Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories

Від ферми Гезерлі до Боскомського ставка – чверть милі, і, коли він туди йшов, чоловіка бачили двоє людей. По-перше, якась стара баба, її ім’я не згадується в газетах, другим був Вільям Кровдер, лісник містера Тернера. Ці свідки стверджують, що містер Мак-Карті йшов сам. Лісник додає, що незабаром після зустрічі з містером Мак-Карті він побачив і його сина – Джеймса Мак-Карті, який ішов із рушницею. Свідок запевняє, що той слідував за батьком тією самою дорогою. Лісник спочатку забув про цю зустріч, але ввечері, почувши про трагедію, все згадав.

Обох Мак-Карті бачили й після того, як лісник Вільям Кровдер розминувся з ними. Боскомський ставок оточений густим лісом, а його берег заріс очеретом. Донька сторожа Боскомського маєтку Пейшенс Моран, юнка років чотирнадцяти, збирала квіти в сусідньому лісі. Вона повідомила, що бачила біля озерця містера Мак-Карті та його сина. Було схоже, що вони люто сварилися. Дівчина чула, як старший Мак-Карті обзивав сина, і бачила, як останній замахнувся на свого батька, ніби хотів його вдарити. Дівчину так налякала ця жахлива сцена, що вона втекла звідти, кинулася додому та розповіла матері, що в лісі біля ставка старий і молодий Мак-Карті затіяли сварку й що вона боїться, щоб справа не дійшла до бійки. Заледве вона встигла розповісти це, як молодий Мак-Карті забіг у будинок і заявив, що знайшов у лісі свого батька мертвим, і попросив сторожа допомогти. Він був дуже збуджений, без рушниці й капелюха, а на правій руці та рукаві мав плями від свіжої крові. Слідуючи за ним, сторож підійшов до мертвого тіла, що лежало на траві біля води. Голову покійника було розтрощено кількома ударами якимось важким і тупим знаряддям. Такі рани можна було завдати, наприклад, прикладом рушниці, яка належала синові й лежала на траві за кілька кроків від тіла. Під тиском обставин юнака відразу ж заарештували. У вівторок слідство винесло вердикт: «навмисне вбивство»; у середу молодий Мак-Карті постав перед мировим суддею в Россі, і той відправив справу на розгляд суду присяжних. Такими є основні факти, відомі слідчому та поліції.

– Важко навіть уявити собі прозорішу справу, – зауважив я. – Якщо колись непрямі докази й вказували на злочинця, то це саме такий випадок.

– Непрямі докази дуже оманливі, – промовив Холмс у задумі, – вони прямісінько свідчать про одне, але якщо ви здатні уважно розглядати такі докази, то можете виявити, що насправді вони дуже часто ведуть нас не до істини, а в протилежний бік. Правда, нині справа остаточно обернулася проти цього юнака; не виключена й можливість, що він таки злочинець. Знайшлися, однак, люди, і серед них міс Тернер, донька землевласника, котрі однаково не вірять у його провину. Міс Тернер запросила Лестрейда – можливо, ви його пам’ятаєте? – для захисту підсудного. Лестрейд, котрий визнав захист занадто важким, передав його мені, й ось два джентльмени середнього віку мчать на захід зі швидкістю п’ятдесят миль на годину замість того, щоб спокійно снідати вдома.

– Боюся, – зітхнув я, – факти неспростовні, й у вас будуть дуже обмежені можливості виграти цей процес.

– Ніщо не є настільки оманливим, як очевидні факти, – усміхнувся Холмс. – Крім цього, ми можемо випадково наштовхнутися на якісь такі ж очевидні факти, які зовсім неочевидні для містера Лестрейда. Ви занадто добре мене знаєте, щоб вирішити, що це хизування. Я або скористаюся доказами, зібраними Лестрейдом, або й зовсім їх відкину, бо він сам абсолютно не спроможний скористатися ними чи принаймні їх збагнути. Узяти хоча б перший-ліпший приклад: мені цілком зрозуміло, що вікна у вашій спальні – з правого боку, але я далеко не впевнений, чи помітив би містер Лестрейд такий очевидний факт.

– Але як, звідки…

– Мій любий друже, я вас добре знаю. Знаю й вашу військову охайність. Голитеся щоранку й у цю пору року – при сонячному світлі. Але ліва частина вашого обличчя виголена гірше за праву, чим лівіше – тим гірше, доходячи нарешті до повної неохайності. Цілком очевидно, що ця частина обличчя у вас гірше освітлена, ніж інша. Не можу собі уявити, щоб людина з вашими звичками змирилася з погано поголеною щокою, дивлячись у дзеркало при нормальному освітленні. Я подаю це лише як простий приклад спостережливості й уміння робити висновки. У цьому й полягає моє ремесло, і цілком можливо, що воно знадобиться нам у майбутньому розслідуванні. Є одна або дві незначні деталі, які стали відомими під час допиту. Вони заслуговують на окрему увагу.

– І про що йдеться?

– Виявляється, молодого Мак-Карті заарештували не відразу, а дещо пізніше, коли він уже повернувся на ферму Гезерлі. Поліційний інспектор заявив, що він заарештований, а юнак відповів, що це його нітрохи не дивує, бо він однаково заслуговує на покарання. Його фраза справила належний ефект – зникли останні сумніви, які, можливо, ще залишалися в слідчого.

– Це було зізнання! – вигукнув я.

– Ні, бо потім він заявив про повну відсутність своєї вини.

– Після пекельно вагомих доказів це звучить підозріло.

– Навпаки, – заперечив Холмс, – це єдиний проблиск, який я тепер бачу серед хмар. Адже він не може не знати, які вагомі підозри вказують на нього. Якби він прикинувся здивованим або обуреним при звістці про арешт, це здалося б мені напрочуд підозрілим, бо таке здивування або обурення були б зовсім нещирі в обставинах, що склалися. Така поведінка якраз і свідчила б про його нещирість. Невибаглива поведінка парубка в мить арешту свідчить або про його повну невинність, або, навпаки, викриває його неабияке самовладання та витримку. Що ж стосується його відповіді, що він заслуговує арешту, це також цілком природно, якщо згадати, що він настільки забув про свій синівський обов’язок, що облаяв батька та навіть, як стверджує дівчинка, – а її свідчення дуже важливі – замахнувся на нього. Відповідь парубка, що свідчить про каяття та про докори сумління, я вважаю швидше ознакою незіпсованості, ніж доказом злочинних намірів.

Я похитав головою.

– Багатьох повісили на шибениці й без таких важких доказів, – зауважив я.

– Це правда. І серед них було багато невинних.

– Які ж пояснення самого юнака?

– Не надто оптимістичні для його захисників, хоча є один чи два позитивних пункти. Ви знайдете це тут, можете собі почитати.

Він витягнув зі своєї теки кілька місцевих гартфордширських газет, погортав і вказав на рядки, в яких нещасний парубок дає пояснення всьому, що сталося. Я сів у кутку купе й почав уважно читати. Ось що там було написано:

«Потім викликали містера Джеймса Мак-Карті, єдиного сина покійного. Він дав наступні свідчення:

«Упродовж трьох днів я не був удома, бо перебував у Бристолі й повернувся якраз уранці минулого понеділка, третього числа. Коли я приїхав, батька вдома не було, а покоївка сказала, що він поїхав до Росса з Джоном Коббом, конюхом. Незабаром після мого приїзду я почув скрип коліс його екіпажу і, визирнувши з вікна, побачив, що він хутко забрався з двору, але я не знав, у якому напрямку він піде. Потім я взяв свою рушницю і вирішив пройтися до Боскомського ставка, щоб оглянути пустир, на якому оселилися кролики, він розташований на протилежному березі озера. Дорогою я зустрів Вільяма Кровдера, лісничого, як він уже повідомляв у своїх свідченнях; проте він помиляється, вважаючи, що я наздоганяв батька. Мені й на гадку не спадало, що батько йде попереду. Коли я був приблизно за сто кроків від ставка, то почув вигук «Коу!», яким я і мій батько зазвичай закликали один одного. Я відразу ж побіг уперед і побачив, що він стоїть біля самого ставу. Батько, мабуть, дуже здивувався, помітивши мене, і досить брутально спитав, чого мені тут треба. Бесіда дійшла до дуже різких слів, мало не до бійки, бо мій батько був людиною вкрай запальною. Зрозумівши, що він утрачає самовладання, я вважав за краще піти геть від нього й подався до ферми Гезерлі. Не пройшов я й півтораста кроків, як почув позаду нелюдський зойк, що холодив душу і змусив мене побігти назад. Я побачив розпростертого на землі батька; на його голові зяяли жахливі рани, і в ньому ледь жевріло життя. Рушниця випала з моїх рук, я підняв голову батька, але майже тієї самої миті він помер. Кілька хвилин я стояв на колінах біля мерця, потім пішов до сторожа містера Тернера просити його допомоги. Будинок слуги був ближчим за інші. Повернувшись на зойк батька, я нікого біля нього не побачив, тож не маю уявлення, хто б міг його вбити. Його мало хто знав, бо вдачу він мав дещо замкнуту й непривітну. Але все ж, наскільки я знаю, справжніх ворогів він таки не мав.

Коронер. Чи ваш батько повідомив вам щось перед смертю?

Свідок. Він пробурмотів кілька слів, але я зміг вловити лише щось схоже на «щур».

Коронер. Що це означає, як ви гадаєте?

Свідок. Гадки не маю. Мабуть, він марив.

Коронер. Що стало причиною вашої останньої сварки?

Свідок. Я волів би промовчати про це.

Коронер. На жаль, я змушений наполягти на відповіді.

Свідок. А я не можу відповісти на це запитання. Запевняю, що наша розмова не мала жодного стосунку до жахливої трагедії, яка сталася пізніше.

Коронер. Це вирішуватиме суд. Зайве пояснювати вам, що небажання відповідати лише нашкодить вам, коли ви постанете перед виїзною сесією суду присяжних.

Свідок. І все ж я не буду відповідати.

Коронер. Вочевидь, вигуком «Коу!» ви з батьком завжди закликали один одного?

Свідок. Авжеж.

Слідчий. Як же могло статися, що він подав умовний знак іще до того, як вас побачив, і навіть до того, як дізнався, що ви повернулися з Бристолю?

Свідок (дуже збентежений). Навіть не здогадуюся.

Присяжний засідатель. Чи не впало вам у вічі щось підозріле, коли ви прибігли на зойк і знайшли батька смертельно пораненим?

Свідок. Та ні, нічого особливого.

Коронер. Що хочете цим сказати?

Свідок. Я був такий схвильований і наляканий, коли вибіг із лісу, що міг думати лише про батька, більше ні про що. Усе ж у мене було нечітке враження, що в ту мить щось лежало на землі ліворуч від мене. Мені здалося, що якийсь сірий одяг, можливо, коц. Коли я звівся на ноги й захотів розглянути цю річ, її вже не було.

– Вважаєте, що вона зникла до того, як ви пішли по допомогу?

– Атож, зникла.

– Чи не могли б ви сказати, що ж це було?

– Ні, у мене просто з’явилося відчуття, що там щось лежить.

– Далеко від убитого?

– Кроків за десять.

– А на якій відстані від лісу?

– Приблизно на такій самій.

– Отже, ця річ лежала на відстані менше двадцяти кроків від вас, коли вона зникла?

– Авжеж, але я обернувся до неї спиною».

Цим закінчується допит свідка».

– Мені ясно, – сказав я, поглянувши на газетний стовпчик, – що наприкінці допиту слідчий був зовсім безжалісний до молодого Мак-Карті. Він вказав, і не без підстав, на протиріччя в свідченнях про те, що батько покликав сина, не знаючи про його присутність, а також на відмову передати зміст його розмови з батьком, потім на дивне пояснення останніх слів умираючого. Усе це, як зауважив слідчий, дуже шкодить синові.

Холмс потягнувся на зручному дивані й з усмішкою зауважив:

– Ви з коронером страждаєте на один і той самий недолік: відкидаєте все позитивне, що є у свідченнях парубка. Невже ви не бачите, що приписуєте йому то занадто багато, то занадто мало уяви? Занадто мало – якщо він не міг вигадати такої причини сварки, яка завоювала б йому симпатії присяжних; і занадто багато – якщо він міг дійти до такої вигадки, як згадка вмираючого про пацюка та пригода зі зниклим одягом. Ні, сер, я дотримуватимуся тієї точки зору, що все, сказане хлопцем, – правда. Подивимося, до чого ця гіпотеза нас приведе. А тепер я займуся своїм кишеньковим Петраркою. Поки ми не прибудемо на місце події – про цю справу анічичирк. Наш другий сніданок у Свіндоні. Гадаю, що ми приїдемо туди десь за двадцять хвилин.

Було близько четвертої години, коли ми, оминувши чарівну Страудську долину та широкий блискучий Северн, нарешті опинилися в милому маленькому провінційному містечку Росс. Акуратний, схожий на тхора чоловічок, дуже стриманий, із хитрими оченятами, чекав нас на платформі. Хоча він був у коричневому порохівнику і в чоботях, які вважав придатними для сільської місцевості, я без труднощів упізнав у ньому Лестрейда зі Скотленд-Ярду. З ним ми доїхали до «Гірфорд Армз», де нам забронювали номери.

– Я замовив карету, – заявив Лестрейд за горнятком чаю. – Адже знаю вашу діяльну натуру. Ви ж доти не можете заспокоїтися, доки не потрапите на місце злочину.

– Це дуже чемно з вашого боку, – похвалив Холмс. – Але тепер усе залежить від стрілок барометра.

Лестрейд дуже здивувався.

– Не зовсім зрозумів вашу думку, – зізнався він.

– Які стрілки барометра? Двадцять дев’ять, вітру немає, на небі ні хмаринки – дощу не буде. А я маю цілу пачку цигарок, які треба викурити. До того ж диван тут набагато кращий за звичайну гидоту сільських заїздів. Сподіваюся, що мені не вдасться скористатися цією каретою сьогодні ввечері.

Лестрейд поблажливо усміхнувся.

– Ви, звісно, вже дійшли якогось висновку, прочитавши газетні звіти, – сказав він. – Справа ця ясна, як божий день, і чим глибше в неї пірнаєш, тим яснішою вона стає. Але, певна річ, не можна відмовити в проханні жінці, та ще й такій чарівній. Вона чула про вас і захотіла запросити саме вас для захисту підсудного, хоча я неодноразово їй казав, що ви не зробите нічого, чого б уже не зробив я. О боже! Біля дверей її екіпаж!

Щойно він це промовив, як до кімнати вбігла одна з найчарівніших дівчат, яких я будь-коли бачив. Блакитні очі блищали, вуста були легко розтулені, ніжний рум’янець заливав щоки. Помітне хвилювання змусило її забути про звичайну стриманість.

– О, містере Шерлок Холмс! – вигукнула гостя, переводячи погляд із нього на мене й нарешті з безпомилковою жіночою інтуїцією зупиняючись на моєму приятелі. – Яка я рада, що ви тут! Я приїхала повідомити вам це. Я впевнена, що Джеймс не винен. Приступаючи до вашої роботи, ви маєте знати те, що знаю я. Не допускайте сумнівів навіть на мить. Ми з ним товаришували з раннього дитинства, я краще за всіх знаю всі його слабкості, але в нього таке добре серце, що він і мухи не образить. Усім, хто його справді знає, таке звинувачення видається цілком безглуздим.

– Сподіваюся, нам вдасться його виправдати, міс Тернер. Повірте, я зроблю все, що в моїх силах, – запевнив Шерлок Холмс.

– Але ж ви читали звіти, й у вас уже склалася певна думка про всі ці події? Не бачите якоїсь надії? Чи ви самі впевнені, що він не винен?

– Вважаю це припустимим.

– Ось так! – вигукнула вона, гордо підіймаючи підборіддя й зухвало свердлячи поглядом Лестрейда. – Чули? Тепер я маю надію.

Лестрейд стенув плечима.

– Боюся, що мій колега занадто квапиться у своїх висновках, – буркнув він.

– Але ж він має рацію. О, я впевнена, що він має рацію! Джеймс нізащо б це не зробив. Що ж стосується його сварки з батьком, я знаю, чому він нічого не сказав коронеру, адже до цього була причетна я.

– Яким чином? – спитав Холмс.

– Зараз не час щось приховувати. Джеймс мав великі неприємності з батьком через мене. Батько Джеймса дуже хотів, щоб ми одружилися. Ми з Джеймсом завжди любили один одного, як брат і сестра, але він, звісно, ще надто молодий, життя не знає і… і… коротко кажучи, він, природно, навіть думати не хотів про одруження. На цьому ґрунті й виникали чвари, і я впевнена, що це була одна з таких сварок.

– А ваш батько? – поцікавився Холмс. – Він хотів вашого шлюбу?

– Ні, він також був проти. Крім батька Джеймса, цього ніхто не хотів.

Суцільний рум’янець залив свіже обличчя юнки, коли Холмс кинув на неї один із своїх допитливих поглядів.

– Дякую за цю інформацію, – сказав він. – Чи зможу я побачитися з вашим батьком, якщо зайду завтра?

– Боюся, що лікар цього не дозволить.

– Лікар?

– Атож, хіба ви не знаєте? Останні роки мій бідний батечко весь час слабував, а це нещастя й зовсім зламало його. Він зліг, і доктор Вілловз переконує, що в нього сильне нервове збудження від пережитого горя. Містер Мак-Карті був єдиною живою людиною, яка знала тата в давні часи у Вікторії.

– Гм! У Вікторії? Це дуже важливо.

– Авжеж, на копальнях.

– Саме так, на золотих копальнях, де, як я розумію, містер Тернер і здобув свій капітал?

– Ну, звісно.

– Дякую, міс Тернер. Ви мені дуже допомогли.

– Будь ласка, повідомте, якщо завтра матимете якісь новини. Ви, мабуть, навідаєте Джеймса в казематі? О, якщо побачите його, містере Холмс, то скажіть йому, що я переконана в його невинності.

– Неодмінно скажу, міс Тернер.

– Я поспішаю додому, бо тато серйозно хворий. А я йому потрібна. До зустрічі, нехай вам Бог помагає!

Вона вийшла з кімнати так само поспішно, як і увійшла, і ми почули стукіт коліс екіпажу, що віддалявся.

– Мені соромно за вас, Холмсе, – з гідністю зазначив Лестрейд після хвилинної мовчанки. – Навіщо ви подаєте надії, які неможливо втілити? Я не страждаю зайвою чутливістю, але вважаю, що ви вчинили жорстоко.

– Я, здається, бачу шлях до порятунку Джеймса Мак-Карті, – заявив Холмс. – У вас є дозвіл на відвідини в’язниці?

– Маю, але лише для нас двох.

– Тоді я змінюю своє рішення не виходити з дому. Ми ще встигнемо до Гірфорда, щоб побачити бранця сьогодні ввечері?

– Легко.

– Тоді ходімо! Ватсоне, боюся, ви будете нудитися, але години за дві я повернуся.

Я відпровадив їх до станції, пройшовся вулицями містечка, відтак повернувся до готелю, приліг на канапу й узявся читати якийсь бульварний роман. Однак сюжет оповідки був занадто пласким порівняно з жахливою трагедією, яка постала перед нами. Я помітив, що мої думки весь час повертаються від чтива до дійсності, тому жбурнув книжку в інший кінець кімнати та занурився в роздуми про події минулого дня. Якщо припустити, що свідчення цього нещасного юнака цілком правдиві, то що ж це за чортівня, що за непередбачене та неймовірне лихо могло статися в той проміжок часу, коли він відійшов від свого батька, а потім прибіг на його зойки? Це було щось жахливе й страшне. Що б це могло бути? Мабуть, мені, як лікарю, справа стане яснішою, якщо я ознайомлюся з характером ушкоджень. Я подзвонив і зажадав останні числа місцевих газет, що містять усі докладні матеріали слідства.

Свідчення хірурга встановлювали, що третя задня тім’яна кістка та ліва частина потиличної кістки розтрощені потужним ударом тупим предметом. Я намацав це місце на своїй голові. Без сумніву, такий удар могли завдати лише ззаду. Це певною мірою знімало підозру зі звинуваченого, адже під час сварки бачили, що він стояв обличчям до покійного. Але цьому не можна надавати великого значення, бо батько міг обернутися перед тим, як його вдарили. Однак варто повідомити Холмсу й про це. Також дуже дивною мені здалася згадка про щура. Що це означає? Навряд чи це марення. Людина, котра вмирає від раптового удару, ніколи не марить. Ні, ймовірно, він намагався пояснити, як зустрів свою смерть. Що ж він хотів сказати? Я довго намагався знайти якесь вірогідне пояснення. Згадав і випадок із цією сірою одежиною, яку помітив молодий Мак-Карті. Якщо так було насправді, це означає, що вбивця щось загубив, коли втікав, мабуть, плаща, і йому вистачило нахабства повернутися й забрати свою річ за спиною в сина, за двадцять кроків від нього, коли той опустився на коліна біля убитого. Яке поєднання таємничого та неймовірного в цій події!

Мене не здивувала версія Лестрейда, але я вірив у далекоглядність Холмса й не втрачав надії: мені здавалося, що кожна нова деталь зміцнює його впевненість у невинності молодого Мак-Карті.

Коли Холмс повернувся, було вже зовсім пізно. Він був сам, бо Лестрейд зупинився в місті.

– Барометр усе ще не падає, – зауважив детектив і сів. – Тільки б не було дощу, поки ми доберемося до місця події! Адже людина мусить укласти в таку непересічну справу всі зусилля свого розуму й серця. Щиро кажучи, я не хотів братися за роботу, коли був стомлений довгою дорогою. Я бачився з молодим Мак-Карті.

– Що ж ви від нього дізналися?

– Нічогісінько.

– Справа не стала яснішою?

– Анітрохи. Я був схильний думати, що він знає ім’я злочинця та просто приховує його. Але тепер переконаний – для нього це така ж загадка, як і для всіх інших. Молодий Мак-Карті не надто розумний, але дуже гарний, а також, гадаю, незіпсований.

– Я не схвалюю його смаків, – зауважив я, – якщо це дійсно правда, що він не хотів одружитися з такою чарівною молодою дівчиною, як міс Тернер.

– О, за усім цим криється дуже неприємна історія! Він пристрасно, шалено її кохає. І як гадаєте, що він зробив два роки тому, коли вона ще була в пансіоні, а він і зовсім підлітком? Цей ідіот утрапив у тенета однієї бристольської шинкарки та зареєстрував із нею шлюб. Про це ніхто навіть не підозрює, але можете собі уявити, яка була для нього мука слухати докори, що він не робить того, за що сам віддав би півжиття! Ось такий відчай і охопив його, коли він простяг руки до неба у відповідь на вимогу батька зробити пропозицію міс Тернер. З іншого боку, він не мав можливості захищатися, і його батько, котрий, як усі запевняють, був людиною суворої вдачі, вигнав би його з дому навіки, якби дізнався всю правду. Це зі своєю дружиною-шинкаркою юнак провів у Бристолі останні три дні, а його батько не знав, де він був. Запам’ятайте цю обставину, це дуже важливо. Однак не було б щастя, та нещастя допомогло. Шинкарка, дізнавшись із газет, що її чоловіка звинувачують у важкому злочині і, ймовірно, скоро повісять, відразу ж покинула його й зізналася йому в листі, що в неї вже давно є інший законний чоловік, котрий живе в Бермудських доках, і що з містером Джеймсом Мак-Карті її насправді ніщо не пов’язує. Гадаю, ця звістка окупила всі страждання молодого Мак-Карті.

– Але якщо він не винен, то хто ж тоді вбивця?

– Аякже, хто вбивця? Я звернув би вашу увагу на такі дві обставини. Перша: покійний мав із кимось зустрітися біля ставка, і ця людина не могла бути його сином, бо син поїхав і не було відомо, коли повернеться. Друга: батько кричав «Коу!» ще до того, як дізнався про повернення сина. Це основні пункти, які визначають результат дослідження… А тепер погомонімо про творчість Джорджа Мередита, якщо не заперечуєте, й облишмо всі другорядні справи до завтра.

Як і передбачав Холмс, дощу не було – ранок видався яскравим і безхмарним. О дев’ятій годині за нами в кареті заїхав Лестрейд, і ми вирушили на ферму Гезерлі до Боскомського ставка.

– Серйозні новини, – поінформував Лестрейд. – Кажуть, що містер Тернер із Холу так занедужав, що довго не протягне.

– Ймовірно, він дуже старий? – уточнив Холмс.

– Йому майже шістдесят, але він втратив здоров’я в колоніях і вже дуже давно сильно нездужає. Тут велику роль відіграла ця справа. Він був старим приятелем Мак-Карті та ще й справжнім благодійником. Мені вдалося дізнатися, що він навіть не брав із нього орендної плати за ферму Гезерлі.

– Он як! Це дуже цікаво! – вигукнув Холмс.

– Ще б пак. І допомагав йому всілякими іншими способами. Тут усі подейкують про те, що містер Тернер був дуже добрий до покійного.

– Та що ви кажете! А вам не здалося дещо незвичним, що цей Мак-Карті, чоловік зовсім незаможний, був настільки зобов’язаний містеру Тернеру та все ж вів розмови про одруження свого сина з донькою Тернера, спадкоємиці всіх статків? Та ще й такою впевненою інтонацією, ніби варто лише зробити пропозицію – а все інше додасться! Це напрочуд дивно. Адже ви знаєте, що Тернер навіть чути не хотів про їхній шлюб. Його донька сама розповіла нам про це. Чи не могли б ви зробити з усього сказаного якісь висновки методом дедукції?

– Ми займалися дедукцією та логічними висновками, – підморгнув мені Лестрейд. – А знаєте, Холмсе, якщо надалі так само оперувати фактами, можна дуже легко перейти від істини в світ гіпотез і фантазій.

– Що правда, то правда, – стримано погодився Холмс. – Ви дуже погано користуєтеся фактами.

– Як би там не було, я підтвердив один факт, який виявився дуже важким для вашого розуміння, – Лестрейд починав дратуватися.

– Тобто, що…

– …що Мак-Карті-старший зустрів свою смерть від руки Мак-Карті-молодшого й що всі теорії, які заперечують цей факт, просто місячне сяйво.

– Ну, місячне сяйво набагато яскравіше за туман! – засміявся Холмс. – Якщо не помиляюся, ферма Гезерлі – ліворуч від нас.

– Еге ж.

Це був комфортабельний двоповерховий, критий шифером будинок із великими жовтими плямами лишайника на сірому фасаді, який широко розкинувся на просторі. Опущені фіранки на вікнах і комини, з яких не йшов дим, надавали обійстю похмурого вигляду, ніби жахливий злочин усією своєю вагою звалився на ці стіни.