Мій друг Франц Йосиф

Але мої побоювання виявилися даремними. Ще при вході у театр я дізнався, що сьогодні ставлять мого улюбленого «Вірного слугу свого пана». На моє здивування, гра Малґожати Серватки приємно відрізнялася від учорашньої, і я із задоволенням смакував майбутню розмову.

Сьогодні у ложі я був сам. Не відомо, чи Карл Людвіг був «у долі», чи просто Малґожата мала вільний доступ до його ложі, але до закінчення вистави мене ніхто не потривожив. Коли ж під традиційні крики «Браво!» опустилася завіса (до речі, вигуки сьогодні різнилися від учорашніх, були щирішими, чи що), двері позаду обережно відчинилися, і голос, що належав адміністратору театру, повідомив, що відома мені особа чекає на мене у себе у гримерці. Я прихопив завбачливо придбаний дорогою сюди букет білих троянд і попрямував за чоловіком.

Звичайно, сам я ніколи б не розібрався у цьому лабіринті переходів і поворотів, але невдовзі я вже стукав у потрібні двері.

Малґожата Серватка уже встигла змінити сценічний одяг на вечірній і, здавалося, чекала на мене. Я елегантно поцілував їй руку, вручив квіти.

– Обережно, вони колючі! – поспішив попередити я.

– Дякую, пане Рутецький! Ви такий шляхетний і чуйний! І такий розкішний букет!

Вона піднесла квіти до обличчя.

– Це лише скромний вияв мого захоплення вашою грою! – відповів я.

Принаймні ці слова я сказав щиро.

– Я вдячна, що ви відгукнулися на мого листа. Мушу признатися, «Ілюзія життя» – моя творча невдача.

– Ви надто критичні до себе, пані Малґожато!

– Аніскільки! – заперечила вона.

– Смію з вами не погодитись! У Відні я часто відвідував театри, тож повірте мені, що бачив вистави і хороші, й погані. Вашу гру я сміливо можу віднести до перших.

Видно, мій комплімент припав до душі молодій жінці, і вона широко посміхнулася.

– Ви не проти мене провести, пане Рутецький? – запитала вона.

– Максиміліан! – уточнив я. – Для вас просто Максиміліан.

– Як я смію? Я всього-на-всього провінційна актриса, а ви друг найяснішого цісаря…

– Пусте, пані Малґожато! Тут можете бути спокійні. На відміну від мене, його цісарська величність байдужий до мистецтва. Його більше цікавлять географічні відкриття.

– Хіба на Землі іще лишилися нерозвідані місця? – здивовано запитала Малґожата.

– Найсвітліший цісар вірить у це, і це має бути правдою!

Ми покинули гримерку і знову якимсь лабіринтом вийшли на площу перед театром. Вона була заповнена народом і численними екіпажами. Я зауважив Конрада, що спокійно спостерігав метушню навколо себе.

– Моя карета у вашому повному розпорядженні, – повідомив я.

– Це даремно! – відповіла Малґожата. – Я живу недалеко звідси. А вечір такий чудовий!

У цьому вона мала рацію. Вечір справді видався на славу, й було б гріхом не скористатися цим.

Ми вийшли на правий берег Полтви, на вулицю Нижні вали і повільно рушили нею. Нам зустрічалися перехожі й галантно віталися з нами. Я зрозумів, що моя супутниця досить відома у Лембергу, бо, попри усю свою значущість, я навіть не припускав, що два дні перебування у місті зробили мене таким відомим.

– Скажіть, Максиміліане, а ви знайомі з Францом Ґрільпарцером? – поцікавилася Малґожата, одночасно відповідаючи на чергове привітання легким кивком голови.

– Траплялося, – непевно відповів я.

Чесно кажучи, мені не дуже хотілося згадувати останню нашу розмову з Ґрільпарцером, коли я спробував вступитися за колишнього канцлера фон Меттерніха. В одній з вистав Ґрільпарцер непрямо натякнув на нього. Чудово знаючи, що Франц Йосиф неодноразово запитував у того порад, я не міг не висловити своєї думки про це. Тоді кожен залишився при своїй думці, але це не стало причиною не відвідувати інші вистави.

– Уявіть собі, пані Малґожато, це досить-таки жвавий дідок, – сказав я. – Щоправда, він уже не пише для сцени, радше для себе, але у світі з’являється часто.

– Як цікаво! Відень, опера! – захоплено мовила моя супутниця. – А я, уявіть собі, далі Кракова не їздила. Нудьга жахлива! Якби не ерцгерцог, просто не знала б, куди подітися.

«А Париж? – ледве не вихопилося у мене. – А коханий Ян Александр?»

Своє здивування я вирішив залишити при собі. Подумаю на самоті, а тим часом слухав пані Малґожату.

– Лише приїзд ерцгерцога Карла Людвіга розбудив життя Львува, – зауважила вона. – Його імператорська величність влаштовував бали, сам був зразком елегантності. Ви не знаєте, чи буде бал на честь прибуття найяснішого цісаря?

Я не встиг не те що відповісти, а просто сприйняти слова пані Малґожати, а вона вже вела далі:

– Було б добре, якби Карл Людвіг влаштував такий бал! Про це б довго говорили. Ви знаєте, іноді дії ерцгерцога видаються мені дещо дивними.

– Чому ви так подумали, пані Малґожато? – Нарешті я спромігся вставити хоч слово.

– Не далі як учора ви прийшли у театр у супроводі цього грубого детектива.

– Мені здається, тут ви не праві, пані Малґожато! Як на мене, пан Людкович досить приємний чоловік і чудовий професіонал.

– Це у вас говорить ваша чоловіча солідарність, – надула губки актриса. – Я, звичайно, не знаю, який він професіонал, і, дай Боже, ніколи не дізнаюся на собі, але вже той факт, що він русин, має змусити вас, Максиміліане, задуматися.

– Ви гадаєте, що це може мені чимось зашкодити? – поцікавився я. – Пробачте мою необізнаність у місцевих порядках. Просто я ще не мав змоги оглянути місто.

– Я вас розумію, Максиміліане. Звісно, завдання, яким ви маєте честь займатися, забирає увесь ваш час, і, повірте, мені незручно, що саме я його у вас відбираю.

– Не переймайтеся! Як кажуть у нас у Відні, «настав час насолодитися годиною».

Тим часом моя супутниця зупинилася.

– Ось тут я живу! – сказала Малґожата і показала на добротний будинок. – Як і говорила, це зовсім недалеко.

– Це справді прекрасний район! – мовив я. – Близько до театру.

– А також до цієї противної ріки!

Це мене здивувало, бо я уперше почув з уст містянина таке про Полтву.

– Перепрошую? Напевне чогось я не знаю, – сказав я.

– На щастя, зараз ви не чуєте, але бувають такі дні, коли тут нічим дихати. А комарі…

Після цих слів молода жінка скривилася і повела плечима.

Я поспішив відкланятися.

– Чи можу я сподіватися, що ми іще зустрінемося? – запитав я, цілуючи білу руку Малґожати.

– Мені хотілося б, щоб це сталося, – відповіла вона і зникла за дверима будинку.

Я почекав, коли поруч зупиниться екіпаж. Сів у салон і скинув циліндр. Настав час зібратися з думками. І насамперед, звідки актриса провінційного театру дізналася, що розмовляє з другом самого цісаря? Те, що я не міг ніде прохопитися, був упевнений. Попри всю свою непередбачуваність, ерцгерцог Карл Людвіг також ніколи не хворів на балакучість, особливо якщо це стосувалося безпеки старшого брата.

Було над чим подумати, а отже, і була потреба іще раз зустрітися з пані Малґожатою.

VII

Назавтра зранку Теофіл Людкович поклав переді мною списаний аркуш.

Чесно признатися, мене вразив цей список. Я навіть не підозрював, що за такий короткий час кордони королівства Галіції і Лодомерії перетнуло так багато іноземців. Упіймавши мій здивований погляд, детектив поспішив мене «заспокоїти»:

– Тут іще немає тих, хто прибув протягом останнього тижня. Списки просто ще в дорозі.

Я важко зітхнув і вчитався у текст. Найбільше тих, хто захотів поближче познайомитися з цим коронним краєм, прибуло з Пруссії, і були вони здебільшого літні люди. Судячи з прізвищ, що повторювалися, це були подружжя. На моє запитання Людкович відповів:

– Після того як доктор Торосевич провів аналіз води у селі Трускавець (це на південь звідси, під Карпатами) і було виявлено, що води лікують різні хвороби, сюди почали прибувати на лікування хворі.

– І допомагає? – поцікавився я.

Для мене подібні слова стали новиною.

– Я, слава Богу, не потребую подібних процедур, але знаю, що у Трускавці вже побудували декілька лазень. Окрім літніх панів та панн, свої старі рани лікують і колишні військові.

– «Поручик лейб-гвардії Гренадерського Імператора Австрійського полку Павло Михайлович Рюмін», – прочитав я.

– Хоча б він, – згодився Людкович. – Замість того щоб їхати до Баден-Бадена, шановний поручик Рюмін вирішив полікувати свої давні рани, отримані, судячи з усього, десь поблизу, у нас. І ближче, й, підозрюю, дешевше.

Я заглибився у читання. Переді мною стояло завдання серед цього довгого списку знайти того, хто прибув сюди не просто лікувати занедбану простату чи розхитані нерви, а спеціально приурочив свою появу до візиту цісаря. Зрештою, час, коли Франц Йосиф задумав проінспектувати коронний край Галичину, збігається з першим прізвищем у списку. «Граф Ернст фон Гуттенберг з дружиною. Провінція Бранденбург. 64 роки. Мета: відвідини… гм… Трускавця». Гадаю, не буде помилкою, коли я виключу це поважне подружжя з цього списку. На жаль, це мені мало допоможе. Список іще довгий.

Після того як Теофіл Людкович пішов, пославшись на невідкладні справи, я заспішив до ерцгерцога Карла Людвіга. У будинку на Нижніх валах я його не застав. Мені повідомили, що сьогодні їх імператорська величність зволили лишитися вдома. Довелося Конраду їхати на вулицю Липову, де на віллі Скшиньських ось уже другий рік проживав намісник Галіції.

Я зустрів Карла Людвіга у вітальні. На нього напала хандра, тому він і вирішив сьогодні залишитися вдома.

– Розумієш, Максиміліане, набридло! – говорив він. – Набридло все: Ґолуховський, звичайно, хороший намісник і мій брат не помилився, поставивши його у королівстві, але, мій Боже, який він зануда! А однією з умов того, що мені запропонують самостійне намісництво, було моє особисте зобов’язання, що я чогось у нього навчуся. Мене навіть бали не радують! А на довершення до всього приїжджий франт зі столиці відбив і артистку.

Почути таке від ерцгерцога я точно не сподівався, про що яскраво сказало моє обличчя. Побачивши таке, Карл Людвіг розсміявся.

– Пусте, Максиміліане! Не сприймай так близько до серця мої слова! – сказав він. – Для мене Малґожата всього-на-всього лише флірт, який ні до чого не зобов’язує. Що у тебе? Дізнався щось?

Замість відповіді я поклав на стіл принесений Людковичем папір. Карл Людвіг побіжно продивився список, після чого поклав його на стіл.

– І хто? – запитав він таким тоном, неначе справді бажав зараз же отримати відповідь.

– Якби це було так просто, ваша імператорська величносте! – відповів я. – Хоч деякі думки у мене виникли.

– Тоді прошу!

Лише тепер Карл Людвіг запросив мене присісти (щоправда, досі він також стояв).

Умостившись у зручному кріслі, я почав:

– Гадаю, що не помилюся, коли відкину місцеві громади і сконцентруюся на іноземцях.

– Чому? – здивовано поцікавився ерцгерцог.

Напевне, він не сподівався почути таке від мене.

– Я вже говорив вам, що подібна інформація поступила від Генерального штабу і це пов’язано з міжнародною обстановкою. До того ж важко припустити, щоб вашого найяснішого брата так не любили його піддані, щоб зважитися на таке.

– Ти пам’ятаєш Лібенія? – перебив мене ерцгерцог.

Запитання мене здивувало. Чи пам’ятаю я Яноша Лібенія? Божевільний угорець, гнаний помстою за придушення заколоту 1849 року, два роки тому напав на Франца Йосифа під час прогулянки каринтійським бастіоном столиці і здійснив спробу вбити. Якби не миттєві дії ад’ютанта цісаря полковника О’Донела і якогось м’ясника, що випадково опинився поруч, угорцю вдалося б не лише поранити цісаря, але й довершити задумане.

– Звісно, пам’ятаю, адже я був присутній, коли його повісили, – відповів я. – А чому ви згадали Лібенія?

– За ним також ніхто не стояв. На суді він визнав, що діяв самостійно. А якщо і тут повториться подібне?

– Але тут нікого не придушували!

– Зате стріляли з гармат по місту! Не скажу, що когось убили, але і тут може знайтися свій Лібеній.

– Можливо, ви маєте рацію, ваша величносте, але тільки в одному: хтось може використати одну з місцевих громад для своїх цілей.

– Яких?

– Одного разу ваш брат розповів мені, що усі задіяні у Східній війні держави висловлюють незадоволення тим, що Австрія досі не пристала до жодної сторони.

– Мені це відомо, – відказав Карл Людвіг. – На днях брат писав мені, що посол Олександра ІІ дорікнув йому, щоправда, у завуальованій формі, що, враховуючи ту послугу, котру для нього зробив батько теперішнього царя, він управі сподіватися на відповідні кроки, натякаючи на вступ у війну на боці Петербурга. Особливо це потрібно Олександру тепер, коли союзні війська фактично захопили Севастополь. Але тоді виходить, що з твого списку варто забрати усіх підданих Росії.

– Чому?

– Не бачу тоді сенсу прибирати цісаря!

Я змушений був погодитися з ерцгерцогом.

– Залишаються Вікторія[10], Наполеон[11], Абдул-Меджид[12] і Віктор Еммануїл[13], – перелічив усіх потенційних кандидатів Карл Людвіг.

Він подивився на мене, напевне очікуючи на мою ствердну реакцію, і, отримавши її, продовжив:

– І на першому місці у цьому списку…

– Король Сардинії, – закінчив я.

Кого-кого, але найбільше цісаря дратувала поведінка короля Віктора Еммануїла. Особливо загострилася неприязнь між правителями після того, як війська Франца Йосифа завершили розпочатий іще його дядьком Фердинандом похід проти італійських земель, котрі на хвилі заворушень 1848 року також захотіли свого. Зрештою, якщо чесно признатися хоча б самому собі, італійські війська виявилися іще більш непідготовленими до війни, аніж наші, тому при досить-таки посередньому командуванні наших генералів Франц Йосиф зумів-таки перемогти італійців. Природно, у теперішнього короля Сардинії не було причин любити цісаря.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Цугцванг – термін у шахах, коли будь-який хід веде до погіршення ситуації.

2

 Бельведер – заміська резиденція австрійських цісарів.

3

 Тепер – Львівський національний університет ім. Івана Франка.

4

 Мова йде про Командорський ступінь ордена Франца Йосифа.

5

 Лаксенбург – заміська резиденція австрійських цісарів.

6

 Театр імені Марії Заньковецької.

7

 Франц Ґрільпарцер (1781–1872) – австрійський драматург.

8

 Луї Франсуа Клеман Бреге – французький годинникар ХІХ століття. Тут – кишеньковий годинник.

9

 Леопольд Захер-Мазох (старший) – батько письменника.

10

 Вікторія – королева Британії.

11

 Наполеон ІІІ – імператор Франції.

12

 Абдул-Меджид І – султан Османської імперії.

13

 Віктор Еммануїл ІІ – король Сардинського королівства.