Каїн і Авель

Так минали тижні, а нога Владека закоцюбла і дуже боліла. Він мріяв про дні, коли температура повітря знижувалася до сорока градусів нижче нуля, тоді роботи надворі відкладали, хоча втрачений день треба було відробляти найближчої неділі, коли їм зазвичай дозволяли лежати хоч цілу добу.

Одного вечора, коли Владек тягнув важкі колоди, його нога розболілася нестерпно. Коли він поглянув на шрам, то виявив, що той почервонів і набряк. Хлопець показав рану охоронцеві, і той наказав йому звернутися до табірного лікаря іще до сніданку. Владек цілу ніч сидів, майже торкаючись ногою грубки, але тепло від неї було таким слабким, що біль не полегшувало.

Наступного ранку Владек піднявся на годину раніше, ніж зазвичай. Якщо не звернутися до лікаря до початку роботи, доведеться чекати до наступного дня. А хлопець не зміг би витримати іще один день такого гострого болю. Він повідомив про свою недугу лікарю, назвавши свої ім’я та номер. Медик виявився голомозим і сутулим приязним стариганем. Владеку здалося, що він виглядав навіть старшим за барона у його останні дні. Він мовчки оглянув ногу Владека.

– Рана загоїться, лікарю? – запитав Владек.

– Балакаєш російською?

– Атож, пане.

– Не треба називати мене паном. Моє прізвище Дуб’єн. Я такий самий в’язень, як і ти.

Владек був здивований.

– Хоча тепер завжди кульгатимеш, юначе, – продовжив він, – твоя нога знову повернеться до норми. Але норми для чого? Щоб усе життя валити дерева у цьому забутому Богом місці?

– Ні, лікарю. Я маю намір дати драпака і повернутися до Польщі, – відповів Владек.

Лікар пильно поглянув на нього.

– Тримай язика на припоні, дурний хлопчиську… Ти вже мав би знати, що втеча звідси неможлива. Я тут уже п’ятнадцять років, і не минуло жодного дня, щоб я не мріяв накивати звідси п’ятами. Немає такого способу. Ніхто й ніколи не втікав звідси, щоб потім залишитись живим. І навіть теревенити про це означає десять днів у карцері, де годують кожен третій день і немає грубки. Якщо ти колись виберешся з цього місця, то вважай, що тобі неймовірно пощастило.

– Я втечу. Я хочу і зроблю це, – пообіцяв Владек, споглядаючи на дідугана.

Той зазирнув у очі Владекові.

– Мій любий друже, ніколи більше не промовляй цього, інакше вони тебе вб’ють. Повертайся до роботи, масажуй ногу і повідом мені про результати завтра вранці.

Владек повернувся до лісу, але біль був такий різкий, що він таки не зміг працювати. Наступного ранку лікар оглянув його ногу ретельніше.

– Дідько, стало гірше, – почухав він потилицю. – Скільки тобі років, хлопче?

– А який зараз рік, лікарю Дуб’єн? – поцікавився Владек.

– 1919-й.

– Тоді мені тринадцять. А скільки вам років, лікарю?

Чоловік був здивований цим запитанням.

– Тридцять вісім, – тихо зронив він.

– Боже помагай, – видихнув Владек.

– Ти також виглядатимеш так, якщо пробудеш п’ятнадцять років у в’язниці, мій хлопчику, – зітхнув лікар.

– Як ви взагалі сюди потрапили? – запитав Владек. – Чому вони не відпускають вас уже стільки часу?

– Їм потрібен тут хоч один лікар, – гірко всміхнувся той. – Мене заарештували в Москві 1904 року, незабаром після того, як я отримав диплом лікаря в Парижі. Я тоді працював у Французькому посольстві, за це мене звинуватили у шпигунстві й замкнули. Після революції мене без суду і слідства відправили у це пекло. Навіть французи забули про моє існування. У будь-якому разі ніхто не вірить, що таке місце взагалі існує. Ніхто ніколи не відсиджував свій термін у таборі 201, тому я помру тут, як і всі інші, й це не станеться занадто пізно.

– Ні, ви не маєте втрачати надію, лікарю.

– Надію? Я вже давно втратив будь-яку надію для себе. Але, можливо, віддам свою тобі. Але затям, що ніколи й нікому не можна згадувати про це слово. Тут є в’язні, які торгують довгими язиками за безцінь, бо не отримують нічого, окрім додаткового кусня хліба або грубішого коца. Тепер, Владеку, я маю намір відправити тебе працювати на кухню на місяць, але продовжуй рапортувати мені щоранку. Це єдиний шанс не втратити свою ногу, і я не отримаю жодної втіхи, якщо її доведеться відрізати. У нас тут немає сучасних хірургічних інструментів, – додав він і показав на великий ніж і пилку, що висіла на стіні. Владек сіпнувся.

Доктор Дуб’єн написав ім’я Владека на аркуші паперу, і наступного ранку той замельдувався на кухні, де мив тарілки у льодяній воді і допомагав готувати те, що там називали їжею. Він визнав це позитивною зміною після рубання колод весь день: додаткова порція юшки, товстий шматок чорного хліба з подрібненої кропиви та шанс залишатися всередині, де тримається тепло. Якось кухар навіть розділив із ним половину яйця, хоча жоден із них не міг бути впевненим у тому, що його відклала птиця. На гоєння ноги Владека знадобився якийсь час, але він усе одно помітно накульгував. Доктор Дуб’єн мало що міг вдіяти для нього за відсутності будь-яких дієвих медикаментів, крім того, щоб пильно наглядати за процесом одужання.

Дні минали, і лікар із Владеком потоваришували. Щоранку вони бесідували щораз іншою мовою, але Дуб’єну найбільше подобалося спілкуватися французькою, його рідною мовою, якої він не чув цілих п’ятнадцять літ.

– За сім днів, Владеку, тобі доведеться повернутися до своїх обов’язків у лісі. Охоронці оглянуть твою ногу, і я більше не зможу тримати тебе на кухні. Тому слухай уважно, бо я вигадав план для твоєї втечі.

– Зробимо це разом, лікарю, – сказав Владек. – Лише разом.

– Ні, тільки ти. Я вже занадто старий для такої довгої подорожі і хоча мріяв колись про втечу, тепер би лишень тебе затримував. Мені буде досить знати, що хоч хтось зміг цього досягти, і ти перший із тих, кого я зустрів, хто переконав мене, що зможе досягти успіху.

Владек мовчки слухав, а лікар викладав йому свій план.

– За останні п’ятнадцять років я заощадив двісті рублів – вам не платять понаднормово, якщо працюєте на росіян.

Владек спробував усміхнутися на цей давній табірний жарт.

– Я ховаю гроші у пляшечці від ліків – чотири банкноти по 50 рублів. Коли настане час утікати, запхну гроші у твій одяг.

– Який одяг? – не зрозумів Владек.

– У мене є костюм, сорочка та шапка. Я обміняв їх в охоронців на медикаменти іще дванадцять років тому, коли ще сподівався одного дня чкурнути звідси. Не зовсім за останньою модою, але одежа допоможе здійсненню твоєї мети.

Зібрані за п’ятнадцять років двісті рублів, сорочку, костюм і шапку лікар був готовий щедро пожертвувати Владеку в одну мить. Владек зроду не бачив такого прояву самопожертви.

– Наступного четверга буде єдина можливість для втечі, – правив далі лікар. – Тоді до Іркутська потягом мають прибути нові арештанти. Для такої нагоди охоронці завжди беруть чотирьох людей із кухні та відправляють їх вантажівкою варити їжу для прибульців. Я вже домовився зі Станіславом, старшим кухарем, – він продовжив стиха, – що в обмін на деякі ліки ти зможеш потрапити на кухонну вантажівку. Це було нескладно. Ніхто ніколи не хоче їхати туди і повертатися, але ти вирушиш лише в один бік.

Владек усе ще уважно слухав.

– Коли дістанешся до станції, зачекай, поки прибуде потяг. Після того як усі нові в’язні опиняться на платформі, перебігай штрек і залазь у потяг до Москви, який не зможе їхати, доки не прибуде потяг із арештантами, оскільки там є лише одна колія. Маєш молитися, щоб у навалі сотні нових в’язнів охоронці не помітили твоєї відсутності. Відтоді будеш діяти самостійно. Якщо вони побачать, що ти втікаєш, то застрелять тебе не роздумуючи. Це єдине, що я можу зробити, щоб допомогти тобі. П’ятнадцять років тому, коли я був у цьому потязі, то по пам’яті намалював мапу про маршрут із Москви до Туреччини. Але тепер це, можливо, вже й не зовсім точно, тому переконайся, що росіяни не захопили ще й Туреччину. Хтозна, що вони змогли накоїти до теперішнього часу? Вони навіть можуть окупувати Францію, наскільки я знаю.

Лікар підійшов до шафи з медикаментами, вийняв звідти невеличку пляшечку, яка виглядала так, ніби там було повно брунатної рідини. Відкрутив кришечку і зняв старий шматок пергаменту. Чорне чорнило вицвіло за стільки років. Мапа була створена у жовтні 1904 року і вказувала маршрут із табору до Москви, з Москви до Одеси, а з Одеси до Туреччини: півтори тисячі миль до свободи.

– Звітуй мені щоранку цього тижня, і ми знову й знову пройдемося по цьому плану. Якщо ти не впораєшся, це станеться не через недостатньо ретельну підготовку.

* * *

Владек щоночі прокидався від завивання вовків. Він метикував, що слід вчинити у будь-якій ситуації, готуючи себе до всіляких несподіванок.

Щодня студіював план утечі з лікарем. Увечері напередодні, як мав прибути потяг, лікар склав мапу вшестеро і помістив її разом із чотирма банкнотами по п’ятдесят рублів у конверт, який сховав у рукаві костюма. Владек одягнув сорочку та костюм. Він став таким худим, що одяг звисав на ньому, немов на вішаку. Коли вдягав поверх табірну робу, на очі лікарю трапився срібний браслет барона, який Владек завжди тримав вище свого ліктя, боячись, що охоронці побачать його і відберуть.

– Що це таке? – запитав Дуб’єн. – Гарна річ.

– Подарунок мого батька, – пояснив Владек. – Чи можу я подарувати вам це, щоб хоч якось віддячити?

Підліток зняв прикрасу і передав її лікареві.

Той кілька секунд споглядав срібну смужку і нарешті вклонився.

– Нікóли, – сказав він. – Це може належати лише одній особі.

Він повернув коштовність Владеку і тепло потиснув йому руку.

– Удачі, Владеку. Сподіваюся, що ми більше ніколи не зустрінемося.

Друзі обійнялися, і Владек вирушив реалізовувати те, про що стільки молився. Це була його остання ніч у бараку № 33. Він не зміг склепити повіки цієї ночі, бо боявся, що хтось із в’язнів помітить костюм під його робою і повідомить про це варту. Коли наступного ранку били підйом, він першим опинився на кухні. Старшого віку арештант підштовхнув його вперед, коли охоронці прийшли вибирати чотирьох пасажирів для вантажівки. Владек був наймолодшим.

– Чому цей? – спитав охоронець, вказуючи на Владека.

Той сполотнів. План лікаря руйнувався іще до того, як вони покинули будівлю, і більше не буде чергової партії арештантів, які прибудуть до табору іще принаймні місяців за три. На той час він більше не працюватиме на кухні.

– Він дуже смачно готує, – сказав шеф-кухар Станіслав. – Навчався у замку барона. Для охоронців – тільки найкраще.

– Гаразд, – погодився охоронець, бо його жадібність подолала підозру. – Тоді ворушіться.

Четверо в’язнів підбігли до вантажівки, пострибали досередини, і конвой рушив. Подорож була довгою і важкою, але Владек принаймні їхав, а не йшов. І хоча було літо, температура повітря була лише на один градус вищою за поріг замерзання.

* * *

Нарешті конвой прибув до Іркутська. Потяг на Москву стояв на пероні. Він перебував там уже кілька годин, але не міг вирушити у подорож, доки не прибуде ешелон, який привезе нових в’язнів. Владек сидів на краю платформи з трьома іншими працівниками польової кухні. Їхні переживання були притуплені, тому жоден із них не виявив якогось зацікавлення тим, що діється навколо. Лише один стежив за кожним рухом, коли вивчав потяг на іншому боці платформи. Там було кілька відкритих вагонів, і Владек ретельно відібрав той, у який вирішив перебратися, коли настане слушна нагода.

– Хочеш звідси драпати? – раптом запитав його шеф-кухар.

Владек вкрився рясним потом, але нічого не сказав. Станіслав продовжував споглядати на нього.

– Так і є.

Але Владек мовчав, наче води в рот набрав. Старий кухар не відводив погляду від тринадцятирічного хлопця, а потім, після тривалої паузи, всміхнувся:

– Хай щастить. Я подбаю, щоб вони не помітили, що когось бракує, так довго, наскільки зможу.

Станіслав торкнувся руки підлітка і на щось показав. Владек побачив удалечині потяг із арештантами, що повільно наближався до перону. Він напружився в очікуванні, його серце тріпотіло, очі відстежували рух кожного вояка. Нарешті ешелон зупинився, і підліток спостерігав, як сотні виснажених безіменних бранців висаджувалися на платформу. Коли станцію охопив людський хаос, охоронці були змушені перемкнути на них усю свою увагу, Владек заліз під тюремний ешелон, перебіг через штрек і стрибнув у вагон потяга, що прямував до Москви. Ніхто не звернув на нього увагу, коли він зайшов до вбиральні в кінці вагона. Пасажир замкнувся, чекав і молився в страху, що хтось постукає у двері будь-якої миті. Це здавалося вічністю, аж раптом потяг рушив і посунув із станції. На все, по суті, знадобилося сорок сім хвилин.

– Ну, нарешті, – сказав він уголос і зазирнув у маленьке віконечко туалету.

Там спостерігав, як станція стає все меншою і меншою, віддаляючись. Нових нещасних приковували до ланцюгів для мандрівки до табору № 201, а охоронці реготали, коли вдягали бранцям на руки кайданки. Скільки з них дійдуть до табору живими? Скільки їх віддадуть на поталу вовкам? Як довго триватиме це катування і скільки віку їм іще відведено?

Владек посидів у вбиральні іще кілька хвилин, жахаючись вибратися з неї і не знаючи, що робити далі. Раптом у двері загрюкали. У голові Владека блискавкою пролетіли думки. Охоронець? Кондуктор? Солдат? – послідовно спалахували видива у його голові, кожне із яких здавалося страшнішим за інше. У двері продовжували наполегливо гримати.

– Виходь негайно! – звелів глибокий грубий голос.

У Владека не було вибору. Якщо це був солдат, йому каюк – навіть карлик не міг би протиснутися крізь крихітне віконечко. Якщо не відчинить, то приверне до себе зайву увагу, лишаючись у туалеті. Підліток скинув із себе свою в’язничну робу, зв’язав її у невеликий вузлик і викинув із вікна. Потім висмикнув м’яку шапку з кишені свого костюма і насадив її на голову перед тим, як відчинити двері. Якийсь чолов’яга відштовхнув його і почав скидати штани іще до того, як Владек вийшов.

Потрапивши в коридор, Владек почувався, як на сцені, жахливо виділяючись у своєму старомодному костюмі – ніби яблуко серед купи апельсинів. Він вирушив на пошуки іншої вільної вбиральні. А коли знайшов, то замкнувся зсередини і витягнув конверт із банкнотами по п’ятдесят рублів, закріплений у рукаві. Відтак повернувся в коридор, надибав найбільш переповнений вагон, який тільки зміг знайти, і зачаївся в кутку. Деякі чоловіки грали у пристінок на кілька рублів. Владек колись часто перемагав Леона, коли вони грали в цю гру в замку, і йому захотілося приєднатися, однак він боявся, що цим приверне увагу до себе. Згодом Владек зауважив, що один із гравців постійно перемагає. Придивившись уважніше, він незабаром второпав, що той махлює.

Один із гравців, який втратив значну суму, вилаявся і вийшов із гри, коли програв усі гроші. Владек відчув тепло його важкої дублянки, коли той сів поруч із ним.

– Вам сьогодні забракло удачі, – зауважив Владек.

– Це не удача, – заперечив гравець. – Я б зумів перемогти тих селюків, але в мене скінчилися гроші.

– Ви не хотіли б продати кожух?

Гравець витріщився на Владека.

– Ти не можеш собі цього дозволити, малий.

Та Владек по голосу чоловіка збагнув, що той не проти.

– Я б узяв не менше, ніж сімдесят п’ять рублів.

– Можу дати сорок, – запропонував Владек.

– Шістдесят, – сперечався гравець.

– П’ятдесят, – наполіг Владек.

– Ні. Шістдесят – найменше, на що погоджуся, бо свого часу заплатив більше сотні.

– Мабуть, це було давно, – зронив Владек.

Він не хотів ризикувати витягувати більше грошей із конверта в рукаві, позаяк це привернуло б непотрібну увагу до нього. Він торкнувся коміра одяганки і недбало заявив:

– Ти заплатив за нього забагато, друже. П’ятдесят рублів – і ні копійки більше.

Владек піднявся, ніби з наміром піти.

– Стривай, стривай, – змирився гравець. – Гаразд, віддам за п’ятдесят.

Владек витягнув із кишені брудну червону банкноту й обміняв її на кожух. Він був завеликий для підлітка, майже сягав землі, але це було саме те, що треба, щоб прикрити його кепський костюм. За кілька секунд він побачив азартного гравця, який повернувся у гру і знову програв. Так він затямив два уроки: ніколи не грай, якщо не маєш шансу виграти; і завжди будь готовий зупинитися, щойно досягнеш межі можливостей.

Владек покинув вагон, почуваючись дещо безпечніше, будучи захищений старим кожухом, і взявся оглядати потяг. Вагони, здавалося, були двох класів – загальні, в яких пасажири стояли або сиділи на дерев’яних лавах, і спеціальні – з м’якими сидіннями. Усі вагони були заповнені вщент, за винятком одного зі спеціальних, в якому невідомо з якого дива сиділа самотня жінка. Вона була середнього віку й одягнена з більшим смаком, ніж більшість інших пасажирів. На ній була темно-синя сукня, а на голові – барвиста хустка. Коли підліток зупинився, нерішуче спостерігаючи за пасажиркою, вона йому всміхнулася, додавши впевненості, що можна увійти в купе.

– Чи можу я тут присісти?

– Будь ласка, – дозволила жінка й уважно поглянула на зайду.

Владек замовк, вивчаючи молодицю та її багаж. У неї була темна шкіра, обличчя вкрите зморшками втоми, жінка мала трохи зайвої ваги – характерна ознака тих, хто звик до російської кухні. Її коротко стрижене чорне волосся і карі очі свідчили, що колись вона могла бути вельми привабливою. На горішній полиці лежали дві великі полотняні торбини, а збоку – маленька валіза. Незважаючи на небезпеку свого становища, Владек раптом усвідомив, що вкрай утомився. Він хотів було поцікавився, чи міг би поспати, як жінка озвалася:

– Куди ти їдеш?

Запитання здивувало хлопця:

– До Москви.

– Я також, – сказала вона.

Владек уже пошкодував, що видав про себе якусь інформацію, навіть таку мізерну. «Не розмовляй ні з ким, – попереджав його лікар. – Пам’ятай, що нікому не можна довіряти. В Росії всі – шпигуни».

На полегшення Владека жінка більше нічого не питала. Він уже почав було заспокоюватися, аж тут з’явився кондуктор. Владек спітнів, незважаючи на температуру п’ять градусів морозу. Кондуктор узяв квиток жінки, обрізав кінчик, повернув власниці, після чого обернувся до Владека.

– Квиток, товаришу, – зронив він повільним монотонним голосом.

Владек став безпорадно обмацувати кожух.

– Це мій син, – твердо сказала жінка.

Кондуктор озирнувся на неї, іще раз поглянув на Владека, відтак вклонився жінці і вийшов без жодного слова.

Владек витріщився на супутницю.

– Дякую, – пробурмотів він, не знаючи, що іще можна сказати.

– Я бачила, як ти виповзав із-під тюремного потяга, – тихо зауважила жінка.

Владеку стало зле.

– Але не хвилюйся, я тебе не видам. В одному з цих проклятих таборів сидить мій молодший двоюрідний брат, і ми всі боїмося, що одного дня можемо опинитися й самі там.

Жінка дивилася на Владека іще якийсь час, перш ніж запитати:

– Що в тебе під кожухом?

Владек зважив можливості втекти з купе і розгорнув свого кожуха. Якби він наважився на втечу, то все одно ніде в потязі не зміг би сховатися. Тому показав, що має під сподом.

– Не так кепсько, як я боялася, – зазначила молодиця. – А куди ти подів свою тюремну робу?

– Викинув у вікно…

– Будемо сподіватися, що вони її не знайдуть до того, як ми дістанемося до Москви. Чи є у тебе хтось знайомий у Москві?

Підліток знову згадав пораду лікаря нікому не довіряти, але, усвідомлюючи свою безпорадність, відповів:

– Мені нікуди йти…

– Тоді ти можеш залишитися зі мною, поки не знайдеш когось. Мій чоловік – начальник залізниці в Москві, і це купе – лише для державних службовців, – пояснила вона. – Якщо ти коли-небудь знову схибиш, то вже наступний потяг повезе тебе назад до Іркутська.

Владек проковтнув це зауваження.

– Може, мені краще піти зараз?

– Ні, тебе вже бачив кондуктор. Зі мною ти будеш у безпеці. Маєш якісь документи, які посвідчують особу?

– Ні. А що це?

– Після революції кожен громадянин Росії повинен носити при собі документи, що посвідчують особу, щоб будь-якої миті мати можливість підтвердити, хто він, де живе і де працює. Інакше потрапляє до в’язниці, поки не доведе, хто він. Але оскільки це неможливо зробити з в’язниці, він залишається там назавжди, – додала жінка. – Тому тобі доведеться триматися мене, коли ми прибудемо до Москви. І не відкривай рота, якщо до тебе не звертаються.

– Ви дуже добрі зі мною, – підозріло сказав Владек.

– Відколи цар віддав Богові душу, ніхто не може бути в безпеці. Мені пощастило вийти заміж за правильного чоловіка. Але в Росії немає нікого, навіть серед державних чиновників, хто не живе в постійному страху бути заарештованим і потрапити до таборів. Як тебе звати?

– Владек.

– Добре. А тепер поспи, Владеку, бо ти виглядаєш виснаженим, а подорож довга, та ще й небезпечна.

І Владек заснув.

14

Це сталося одного понеділка в жовтні, після вихідних, в які вони відсвяткували другу річницю свого весілля. Анна почала отримувати листи від анонімного «приятеля», який повідомляв їй, що Генрі помічали у товаристві інших жінок у Бостоні, і, зокрема, однієї леді, ім’я якої автор послань не хотів називати.

Анна спалила всі ці листи, хоча вони її й схвилювали. Проте вона ніколи не згадувала про них Генрі, коли молилася, щоби кожне послання стало останнім. Жінка не могла наважитися згадати про них навіть тоді, коли він попросив їй віддати останні сто п’ятдесят тисяч.

– Я можу втратити всю угоду, якщо не отримаю ці гроші негайно, Анно.

– Але це все, що я маю, Генрі. Якщо я віддам тобі ці гроші, то в мене нічого не залишиться.

– Тільки цей будинок має коштувати понад двісті тисяч. Ти можеш закласти його хоч завтра.

– Будинок належить Вільяму.

– Вільям, Вільям, Вільям! Він завжди стоїть на шляху до мого успіху! – вигукнув Генрі й вийшов з кімнати.

Він повернувся додому після опівночі з провинним виглядом і повідомив, що йому не потрібні гроші дружини, головне – щоб вони були одне в одного. Анну втішили ці його слова, після чого вони кохалися. Наступного ранку вона підписала чек на сто п’ятдесят тисяч доларів, намагаючись не думати, що залишатиметься без цента, доки Генрі не поставить на ноги справу свого життя. Вона не могла позбутися думки, що він не випадково попросив саме таку суму, яка залишилася від її спадщини.

Наступного місяця в Анни не почалися місячні.

Доктор Мак-Кензі занепокоївся, але намагався не виказувати цього. Бабусі були нажахані й не приховували цього. А Генрі був задоволений і запевнив Анну, що це найдивовижніше, що сталося з ним у його житті. Він навіть погодився збудувати нове дитяче крило для лікарні, яке Річард запланував перед смертю.

Коли Вільям отримав листа з новиною від своєї матері, він увесь вечір сидів сам-один у своїй кімнаті, навіть Метью не розповідаючи, що його турбує. Наступної п’ятниці, отримавши спеціальний дозвіл від директора Раґґа Реґлана, він сів у потяг до Бостона, а коли прибув, то зняв сто доларів зі свого ощадного рахунку. По тому пішов до адвокатського бюро «Коен і Яблонз» на Джефферсон-стрит. Пан Томас Коен, старший партнер, високий незграбний чоловік із вузькими губами, які ніколи не знали посмішки, не міг приховати свого здивування, коли Вільям зайшов до його кабінету.

– Я зроду-віку не приймав шістнадцятирічного клієнта, – почав бесіду пан Коен. – Мені це в новинку.

Правник повагався.

– Пане Каїн. Це тим більше дивно, бо ваш батько не зовсім відчував… як би це сказати… симпатію до своїх одновірців.

– Мій батько, – відповів Вільям, – був великим шанувальником досягнень івритської раси і мав значну повагу до вашої фірми, коли ви діяли від імені його суперників. Я чув, що він і пан Ллойд не раз згадували ваше ім’я. Тому це я вибрав вас, пане Коен, а не ви мене.

Пан Коен хутко відклав питання про вік Вільяма.

– Справді, справді. Я впевнений, що ми можемо зробити виняток для сина Річарда Каїна. То що ми можемо зробити для вас?

– Мені потрібно дізнатися відповідь на три запитання, пане Коен. По-перше, я хочу знати, якщо мати, пані Генрі Осборн, народить сина або доньку, чи матиме ця дитина якісь законні права на довірчий фонд родини Каїнів. По-друге, чи є у мене юридичні зобов’язання перед паном Генрі Осборном лише тому, що він одружений із моєю мамою? І третє – в якому віці я зможу вимагати, щоб пан Генрі Осборн покинув мій будинок на Луїсбурґ-сквер?

Перо пана Коена люто дряпало аркуш жовтого паперу на столі, розбризкуючи маленькі сині плямки на вже забрудненій поверхні.

Вільям поклав на стіл сто доларів. Адвоката це заскочило зненацька, але він узяв гроші й перелічив їх.

– Використайте ці кошти розумно, пане Коен. Мені буде потрібен хороший адвокат, коли я покину Гарвард і стану працювати в банку свого батька.

– Вам уже запропонували місце у Гарварді, пане Каїн? Мої вітання. Дуже сподіваюся, що й мого сина туди також приймуть.