Філософія грошей

Пропорційне співвідношення між двома величинами вже не встановлюється через безпосереднє прикладання їх одна до одної [Aneinanderhalten], а в зв’язку з тим, що кожна з них має певне відношення до іншої величини й обидва ці відношення є однаковими або неоднаковими одне одному – це являє собою один із найбільших зроблених людством поступів, відкриття нового світу з матеріалу старого. Два звершення цілком різного рівня трапляються нам – вони стають порівнянними, бо відносно тієї міри зусилля, яку кожен із виконавців мав докласти, вони виявляють однакове напруження волі й однакову відданість; дві долі віддалені одна від одної на шкалі щастя – проте вони одразу набувають якогось вимірного співвідношення, якщо кожну розглядати за мірою тієї заслуги, завдяки якій її носій гідний або негідний її. Два рухи, що мають повністю відмінні швидкості, набувають якоїсь сполучності й однаковості, щойно ми спостерігаємо, що прискорення, якого зазнає кожен із них порівняно зі своєю початковою стадією, однакове в обох них. Не лише для нашого почуття вимальовується певний різновид сполучності між двома елементами, які хоча й чужі один одному в їхній субстанційній безпосередності, але їхні відношення до третього і четвертого елемента однакові; а саме завдяки цьому один із них перетворюється на фактор для вираховності іншого. А тепер поглянемо далі: хоч би якими непорівнянними були дві особи в своїх визначуваних властивостях, все ж відношення до якоїсь третьої людини започатковують певну рівність між ними; щойно перша виявляє таку саму любов або ненависть, панування або покору стосовно третьої, як друга стосовно якоїсь четвертої, то ці відношення тут підпирають чужість для-себе-буття тих осіб якоюсь глибшою і суттєвішою рівністю. Нарешті, останній приклад. Досконалість найрізноманітніших мистецьких творів ми не могли б порівнювати один з одним, їхні вартості не впорядковувалися б у зв’язок якоїсь ієрархії, якби кожен не мав певного відношення до специфічного ідеалу свого різновиду. Із проблеми, матеріалу, манери стилю будь-якого мистецького твору для нас виростає певна норма, і його дійсність має до неї відчутне відношення близькості або віддаленості, яке, вочевидь, може бути однаковим або порівнянним при найбільшій багатоманітності творів. Завдяки цій можливій однаковості такого відношення з одиничних, самих по собі цілком чужих один одному творів тільки й постає естетичний світ, якийсь точно припасований порядок, якесь ідеальне сполучення за вартістю. І це поширюється не лише на космос мистецтва; те, що з матеріалу наших ізольованих поцінувань узагалі виникає сукупність однакових або ступеневих значливостей, що навіть дисгармонійне як таке відчувається лишень через вимогу одноманітного порядку і внутрішнього співвідношення вартостей між собою – цією суттєвою рисою наша картина світу всюди завдячує нашій здатності взаємно зважувати не лише дві речі, а й відношення двох речей до двох інших та узагальнювати їх в єдності судження рівності або подібності. Гроші, як продукт цієї фундаментальної сили або форми нашого нутра [Inneren], являють собою не лише її подальший приклад, а є так би мовити нічим іншим, як її чистим утіленням. Адже вартісне співвідношення речей, яке має реалізовуватися в обміні, гроші можуть виражати тільки так, що співвідношення одиничної суми з якимось добутим знаменником є таким самим, яке існує між відповідним сумі товаром і сукупністю товарів, що враховуються для обміну. За своєю сутністю гроші – це не вартісний предмет, частини якого випадково мали б таку саму пропорцію між собою або з цілим, як інші вартості між собою; їхній же сенс вичерпується в тому, щоб виражати вартісне співвідношення саме цих інших об’єктів, що їм вдається за допомогою тієї здатності розвинутого духу: прирівнювати відношення речей навіть там, де самі речі не володіють жодною однаковістю або подібністю. А оскільки ця здатність поступово розвивається з примітивнішої здатності безпосередньо оцінювати або виражати однаковість або подібність двох об’єктів, то й виникають вище згадані явища, в яких також гроші намагалися привести у таке безпосереднє відношення до їх еквівалентів.

У сучасному господарстві розпочинається розглядуваний перехід, наприклад, у меркантилізмі. Прагнення урядів діставати в країну якомога більше готівкових грошей, правда, ще керувалося принципом «багато помагає багатому», але завершальну мету, якій вони мали допомагати, становило функціональне пожвавлення промисловості й ринку. Крім того, поступ полягав у тому осягненні, що вартості, які мали служити цій меті, не потребували субстанційної форми грошей, а радше безпосередній продукт праці як такий уже репрезентував вирішальну вартість. Справи стояли приблизно так, як із цілями попередньої політики: роздобути лише якомога більше землі й «залюднити» її якомога більшою кількістю людей – аж до XVIII ст. якомусь державникові навряд чи спадало на думку, що справжній національній величі можна посприяти інакше, ніж здобуттям землі. Втім за певних історичних обставин виправданню таких цілей не перешкоджало те осягнення, що вся ця субстанційна повнота значлива тільки як підвалина динамічного розвитку, а цей останній, зрештою, вимагає лише дуже обмеженого підґрунтя різновиду тієї повноти. Виявилося, що для підвищення виробництва і багатства дедалі непотрібнішою стає фізична присутність грошового еквіваленту і навіть тоді, коли «багато» грошей жадають уже не заради них самих, а задля певних функціональних цілей, ці останні можуть досягатися ніби у вільно ширяючих процесах, виключаючи ті гроші – як це особливо доводить сучасний міжнародний товарообмін. Значення грошей виражати відносні вартості товарів, згідно з нашими вище викладеними міркуваннями, цілком незалежне від якоїсь власної вартості, що наявна в них самих; так само, як байдуже для шкали для вимірювання просторових величин, чи її склад із заліза, дерева або скла, оскільки враховується лише відношення її частин одна до одної, відповідно, до якоїсь третьої величини, так само та шкала, яка пропонує гроші для визначення вартостей, не має нічого спільного з характером їхньої субстанції. У цьому своєму ідеальному значенні як масштабі й виразі для вартості товарів вони залишилися зовсім незмінними, тимчасом як у вигляді проміжних товарів, засобів для зберігання і транспортування вартості вони почасти змінили свій характер, почасти збираються змінювати його ще далі: із форми безпосередності й субстанціальності, в якій вони спершу виконували ці зобов’язання, гроші переходять в ідеальну форму, тобто, вони виконують свої дії як сама лише ідея, що пов’язується із яким-небудь представницьким символом.

Тим самим розвиток грошей, мабуть, упорядковується в глибоку тенденцію культури. Різні культурні шари можна характеризувати відповідно до того, якою мірою і в яких пунктах вони мають безпосереднє відношення до предметів своїх інтересів, і, з іншого боку, де вони послуговуються опосередкуванням символами. Наприклад, чи сповнюються релігійні потреби символічними службами і формулами або ж безпосереднім звертанням індивідуума до свого Бога; чи виявляється повага людей одне до одного в твердо встановленому схематизмі, що позначає взаємні позиції за допомогою певних церемоній, або ж у неформальній чемності, відданості й респекті; чи здійснюються купівлі, згоди, угоди через просте оголошення їхніх змістів, або ж вони тільки легалізуються і завіряються зовнішнім символом церемоніальних дій; чи звертається теоретичне пізнання безпосередньо до чуттєвої дійсності, або ж воно має до діла з її представництвом через загальні поняття і метафізичні чи мітологічні символи – все це належить до найбільш докорінних відмінностей спрямувань життя. Звісно, ці відмінності не стійкі; внутрішня історія людства радше показує безперестанне піднесення і зниження між ними [Auf- und Absteigen]; з одного боку, символізація виростає із реальностей, але водночас, як зустрічний рух, символи постійно розчиняються і редукуються до їхнього початкового субстрату. Я наведу лише один-єдиний приклад. Уже тривалий час сексуальні справи перебували під покровом унаслідок вихованості й сорому, тимчасом як слова, що їх позначали, вживалися ще повністю безцеремонно; лишень в останні століття слово було поставлено під ті самі обмеження – символ увійшов у почуттєве значення реальності. Втім у найновітніший час знову намічається роз’єднання цього зв’язку. Натуралістичний напрямок мистецтва вказав на недиференційованість і несвободу відчування, яке пов’язує зі словом, отже, з простим, використаним для мистецьких цілей символом, ті самі відчуття, що і з самою річчю; зображення непристойного ще не є непристойним зображенням, і потрібно відокремлювати відчуття реальності від символічного світу, в якому рухається будь-яке мистецтво, також натуралістичне. Мабуть, у зв’язку з цим постає загальна більша свобода освічених верств у обговоренні делікатних об’єктів; там, де припускається об’єктивний і чистий спосіб думання [Gesinnung], дозволено висловлювати всіляке раніше заборонене – відчуття сорому знову звернено винятково до речі та знову свобідніше допускає слово, як сам лише її символ. У найвужчих і найширших сферах співвідношення між реальністю і символом настільки коливається, і можна було б, либонь, уважати – наскільки мало такі загальності можуть брати на себе свій тягар доказу, – що або кожен рівень культури (і, зрештою, кожна нація, кожен осередок, кожен індивідуум) виявляє особливу пропорцію між символічним і безпосередньо реалістичним розглядом своїх інтересів; або саме ця пропорція в цілому постійна й зміні підлягають лише предмети, в яких вона представляє. Проте є змога навіть визначити дещо специфічніше, себто особливо показове проступання символіки так само властиве дуже примітивним і наївним станам культури, як і дуже високорозвиненим і складним; і, з погляду на об’єкти, верхобіжний [aufwärtsschreitende] розвиток дедалі більше звільняє нас від символів у сфері пізнання, але в практичних сферах він усе більше приневолює нас. Порівняно з тьмяною символікою мітологічних світоглядів сучасна виявляє геть не порівнянну безпосередність у схопленні об’єктів; натомість екстенсивне й інтенсивне накопичення життєвих обставин тягне за собою те, що ми набагато більше мусимо оперувати з їх узагальненнями, стисненнями і представництвами в символічній формі, ніж це було потрібно в простіших і тісніших стосунках: символіка, що на нижчих рівнях життя так часто становить кружний шлях і марнотрату сил, на вищих рівнях якраз слугує доцільності й заощадженні сил при опануванні речами. Тут, скажімо, можна згадати про техніку дипломатії, і то як у міжнародному, так і в партійно-політичному сенсі. Певним є відношення реальних владних величин, яке вирішує про результат протилежності інтересів. Але ці величини міряються одна з одною якраз уже не безпосередньо, тобто, у фізичній боротьбі, а стають представленими через самі лише уявлення. За репрезентантом будь-якої колективної влади у сконцентрованій потенційній формі стоїть реальна сила його партії, і точно мірою цієї останньої його голос дієвий і його інтерес може досягти здійснення. Він сам є немов символ цієї влади; інтелектуальні рухи між репрезентантами різних владних груп символізують той перебіг, якого набрала б реальна боротьба, і то так, що переможений настільки точно покоряється їх результату, немовби він переміг у ній. Я пригадую, наприклад, перемовини між працівниками і працедавцями задля уникнення загрози страйку. Тут кожна партія зазвичай іде на поступки лишень до того пункту, до якого, згідно з її оцінкою сил, її змушував би страйк, що дійсно вибухає. Ultima ratio[25] уникають через те, що наперед схоплюють його результати в підсумовуючих уявленнях. Якби це представництво і вимір реальних сил завжди було напевно можливе завдяки самим лише уявленням, то взагалі можна було б позбавитися будь-якої боротьби. Та утопічна пропозиція – вирішувати майбутні війни за допомогою шахової партії між полководцями – настільки абсурдна через те, що кінець партії в шахи не дає жодної підстави для того, яким же був би кінець збройної війни, і, отже, не може справді успішно унаочнювати й представляти цього останнього; натомість, скажімо, військові навчання, в яких знайшли б повного символічного вираження все військо, всі шанси, увесь розум командування, за неможливого припущення їх відновлення, звісно, могли б робити зайвою фізичну боротьбу.

Багатство моментів – сил, субстанцій і подій, – з якими має працювати розвинуте життя, підштовхує до концентрації його у всеохопних символах, з якими відтепер рахуються люди; певно, що випливає той самий результат, що мав би місце, якби оперували з усім спектром одиничностей, тож цей результат одразу мав би чинність для цих одиничностей, до яких він застосовний. Це має ставати більш можливим у тій мірі, в якій кількісні відношення речей немов усамостійнюються. Поступальна диференціація нашого уявлення спричинює до того, що питання «скільки» зазнає певного психологічного відмежування від питання «що», хоч би як дивно це виглядало з логічного погляду. Насамперед і найуспішніше це відбувається в утворенні чисел, коли зі стількох-то багатьох речей видобувається «так багато» і «стільки» й усамостійнюється у властиві поняття. Що сталішими стають поняття за своїм якісним змістом, то більший інтерес спрямовується на їхні кількісні відношення, і, зрештою, ідеалом пізнавання вважають розчинення всіх якісних визначеностей дійсності у чисто кількісні. Це виокремлення і наголошення на кількості полегшує символічне поводження з речами: справді, позаяк змістовно найбільш відмінні речі все ж можуть узгоджуватися саме в кількісних аспектах, то такого роду відношення, визначеності, рухи однієї з речей спроможні передавати чинний саме для них образ іншій речі; найпростішими прикладами є, скажімо, фішки [Rechenmarken], що переконливо унаочнюють нам числові визначення довільних об’єктів, або ж віконний термометр, який у числах градусів показує нам певний ступінь очікуваних відчуттів тепла. Це уможливлення символів завдяки психологічному виокремленню кількісного з речей, що сьогодні видається нам, звісно, дуже самозрозумілим, являє собою духовне діяння з надзвичайними наслідками. Можливість грошей також зводиться до нього, позаяк вони, незважаючи на усіляку якість вартості, в числовій формі репрезентують її чисту величину. Вельми показовий перехід від якісно визначуваного до кількісно символічного вираження подає одне повідомлення з Давньої Росії. Там хутро куниці попервах важило засобом обміну. Але впродовж розвою відносин величина і краса окремих хутряних шкурок втратила будь-який вплив на їхню обмінну спроможність, кожна шкурка важила за цілковито лише одну й однакову будь-якій іншій. Виняткове значення їх числа, яке випливає звідси, спричинило до того, що при збільшенні обороту за гроші використали просто окрайок шкурки, аж поки, врешті, у вигляді засобу обміну не почали ходити вичинені шматочки шкіри, що, ймовірно, штампувалися урядом. Тут доволі помітно, як редукція до чисто кількісної точки зору підтримує символізацію вартості, на якій тільки й базується цілком чисте здійснення грошей.

Натомість видається, немовби з самого початку лиш ідеальні гроші не задовольняють вищі господарські запити, хоча брак відношення до будь-яких безпосередніх вартостей – який залучає їх до всякого однорідного відношення – годиться для особливо далекого поширення грошей. Прикметне розповсюдження грошей каурі, що були дійсними вже 1000 років тому в значній частині Африки, раніше – у районі Індійського океану, а в доісторичні часи – у Європі, навряд чи було б можливим, якби вони не були такими чисто ідеальними. Найбільш крайні протилежності вартості грошей поєднуються на нижчих ступенях господарства; з одного боку, трапляються такі абсолютно конкретні за вартістю гроші, як гроші з великої рогатої худоби або бавовняна сировина, що на Філіппінах була в обігу у формі великих грошей, а, іншого боку, такі абсолютно ідеальні гроші, як гроші каурі, як гроші із кори тутового дерева, що їх відкрив Марко Поло у Китаї, а також екземпляри порцеляни з китайськими ієрогліфами, які правили за гроші в Сіамі[26]. Певний функціональний розвиток понад ті конкретні за вартістю різновиди грошей був започаткований там, де на засоби обміну перетворюються хоча і натуральні товари, але такі, що водночас були особливими експортними товарами: тютюн у Вірджинії, рис у Кароліні, сушена тріска в Ньюфаундленді, чай у Китаї, хутра у Массачусетсі. В експортному товарі вартість певною мірою психологічно виступила із тієї безпосередності, яка має місце при споживанні грошей як товару [Geldware] на внутрішньому ринку. Щоправда, найщасливішу середину між абстрактними різновидами грошей, що наведені вище, і споживчими грошима все ж являють собою прикраси-гроші, отже золото й срібло, бо вони не такі чудернацькі та безглузді, як перші, і не такі грубі й незвичайні, як останні. Вочевидь, вони виступають тим носієм, який водночас найлегше й найвпевненіше скеровує гроші до того, що вони стають символом; стадія цього пов’язування мусить відбутися для досягнення максимуму їхньої продуктивності, і здається, що ближчим часом гроші цілковито не зможуть вийти з неї.

Якщо вторинні символи – як їх можна назвати на відміну від наївної символістики наївних душевних станів – дедалі більше замінюють безпосередні відчутності речей та вартостей для практики, то тим самим надзвичайно збільшилося значення інтелекту для способу життя. Щойно життя вже не пробігає між чуттєвими одиничностями, а може визначатися абстракціями, середніми числами, узагальненнями, то, зокрема, в стосунках між людьми істотна перевага надаватиметься швидшому і точнішому виконанню процесів абстракції. Якщо там, де в дикі часи публічний порядок міг утворюватися лише через фізичну силу, сьогодні для цього потрібна проста поява чиновника; якщо простий підпис зовнішньо і внутрішньо безумовно зобов’язує нас; якщо поміж вельми чуйних людей обережний натяк слова або ж вираз обличчя достатній для того, щоб на тривалий час визначити їхні стосунки, які серед людей нижчого культурного рівня з’являються тільки після довгих дискусій або практичних учинків; якщо через якийсь підрахунок на папері нам можуть принести жертви, до яких нерозумного примушують лише реальним впливом відповідних чинників – то це значення символічних речей і вчинків, вочевидь, можливе тільки при дуже високому рівні інтелектуальності, тільки при наявності настільки самостійної духовної сили, що вона не потребує появи безпосередніх одиничностей.

Я виклав це з тією метою, щоб увиразнити впорядкування грошей і в цю течію культури. Принцип заощадження сил і субстанцій, що стає дедалі ефективнішим, веде до щодалі більшого поводження з представниками й символами, які не мають жодної змістовної спорідненості з тим, що вони представляють; тож цілковито те саме спрямування має і те, коли операції з вартостями виконуються на такому символі, який все більше втрачає матеріального стосунку до остаточних реальностей своєї сфери й постає суто символом. Ця форма життя припускає не лише надзвичайне збільшення психічних процесів – яких, скажімо, складних психологічних передумов вимагає лишень покриття банкнот резервом готівки! – а також їх підвищення, принципове звернення культури до інтелектуальності. Те, що життя істотно налаштоване на інтелект, а він важить за практично найбільш вартісну з-поміж наших психічних енергій – це, звичайно (як ще докладніше покажуть наступні міркування) прямує рука в руку із прониканням [Durchdringen] грошового господарства; хоч би як там було в торговельній сфері, особливо там, де йдеться про чисті грошові оборудки, інтелект, безсумнівно, володіє суверенністю. Посилення інтелектуальних, абстрагувальних здатностей характеризує той час, коли гроші дедалі більше перетворюються на чистий символ і стають байдужими до своєї власної вартості.

II

При всьому тому слід дотримуватися того погляду, що в такий спосіб визначається лише напрямок розвитку, розвитку, який розпочався з дійсною вартістю матеріалу для грошей, скоординованою з усіма іншими вартостями. Тому мають бути спростовані деякі природно посталі уявлення, які, мабуть, узгоджуються з нашими уявленнями про безвартісність [Wertlosigkeit] грошової субстанції, коли вони наголошують на відмінності грошей від усіх інших вартостей і за допомогою цього прагнуть довести, що гроші принципово не можуть бути такою ж самою вартістю, як інші вартості. Як це часто буває, тим самим у формі кристалізації й випередження було встановлено те, що може здійснюватися лише у нескінченному наближенні. Із відхилення догматичної вартості грошей ми не маємо права впадати в догму їхньої не-вартості [Nichtwert], до якої могли б спокушати такі уявлення. Здається, ніби навіть найкориснішій об’єкт, аби функціонувати як гроші, мав би відмовитися від своєї корисності. Якщо, наприклад, в Абіссінії[27] особливо обтесані шматки кам’яної солі курсують як розмінна монета, то вони є все-таки грошима лише через те, що їх не вживають як сіль. На побережжі Сомалі раніше у вигляді грошей циркулювали шматки блакитної бавовни, кожен у два лікті завбільшки; хоч би яким великим це був поступ у сенсі грошового обігу порівняно з матеріальними грошима [Zeuggeld], яких розрізають і складають як завгодно, все ж ця форма вжитку намічає якраз тенденцію до відмови від використання матеріалу як знаряддя [des Zeuges als Zeug]. Можлива користь золота й срібла для технічних і естетичних цілей не може бути реалізована доти, доки вони циркулюють у вигляді грошей; і так стоять справи з усіма різновидами грошей. Із різноманітних впливів, з якими матеріали для грошей вливаються в наші сфери цілей, вони мусять приховувати всю решту, якщо їх вплив повинен з’являтися у формі грошей. В ту мить, коли вони розвивають свою практичну, естетичну або іншу вартість, вони уникають обігу, вони вже не гроші. Всі інші вартості можна порівнювати одна з одною й вимінювати їх за мірою їх величини корисності, щоб засвоювати якраз останню; проте з цього ряду вповні виступають гроші. Адже щойно їх застосували у тому самому сенсі, що й одержаний еквівалент, вони більше не будуть грішми. Особливій придатності шляхетних металів як матеріалу для грошей, можливо, сприяло те, що з будь-якого формування для іншої мети вони надто легко можуть перетворюватися в грошову форму; а тому в кожну дану мить вони анітрохи не стоять перед альтернативою: бути або грішми, або прикрасою; інакше висловившись: функціонувати або як гроші, або як споживча вартість. Звісно, либонь саме через це гроші знову залучаються в інші категорії вартості. Адже якщо я купую один метр дров, то я оцінюю і їхню субстанцію лише за тим, що вони можуть зробити для мене як паливо, а не за якимось іншим, скажімо, крім того ще можливим використанням. Однак у дійсності справи стоять зовсім інакше. Якщо стверджують, мовляв, вартість грошей полягає у вартості їхньої субстанції, то це означає, що вона полягає в тих аспектах або силах цієї субстанції, згідно з якими або із якими вона якраз не є грошима. Безглуздя, яке, здається, тут міститься, вказує на те, що гроші не необхідно потребують підтримки субстанцій, які «самі по собі», тобто в інших відношеннях суть вартісні, а достатньо того, якщо лише здатність функціонувати у вигляді грошей переноситься на яку-небудь зазвичай незначну субстанцію. Потрібно перевірити, чи дозволяє така відмова від усіх тих функцій вартості, на яких засновують необхідну вартість грошової субстанції, по праву висновувати про можливість грошей, які, мовляв, з самого початку є гроші і більше нічого.

Тут ідеться про вкрай вагоме явище об’єкта з багатьма функціональними можливостями, з яких здійснюватися може лише одна з них, вилучаючи інші, а також ідеться про питання, як саме ця здійснена можливість модифікується в своєму значенні й своїй вартості внаслідок від ступання на задній план решти. Заради шуканого розуміння, що спрямоване на співіснування різних можливостей, мабуть, можна підкреслити те, як ця послідовність багатоманітних функцій впливає, зрештою, на ту функцію, що переживає інших. Якщо покаяний грішник повинен мати більшу вартість для звичаєвого ладу світу, ніж праведник, котрий ніколи не оступався, то звичаєвий рівень першого все ж не виводить таке поцінування з того моменту, коли він дійсно наявний – адже за припущенням етичний зміст саме цього моменту не відрізняється від стану праведника від початку; він має випроваджувати його із попередніх, інакше спрямованих у звичаєвому плані моментів, а також із того факту, що ці моменти тепер уже не існують. Або ж якщо після потужних перешкод для нашої діяльності, після зовнішньої примусовості її спрямування, знову з’являється свобода й самовизначення, то з нашою дією тепер пов’язується специфічне почуття блага і цінності, яке струмениться зовсім не з окремих змістів почуття або удачі діяльності, а винятково з того, що усунена форма залежності: точно та сама дія, долучаючись до неперервного ряду незалежних вчинків, була б позбавлена саме цієї привабливості, що струмениться з простого скінчення [Vorbeisein] тієї попередньої форми життя. Такий результат несущого для сущого виявляється дещо модифікованим і ближчим для нашого спеціального питання – при всій змістовній чужості – у тому значенні, яке має безпосереднє почуттєве життя для ліричного або музичного мистецького твору. Справді-бо, наскільки лірика й музика побудовані на силі суб’єктивних внутрішніх порухів, настільки їхній характер як мистецтва все ж вимагає подолання їх безпосередності. Грубий матеріал почуття разом із його імпульсивністю, його особистісною обмеженістю, його неврівноваженою випадковістю хоча й утворює передумову мистецького твору, але чистота останнього вимагає якоїсь дистанції до них, якоїсь звільненості від того матеріалу. Цілковитий сенс мистецтва, як для творців, так і для споживачів, полягає в тому, що воно підносить нас над безпосередністю ставлення до нас самих і до світу, а його вартість пов’язана з тим, що це ставлення ми залишили позаду себе, що воно впливає як щось, що більше не присутнє. І коли кажуть, мовляв, це є відлунням того автохтонного почуття, тієї найбільш початкової схвильованості душі – відлунням, яким живе привабливість твору мистецтва, то тим самим якраз і визнається, що його специфічне полягає не в тому, що спільне для безпосередньої й естетичної форми почуттєвого змісту, а в тому новому тоні, якого дістає остання форма тією мірою, якою вже відзвучала перша. І, нарешті, найвирішальніший і найзагальніший випадок цього типу, на якого мало зважають в силу того, що він глибоко включений у наші фундаментальні оцінки. А саме, мені видається, ніби величезне число життєвих змістів, привабливістю яких ми насолоджуємося, рівнем цієї привабливості завдячує тій обставині, що заради них ми залишаємо невичерпаними незліченні шанси інших насолод і того, що виявляє себе нам. Не лише в проходженні-повз-одне-одного людей, в їх розходженні після короткого контакту, ба в цілковитій чужості щодо незліченної кількості людей, котрим ми і котрі нам могли б дати щось найвище – не лише в цьому самому по собі полягає королівське марнотратство, розкута величність існування, а потойбіч цієї власної вартості не-насолодження від нього випромінюється якась нова, збільшена, сконцентрована привабливість на те, чим ми зараз дійсно володіємо. Те, що з незліченних можливостей життя на дійсність перетворилася саме ось ця, надає їй переможного тону, тіні непозбавленої, невикористаної повноти життя утворюють її тріумфальний супровід. Навіть те, що дають людям, свою вартість для них часто добуває з того, що залишають у себе, ба рішучо приховують від них. Дружня самовіддача, особливо комусь, хто у чомусь перебуває на нижчому рівні, втрачає для нього свою вартість, якщо вона надто значна, якщо занадто мало залишено для себе. Що більше відчуває обдарований, що ще щось мають для себе, чого йому не дають, то значливим для нього постає те, що йому взагалі не дається, якась частка себе. І так, зрештою, стоять справи у значенні наших учинків і нашої творчості для нас самих. Раптові, обов’язкові вимоги часто навчають нас тому, що ми маємо обдарування і сили для завдань, що досі були найвіддаленішими для нас, маємо енергією, що назавжди залишилася б латентною, якби її не викликала якась випадкова скрута. Це вказує на те, що в кожній людині крім сил, які вона виявляє, ще дрімає невизначена множина інших потенцій, що, зрештою, з кожної людини могло б стати багато чого іншого, ніж фактично стало. А якщо з цих багатьох можливостей життя дозволяє справджуватися лише дуже обмежене число, то воно тим більше виявляється значливішим й коштовнішим, чим виразніше ми відчуваємо, зі скількох можливостей воно являє собою вибір, скільки форм діяльності залишаються нерозвиненими і мусять передавати свою величину сили тим [багатьом можливостям], аби вони досягали розгортання. Жертвуючи так якоюсь повнотою самих по собі можливих справджень [Bewährungen], аби дійти до певного справдження, це останнє являє собою немов екстракт набагато більшого обсягу життєвих енергій і з відмови від їх розвитку видобуває певне значення і загостреність, певний тон добірності та зосередженої сили, яких воно – сягаючи понад безпосередньо сповнену тим справдженням сферу нашої сутності – перетворює на осереддя і представника всього її обсягу.