Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories

Ми подзвонили, і на вимогу Холмса покоївка показала нам черевики, в яких був її господар, коли його вбили, і взуття сина, яке він одягав того дня. Холмс ретельно обміряв усе взуття в семи або восьми місцях, потім попросив відвести нас у двір, звідки ми пішли звивистою стежкою, що веде до Боскомського ставка.

Шерлока Холмса наче підміняли, коли він ішов гарячим слідом. Люди, котрі знають безпристрасного мислителя з Бейкер-стрит, нізащо не впізнали б його в цю мить. Його обличчя то хмарилося, то вкривалося рум’янцем, брови витягувалися в дві жорсткі чорні лінії, а з-під них сталевим блиском сяяли очі. Голова детектива опускалася, плечі сутулилися, губи щільно стискалися, на мускулистій шиї роздувалися вени. Його ніздрі розширювалися, як у мисливця, захопленого азартом переслідування. Шерлок настільки був поглинутий завданням, що на запитання, задані йому, або зовсім нічого не відповідав, або нетерпляче бурчав у відповідь.

Безмовно й шпарко детектив просувався стежкою, що вела через ліс і луки до Боскомського ставка. Це глуха, багниста місцина, як і вся долина. На стежці біля неї, де росте низька трава, виднілося чимало слідів. Холмс то поспішав, то зупинявся, один раз швидко розвернувся й зробив кілька кроків назад у луки. Лестрейд і я йшли позаду, детектив – із байдужим і зневажливим виглядом, тоді як я дуже пильно стежив за своїм приятелем, адже був переконаний, що кожна його дія веде до щасливої розв’язки справи.

Боскомський ставок – невелика водойма шириною десь п’ятдесят ярдів, вона оточена чагарниками очерету й лежить на межі ферми Гезерлі та мисливським угіддям містера Тернера. Над лісом, що підступає до дальнього берега, виднілися червоні гострі башточки, що височіють над житлом заможного землевласника.

З боку Гезерлі ліс дуже густий; лише вузька смужка вологої трави кроків у двадцять завширшки відокремлює останні дерева від очерету, що оточило озеро. Лестрейд точно вказав місце, де знайшли тіло; земля й справді була така волога, що я міг ясно побачити, де впав убитий. Що ж стосується Холмса, то з його енергійного обличчя та напруженого погляду я розумів, що він достатньо розгледів на затоптаній траві. Детектив метушився, як гончак, що натрапив на слід, а потім звернувся до нашого супутника.

– Що ви тут робили? – спитав він.

– Я прочесав граблями всю галявину. Шукав якусь зброю або інші докази. Але як вам удалося…

– Ну, годі, мені бракує часу! Ви вивертаєте ліву ногу, і її сліди видно повсюдно. Вас міг би вистежити навіть кріт. А тут, в очереті, сліди зникають. О, як було б усе просто, якби я прийшов сюди до того, як це стадо бугаїв усе тут витоптало! Тут стояли ті, які прийшли з хижі, вони затоптали всі сліди навколо вбитого на шість або й сім футів.

Детектив витягнув лупу, ліг на непромокальний плащ, аби було краще видно, і розмовляв більше сам із собою, ніж із нами:

– Ось сліди молодого Мак-Карті. Він проходив тут двічі й один раз біг так швидко, що сліди підборів майже не видно, а інша частина підошви відбилася чітко. Це підтверджує його свідчення. Він побіг, коли побачив батька, що лежав на землі. Далі, тут сліди ніг батька, коли він ходив туди й сюди. А це що таке? Слід від прикладу рушниці, на яку спирався син, коли стояв і слухав батька. А це? Ха-ха, що ж це таке? Хтось підкрадався навшпиньки! До того ж це квадратні, зовсім незвичайні черевики. Він прийшов, пішов і знову повернувся – цього разу, звісно, за своїм плащем. Але звідки він прийшов?

Холмс бігав навколо, іноді втрачаючи слід, часом знову наштовхуючись на нього, поки ми не опинилися біля самого лісу у тіні дуже високої старої берези. Шерлок знайшов його сліди за цим деревом і знову ліг на живіт. Пролунав радісний вигук. Холмс довго залишався нерухомим, перевертав опале листя і сухий хмиз, зібрав у конверт щось схоже на пил і оглянув крізь лупу землю, а також, скільки міг дістати, і кору дерева. Камінь із нерівними краями лежав серед моху. Детектив підняв і оглянув його. Потім пішов стежкою до самої дороги, де сліди губилися.

– Цей камінь дуже цікавий, – зауважив він, повертаючись до своєї звичної інтонації. – Сірий будинок праворуч, мабуть, хижа сторожа. Я зайду до Морана, щоб сказати йому кілька слів і написати коротеньку записку. Після цього ми ще встигнемо дістатися до готелю, до другого сніданку. Ви йдіть до карети, а я вас наздожену.

Приблизно за десять хвилин ми вже їхали до Росса. У руках Холмс усе ще тримав камінь, який знайшов у лісі.

– Це вас може зацікавити, Лестрейде, – мовив він, простягаючи колезі камінь. – Ось знаряддя вбивства.

– Не бачу на ньому жодних слідів.

– Їх і немає.

– Тоді як же ви про це дізналися?

– Під ним росла трава. Він пролежав там усього кілька днів. Ніде навколо не було видно місця, звідки його взяли. Це має прямий стосунок до вбивства. Слідів будь-якої іншої зброї там немає.

– А вбивця?

– Високий чоловік, шульга, кульгає на праву ногу, носить мисливські чоботи на товстій підошві та сірий плащ, курить індійські сигари з мундштуком, у кишені має тупий складаний ніж. Є ще кілька прикмет, але й цього досить, щоб допомогти нам у наших пошуках.

Лестрейд засміявся.

– На жаль, я досі залишаюся скептиком, – сказав він. – Ваші теорії дуже гарні, але ми повинні мати справу з твердолобими британськими присяжними.

– Ну, це ми ще побачимо, – спокійно відповів Холмс. – У вас одні методи, у мене інші… До речі, я, можливо, сьогодні з вечірнім потягом повернуся до Лондона.

– Вважаєте вашу справу незакінченою?

– Ні, закінченою.

– А як же таємниця?

– Розгадана.

– Хто ж злочинець?

– Джентльмен, котрого я вам описав.

– Але хто ж він такий?

– Це можна дуже легко дізнатися. Тут не так уже й багато жителів.

Лестрейд розвів руками.

– Я людина дії, – сказав він, – і не можу займатися пошуками джентльмена, про котрого відомо лише, що він кульгавий шульга. Я став би посміховиськом усього Скотленд-Ярду.

– Що ж, – Холмс залишався спокійним. – Я дав вам усі можливості розгадати цю таємницю. Я нічого від вас не приховав, і ви самі могли б розкрити цей таємничий злочин. Ось ми й приїхали. Бувайте. Перед від’їздом я вам напишу.

Залишивши Лестрейда біля його дверей, ми подалися до свого готелю, де на нас уже чекав сніданок.

Холмс мовчав, поринувши у власні думки. Його обличчя було похмуре, як у людини, котра потрапила в скрутне становище.

– Ось послухайте, Ватсоне, – сказав він, коли прибрали зі столу. – Сідайте в це крісло, і я викладу вам ту дещицю, яку дізнався. Не знаю, що мені робити. Я б хотів отримати від вас пораду. Куріть, а я відразу почну.

– Будь ласка.

– Ну ось, при вивченні цієї справи в оповідці молодого Мак-Карті нас вразили два пункти, хоча мене вони налаштували на його користь, а вас збурили проти нього. По-перше, те, що батько закричав «Коу!» до того, як побачив свого сина. По-друге, що вмираючий згадав лише про пацюка. Розумієте, він пробурмотів кілька слів, але син розчув лише одне. Наше розслідування мало початися з цих двох пунктів. Припустімо, що все, сказане юнаком, цілковита правда.

– А що таке «Коу»?

– Мабуть, він кликав не свого сина. Бо думав, що син у Бристолі. Той зовсім випадково почув цей заклик. Цим вигуком «Коу!» чоловік кликав того, хто призначив йому побачення. Але «Коу» – австралійське слово, ним спілкуються лише австралійці. Це вагомий доказ того, що людина, котру Мак-Карті сподівався зустріти біля Боскомського ставка, бувала в Австралії.

– Ну, а щур?

Шерлок Холмс дістав із кишені складений аркуш паперу й розправив його на столі.

– Це мапа штату Вікторія, – сказав він. – Я телеграфував минулої ночі до Бристоля, щоб мені її прислали. – Детектив затулив долонею одну ділянку мапи. – Прочитайте, – попросив він.

– Арет[3], – прочитав я.

– А зараз? – він підняв руку.

– Балларет.

– Саме так. Це і є слово, яке промовив умираючий, але син розчув лише останні два склади. Він намагався назвати ім’я вбивці. Отже, Балларет.

– Це приголомшливо! – вигукнув я.

– Це поза всілякими сумнівами. А тепер, як бачите, коло звужується. Наявність у злочинця сірої одежі було третім пунктом. Зникає повна невідомість, і з’являється певний австралієць із Балларета в сірому плащі.

– Овва!

– До того ж він місцевий житель, бо біля виру, крім ферми та садиби, нічого немає, і сторонній навряд чи зайде аж туди.

– Природно.

– Потім наша сьогоднішня експедиція. Досліджуючи ґрунт, я виявив незначні докази, про які й розповів цьому тупому Лестрейду. Це стосувалося встановлення особи злочинця.

– Але як ви їх виявили?

– Ви знаєте мій метод. Він базується на зіставленні всіх незначних доказів.

– Його зріст ви, звісно, могли визначити за довжиною кроку. Про те, яке в нього взуття, допомогли здогадатися сліди.

– Авжеж, це було незвичайне взуття.

– А те, що він кульгавий?

– Сліди його правої ноги не такі виразні, як сліди лівої. На праву ногу припадає менше ваги. Чому? Бо він накульгував, він кривий.

– А те, що він шульга?

– Ви самі були вражені характером ушкоджень, описаних хірургом. Удар був раптово завданий ззаду, але з лівого боку. Хто ж це міг зробити, якщо не шульга? Під час розмови батька з сином він стояв за деревом. Навіть курив там. Я знайшов попіл і завдяки моєму знанню різних сортів тютюну встановив, що він курив індійську сигару. Я, як ви знаєте, трохи займався цим питанням і навіть написав невелику монографію про попіл ста сорока різних сортів люлькового, сигарного та цигаркового тютюну. Виявивши попіл сигари, я оглянув усе навколо і знайшов місце, куди він її кинув. Це була індійська сигара, виготовлена в Роттердамі.

– А мундштук?

– Я побачив, що він не брав її в рот. Отже, смалить через мундштук. Кінчик був обрізаний, а не відкушений, але зріз був нерівний, тому я вирішив, що його ніж тупий.

– Холмсе, – витріщився я, – ви обплутали злочинця сітями, з яких він не зможе виборсатися, і ви врятували життя ні в чому не винному юнакові, просто зняли зашморг із його шиї. Тепер бачу, де сходяться всі ваші докази. Ім’я вбивці…

– Містер Джон Тернер, – доповів готельний службовець, відчиняючи двері в нашу вітальню та впускаючи відвідувача.

У гостя була дивна, зовсім незвичайна постава. Уповільнена, кульгава хода й опущені плечі робили його немічним, тоді як його жорстке, різко окреслене грубе обличчя й величезні кінцівки свідчили про те, що він наділений незвичайною фізичною силою. Його сплутана борода, сивіюче волосся і скуйовджені, навислі над очима брови надавали йому гордого та вельможного вигляду. Але його обличчя було попелясто-сірим, а губи й ніздрі мали синюватий відтінок. Я з першого ж погляду зрозумів, що він страждає якоюсь невиліковною, хронічною недугою.

– Сідайте, будь ласка, на диван, – м’яко запропонував Холмс. – Отримали мою записку?

– Атож, її приніс сторож. Ви пишете, що хочете бачити мене, щоб уникнути скандалу.

– Гадаю, буде багато розмов, якщо я виступлю в суді.

– Навіщо ж я вам здався?

Тернер зиркнув на мого приятеля. У його втомлених очах було стільки відчаю, ніби він уже отримав відповідь на своє запитання.

– Авжеж, – промовив Холмс, відповідаючи більше на його погляд, ніж на слова. – Це правда. Я знаю все про Мак-Карті.

Старигань затулив своє обличчя руками.

– Рятуй мене, Господи! – вигукнув він. – Але я б не допустив загибелі юнака! Присягаюся, я б відкрив усю правду, якби справа дійшла до виїзної сесії суду присяжних…

– Радий це чути, – суворо сказав Холмс.

– Я б уже давно все розкрив, якби не моя люба дівчинка. Це б розбило її серце, вона б не пережила мого арешту.

– Можна справу й не доводити до арешту, – натякнув Холмс.

– Невже?

– Я неофіційна особа. Позаяк мене запросила ваша донька, то я дію в її інтересах. Ви ж самі розумієте, що молодий Мак-Карті має бути звільнений.

– Я скоро помру, – зітхнув старий Тернер. – Я вже багато років страждаю на діабет. Мій лікар сумнівається, чи протягну я ще хоча б місяць. Все ж мені буде легше померти під своїм власним дахом, ніж у в’язниці.

Холмс піднявся, підійшов до письмового столу, взяв перо і папір.

– Розповідайте все, як було, – запропонував він, – а я коротко запишу. Ви це підпишете, а Ватсон засвідчить. Я оприлюдню ваше зізнання лише в разі крайньої необхідності, якщо доведеться рятувати Мак-Карті. В іншому разі обіцяю вам не вдаватися до цього заходу.

– Гаразд, – зрадів старигань. – Швидше за все я переселюся в кращий світ ще до виїзної сесії суду, тому мене це мало хвилює. Я хотів би лише вберегти Еліс від такого удару. А тепер усе вам розповім… Тягнув із цим довго, але розповісти можу дуже швидко… Ви не знали покійного Мак-Карті. Це був справжній виродок, запевняю вас. Боронь вас, Боже, потрапити в залежність до такої людини! А я був у його лещатах останні двадцять років, він цілком отруїв мені життя.

Спочатку розповім, як я опинився у його владі. Це сталося на початку шістдесятих років на золотих копальнях. Я тоді був зовсім недосвідченим, безрозсудним і гарячим, готовим до будь-чого. Я потрапив у лиху компанію, почав пиячити. На моїй ділянці не виявилося навіть крихти золота – я став волоцюгою й перетворився, як у вас кажуть, на лицаря з великої дороги. Нас було шестеро, ми вели дике, розгульне життя, час від часу навідувалися на станцію, зупиняли фургони на дорогах до копальні. Мене називали Балларетським Чорним Джеком. Моїх хлопців досі пам’ятають у колоніях як банду з Балларета.

Якось із Балларета до Мельбурна під охороною відправили партію золота. Ми влаштували засідку. Вантаж охороняли шестеро конвоїрів, нас також було шестеро. Відбулася гаряча сутичка. Першим залпом ми вклали чотирьох. Але коли взяли здобич, нас залишилося лише троє. Я приставив дуло пістолета до голови кучера – це й був Мак-Карті. Господи, краще б я убив його тоді! Але я пошкодував його, хоча й помітив, що він лупає на мене своїми маленькими злими очиськами, ніби хоче запам’ятати риси мого обличчя. Ми забрали золото, стали багатими людьми й поїхали до Англії, ніхто нас ні в чому не запідозрив. Тут я назавжди розійшовся зі своїми колишніми приятелями і почав спокійне, забезпечене життя.

Я купив цей маєток, який саме продавався, і намагався принести хоча б невелику користь своїми грішми, щоб якось спокутувати своє минуле. До того ж я одружився, і хоча моя дружина померла молодою, вона залишила мені милу маленьку Еліс. Навіть коли та була зовсім крихіткою, її рученята утримували мене на праведному шляху, як ніщо на світі. Тож я назавжди попрощався з минулим. Усе було чудово, поки я не втрапив до лап Мак-Карті…

Якось поїхав до міста в фінансових справах і на Ріджент-стрит зустрів Мак-Карті. На ньому не було ні пристойного плаща, ні взуття.

«Ось ми й зустрілися, Джеку, – сказав він, торкаючись моєї руки. – Тепер уже ми з вами більше не розлучимося. Я не сам: маю сина, і ви мусите про нас подбати. Інакше ж знайте: Англія – прекрасна країна, де шанують закони. Крім цього, полісмени є скрізь».

Ось так він і оселився зі своїм сином на заході, і я не міг їх позбутися; вони безкоштовно живуть на моїй землі. Не мав я ні спокою, ні спочинку, ні забуття. Куди б не йшов, натрапляв на його хитру усміхнену пику. Коли Еліс підросла, стало ще гірше, адже він зауважив, що для мене страшніше за будь-яку поліцію, якщо про моє минуле дізнається донька. Що б йому не забаглося, він усе отримував на першу ж вимогу, чи то земля, будинок або гроші, поки не зажадав неможливого. Він прагнув Еліс. Бачте, його син підріс, моя донька – також, і оскільки про мою недугу знали всі, йому здалося, що це чудовий шанс для його сина заволодіти всім моїм майном. Але цього разу я вже був жорсткий. Я ніяк не міг допустити, що його проклятий рід поєднається з моїм.

Не можу сказати, щоб мені не подобався його син, але в жилах юнака текла кров його батька, цього було досить. Я все ж наполіг на своєму. Мак-Карті, втративши самоконтроль, погрожував.

Ми мали зустрітися біля ставка на півдорозі між нашими будинками, щоб обговорити це все. Коли я прийшов на домовлене місце, то побачив, що він про щось сперечається зі своїм сином. Я закурив і чекав за деревом, поки він залишиться сам. Але в міру того, як я вслухався в його слова, у мені закипали гіркота і злість, я не міг більше цього витримати. Він примушував сина одружитися з моєю донькою, нітрохи не переймаючись тим, як вона поставиться до цього, ніби йшлося про вуличну дівулю.

Я мало не збожеволів, коли подумав: «Все, що мені дороге, може опинитися у владі такої людини. Чи не краще буде розбити ці кайдани? Я вже близький до смерті й доведений до відчаю чоловік». Хоча розум мій ясний і сили не покинули мене, я збагнув, що моє життя скінчилося. Але моє ім’я та моя донька! Я врятую й те, й інше, якщо змушу Мак-Карті тримати язика на припоні… Я його прикінчив, містере Холмс… Я убив би його знову. Я великий грішник, але хіба життя, повне страждань, не спокутує провини? Я все терпів, але думка, що моя донька потрапить у ту саму пастку, була нестерпна. Я вбив його без докорів сумління, ніби це була огидна отруйна тварюка. На крики прибіг його син, але я встиг сховатися в лісі, хоча мені й довелося повернутися за плащем, який я впустив… Це вся правда, джентльмени, усе склалося саме так.

– Що ж, не мені вас судити, – промовив Холмс, коли старигань підписав свої свідчення. – Гадаю, нам не доведеться подавати їх до суду.

– Я вам повністю довіряю, сер! Але що ви хочете зробити?

– Беручи до уваги стан вашого здоров’я – нічого. Ви самі знаєте, що скоро постанете перед судом, який вищий за земний. Я збережу ваше зізнання, мені доведеться скористатися ним, якщо Мак-Карті засудять. Якщо ж його виправдають, жоден смертний, будете ви живі чи мертві, не дізнається про вашу таємницю, усе це залишиться між нами.

– Тоді прощавайте, – урочисто мовив гість. – Коли настане ваш смертний час, вам буде легше згадувати, який спокій ви принесли моїй душі.

Хитаючись і тремтячи всім своїм величезним тілом, він повільно вийшов із кімнати, накульгуючи на праву ногу.

– Бідні ми, бідні! – після довгої паузи видихнув Холмс. – Чому доля грає такими жалюгідними, безпорадними створіннями, як ми?

Виїзна сесія суду присяжних виправдала Джеймса Мак- Карті під тиском численних доказів, представлених Холмсом. Старий Тернер прожив сім місяців після нашого побачення, нині його вже немає серед живих. Є всі підстави вважати, що Джеймс і Еліс можуть спокійно жити в щасливому шлюбі, не думаючи більше про чорні хмари, які затьмарювали їхнє минуле.

Пригода зі строкатою стрічкою

Переглядаючи свої нотатки про пригоди Шерлока Холмса, а таких записів, які я вів упродовж останніх восьми років, у мене більше сімдесяти, знаходжу там чимало трагічних випадків, серед них є кумедні, химерні, але немає жодного пересічного: працюючи з любові до свого мистецтва, а не заради грошей, Холмс ніколи не брався за розслідування пересічних, буденних справ, його завжди вабили лише такі випадки, в яких є щось надзвичайне, інколи навіть фантастичне.

Особливо химерним видається мені справа добре відомої в Сарреї родини Ройлоттів із Сток-Морену. Ми з Холмсом як два парубки жили тоді поряд на Бейкер-стрит. Імовірно, я б і раніше опублікував цю історію, але дав слово честі тримати цю справу в таємниці та звільнився від нього лише місяць тому, після передчасної смерті тієї жінки, якій його дав. Мабуть, буде корисно викласти цю справу правдиво, бо поголос приписував смерть доктора Ґрімсбі Ройлотта ще жахливішим обставинам, ніж ті, які сталися насправді.

Прокинувшись одного квітневого ранку 1883 року, я побачив, що біля мого ліжка стоїть Шерлок Холмс, одягнений не по-домашньому. Зазвичай він підіймався з ліжка пізно, але тепер годинник на каміні показував лише чверть на восьму. Я здивовано глипнув на нього і навіть із певним докором. Бо своїх звичок порушувати я не любив.

– Перепрошую, що розбудив вас, Ватсоне, – зронив він. – Але такий уже сьогодні день. Розбудили пані Гадсон, вона – мене, а вже я – вас.

– Що ж сталося? Пожежа?

– Ні, клієнтка. Приїхала одна дівчина, страшенно схвильована і неодмінно хоче зустрітися зі мною. Чекає в приймальні. А вже якщо молода леді зважується такої ранньої пори мандрувати вулицями столиці та стягувати з ліжка незнайому людину, то, вочевидь, вона хоче повідомити щось дуже важливе. Справа може виявитися цікавою, і ви, звісно, зажадаєте почути цю історію з перших вуст. Тому я і вирішив надати вам цю честь.

– Буду щасливий почути таку оповідку.

Я не прагнув більшої насолоди, ніж товаришувати Холмсові в час його професійних вилазок і милуватися стрімкістю його думки. Часом здавалося, що він розв’язує пропоновані йому загадки не розумом, а якимось шостим чуттям, та насправді всі його висновки базувалися на точній і суворій логіці.

Я хутко одягнувся, і за кілька хвилин ми спустилися до вітальні. Юнка, одягнена в чорне, з густою вуаллю на обличчі, піднялася, коли ми увійшли.

– Доброго ранку, панно, – сказав Холмс привітно. – Моє ім’я Шерлок Холмс. Це мій близький приятель і колега доктор Ватсон, із котрим раджу бути настільки ж відвертим, як і зі мною. Ага! Як добре, що пані Гадсон здогадалася запалити камін, бо бачу, що ви добряче змерзли. Сідайте ближче до вогню і дозвольте запропонувати вам горнятко кави.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Omne ignotum pro magnifico (лат.) – усе невідоме показують величним.

2

L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout (франц.) – людина – ніщо, робота – все.

3

A rat (англ.) – пацюк.