офісі серед ночі, – сказала Анна.

– О, це не так уже й погано, коли треба, аби ніхто не заважав працювати, – сказав Генрі, ліг у ліжко і пригорнув дружину. – Принаймні є одна річ, яку можна сказати напевне: можна зробити набагато більше, якщо тебе постійно не відволікає телефон.

* * *

Коли наступного ранку Генрі відразу після сніданку вирушив на роботу, Анна не була впевнена, куди саме він пішов. Вона погортала сторінки розділу «Бостон ґлоуб», який раніше ніколи не студіювала. Жінка знайшла кілька рекламних оголошень, в яких пропонували потрібні їм послуги. Вона вибрала майже навмання, набрала номер телефону та записалася на зустріч, щоб побачитися опівдні з паном Рікардо.

Анна була шокована невиразністю вулиць і занедбаним станом будівель. Вона ніколи раніше не бувала у південних дільницях міста і за нормальних обставин могла не навідатися туди за все своє життя і навіть не здогадуватися про існування таких місць.

Невеликі дерев’яні сходи, загиджені сірниками, недопалками й іншим сміттям, створили певні перешкоди на шляху до дверей із матовим вікном, на якому великими чорними літерами було написано «Ґлен Рікардо», а нижче:

Приватний детектив

(зареєстрований у штаті Массачусетс)

Анна тихо постукала в двері.

– Заходьте, відчинено, – прохрипів низький бас.

Анна зайшла. Чоловік, який сидів за столом, закинувши ноги на його поверхню, поглянув на відвідувачку. У нього сигара ледь не випала з рота, коли він побачив Анну. Він уперше бачив жінку, вдягнену в норкову шубу, раніше жодна з таких не входила до його кабінету.

– Доброго ранку, – привітався він і схопився на ноги. – Я – Ґлен Рікардо.

Нишпорка нахилився через стіл і запропонував Анні руку, пальці якої були пофарбовані тютюном. Та її потиснула, рада, що вдягла рукавички.

– Вам призначено? – запитав Рікардо, хоча насправді не піклувався, чи так воно. Він завжди був доступний для зустрічі з норковою шубою.

– Атож.

– А, тоді ви маєте бути пані Осборн. Чи можу я взяти вашу шубу?

– Вважаю за краще залишитися в ній, – відмовила Анна, задивившись на стільницю, з якої стирчав цвях.

– Звісно, певна річ.

Анна поглянула на Рікардо з недовірою, коли той знову опустився в крісло і запалив чергову сигару. Їй було байдуже до його світло-зеленого костюма, строкатої краватки та густо змазаного бріоліном волосся. Тільки переконання, що в інших місцях буде не краще, погамувало її бажання вийти негайно.

– Отже, в чому проблема? – запитав Рікардо, гострячи вже й без цього короткий олівець тупим ножем. Стружка падала скрізь, окрім кошика для сміття. – Ви втратили собаку, ювелірні вироби чи свого чоловіка?

– По-перше, пане Рікардо, я хочу бути впевненою у вашій компетентності, – почала Анна.

– Звісно, певна річ, – знову сказав Рікардо, не відриваючись від свого поламаного олівця.

– Мені потрібне підтвердження, – наполягала Анна.

– Звісно, певна річ.

Анна подумала: якщо цей чоловік іще раз скаже «звісно», вона закричить. Тому глибоко вдихнула.

– Я отримую анонімні листи, в яких стверджують, що мій чоловік затіяв роман із моєю близькою подругою. Я хочу знати, хто надсилає листи і чи є правда в цих твердженнях.

Вона відчула величезне полегшення, вперше висловивши свої страхи вголос. Рікардо поглянув на гостю спокійно, ніби не вперше чув такі зізнання. Відтак погладив рукою своє довге чорне волосся.

– Що ж, – озвався він. – Із чоловіком усе буде легко. А от дізнатися, хто стоїть за цими листами, – тут справа набагато складніша. Ви, природно, їх зберегли?

– Лише останній, – зізналася Анна.

Ґлен Рікардо зітхнув і стомлено простягнув руку. Відвідувачка неохоче витягла листа з торбинки і на хвильку задумалася.

– Я знаю, як ви почуваєтесь, пані Осборн, але не можу виконувати свою роботу, коли моя одна рука прив’язана за спиною.

– Звісно, пане Рікардо. Даруйте.

Анна не могла повірити, що вона сама сказала «звісно».

Рікардо прочитав листа два чи три рази, перш ніж щось сказати.

– Всі були написані тим самим почерком, на такому ж папері і надіслані в такому ж конверті?

– Авжеж, здається, – сказала Анна. – Наскільки я пам’ятаю.

– Ну, коли отримаєте наступний, обов’язково…

– Як ви можете бути впевнені, що буде іще один? – перебила господаря гостя.

– Буде, повірте мені. Тому обов’язково його збережіть. А тепер мені знадобляться деякі подробиці про вашого чоловіка. Маєте його світлину?

– Маю, – вона знову задумалася.

– Ви ж не хочете, щоб я гаяв свій час на когось іншого, пані Осборн? – спонукав візитерку Рікардо.

Анна знову відкрила свою торбинку та передала нишпорці стару фотографію Генрі в однострої лейтенанта.

– Гарний чоловік, – похвалив детектив. – Коли була зроблена ця фотографія?

– Гадаю, близько п’яти років тому, – сказала Анна. – Я не знала його, коли він служив у війську.

Рікардо порозпитував Анну ще кілька хвилин про розпорядок робочого дня Генрі. Вона з подивом усвідомила, наскільки мало знає про спосіб його життя, а ще менше – про його минуле.

– Це небагато, пані Осборн, але зроблю все, що зможу. Мій гонорар становить десять доларів на день плюс витрати. Подаватиму вам письмовий звіт один раз на тиждень. Попередня оплата – за два тижні.

Його рука знову потяглася через стіл, значно охочіше, ніж раніше.

Анна відкрила торбинку, вивудила звідти дві хрусткі банкноти по сто доларів і передала їх господареві кабінету. Той уважно їх вивчав. Бенджамін Франклін байдуже споглядав на Рікардо, котрий явно давно не бачив портрета цього видатного діяча. Рікардо дав Анні решту шістдесят доларів у брудних п’ятірках.

– Бачу, ви працюєте і по неділях, пане Рікардо, – зронила Анна, задоволена своїми арифметичними розрахунками в голові.

– Звісно, – підтвердив він. – Адже це найпоширеніший день для невірності. Вас влаштує наступного тижня в той самий час, пані Осборн? – додав він, ховаючи гроші.

– Авжеж, – сказала Анна і швидко вийшла, щоб уникнути необхідності потиснути руку цьому чоловікові вдруге.

17

Владек знайшов місце у загальному вагоні.

Перше, що він зробив, коли потяг рушив, це розв’язав пакет, який та жінка вклала йому в руки. Хлопець почав перебирати вміст: яблука, хліб, горіхи, сорочка, пара штанів і пара взуття. Він перевдягнувся у новий одяг у найближчому туалеті, зберігши лише теплий згорток банкнот по п’ятдесят рублів. Після того як він повернувся на своє місце, відкусив яблуко й усміхнувся. Йому вдасться розтягнути цю кількість їжі на всю довгу подорож до Одеси. Щойно він догриз яблуко разом з огризком, то зосередився на мапі лікаря.

Одеса була не так далеко від Москви, як Іркутськ, на довжину великого пальця за схемою лікаря, а в реальності – сімсот миль. Коли Владек вивчав цю саморобну мапу, то відволікався на чергову гру в пристінок, в яку грали інші пасажири. Він склав аркуш, поклав його до кишені й уважніше зацікавився грою. Там грали азартно, але лише один гравець здебільшого вигравав, інші ж весь час програвали. Стало ясно, що у потягах працювала добре організована банда. Владек вирішив скористатися новою нагодою.

Він підсунувся ближче і зайняв місце в колі гравців. Щоразу, коли шахрай програвав двічі поспіль, Владек ставив один рубль і подвоював свою ставку, доки не вигравав. Той, хто програв, жодного разу навіть не глянув у його бік. До того часу, як вони дісталися до наступної станції, Владек виграв чотирнадцять рублів, за два з яких купив собі іще одне яблуко і тарілку гарячої юшки. Він виграв достатньо, щоб протриматися всю подорож до Одеси, й усміхнувся на одну думку про те, що може долучитися до гри, коли повернеться назад у потяг.

Коли він ступив у вагон, якийсь п’ястук поцілив йому в голову, і підліток покотився коридором. Його руку закрутили за спину, а обличчя боляче притисли до вікна вагона. З носа підлітка юшила кров, і він відчував лезо ножа, що торкнулося його вуха.

– Чуєш мене, хлопче?

– Так, – сказав Владек, не наважуючись ворухнутися.

– Якщо ти знову повернешся до мого вагона, я відріжу це вухо. Тоді ти більше не зможеш мене чути, правильно?

– Не зможу, пане, – пробелькотів він.

Підліток відчув, як ніж дряпонув шкіру за його вухом, і кров потекла по шиї.

– Нехай це буде попередженням для тебе, хлопче.

Чиєсь коліно раптом врізалося в його спину з такою силою, що Владек звалився на підлогу. Руки обмацали його кишені й відібрали нещодавно набуті рублі.

– Це моє, гадаю, – сказав чийсь голос.

Кров іще юшила з носа Владека і з-за вуха. Коли він знайшов у собі відвагу озирнутися, то виявив, що сам-один. Жодних ознак гравця не спостерігалося, а інші пасажири трималися на відстані. Хлопець спробував підвестися, але його тіло відмовилося коритися наказові мозку, тому він залишився лежати у коридорі іще на кілька хвилин. Коли ж підліток нарешті зміг звестися на ноги, то повільно почалапав до іншого вагона, подалі від попереднього, наскільки це було можливо, а його самооцінка значно впала. Хлопець зайняв місце у вагоні, заповненому здебільшого жінками та дітьми, й упав у глибокий сон.

На наступній зупинці Владек не виходив із потяга, і коли той рушив, він знову заснув. Підліток їв, спав і мріяв. Нарешті, через чотири дні і п’ять ночей потяг прибув на перон Одеського вокзалу. Там відбулося традиційне перевіряння квитків за стійкою, але його папери були в порядку, тому охоронець лише глянув на хлопця. Тепер він залишився сам. Але у Владека ще було сто п’ятдесят рублів у підкладці рукава, і він не мав наміру витрачати з них жодної копійки.

Підліток провів решту дня, гуляючи містом, намагаючись ознайомитися з його географією, але він постійно відволікався від визначних пам’яток, яких зроду-віку не бачив. Його вражали великі міські будинки, магазини з великими вітринами, гендлярі з ятками, котрі продавали свої строкаті дрібнички на вулицях, ліхтарі і навіть мавпа на повідку. Він пішов далі, доки не дістався до гавані. А там було море. Владек із нетерпінням поглянув у блакитну далечінь: там він хотів здобути волю після втечі з Росії. Барон розповідав йому про великі кораблі, які перетинали відкрите море, доправляючи свої вантажі на чужі землі, але хлопець побачив їх у реальному житті вперше. Вони були набагато більшими, ніж він собі уявляв, і всі стояли на рейді, наскільки можна було кинути оком.

Щойно сонце зайшло за високі будівлі, він вирішив пошукати собі нічліг. Місто, либонь, дуже постраждало від багатьох загарбників, адже зруйновані будинки можна було бачити скрізь. Підліток продовжував іти дорогою; мабуть, збоку він мав дивний вигляд, адже овечий кожух майже торкався землі, та ще й той пакунок у брунатному папері, який він тримав під пахвою. Хлопець ніде не почувався у безпеці, аж поки не натрапив на залізничну колію, на якій стояв самотній згорілий вагон. Він обережно зазирнув досередини: темрява і тиша, там нікого не було. Підліток закинув свій пакунок у вагон, затягнув своє втомлене тіло на дошки, заліз у куток і швидко заснув.

Прокинувся від того, що на ньому лежало чиєсь тіло і дві руки стискали його горло. Владек ледве дихав.

– Хто ти? – прошипів у темряві голос, хазяїн якого явно був не старший за нього.

– Владек Коскєвич.

– Звідки прибув?

– Із Москви.

– А чого спиш у моєму вагоні, москвичу? – запитав голос.

– Даруйте, – виправдовувався Владек. – Я не знав.

– Гроші є? – великі пальці стиснули горло підлітка.

– Трішки.

– Скільки?

– Сім рублів.

– Давай сюди.

Владек помацав свої порожні кишені. Хлопчик також засунув свою руку туди, зменшивши тиск на горло жертви.

Владек міцно копнув коліном у межиніжжя своєму нападнику. Той завив, хапаючись за пах. Владек кинувся на нього і став із жорстокістю дубасити. Хлопчик із Одеси Владеку був не суперником – спати у занедбаному залізничному вагоні було неабиякою розкішшю порівняно із життям у підземеллі й російському трудовому таборі. Владек зупинився лише тоді, коли його ворог розпластався на підлозі.

– Перебирайся на інший кінець вагона і сиди там, – звелів Владек. – Якщо не зробиш цього, я тебе вб’ю.

Чужинець послухався.

Владек сидів нерухомо і кілька хвилин слухав – жодного руху. Тоді він ліг і незабаром уже міцно спав.

Коли ж прокинувся, сонце сяяло крізь шпарини в даху. Він перевернувся і поглянув на свого супротивника попередньої ночі. Той лежав у позі зародка і витріщався на нього з іншого кінця вагона.

– Підійди сюди! – наказав Владек.

Хлопець не рухався.

– Ходи сюди! – повторив Владек трохи різкіше.

Чужинець підвівся. Владек нарешті міг оглянути його належним чином. Вони були приблизно одного віку, але одесит був трохи вищий на зріст, мав свіже обличчя і брудне світле волосся.

– По-перше, – сказав Владек. – Де можна знайти щось попоїсти?

– Іди за мною, – сказав хлопець і вистрибнув із вагона, не промовивши більше жодного слова.

Владек зістрибнув за ним, і вони подалися під гору до міської площі, де галасував вранішній базар. Він іще не бачив такого розмаїття їжі з часів чудових бенкетів у замку барона: ряд за рядом яток, навантажених фруктами, овочами, зеленню і навіть улюбленими горіхами. Інший підліток зауважив, що Владек був вражений такими розкошами.

– Тепер я скажу, що ми зробимо, – запропонував він. – Я зайду збоку і вкраду апельсин, а потім побіжу за ним. Ти кричи щодуху: «Хапайте злодія!» Продавець кинеться за мною, а коли побіжить, підходь і набивай свої кишені. Але не будь жадібним – бери стільки, щоб один раз наїстися. Я повернуся. Второпав?

– Авжеж, здається, – погодився Владек, намагаючись, аби його слова звучали якомога впевненіше.

– Ну, тепер побачимо, на що ти здатен, москвичу.

Одесит поглянув на нього й усміхнувся, а по тому кинувся до ятки на розі, вхопив апельсин із вершини піраміди і кинув зауваження продавцю, що той працює занадто повільно. Він озирнувся на Владека, який зовсім забув, що треба кричати: «Хапайте злодія!». Але власник ятки все одно кинувся переслідувати крадія. Усі очі були прикуті до його змовника, а Владек кинувся мерщій набивати кишені плодами. Коли гендляр уже майже впіймав злодія, той кинув у нього помаранчем. Чоловік зупинився, щоб підняти фрукт, затиснув його у кулак і повернувся до ятки, гучно лаючись дорогою, звертаючись до інших продавців.

Владека аж трясло на радощах, коли якась міцна рука лягла на його плече. Він обернувся, жахаючись, що його спіймали.

– Щось заробив, москвичу, чи ти тут тільки як турист?

Владек засміявся із полегшенням і витягнув із кишень три апельсини, яблуко та картоплину.

Одесит усміхнувся.

– Як тебе звати? – запитав Владек.

– Степан.

– Може зробимо це іще раз, Степане?

– Годі, москвичу, не надто заривайся. Щоб вчинити таке знову, доведеться піти на інший кінець ринку і зачекати хоча б із годину. Ти працюєш із професіоналом, але не думай, що тебе не можуть впіймати.

Двоє хлопців повільно почвалали на інший кінець базару. Степан рухався статечно, і Владек міг би віддати три апельсини, яблуко, картоплю і навіть сто п’ятдесят рублів, аби тільки іти так само і не кульгати. Вони змішалися з покупцями на базарі, а коли Степан вирішив, що час настав, вони повторили свою виставу. Потім повернулися до залізничного вагона, щоб насолодитися своєю захопленою здобиччю: шість апельсинів, п’ять яблук, три картоплини, грушка, кілька сортів горіхів і спеціальний приз – диня. У Степана ніколи не було таких кишень, аби заховати там диню.

– Непогано, – похвалив Владек, вгризаючись зубами в картоплину.

– Ти і шкоринку їси? – здивувався його новий напарник.

– Я був у таких місцях, де шкоринка картоплі – розкіш, – пояснив Владек.

Степан захоплено дивився на нього.

– Наступна проблема полягає в тому, як можна дістати гроші, – сказав Владек.

– Ти все хочеш дістати за один день, чи не так? – зауважив Степан. – Портові вантажники будуть нашим найкращим вибором. Тобто якщо тобі потрібна справжня робота, москвичу.

– Покажи, де це, – попросив Владек.

Після того як вони з’їли половину плодів і заховали решту під соломою в кутку вагона, Степан завів Владека до гавані.

– Бачиш он той корабель, великий, зелений? – вказав Степан. – Він щойно прибув, тож усе, що треба робити, це взяти кошик, заповнити його зерном, піднятися східцями, а потім скинути вантаж у трюм. Отримуєш рубль за кожні чотири ходки. Будь уважним, москвичу, бо той виродок бригадир обдурить, щойно тебе побачить, а гроші сховає собі.

Решту дня товариші провели, набираючи зерно в кошики і скидаючи його в трюм. На двох вони заробили двадцять шість рублів. Після обіду, що складався з крадених горіхів, хліба та цибулі, яку вони чесно купили, щасливі хлопці поснули в одному кінці залізничного вагона. Коли Степан прокинувся наступного ранку, то побачив Владека, який вивчав свою мапу.