Мій друг Франц Йосиф

– А втім, ви маєте рацію! Сьогодні вже не варто, а до завтрашнього ранку прошу підготувати мені не чорновий, а наближений до остаточного опис того, як буде відбуватися візит цісаря, – продовжував я. – Прошу бути готовим до того, що від вашого списку може нічого не залишитися. Це не страшно і нехай це вас не засмучує. Усі ми виконуємо одну роботу. Далі. Мені неприємно запитувати, але мене цікавлять заходи, яких вживає магістрат щодо забезпечення безпеки охорони цісаря.

Видно, я торкнув це питання даремно, бо намісник і бургомістр навперебій почали переконувати мене в абсолютній безпеці, з якою зустрінеться найсвітліший цісар, і єдине, що засмутить Франца Йосифа І, буде усвідомлення того, що за такий короткий час він не встигне оглянути всю красу міста.

І я зрозумів, що з безпекою у Лембергу не все гаразд.

ІІІ

Щоб зробити наступний запланований на сьогодні візит, мені навіть не довелося скористатися послугами свого слуги. Будинок, де останні два роки мешкав молодший брат Франца Йосифа ерцгерцог Австрійський Карл Людвіг, знаходився неподалік ратуші, і мені належало просто перейти містком через Полтву. Колишній будинок Гауснера та Віоланда, що став пристанищем для нового намісника королівства Галіції та Лодомерії, своїми вікнами виходив на площу Фердинанда з пишною тріумфальною аркою, встановленою чотири роки тому на честь перших відвідин цісарем Лемберга. Тоді мені не випало супроводжувати Франца Йосифа.

Наказавши Конраду прибути під будинок за дві години і чекати мене біля під’їзду, я сміливо підійшов до вхідних дверей, перед якими стояли два лакеї у майже генеральських уніформах. Певно, якимсь чином вони мене упізнали, тому без жодних слів один з них відчинив переді мною важкі двері. Там на мене вже чекав ще один лакей, у супроводі якого я піднявся на другий поверх, де був кабінет намісника.

При моїй появі ерцгерцог Карл Людвіг підвівся з-за столу і, не приховуючи здивування, вигукнув:

– Невже це мені не ввижається і переді мною сам Максиміліан фон Рутецкі? Що ж такого мало статися, щоб отак преобразився марнотратник життя? І що ти робиш тут, у Лембергу? Невже потягло на батьківщину предків? Чи у столиці не лишилося незайманих дівчат?

Його слова мене розсмішили, і я привітався:

– Радий вас бачити, ваша імператорська величносте!

– Ні-ні, я не поведуся на твої слова! – перебив мене ерцгерцог. – Звідки така метаморфоза? Де твій мундир? Чому я не бачу у тебе на шиї ордену імені мого вінценосного брата[4]? Ти ж ним так пишався! Що за одяг? Де ти взяв цей фрак?

Я просто не знав, що відповісти. Карл Людвіг завжди говорив те, що думав, і не часто дослухався до думок інших. Зараз же мені було приємно його слухати.

– Боюся, ваша імператорська величносте, все міняється під місяцем, – відповів я.

– І що змінилося цього разу? – запитав, обнімаючи мене, ерцгерцог.

Він мав двадцять два роки і був на три роки молодший від мене. Фактично ми виросли разом, тому різниця у станах була стерта ще у ранньому дитинстві. Щоправда, останніми роками цісар намагався віддалити свого брата від столиці, але це було взаємне бажання – молодший брат Франца Йосифа міг бути всім, окрім державного мужа. Крім того, історія з імператрицею не дозволяла братам лишатися разом.

– Що сталося? – перепитав він. – Підозрюю, щось важливе.

Карл Людвіг обійняв мене за плечі й повів до дивана. Майже силоміць посадовив.

– Коли мені повідомили, що із самої столиці у Лемберг прибув пан, щоб координувати дії намісника перед прибуттям до міста мого брата, і детально описали прибулого, я аж ніяк не подумав про тебе. Навіть після того, як дізнався твоє прізвище. Пан Рутецький! Придумати ж таке!

– І навіть не здогадалися, що фон Рутецкі та Рутецький можуть мати щось спільне? – запитав я.

– Уяви собі, підозри були, але після того, як тебе описали, сумніви перемогли. Ну не міг мій знайомий Максиміліан одягти на звичайну жилетку звичайний фрак і просто так, наче так і має бути, на простому фаетоні прибути до цього міста! Тебе ж у Відні інакше як Крезом не називали! А тут простий фаетон!

Я перечекав, поки ерцгерцог виговориться.

– Але про справи потім! – продовжував він. – Розкажи краще, як мій брат? Як Сісі?

(Я вже давно помітив, що молодший брат цісаря непостійний у своїх думках і при будь-якій нагоді або ж і без неї миттєво переключається на іншу тему. Непосвяченому у таке співрозмовнику іноді буває важко зосередитися. Але ж я посвячений!)

– Ваш вінценосний брат зараз у Будапешті і не сьогодні-завтра має намір прибути залізницею до Кракова, а вже звідтам каретою сюди, у Лемберг, – говорив я. – На жаль, столиця Галіції та Лодомерії ще не має такого сполучення.

– Це ненадовго, – запевнив мене Карл Людвіг. – До мене нещодавно приходила делегація поважних жителів Лемберга з проханням, щоб я посприяв цьому. Цього разу Францу доведеться трястися жахливими галицькими дорогами, а вже до наступного разу, коли він зволить ощасливити це місто своєю присутністю, гадаю, залізниця вже буде. Що відбувається у Лаксенбурзі[5]? Я не в курсі всіх справ та інтриг відколи востаннє був на хрестинах моєї племінниці Софії.

– Імператриця Сісі вже оправилася після пологів. На жаль, ваша матуся відразу ж після хрестин забрала дівчинку до себе в апартаменти, і для того, щоб побачити дочку, Сісі змушена просити про це у вашої матусі, – повідомив я.

Почуте засмутило ерцгерцога, але не стало для нього чимось незвичайним. Крутий норов своєї матері він знав із самого дитинства й тому не здивувався, коли вона щось подібне робила зі своєю невісткою. Інше хвилювало Карла Людвіга. Хоч його вчинок усі назвали шляхетним та гідним молодшого брата, це не могло не залишити відбиток у його душі. Два роки тому мали відбутися заручини цісаря Франца Йосифа та баварської герцогині Гелен. Дівчина прибула до Інсбрука у супроводі своєї матері й молодшої сестри Елізабет, котру у сім’ї називали Сісі. У той час, коли між цісарем та Гелен відбувалися необхідні у подібних ситуаціях оглядини, Карл Людвіг також часу даремно не гаяв і став упадати перед Сісі. Усе це відбувалося на моїх очах і, чесно зізнаюся, я щиро радів за моїх друзів. Щоправда, якось увечері Карл підійшов до мене і попросив поради. Йому здалося, що Франц Йосиф небайдуже дивиться на Сісі, не так, як на її сестру. Я ж знав справжню причину такої переміни настрою цісаря, але ерцгерцогу про це не сказав. Натомість я порадив йому зважити все, щоб не наробити біди. До честі ерцгерцога, він не став заперечувати проти вибору старшого брата і навіть попросився кудись подалі від столиці, щоб своєю присутністю не спровокувати щось серйозніше. Тому одразу після весілля він відбув сюди, до Лемберга, отримавши від вдячного брата посаду намісника королівства Галіції і Лодомерії. Таким чином Карл Людвіг не заважав братові та невістці в їхньому житті, але й почуття до Сісі, що спалахнули тоді, в Інсбруку, нікуди не поділися.

– Бідна Сісі! Вона ще така молода і не була готова до характеру нашої матері, – говорив він. – А те, що Сісі народила не сина-наступника, а дочку, також не могло не відбитися на ставленні до неї.

– Імператриця іще молода, – обережно додав я.

– Це, звісно, так, але дуже часто буває, що потім важко народити хлопчика. Але що це ми? Звичайно, буде син, як же без цього!

Ерцгерцог підвівся.

– Ти, певно, голодний, – раптом сказав він.

Я не став заперечувати. Я справді був голодний, адже, окрім нашвидкуруч приготовленого сніданку одразу після прибуття до міста, я нічого не їв. Карл Людвіг повів мене до великої кімнати, де на нас уже чекав сервірований стіл. Я був щиро вражений побаченим. Чесно зізнаюся, мене важко чимось здивувати, але тут його імператорська величність перевершив самого себе, хоч цьому й легко дати пояснення: Карл Людвіг знав мої уподобання. Він, хитро примружившись, спостерігав за моєю реакцією і поспішив заспокоїти:

– А каву принесуть пізніше!

– Дякую, ваша імператорська величносте! – Я спромігся лише на подяку.

Ми сіли один навпроти одного й поволі, як цього вимагав етикет, смакували наїдки, що їх приносили лакеї. Розмова протікала також мляво, і стосувалася вона наших спільних знайомих, останніх новин у Відні, який Карл Людвіг залишив три місяці тому, був відірваний від столичного життя і, ясна річ, горів бажанням бути в курсі останніх подій.

Зрештою, і ерцгерцог, і я розуміли, що за столом у присутності лакеїв, які постійно підносять все нові страви, про щось серйозне говорити не те що не прийнято, але й небезпечно. Тому розмова вийшла спокійна й невимушена.

– Як почувається баронеса Кароліна? – поцікавився ерцгерцог, коли лакеї востаннє наповнили наші келихи вином. – Барон фон Фішбах більше не противиться вашому весіллю?

– Милостивий пан такий добрий до мене, що згодився пробачити своєму майбутньому зятеві усі мої попередні грішки, – повідомив я.

– Усі? – здивувався ерцгерцог. – Барон хіба святий отець, щоб прощати все? Чи йому відомо не про все?

– Про все знає лише Всевишній! – зі знанням справи відповів я, бажаючи закінчити цю неприємну для себе розмову.

На моє задоволення, Карл Людвіг зрозумів мій натяк. За його пропозицією, ми перейшли до сусідньої кімнати, де на невеликому столику біля вікна вже парувала духмяна кава. З вікна відкривалася чудова панорама площі Фердинанда. Червневе сонце відігнало вранішню мряку, висушило бруківку, і тепер нею сміливо, не боячись забруднитись, прогулювалися містяни.

Річку Полтву під площею заточили у тунель, і незахованою вона була лише перед вікнами резиденції ерцгерцога.

Карл Людвіг кинув у чашку дві ложечки цукру, перемішав і обережно надпив. Я завжди пив каву без цукру і без молока. Любив гірку. Вона мені приносила задоволення.

– Розповідай! – чи то запросив, чи наказав ерцгерцог. – Яка справжня причина твоєї появи тут? Я ж розумію, що посилати свого найкращого друга до одного з міст, котрі має намір відвідати, мій брат просто так не буде. Має бути причина, й вагома причина. Я не помиляюся?

Я завжди захоплювався інтуїцією братів.

– Ні, ваша величносте, ви не помилилися. Причина моєї появи тут, у Лембергу, справді вагома, – підтвердив я.

– Я тебе слухаю! Сподіваюся, я належу до тих людей, яким про це належить знати?

– Безумовно! Ба більше: ваш брат наголосив, щоб я розповів про неї вам.

– Так, це серйозно! – відзначив Карл Людвіг. – Я тебе уважно слухаю!

Я зробив ковток кави.

– Зрештою, тут і розповідати нічого. У Будапешті ваш брат дізнався, що під час відвідин Лемберга на нього готується замах, – повідомив я.

Почувши таке, Карл Людвіг так і застиг із піднесеною до рота чашкою. Минуло декілька довгих секунд, поки він опам’ятався і поставив чашку на столик. Ерцгерцог довго дивився на мене, вирішуючи, чи не надумав я жартувати з ним, але жартувати я і не збирався, у чому мій співрозмовник переконався, прочитавши це на моєму обличчі.

– Тому ваш брат, особливо нікому не довіряючи, і відправив мене інкогніто перевірити, наскільки обґрунтовані такі підозри, – говорив я. – І по можливості я маю зробити все, щоб відвести від вашого брата небезпеку.

– Звідки такі відомості? – зацікавився вражений почутим Карл Людвіг.

– З Генерального штабу. У них свої джерела інформації. Сумніватися у цьому причин немає.

Судячи з вигляду ерцгерцога, ця звістка стала для нього неприємною несподіванкою. Він підійшов до вікна, довго дивився на вулицю. Не озираючись, запитав:

– Хто іще про це знає?

– Його цісарська величність, ви, я, міністр-президент фон Буоль-Шауенштейн, який і попередив вашого брата, і той невідомий, від кого отримали інформацію. Можливо, іще один-два.

– Ти не говорив про це наміснику цісаря Аґенору Ґолуховському?

– Про це у Лембергу не відомо нікому, – запевнив я.

– Чому?

– Бо нам відомо про приблизний час і приблизне місце, але нічого не відомо про того, хто це зробить. Чим менше знатимуть про те, що знаємо ми, тим легше буде виявити, хто за цим усім стоїть. Для пана Ґолуховського я прибув, щоб переконатися у тому, що він усе робить для зустрічі найсвітлішого цісаря. На зустрічі в ратуші я переконався, що і намісник, і бургомістр зробили все від них залежне. Урочистості, охорона від натовпу, навіть війська готові до малоймовірних заворушень.

– Тож у чому проблема? – запитав Карл Людвіг.

– Ті, хто має намір здійснити задумане, не будуть використовувати шляхи, очевидні для охорони. Вони придумають щось інше.

– Я так розумію, Франц не відмовиться від відвідин Лемберга.

– Ви правильно розумієте. Ваш брат не боїться небезпеки.

Карл Людвіг відірвався від споглядання вікна і повернувся до столика. Каву пити не став: любив гарячу, а вона вже почала вистигати.

– І що тобі вдалося дізнатися? – поцікавився він.

– За півдня? – перепитав я. – Ваша імператорська величносте! Я лише встиг оговтатися від жахливої дороги, годинку відпочити і відвідати ратушу, де представив наміснику і бургомістру свої повноваження. Та й то лише ті, про які їм належить знати. Чесно кажучи, ми з вашим братом сподіваємося, що вам відома обстановка в місті й ви допоможете нам.

– Обстановка мені справді відома, але не більше. Я так розумію, що тобі хочеться дізнатися, хто бажає смерті моєму братові.

– Це було б ідеально, – зізнався я.

– Так от, готуйся почути неприємне. Багато хто.

Почуте мене здивувало.

– Як?

– Не віриш? Тоді слухай. По-перше, русини. Або українці, як тобі буде зручніше. Вони мають усі підстави бути ображеними на мого брата.

– Чому? – запитав я.

– Під час кривавих подій в Угорщині сім років тому вони утворили свою Руську раду і не підтримали вимог угорців. Зі свого боку, вони хотіли деяких реверансів для себе, як-от вивчення їхньої мови, щоб укази видавалися не лише німецькою, угорською і польською, але й українською. Спочатку мій брат спробував виконати деякі з цих вимог, але потім відступив і все управління цими землями віддав у руки полякам. Аґенор Ґолуховський довів Руську раду до розпуску; поміж управителів ти не знайдеш жодного русина, хоч у Лембергу їх не так вже й мало. Ясна річ, у своїх бідах вони звинувачують мого брата. По-друге, поляки.

Це мене здивувало.

– А чому вони? Ви ж самі казали, що після розгрому бунтівників вони найбільше скористались, – мовив я.

– А їм цього виявилося замало! – запально сказав Карл Людвіг. – Їм здається, що навіть такі незначні поступки, які залишилися в українців, є серйозною загрозою для їхнього існування, і вони вимагають від брата остаточно вирішити галицьке питання. Звичайно, на користь поляків. Інші варіанти навіть не обговорюються. По-третє, жиди.

– Жиди? – Мені здалося, що я не розчув. – А їм що не подобається?

– Та теж, що й русинам. Навіть більше.

– Що ви маєте на увазі? – допитувався я.

– Після поляків у Лембергу вони другі за кількістю. І жодного, я повторюю – жодного жида у магістраті. І всі, я наголошую, групи захочуть попросити у мого брата аудієнції, щоб випросити для себе поблажок і заодно очорнити інших. А мій вінценосний брат, між іншим, приймає прохачів сам. Не довіряє нікому. І за право бути прийнятим першими йтиме запекла боротьба, адже тим, хто удостоїться аудієнції останнім, сподіватися на позитивне розв’язання свого питання даремно.

Рішення визріло миттєво.

– Мені потрібен цей список, – швидко сказав я.

– Навіщо? – здивувався ерцгерцог.

– Хочу зустрітися з представниками громад міста. Як представник найсвітлішого цісаря я повинен перевірити, чи немає у прохачів чогось забороненого. Заразом спробую зрозуміти, чого можна чекати від них.

– Навряд чи перед тобою відкриються, – засумнівався Карл Людвіг.

– Я теж так гадаю, тому не варто відкидати інші загрози.

– Які?

– Зовнішні.

Ерцгерцог гмикнув.

– А тут у кого не тицьни – влучиш у точку! – сказав він, і я змушений був із цим погодитися.

Перебуваючи у свиті цісаря, я був у курсі міжнародних подій. Зовсім недалеко звідси, а до Будапешта, де перебував зараз монарх, іще ближче, об’єднані війська Британської, Французької та Османської імперій довершували захоплення Севастополя. Зрештою, Східна війна повільно наближалася до свого логічного завершення, тобто остаточного послаблення впливу Росії на північне Причорномор’я. Її закінчення, безперечно, наблизив би похід «слов’янського легіону» під командуванням Садик-паші. Переслідуючи російську армію, п’ятнадцять тисяч козаків захопили Бухарест і вже чекали наказу перейти річку Прут. Тоді на цісаря натиснули з Петербурга, а той у свою чергу на султана османів, і Абдул-Меджид відкликав свого полководця, який насправді виявився поляком Чайковським.

Рішення Франца Йосифа явно не сподобалося Британії, яка сподівалася таким чином закінчити дорогу для себе східну кампанію. Та й королю Сардинії воно не припало до душі. Напевне, єдиним, кому не заважав австрійський монарх, був російський імператор. Іще на початку війни Микола І писав Францу Йосифу, що він упевнений у добрих відносинах. Ці відносини розпочалися після того, як останній змушений був звернутися по допомогу до Петербурга, щоб усмирити угорців, і Микола І направив до Будапешта війська. Відтоді минуло шість років, і цісар став обтяжуватися цією залежністю. Щоправда, три місяці тому прийшла звістка про смерть його покровителя й у Відні почали подумувати про зміну політики щодо Росії, тим більше що теперішньому правителю Олександру Франц Йосиф нічого не винен.

На щастя для Відня, у Петербурзі про це ще не знали.

– Так, ви маєте рацію, ваша імператорська величносте! Тут багато варіантів, – згодився я. – А щоб усі їх перебрати, у мене залишається тільки сім днів. Фактично вже шість. І жодного права на помилку.

– Не прибідняйся! Мій брат ніколи не помилявся у тобі, – вирішив зробити мені комплімент Карл Людвіг. – Якщо він вирішив, що ти впораєшся, значить, так і буде. Що ти маєш намір робити?

– Завтра бургомістр представить мені план зустрічі вашого брата, – почав я, але ерцгерцог перебив мене.

– Нікудишній план, як на мене! – мовив він.

– Виправимо! – пообіцяв я. – А до того часу я хотів би мати списки представників різних громад міста.

– Їх доставлять до твого помешкання.

– Я зупинився…

– Я знаю, де ти зупинився! Невже ти гадаєш, що за два роки перебування у цьому місті я не завівся потрібними знайомствами?

– Тоді у мене до вас іще одне прохання!

– Уважно слухаю! – з готовністю сказав Карл Людвіг.

– Мені потрібен офіцер кримінальної поліції, який може допомогти у цій справі.

– Будь-який?

– Ви правильно розумієте: не будь-який. Можливо, не надто балуваний магістратом.

Карл Людвіг хитро примружився.

– Тобто такий, хто має власну думку? – припустив він.

– Ви напрочуд здогадливі, ваша імператорська величносте!

– Є у мене такий! Щоправда, у нього є одна особливість.

– Прошу?

– Саме через цю особливість він не у ласці у бургомістра. Свого часу він близько приятелював з єпископом Яхимовичем.

– Не розумію, – признався я. – Хто такий Яхимович?

– Колишній голова забороненої Руської ради.

Я почав розуміти стурбованість ерцгерцога.

– Тобто він русин? Чи то пак українець? – запитав я.

– Вірно. Це тебе не лякає?

Я знизав плечами.

– Аніскільки! Прошу врахувати, що я сам наполовину русин, хоч вважаю себе австрійцем. От тільки…

– Що?

– Якщо виявиться, що до замаху на цісаря причетні його співвітчизники, чи не стане це на заваді чесному розслідуванню?

– Заспокойся! Для пана Людковича насамперед важлива справа, а вже потім кровні зв’язки.

– Тоді я хотів би з ним зустрітися! – вирішив я.

– Немає нічого неможливого! Сьогодні ввечері у театрі Скарбека[6] ставлять «Ілюзію життя». Ця драма користується успіхом ще від часу прем’єри. Хочу відзначити, що тут ставлять недурні вистави.

– Дякую за запрошення, ваша імператорська величносте, але боюся, що сьогодні я неспроможний оцінити навіть найвишуканіший виступ. Надто стомився у дорозі.

– Розумію, – з готовністю відказав Карл Людвіг. – Тоді запрошую на завтра. Йтиме не «Ілюзія», лише «Шлюби панські», але і там закручена інтрига. До речі, актриси у театрі нічогенькі!

І хитро подивився на мене. Мене це розсмішило. Я підвівся.

– Здаюсь, ваша величносте! Дозвольте відкланятися, щоб встигнути привести себе до ладу.

Ми домовилися, що ерцгерцог заїде за мною о сьомій, а перед тим домовиться з поки що незнайомим мені офіцером кримінальної поліції.

Коли я виходив з будинку на вулиці Нижні Вали, Конрад уже чекав на мене.

IV

Ерцгерцог Карл Людвіг виконав свою обіцянку, і вже о сьомій годині управитель Яблонський благоговійно повідомив мене про те, що біля воріт стоїть карета з гербом Габсбургів. Про себе усміхнувшись, я мовчки підійшов до екіпажу. Дверцята переді мною відчинив сам управитель. Певно, не бажав довірити таку велику місію комусь іншому.

У салоні я побачив ерцгерцога Австрійського і ще одну людину. Карл Людвіг був у знайомому мені іще з Відня білому кітелі, на якому особливо виділялась червоно-сіра стрічка ордену Леопольда. Довершувала картину зірка ордена. Звичайно, я не міг не відзначити елегантність ерцгерцога, хоч бачив його у подібному образі не вперше, про що й не забарився повідомити його. Мене більше зацікавив супутник ерцгерцога. Він був старший від мене, але не настільки, щоб це так кидалося у вічі. Я дав би йому років тридцять три – тридцять п’ять. Найперше, що одразу зауважив я, були важка квадратна щелепа і дещо великий з горбинкою ніс. На відміну від мене, а тим більше від Карла Людвіга, незнайомець мав засмагле обличчя, причому я одразу зробив висновок, що «світла бронза» у нього не через відпочинок на якомусь південному курорті, а результат постійного перебування на сонці тут, у Лембергу. Тим не менше, я якось одразу проникся симпатією до незнайомця.

– Дозвольте представити вас! – вирішив порушити мовчанку ерцгерцог. – Це Теофіл Людкович, людина, про яку я тобі говорив. Максиміліан Рутецький, особистий посланець мого брата.

Людкович кивнув головою на знак привітання. Мені не залишалося нічого іншого, як повторити його жест.

– Вам доведеться деякий час працювати разом, але сьогодні я забороняю говорити про справи і пропоную повністю присвятити себе прекрасному, – говорив Карл Людвіг. – Серед усіх муз я віддаю перевагу Мельпомені.

«А також танцям!» – подумалося мені. Я не знав, чи древні греки присвятили танцям окрему музу, але у цьому ерцгерцог був бог. Навіть до Відня доходили чутки про бали, котрі він влаштовував у своїй літній резиденції тут, у Лембергу. Ерцгерцог здобув славу чудового і витривалого танцюриста, не покидав бали до їхнього завершення, а це зазвичай тривало до самого світанку. Дами не могли нахвалитися увагою, що її приділяв намісник Галіції і Лодомерії. На відміну від свого брата, цісаря Франца Йосифа, який захоплювався географічними відкриттями, Карл Людвіг віддавав перевагу мистецтву і був домосідом. Навіть дворічне перебування у Лембергу йшло усупереч його бажанню проводити час десь в Інсбруку, але як брат цісаря і його підданий він подав іншим приклад смиренності й беззаперечно скорився його волі.

На місто опустилася приємна вечірня прохолода: відступила денна задуха, яка зазвичай буває після того, коли сонце випарує усю накопичена землею вологу; небо над містом набуло якогось зловісного темно-синього відтінку. Напевне, вночі знову випаде дощ. Побачивши моє здивування, ерцгерцог мовив:

– Звикай, Максиміліане! Це – погода Лемберга! Якщо ти протягом одного дня не змокнеш і, поки поспішатимеш додому, не висохнеш – вважай, у Лембергу ти не був. Хіба я не правий, пане Людкович?

– Авжеж, ваша імператорська величносте! Смію нагадати, що ви у Львові лише два роки, а нам, корінним львів’янам, до цього не звикати, – відповів Людкович.

Я вперше почув його голос. Детектив говорив з ледь чутним акцентом, але він не псував його німецьку, а, навпаки, додавав їй певного шарму. Я звернув увагу на інше: вже утретє це місто називали по-інакшому, не так, як ми й поляки. Цікаво, як це звучить з уст жидів?

– Головне, щоб на час візиту цісаря Франца Йосифа Львів не задощило.

Його слова мене здивували.

– Ви даремно турбуєтесь за настрій його цісарської величності! Франц Йосиф Перший приділяє мало уваги подібним незручностям, – відповів я.

– Я не сумніваюся у невибагливості цісаря! Погода мене цікавить, пробачте, із суто практичних міркувань. Мряка, а тим більше дощ, змусить магістрат змінити графік переміщення цісаря, а це внесе додаткові труднощі у нашу роботу, – пояснив Людкович.

Його слова переконали мене, що мій співрозмовник насамперед професіонал і ерцгерцог не помилився, порекомендувавши його.

– Ви знову про роботу? – удавано розсердився Карл Людвіг. – Ми ж домовилися, що сьогодні говоритимемо лише про прекрасне. Пане Людкович, ви раніше дивилися «Ілюзію життя»? Максиміліана навіть запитувати даремно – важко у столиці знайти театр, у якому не йшов би Ґрільпарцер[7].