Кращий вік для смерті

Білка момент кидка розгледіла, повернулася боком, пропускаючи лезо повз себе, ствол автомата хитнувся, втрачаючи ціль…

Том за цей час устиг прослизнути повз стіл, перестрибнути через перекинутий стілець і схопити дробовик, що лежав на саморобній скрині. Він теж віртуозно вправлявся зі зброєю, але у Білки в руках були всі переваги: і позиція, і заздалегідь спущений запобіжник, так що автомат плюнув вогнем до того, як фармер устиг направити ствол в її бік.

Білка стріляла поодинокими. Куля влучила Тому в плече, розгорнула і кинула на підлогу, але він крутнувся в повітрі з якоюсь тваринною грацією і, утримуючи зброю однією рукою, потягнув за спусковий гачок.

Дробовик гаркнув, дріб ударив у стіну і вікно, виносячи тонку раму і старе каламутне скло разом із нею.

І від цього громоподібного пострілу діти закричали по-справжньому.

Книжник побачив, як по щоці Білки немов кігтем провели (одна з дробинок подряпала дівчині обличчя, і по шкірі зразу ж пішли червоні розводи). Потім побачив вираз її очей, як вона піднімає автомат, як ловить фармера на мушку, і зрозумів, що за Томом прийшов Нещадний.

– Ні! – закричав він. – Не треба!

Білка вистрілила ще раз, і куля пробила Тому горло.

Він завалився на бік, судомно хапаючи повітря пальцями, і дробовик знову випалив, але на цей раз у підлогу, зробивши у дошках ґрунтовну діру.

Фармер упав майже на ноги Книжникові, кілька разів здригнувся і затих.

Відчайдушно кричали діти. Запах молока змінився гострим запахом пороху і важким кров’яним духом. У повітрі кружляли шматочки саморобного пижа і дерев’яний пил.

– Що ти наробила? – прохрипів Тім, намагаючись дихнути на повні груди. – Ти ж його вбила! Навіщо, Білко?

Вона повернула до нього своє бліде веснянкувате обличчя, і він побачив її очі – зовсім мертві, холодні.

– Шмарклі витри!

Книжник почав підводитися, намагаючись не вступити в розлиту кров.

За вікнами пролунав незрозумілий шум. Білка ногою штовхнула стілець, що перекривав прохід, і взяла на мушку вхідні двері.

Двері відчинилися.

В Ікла реально було під двісті фунтів ваги. Він залетів у будинок, немов волохатий гарматний снаряд, змітаючи все на своєму шляху. Якби Книжник лишився один на один із таким звіром, то помер би від страху ще до того, як вольфодог стулив би щелепи на його горлі. Але він був не один, тому, коли звірюка стрибнула на них, ледь торкнувшись лапами столу, просто знову звалився на підлогу, немов це могло його врятувати.

Білка встигла вистрілити в Ікла чотири рази, а потім різко впала на спину, пропускаючи зарослу жорсткою сірою шерстю тушу над собою. Вольфодог не міг змінити напрямок свого стрибка, та дівчина, опинившись у нього під черевом, випустила чергу в груди і живіт звіра. Ікло зробив неймовірний кульбіт, намагаючись зловити кулі зубами, вдарився об підлогу, спробував звестися, але перебитий свинцем хребет перетворив його на безногого. Він іще не вмер, але життя стрімко витікало з нього через діри в шкурі.

Біля дверей майнула тінь.

– Не стріляй! – крикнула Білка. – Ево! Не чіпай автомат!

Білка була стрімкою, як атакуючий снейк, але Ева, незважаючи на вагітність, теж рухалася дуже швидко – її автомат лежав на саморобному рундуку біля входу.

Білка стрибнула на неї тоді, коли та вже дотяглася до зброї, збила з ніг…

Коротка черга вдарила в стелю, потім автомат полетів у сторону, а Білка притиснула Еву до підлоги, не даючи рухатися.

– Я не хочу тебе вбивати, – Білка важко дихала. – Зараз ми візьмемо коней – тільки двох коней – і підемо.

– Краще вбий, – прохрипіла Ева.

– Якби твій чоловік послухав мене, то був би живий. Я не хочу твоєї смерті.

– Краще вбий мене, – закричала вагітна. – Вбий мене, суко! Вбий!

Ноги її забили по підлозі, тіло вигнулося, і Білка ледь її втримала.

– Вбий! Мені все одно не вижити самій!

Книжник усе ще не міг повірити в те, що відбувається.

– Стули пельку, – виплюнула Білка їй в обличчя. – Я відпущу тебе, і ти підеш. До своїх цуценят – чуєш, як кричать? Виживеш, нікуди не дінешся. Не на тебе, так на твоє господарство знайдеться мисливець… Встала і пішла!

– Ти – недолюдок, – несподівано тихо сказала Ева, переставши чинити опір. – Ти ж недолюдок.

Вона дивилася на Білку так, немов уперше її бачила.

– Мені потрібні коні, – повторила та з кам’яним обличчям, але Тім бачив, як у мимовільному вишкірі сіпається її верхня губа, оголюючи дрібні гострі зуби. – Без них нам не вижити. Я розплачуся за товар, Ево.

– Здохни першою! – Ева посміхнулася, і ця посмішка злякала Тіма більше, ніж перестрілка або атака вольфодога. – Ти вже за все розплатилася…

Так могла би посміхатися смерть, якби смерть уміла посміхатися.

Так би міг посміхатися Нещадний.

– Хочеш здохнути? – запитала Білка. – Ну, що ж…

У руці її виявився ніж, яким вона білувала діра.

Книжник хотів крикнути, щоб вона не вбивала господиню, що цього ні в якому разі не можна робити, але слова застрягли у нього в горлі.

Ніж злетів над головою Еви і з глухим стукотом увійшов у дошки біля її вуха, начисто зрізавши частину мочки. Бризнула кров, розтікаючись по підлозі і по сорочці вдови фармера, але вона не видала жодного звуку і не відвела ненависного погляду від Білки.

Ніж знову злетів над Евою, вона заплющила очі, чекаючи смертельного удару, але Білка не сильно і дуже точно тюкнула її в скроню масивним руків’ям тесака.

Погляд Еви миттєво згас, очі закотилися за посинілі повіки, рот відкрився, і по щоці побігла цівка рожевої слини.

Книжник устав і озирнувся по боках.

Вчора вони всі разом сиділи за обіднім столом у цій затишній, хоч і злегка захаращеній кімнаті багатого фармерского будинку. Ще п’ять хвилин тому він із Білкою їв сніданок, приготований руками Еви, і навпроти них востаннє в житті смакував куховарство своєї дружини фармер Том, що недооцінив небезпеку гості.

Тепер будинок був розгромлений, господарі мертві і тільки діти продовжували плакати в своєму ліжку, в кутку.

– Неси сюди рюкзаки…

Він озирнувся. Білка стояла біля столу, перезаряджаючи автомат.

– Швидко.

Він, ледь пересуваючи ноги, попрямував до виходу.

– Ворушись! – крикнула Білка.

Тім повернувся до неї.

– Навіщо ти вбила їх?

– Бо нам потрібні коні…

– Ти вбила двох людей…

– Я врятувала двох, – сказала вона здавленим голосом. – Тебе і себе. Тому перестань нити і принеси сюди рюкзаки. У нас немає часу на розмови.

– Ти справді недолюдок…

Він не встиг договорити, як вона опинилася поруч, впритул, і стовбур її автомата боляче врізався йому в ребра.

– Запам’ятай, – видихнула Білка йому в обличчя. – Запам’ятай, ти, ганчірко! Книжковий хробаче! Якщо ти хочеш зробити те, що задумав, навчися вбивати. Навчися виживати, тому що інакше ти здохнеш не завтра! Ти здохнеш прямо зараз!

Але Тіму було не страшно. Він дивився на її бліді від люті очі, на бліду шкіру щік із розсипом веснянок, на вигорілі за літо брови. Від неї пахло потом, порохом і звіром.

– Перестань кричати, – він скривився. – Без мене ти нічого не знайдеш і здохнеш ще до перших холодів. Я твій головний ніштяк, Білко. І мене не можна ні втратити, ні поміняти, ні вбити. Я принесу рюкзаки, але цього, – він обвів рукою розгром, що їх оточував, – я тобі не пробачу.

– Неси, – сказала вона, відступаючи.

Він вийшов у двір, по якому вже бродили кури, пройшов повз корівник, повз перевернуті дійниці, повз калюжі молока, яке вбиралося в землю, повз стайню, де неспокійно топталися коні. Крики захриплих дітей краяли йому серце, він пробував закрити вуха руками, але це не допомогло.

Було досі прохолодно, але обличчя Книжника горіло, наче обпалене сонцем. Тім сам хотів кричати і плакати, але на це не було часу. Нещадний дихав йому в потилицю, і повітря було наповнене його сморідним диханням. Він виволік рюкзаки з комори і побачив, як Білка виводить зі стайні коней – старого, але ще міцного жеребця гнідої масті і рябу кобилку йому до пари.

– Сюди неси, – покликала вона. – Залиш тільки те, що поміститься в сідельні сумки. Не більше. Решта – в будинок.

– Навіщо? – він знизав плечима.

Вона проігнорувала його питання.

– Візьмеш собі дробовик Тома – він для твоїх умінь підійде. Автомат не чіпай.

Друг із її каптура дивився на Книжника блискучими намистинками-очима, але розчулення чомусь більше не викликав.

– Виїжджаємо за півгодини.

– Добре.

– Гей! – сказала вона йому в спину. – Ева жива. Я просто її приглушила. Прочухається.

Тім не обернувся.

Він не відчував ні гніву, ні радості. Він був порожній, як випите куряче яйце.

Книжник побачив, що праворуч від сходів, за огорожею з лози, ростуть квіти. Не дикі, а дбайливо висаджені, доглянуті, скомпоновані за відтінками. Справжня… клумба. Він згадав слово.

Клумба з квітами.

«Тут був щасливий будинок, – подумав він, – а потім прийшли ми. Нам були потрібні коні. І у нас є мета, яка дає нам право вбивати всіх, кого захочемо, – і поганих, і хороших».

Патрони до дробовика знайшлися в шафці біля входу, а сам дробовик довелося витягувати з-під мертвого тіла Тома. На Еву Книжник намагався не дивитися, але вона вже починала приходити в себе, стогнала і переверталася, але все ще не могла розплющити очі. Біля неї на підлозі сиділи діти.

– Усе вже сталося… – повторював про себе Тім. – Усе вже сталося…

Книжник зачинив двері і спустився у двір, до конов’язі.

Вони виїхали на стежку, коли сонце вже почало пригрівати і над травами вже на повну гули бджоли.

Для дробовика знайшлася зручна сідельна кобура, патрони пішли в сумку разом із нечисленними пожитками. Він щосили намагався здаватися спокійним.

Ферма залишилася позаду, за зачиненими воротами.

Деякий час вони їхали мовчки, пристосовуючись до кінського кроку.

Книжник совався на жорсткому сідлі, підводився в стременах.

– Готовий? – запитала Білка через деякий час.

Він кивнув, і тоді вона ударом колін пустила свою кобилу легкою риссю. Кінь Книжника потрусив за нею.

До Тауна залишалося тридцять дві милі шляху.

Роздiл п’ятий. Сiтi

Момент, коли Болота закінчуються і починаються Пустки, пропустити не можна, тому що повітря міняє смак.

Вітер, що дме зі сходу, миттєво висмоктує з нього вогкість із запахом тухлятини, терпкий, з гнилизною, запах ряски і застійної води. Повітря стає спочатку теплим, а потім майже гарячим і шорстким, напевно, через квітковий пилок, від якого нестерпно свербить у носі.

Бігун чхнув, висякався в пальці і струсив шмарклі на землю.

Перед ними простягалося море колихливих трав, низького чагарнику і самотніх дерев. А ще з цього моря стирчали недогризки стовпів і їх ланцюжок ішов до обрію.

– Ось і шосе, – сказав Облом, розглядаючи околиці в пошарпаний бінокль. – Можемо рухатися по ньому. Буде на пару миль далі, але йти зручніше.

– І безпечніше, – кивнув Свин.

– Біля Тауна тобі буде зручніше, долбоне! Особливо якщо розтяжку зачепиш! – посміхнувся Бігун. – Ну що там, Обломе?

– Нічого.

– Як ти думаєш, вона нас набагато випереджає?

– На день, – упевнено сказав Облом і теж чхнув. – Як тут живуть, Нещадний допоможи! Я ж зараз здохну від цієї сверблячки!

– Минеться! – Бігун змахнув рукою, даючи сигнал мисливцям рухатися. – Не бзди, бро! Зараз звикнемо… День – це фігня. Наздоженемо. Через Сіті їй з ходу не проскочити…

– Через Сіті вона якраз пройде. Міст, ось де ми її накриємо!

– А як ми самі пройдемо через Сіті, чуваче? – запитав Свин. – Мені востаннє там трохи дупу не відстрелили…

– Коли всіх вбити не можна, – знизав плечима Бігун, – то доведеться домовлятися…

– Якщо вони захочуть із нами домовлятися, – сказав Облом. – Ти ж знаєш, між нами любові немає.

Огорожа шосе практично згнила, а що не згнило, розтягнули ковалі, тому те, що вони вже вийшли на дорогу, відчулося лише тоді, коли Бігун намацав у трав’яному килимі шматок бетону.

Він підняв його. Бетон кришився в руці і сипався крізь пальці колючою піщаною крихтою.

– Розвідники, вперед, – наказав Бігун, і ті слухняно очолили групу.

Взагалі-то поки що можна було і не пускати їх уперед, так далеко від Сіті дорогу ніколи не мінували, але заходи не завадять. Тим більше, що почалося все не дуже вдало.

Бігун згадав смак гару вчорашнього похоронного багаття і скривився. Він ненавидів усі ці церемонії, виття шаманів і те, що в такі хвилини думав про власне багаття.

Про власну смерть. І думав останнім часом усе частіше і частіше.

Облом крокував праворуч від нього, Свин – зліва, ті, хто йшли позаду, закривали вождям спину півколом.

– Де ти бачив ракети? – запитав Облом.

Бігун тицьнув пальцем праворуч:

– Ось там.

– Це фармер? – поцікавився Свин.

– А хто ще? – кивнув Бігун. – Тривога. На одній із ферм щось трапилося. Не дай нам Нещадний натрапити на їх загін…

– Срати я на них хотів, – реготав Свин і поплескав по автомату, який лежав на круглому животі. – Теж мені вояки! Вівце…би! Нехай тільки сунуться!

Він хлюпнув носом і скривився, немов сьорбнув кислої браги.

– Ось, бл…дь, бро, чим це так смердить? Я через соплі чую – тухлятиною несе!

– Гей! – неголосно сказав Облом. – Бігуне, дивись! Свине! Голову поверни!

Загін зупинився.

Ліворуч від них над стежкою піднімалися залишки залізної конструкції, так і не зіржавілої на пил за всі ці роки. На самому верху ґратчастої ферми висіли три тіла. Вірніше, тіла в цих мішках вже ледь угадувалися, бо підвісили їх мінімум пару тижнів назад, а то і більше. Але недостатньо давно, щоб плоть згнила остаточно і ті впали на землю.

Зі своєї вечері знехотя знялися дві великі ворони і зграя дрібних пташок, схожих на синиць.

– Опа-жопа! – сказав Свин і чмокнув пухкими губами. – Пацани із Сіті висять! Точно кажу!

– Або з Тауна, – заперечив Облом.

– Нє, Таун – це фігня! – похитав головою Свин. – Дивись. Бачиш клапоть шкіри на плечі у того, що нижче висить? Зелене тату! У пацанів із Тауна зеленим зашкваритися можна! Тільки синій або червоний! Або – разом!

Коли справа стосувалася спостережливості і розплутування слідів, Свин зовсім не виглядав дурнем. Бігун не переставав дивуватися тому, наскільки товстун швидко метикує в таких ситуаціях.

– Ось це, Свине, фармери, – пояснив Облом. – Їх робота. А чели із Сіті вважали себе крутими. Січеш?

– Лохи, – презирливо пирхнув Свин і сплюнув під ноги.

– Точно, лохи, – хмикнув Бігун. – Ти, Свине, крутіший, нема питань… Просто ти з фармерами не воював, і не треба нам із ними воювати. Де ми, а де фармери? З ними краще торгувати…

– Як ти думаєш, – звернувся він до Облома. – Це межа?

– Ні-і, це точно не межа. До кордону миль двадцять тупати.

– То якого вони тут їх повісили?

– Де зловили, там і повісили. Слухай, давай-но звідси швидше… Якщо у них тут шо сталося…

Загін прискорив крок, ідучи від повішених челів.

– Може, – сказав Облом через деякий час, – це вона?

– Що вона? – перепитав Бігун.

Такий швидкий ритм руху подобався йому куди більше розміреного похідного кроку. Він рівно дихав, натреновані ноги легко несли його над старим шосе. А ось Свин явно не любив такого рівного бігу і з незадоволеною фізіономією витирав із чола рясний піт.

Облом легко тримав темп, але Бігун знав, що це ненадовго – занадто великим челом був Облом, занадто важким. Значить, через півмилі треба буде перейти на крок, щоб усі відпочили, а потім знову милю бігом.

– Може, це вона щось зробила фармерам? – припустив Облом. – Ти ж знаєш, вона відморожена. І за часом підходить. Ракети ми бачили вранці, а вона випереджає нас точно на день шляху!

– Ну, тоді проблеми з фармерами будуть не у неї, – сказав Бігун похмуро. – А у нас. Вона з нашого племені…

– Що ти гониш! – видихнув Свин. – Вона давно не наша!

– Вона з нашого племені, – повторив Бігун, не збиваючись із кроку. – І якщо у неї проблеми з фармерами, то нам потрібно терміново забратися з їхньої землі!

Дорога повернула, викручуючись широкою дугою через два пологі пагорби, і загін минув дорожній стовпчик із проржавілою і облізлою табличкою. На ній можна було розрізнити цифри 32.

* * *

– Десь тут межа, – повідомила Білка, озираючись на всі боки.

Книжник мовчав.

Він практично не мовив жодного слова відтоді, як вони рушили в путь. Їхав мовчки, пристосовуючись до ритму кінного кроку, і навіть примудрився подрімати в сідлі, дивом не впавши.

Незважаючи на те, що вечори вже радували прохолодою, удень сонце світило зовсім по-літньому. Білка від спеки не страждала, вона навіть любила її, але через неї над безкраїм морем зелені, яке заливало Пустки від обрію і до обрію, літали тисячі комах, і коням довелося несолодко. Подекуди на боках і в паху тварин від укусів численних хорсфлаїв з’явилися криваві патьоки. Коні нервували, відмахувалися хвостами, але комахи жалили і жалили, іноді попутно намагаючись спробувати і людську плоть. Рятував одяг: від обличчя хорсфлаїв Білці доводилося ганяти вручну. А ось Книжника кусючі комахи майже не чіпали, навколо вилися, але чомусь не гризли.

Звичайно, набагато безпечніше було б їхати тільки по старій дорозі, але зруйнований гайвей петляв, наслідуючи рельєф, і тоді Білка зрізала шлях, пускаючи коней просто через пологі височини.

Кілька разів на шляху траплялися жовті лисини мертвої трави, і тоді Білка направляла свою кобилку в обхід.

Це були погані місця, де недавно випав смертоносний дощ. Такі дощі приносив іноді південний вітер, нехай забере його Нещадний, і добре, що цей вітер дув нечасто. Від падаючої з неба смерті ставали жовтими й опадали дерева, а з челів, які потрапили під таку зливу, злазила шкіра.

Зате біля таких лисин комах було менше, ніж усюди, і можна було зітхнути з полегшенням, без ризику проковтнути якогось літаючого жучка.

Вдень вони зробили короткий привал у невеликому гайку, який Білка пам’ятала з минулих своїх набігів. Тут із землі сочилася вода, збираючись між перекрученим корінням старого низькорослого деревця. Вода чиста і прохолодна – можна було і попити самим, і набрати фляги, і напоїти коней.

Їли мовчки.

Приготовані Евою в дорогу харчі були смачні, хоча викликали не найкращі спогади.

Коні досить сильно постраждали від комах, але дали дівчині оглянути болючі місця.

– Вони підуть за нами, – сказала Білка Тіму неголосно, змащуючи укуси лікувальної маззю. – Ти бачив сигнальні ракети?

Книжник не відповів.

– Ну, як хочеш… Доведеться їхати швидше, так що не спи в сідлі. До вечора ми повинні перетнути кордон. Навіть якщо вони організовують погоню, то на землі Сіті навряд чи підуть.

Книжник мовчки поліз у сідло.

– Ти так і мовчатимеш?

– Я не хочу з тобою розмовляти.

– Ти дурень? – запитала Білка, дивлячись на нього знизу вгору. – Ти розумієш, що без коней ми б не пройшли і третини цієї відстані? Тобі не терпиться здохнути?

Книжник поплескав коня по шиї і, примружившись, подивився в небо.

– Поїхали, Білко. Нема про що сперечатися.

Дівчина залетіла в сідло одним стрибком, не торкнувшись стремен.

– Може, правильно тебе називав Облом? – процідила вона крізь зуби. – Може, ти дійсно Хробак? Цей світ так улаштований, Книжнику. Якщо не вб’єш ти – уб’ють тебе. Якщо ти не вмієш убивати – станеш рабом того, хто вміє. Рабом, Книжнику! Бачиш, якому новому слову ти мене навчив! Ти давно вже чел, а не тін – повинен знати: мирних Нещадний прибирає першими!

– Я знаю. Але це нічого не змінює.

– Тоді ти дурень, тому що це змінює все. Здохни першим, Книжнику.

Він усміхнувся.

– Як пощастить…

Білка вдарила коня п’ятами, і той знехотя пішов неквапливою риссю. Книжник рушив за нею, намагаючись не відставати.

І ось тепер вони стояли у зруйнованій часом автозаправній станції на узбіччі гайвею, і Білка, поклавши лікті на капот проржавілого до дірок автомобіля, розглядала в бінокль контури будинків, які почали виникати десь на обрії.

Здалеку вони здавалися цілими, але Книжник знав, що це не так. Місто було зруйноване, не цілковито, але досить сильно. І зробили це рослини, дощі, вітер, температура і час.

Будинки руйнувалися, засипаючи уламками вулиці, і по камінню зі швидкістю пожежі повз усюдисущий плющ. Дерева росли на карнизах і дахах, їхнє коріння рвало бетон на частини. Знелюднене місто перетворювалося на ліс, у кам’яні джунглі, у дивне місце, де хмарочоси впиралися в небо, завиті зеленню від фундаменту і до даху, і дикий виноград заповзав під покручені рами зеленими вусами, руйнуючи камінь і бетон, відкриваючи дорогу вітрам і волозі.

Сіті і Таун були кінцем життєвого простору Паркового племені, і що знаходиться далі, Книжник точно не знав. За межами міста простягався світ, про який він тільки читав, дороги, які він бачив тільки в своєму дорогоцінному атласі, та річки, відзначені блакитними лініями на старих картах.

Але для того, щоб потрапити туди, потрібно було вибратися з Сіті, перейти міст, що веде в Таун, перетнути Таун так, щоб дістатися до його південних околиць…

А ось потім…

Потім мало розпочатися найцікавіше.

Він квапливо дістав із заплічного рюкзачка атлас і сів на траву.

Хотів він або не хотів, а без спілкування з Білкою далі було не обійтися. Якою б вона не була – вона союзник. Тільки ось тепер при її наближенні у нього в животі утворювалася липка холодна грудка. І Книжник не був впевнений, що це страх.

– Подивися, – покликав Тім, і дівчина підійшла, ведучи коня за повід.

– Ми зараз тут, – сказав Книжник, показуючи пальцем місце, де на карті гайвей, підійшовши впритул до Сіті, дотикався до белтвею – кільцевої дороги, що колись охоплювала і Сіті, і Таун. – Ось заправна станція…

Він підборіддям показав на руїни заправки, біля якої вони розташувалися.

– Ось там була електростанція – це залишки труби.

– Раніше мостів було три.

– Я знаю, – кивнула Білка. – Бачила руїни.

– Давно була в Сіті?

Вона швидко глянула на нього.

– Не дуже. Цією весною.

– Міст, який в центрі? Що з ним?

– Тоді стояв цілісінький. Ти біля річки ніколи не був?

– Ні. Нас того разу виявили ще на околицях, ледве ноги винесли.

– Тоді слухай… Річку тут убрід не перейдеш – глибоко і широко. Течія швидка. Після дощів пре так, що аж страшно поруч стояти. Біля повалених мостів охорони немає, та вона там і не потрібна. Зате в центрі міст бережуть як зіницю ока. З боку Тауна його тримають під прицілом снайпери. Чи не весь час. По жителях Сіті вони не стріляють, якщо ті не намагаються зайти за середину моста. Але якщо заступити за межу – б’ють влучно. З боку Сіті міст забарикадований. Думаю, що не замінований – на їх місці я б із мінами там не бавилась, надто вже дуже все старе… але вони можуть…

– Завданнячко, – задумливо мовив Книжник. – Але ж нам потрібно сюди…

Він постукав пальцем по карті.

– На південь?

– Ну, так… І я поки не уявляю, як це зробити. Ти побувала в Тауні?

– Цієї зими. Перейшла по льоду… І теж ледве ноги винесла.

– Ну, ми з тобою холодів не дочекаємося… Які думки?

– Ніяких, – чесно зізналася Білка. – Дорога одна – через міст. А там – снайпери з того боку, снайпери з цього… А в тебе які?

– Нам на південь, – сказав Книжник. – І річка тече з півночі на південь.

– Ну? – перепитала Білка.

– Це поки все.

– Чому все?

– Тому що для цього плану потрібен човен або пліт.

– Їх у нас немає.

– Тоді стати птахом і перелетіти на іншу сторону повітрям.

– І як ти збираєшся стати птахом?

Книжник розвів руками.

– Не знаю.

– Ну що ж… – констатувала Білка. – Хороший у нас план. Слушний.

– Іншого немає.

Книжник запакував атлас у рюкзак і встав.

– Я розумію, що це звучить безглуздо, але доведеться діяти за обставинами. Як ти думаєш, ми зможемо знайти союзників у Сіті?

Білка мимоволі фиркнула.

– Зрозумів, – кивнув Тім. – Давай-но зайдемо в Сіті так, щоб за течією бути вище моста.

– Добре, – сказала Білка, застрибуючи в сідло. – Тепер ти тримаєшся за мною і виконуєш будь-які команди. «Будь-які» – означає будь-які. Інакше нарікай на себе. Не хочу тебе лякати, але чели з Сіті – малоприємні типи.

Тім теж видерся на коня і підібрав поводи.

– Зате ми з тобою приємні, – буркнув він. – Приємніше вже нікуди!

– Ближче поки не під’їжджаємо, – скомандувала Білка з похмурим обличчям. Обходимо Сіті з півночі на відстані. Щойно стемніє, підемо всередину.

* * *

Спочатку по них ударив кулемет, а вже потім Бігун побачив вершників. Стріляли над головами, але щойно кулі засвистіли навколо, загін заліг у високій траві. Можна було повзти, але від коней далеко не відповзеш, тому Бігун демонстративно встав на повний зріст, а слідом за ним підвелися Облом, Свин, а потім й інші мисливці.