Крізь браму срібного ключа

Один із них був бірманцем, другий – жителем островів Фіджі, обох поліція переслідувала за участь у нелюдській та огидній культовій діяльності. Вони були мертві, і чим уважніше ми вдивлялися в їхні трупи, тим більше дивувалися тому, якою все ж невимовно жахливою смертю їм довелося померти. На обличчях обох застиг шалений, нелюдський вираз жаху – нічого подібного не зміг пригадати навіть найстаріший і найдосвідченіший із наших правоохоронців. Але в розташуванні їхніх тіл виявилися вельми істотні відмінності.

Бірманець лежав неподалік від вітрини з мумією – з її горішнього скла був акуратно вирізаний квадратний шматок. Його права рука стискала сувій із блакитної плівки, вкритої сірими ієрогліфами. Це була майже точна копія тієї книги, що зберігалася вкладеною в циліндр у музейній бібліотеці. Пізніше ретельніше вивчення все ж виявило відмінності між ними. На його тілі не було жодного сліду насильства, і лише за несамовитістю спотвореного агонією виразу обличчя ми змогли виснувати, що злочинець помер на місці від неймовірного переляку.

Але найглибший шок ми відчули, звернувши погляди на фіджійця, котрий лежав поруч із напарником. Першим зиркнув на нього поліціянт, і лемент жаху, що вирвався у нього, знову зворохобив усіх, хто жив по сусідству з музеєм. Уже за смертельною блідістю та спотвореними рисами його темношкірого обличчя, за окостенілими руками, одна з яких все ще тримала електричний ліхтарик, ми мали б уторопати, що з ним сталося щось жахливо-незбагненне. І все ж ніхто з нас ще не був готовий до того, що викрив нерішучий дотик поліційного офіцера до його тіла. Навіть тепер я здатен помислити про це, лише знову відчувши напад відрази та страху. Коротко кажучи, нещасний правопорушник, котрий менше години тому ще був живий, дебелий меланезієць, котрий зважився поглянути в обличчя невідомим силам зла, обернувся тепер у жорстко застиглу попелясто-сіру мумію з каменю та шкіри, за всіма ознаками подібну до скорченого мертвого створіння в зруйнованій скляній вітрині, що пережило незліченні століття.

Та це було ще не найгірше. Вінцем усіх наших жахів і тим, що справді захопило нашу вражену увагу, перш ніж ми звернулися до трупів, розпростертих на підлозі, був стан самої мумії. Відтепер уже не можна було назвати зміни в ній слабкими та невиразними, бо разюче змінилася вся поза цього жахливого тіла. Воно все осіло й опало, дивно втративши свою колишню жорсткість. Закостенілі передні кінцівки з кігтями опустилися, тож тепер вони навіть частково не затуляли шкірясто-кам’яного обличчя, спотвореного божевільним страхом. І – Всевишній, допоможи нам! – моторошні опуклі очі мумії були широко вирячені і здавалися нерухомо спрямованими прямо на двох нічних злочинців, котрі померли від жаху або ще чогось гіршого.

Цей непорушно-крижаний, як у мертвої риби, погляд неначе гіпнотизував і переслідував нас увесь час, поки ми оглядали трупи, що лежали на підлозі. Його вплив на наші нерви був пекельно дивним: ми ніби постійно відчували незрозумілу застиглість, що прокрадається по всьому тілу й утрудняє найпростіші рухи. Застиглість, яка дивним чином зникла, коли ми зосередилися навколо принесеного бірманцем сувою з ієрогліфами, намагаючись краще розгледіти його. Будь-якої миті я відчував, що мій погляд мимоволі звертається до жахливих очей мумії в скляній вітрині, і коли, оглянувши трупи, я знову повернувся до неї, мені примарилося щось надприродне в склянистій оболонці очного яблука над темними зіницями, що чудово збереглися. Чим пильніше я вдивлявся в них, тим наполегливіше вони вабили мене до себе, і нарешті, не витримавши, я спустився вниз, до кабінету і, долаючи незрозумілу застиглість у тілі, приніс потужну лупу з багаторазовим збільшенням.

Раніше я достатньо скептично ставився до тверджень, що нібито в мить смерті або в коматозному стані людини на сітківці ока закарбовуються сцени та предмети, бачені нею останніми. Але досить було мені зазирнути в лупу, щоби відразу ж збагнути, що там, у вирячених, осклянілих очах цієї жахливої віковічної почвари читається зовсім не відображення зали мумій, в якій ми перебували, а якесь особливе зображення. Помилки бути не могло: на сітківці давно віджилого ока смутно проглядався складний образ, і не можна було сумніватися, що в ньому зафіксоване те останнє, що споглядали ці очі при житті незліченні тисячоліття тому. Мені здалося, що зображення поступово згасає, і я гарячково взявся крутити в руках оптичний апарат, бажаючи змінити лінзу. Зрештою, має ж цей образ бути достатньо помітним – адже за всієї своєї мікроскопічності він виявився здатним впливати на людей, котрі спробували використати страшне закляття або зробити ще якусь зловмисну дію, настільки відчутну, що змогла налякати їх буквально до смерті. Установивши найпотужнішу лінзу, я і справді зміг розгледіти багато раніше нерозрізнених деталей, тоді як усі мої супутники тісно оточили мене, потопаючи в потоці слів, якими я намагався змалювати побачене мною.

Та й було ж чому дивуватися! В наш час, 1932 року, в сучасному місті Бостоні, людина дивилася на щось таємниче, що належить до невідомого та нескінченно далекого світу, як на світ, що зник із лиця землі і був стертий із нормальної людської пам’яті багато тисячоліть тому. Перед моїми очима постало велике приміщення – величезна зала в циклопічній кам’яній будові, і я, здавалося, дивився на неї, стоячи в одному із закутків. Стіни зали були поцятковані різьбленими зображеннями настільки жахливими, що навіть у цьому недосконалому відображенні безмежне їхнє блюзнірство і демонізм викликали у мене нудоту. Неможливо навіть допустити, щоб різьбярі, які виконали цю роботу, були людьми або бачили колись в очі хоч одну людську істоту. Створені ними образи дихали шаленою, безмірною злістю. В середині зали виднілася подоба колосального люка, розчахнутого навстіж буцімто для того, щоб дозволити комусь вийти назовні. Того, хто вийшов, мабуть, чітко бачили нічні правопорушники, коли очі мумії раптово розплющилися. Але зараз під моїми лінзами розпливалася лише темна пляма без форми.

Я вивчав праве око, застосувавши якнайсильніше збільшення, коли сталося те, що вразило мене остаточно. За мить я гірко пошкодував про те, що не закінчив обстеження на цій стадії. Але азарт дослідника взяв гору, і я пересунув свої потужні лінзи на ліве око мумії, сподіваючись виявити на його сітківці виразніше зображення. Мої руки тряслися від збудження і кепсько слухалися, немов сковані чиєюсь злою волею. Навівши нарешті оптику на фокус, я переконався, що тут зображення не таке тьмяне, як в іншому оці. В якомусь болісному проблиску я розрізнив щось, що здіймалося з гігантського люка – циклопічної з допотопних часів реліквії зниклого світу. Я зарепетував так, що потім навіть не засоромився, і звалився без тями.

Коли ж оговтався від потрясіння і поновив огляд, то в жодному з очей моторошної мумії вже не можна було розрізнити нічого певного. Про це заявив поліційний сержант Кіф, поглянувши в лупу, бо я вже не знаходив у собі сил знову побачити цю дивовижну істоту. Я ж подякував всім силам космосу за те, що мені не довелося зазирнути в очі мумії хоч хвилиною раніше. І мав зібрати всю свою рішучість, щоб у відповідь на наполегливі розпитування присутніх розповісти про те, що мені довелося побачити цієї жахливої миті одкровення. Я навіть рота не роззявив, поки ми всі не зійшли вниз, до кабінету, подалі від пекельної тварюки, яка просто не мала права на існування. Бо я вже почав відчувати в своєму мозку осередок напрочуд диких і фантастичних уявлень про мумію і її осклянілі, вирячені очі. Адже в них відбивався якийсь тип демонічної свідомості, що назавжди ввібрав у себе те, що йому довелося раптом уздріти, і марно намагається пронести страшне послання крізь безодні часів. Це явно загрожувало мені шаленством. «Але, врешті-решт, – подумав я, – мені буде легше позбутися цього, якщо розповісти іншим про те, що я встиг побачити».

Власне, моя розповідь не була довгою. В очах мумії я побачив відображення подібного на бегемота чудовиська, що вивалюється із широкого отвору люка в центрі циклопічної гробниці, такого жахливого, що відразу відпали сумніви в його здатності вбивати все живе лише одним своїм виглядом. Навіть зараз мені бракує слів, щоб його описати. Велетенський монстр із мацаками та хоботом, з очима спрута, наполовину аморфний, що перетікав, а наполовину лускатий, укритий шкіряними складками – брр! Але ніщо зі сказаного не могло б навіть малою мірою окреслити весь огидний, блюзнірський, неймовірний для людини, позагалактичний жах і всю невимовну злостивість цього загрозливого загальною погибеллю породження похмурого хаосу та безмежної ночі. Коли я пишу ці рядки, образ, що виникає у моєму мозку, знову відкидає мене, знесиленого та розслабленого, в ті страшні хвилини, і викликає в мені приступ нудоти. Розповідаючи про все побачене присутнім у кабінеті людям, я напружував усі сили, щоб знову не втратити свідомість, яка повернулася до мене після миті непритомності.

Не менше були вражені й мої слухачі. Впродовж чверті години ніхто з них не посмів підняти голос вище, ніж боязке шепотіння. Чулися перелякані посилання на жахливі леґенди з «Чорної книги», на нещодавні газетні повідомлення про культові заворушення, на попередні інциденти в музеї. Цей Ґатанотоа… Навіть найменше, в міру майстерно зроблене його зображення загрожувало скам’янінням, відступник Т’йоґ, фальшивий сувій, сміливець, котрий так і не повернувся назад, істинний сувій, здатний повністю або частково зняти жорстокі, зловісні чари, дійшов до наших днів? Моторошні, криваві культи, підслухані в музеї фрази: «ніхто інший, як він», «він тоді поглянув у його очі», «він знає все, хоча і не може ні бачити, ні відчувати», «він проніс пам’ять крізь століття», «істинний сувій звільнить його», «тільки він може сказати, де знайти Це»… І лише цілющий світанок повернув нас до нормального психічного стану, до розсудливості, яка нарешті закрила цю тему як щось таке, про що краще більше не згадувати і навіть не думати.

Пресі ми надали вельми скупу інформацію і надалі трималися досягнутої з газетами домовленості, завдяки чому вдалося уникнути нової хвилі галасу, коли розтин трупа фіджійця показав, що його внутрішні органи, будучи герметично запакованими з усіх боків скам’янілою плоттю, самі по собі залишилися неушкодженими і створили аномалію, яку лікарі довго і з подивом обговорювали. Ми дуже добре тямили, куди завели б усі ці подробиці «жовту пресу», що пам’ятає про леґендарні жертви Ґатанотоа з їхнім неторканим мозком і збереженою свідомістю.

Не маючи усієї інформації, мисливці за сенсаціями, проте, звернули особливу увагу на той факт, що один із двох правопорушників, котрі проникли до музею – той, хто тримав у руках сувій і, цілком імовірно, просунув його до мумії крізь тріщину в скляній вітрині, не піддався скам’янінню, тоді як інший, котрий не мав сувою, обернувся на камінь. Коли ж від нас зажадали провести експеримент: докласти сувій до кам’янисто-шкірястого тіла фіджійця і до самої мумії, ми з обуренням відмовилися потурати шкідливим забобонам. Мумію, природно, прибрали з очей публіки й перевели до музейної лабораторії, щоб у майбутньому, в присутності медичних авторитетів, провести належне наукове обстеження. Пам’ятаючи про колишні інциденти, ми помістили її під сувору охорону, але навіть попри це 5 грудня о другій годині 25 хвилин ночі була здійснена нова спроба проникнути до музею. Завдяки системі сигналізації, що спрацювала вчасно, злочинний задум зірвали, хоча, на жаль, злочинцеві або злочинцям удалося втекти.

Я надзвичайно радий, що жоден натяк на все те, що трапилося після того, не став надбанням широкого загалу, і дуже сподіваюся, що надалі він так і залишиться необізнаним. На жаль, витік інформації цілком можливий, і я не знаю, як учинять із цим рукописом розпорядники мого заповіту. Але принаймні до того часу, коли розкриються всі факти, ця історія вже не залишиться в пам’яті багатьох людей настільки болісно свіжою. Крім цього, ніхто не повірить в її справжність, якщо про все розкажуть відкрито. Така вже типова реакція більшості читачів. Вони готові проковтнути що завгодно, якщо це походить від «жовтої преси», але висміюють і відкидають як явну брехню найхимерніші й парадоксальні одкровення. Втім, можливо, що для психічного здоров’я людей воно й на краще.

Як я вже казав, було призначене наукове обстеження жахливої мумії. Воно відбулося 8 грудня, рівно через тиждень після трагічної кульмінації, його проводили під керівництвом видатного вченого, доктора Вільяма Міно, котрому допомагав наш таксидерміст, доктор Вентворт Мур. За тиждень до цього доктор Міно засвідчив розтин трупа дивним чином скам’янілого фіджійця. На процедурі були присутні також панове Лоуренс Кабо та Дадлі Салтонстелл – довірені особи музею; персонал музею репрезентували доктори Мейсон, Веллс, Карвер і я; були запрошені ще двоє журналістів. За останній тиждень у зовнішності мумії видимих змін не сталося, хоча, втім, певне розм’якшення волокон її тканин привело до короткочасних слабких змін у позиції осклянілих розплющених очей. Ніхто з персоналу музею більше не наважувався поглянути на цей жахливий експонат: жодні вмовляння ставитися до нього притомно й спокійно відкидали з обуренням. Та я й сам лише значним зусиллям волі примусив себе до участі в дослідженні.

Доктор Міно з’явився незабаром після першої години дня і за кілька хвилин уже взявся до огляду мумії. Перші ж дотики до неї призвели до значного руйнування тканин, а тому – з огляду на також поступове розм’якшення волокон після 1 жовтня, про що ми і заявили лікарю – медик зважився на повне розкриття мумії ще до того, як її речовина зазнає подальшого розкладання. У нашій лабораторії знайшлися всі необхідні інструменти, тож він одразу приступив до справи і скоро привселюдно оголосив про вельми дивну волокнисту природу сірої муміфікованої речовини.

Але його здивовані вигуки стали ще гучнішими, коли дослідник зробив перший глибокий надріз, позаяк з-під ланцета повільно засочилася густа червона цівка, природа якої – незважаючи на нескінченні століття, що минули з часу життя цієї жахливої істоти – не викликала жодного сумніву. Ще кілька майстерних рухів ланцета продемонстрували, що внутрішні органи мумії дивовижним чином збереглися – воістину їх зовсім не зачепило гниття, за винятком ділянок, які зазнали деформації або тліну через ушкодження скам’янілої поверхні тіла. Подібність стану нутрощів мумії та фіджійця, котрий нещодавно загинув, була такою разючою, що видатний лікар не міг оговтатися від подиву. Досконале збереження вибалушених від жаху очних яблук було просто надприродним, але визначити достеменно ступінь їхнього скам’яніння виявилося справою вкрай скрутною.

О пів на четверту розкрили череп, і за десять хвилин уся наша ошелешена група заприсяглася вічно зберігати таємницю, яка могла бути викладена лише в таких секретних документах, як цей рукопис. Навіть обоє журналістів охоче приєдналися до цієї присяги.

Бо після розтину черепа мумії вдалося виявити її живий, ще пульсуючий мозок.

Що приносить місяченько

Ненавиджу місяць, адже боюся, що він може звичну й улюблену мізансцену, вихопивши її з мороку, перетворити в чужу й огидну.

Того примарного літа місяць затьмарив усе над старим садом, в якому я блукав. Саме те примарне літо дурманних квітів і вологих водоростей принесло дикі багатобарвні марева. І поки я швендяв уздовж дрібного кристалічного потоку, то побачив незвичні брижі, легко оповиті жовтим світлом, так, начебто ті безтурботні води текли неспокійним плином до невідомих океанів, яким не знайшлося місця в нашому світі. Тихі й іскристі, яскраві й зловісні, ті прокляті місяцем води квапилися, а я не знав куди: лише білі квіти лотоса, що стороняться берегів, зривав дурманний нічний вихор один за одним, і, кружляючи в розпачі, вони падали в потік (жахливо далеко під кривобоким, різьбленим мостом), озираючись назад зі зловісним смиренням спокійних і мертвих облич.

І поки, топчучи сонні квіти незграбними ногами, я мчав уздовж берега, божеволіючи від страху перед невідомими створіннями і спокусливими мертвими суцвіттями, я побачив сад, у світлі місяця нескінченний, в якому вдень спиналися стіни – лише дерева, квіти й кущі, кам’яні ідоли й пагоди, вигини потоку, що світиться жовтим: між трав’янистих берегів і під химерним мармуровим мостом. А губи мертвих суцвіть лотоса сумно шепотіли. Вони кликали мене за собою, закликали не зупинятися, поки струмок не стане річкою і не поєднається (серед боліт із хиткими очеретами й мілинами з блискучим піском) із узбережжям величезного й безіменного моря.

Над тим морем сяяв сповнений ненависті місяць, і химерні запахи множилися над безгучними хвилями. Я палко мріяв про тенета – позаяк бачив, як у хвилях зникали суцвіття лотоса – щоб виловити суцвіття і дізнатись від них таємниці, які місяць приніс у ніч. Але коли світило просунулося на захід, а від похмурого узбережжя відлинули безгучні хвилі, я бачив у тому світлі, що хвилі більше не приховують старі шпилі й прикрашені зеленими водоростями білі колони. Я знав, що сюди, до цього затонулого міста, прибувають усі мерці, і тремтів, не прагнучи більше спілкуватися із суцвіттями лотоса.

Проте, побачивши далеко в морі чорного кондора, що спускається з небес відпочити на величезному рифі, я був схильний розпитати його, щоб дізнатися про тих, кого знав, коли вони все ще були живими. Ось про що я спитав би кондора, якби він був не настільки далеко, але він був-таки задалеко, ледь помітно наблизившись майже впритул до гігантського рифу.

Так я спостерігав за потоком, що линув під спадним місяцем, бачив блискучі шпилі, вежі та дахи мертвого, залитого водою міста. І поки я споглядав, ніздрі намагалися затулитися, опираючись нудотному запаху мертвого світу. У цьому загубленому і забутому місці і справді зібрали всю плоть із кладовищ, зібрали, щоб одутлі морські хробаки її гризли й наситилися нею.

Над цими жахіттями зависнув лиховісний місяченько… Проте хробакам, аби харчуватися, місяць не потрібен. І поки я витріщався на хвилі, що тягнуться від хробаків, що звиваються внизу, я відчув холод, що прийшов здалеку, звідти, де кружляв кондор (так, наче моя плоть злякалася, перш ніж очі помітили саму причину страху).

Лише тіло недовго тремтіло без причини, я звів погляд і побачив, що води відкотилися, оголивши велику частину величезного рифу, чий краєчок я бачив раніше. І тоді я побачив риф – лише чорну базальтову корону жахливого створіння, чиє величезне чоло тепер виднілося в тьмяному місячному сяйві і чиї огидні ратиці, либонь, топтали мул милями нижче. Я верещав, волав, поки раніше приховане обличчя не піднялося з води, і поки приховані раніше очі не ковзнули геть від того зрадницького жовтого місяченька, що пильно витріщався на мене.

І, щоб уникнути цього безжального створіння, я з насолодою рішуче пірнув у смердючі води, де серед порослих бур’янами стін і затонулих вулиць товсті морські хробаки бенкетували на трупі світу.

Похований із фараонами (У співавторстві з Гаррі Ґудіні)

І

Таємниця вабить таїну. З того часу, як я став дуже популярним як виконавець неймовірних трюків у манері Гаррі Ґудіні, я постійно потрапляю у різного штибу загадкові історії, які публіка, знаючи мій фах, пов’язує з моїми інтересами й уподобаннями. Іноді ці історії цілком безневинні й тривіальні, часом глибоко драматичні й захопливі, насичені фатальними й небезпечними пригодами, а інколи навіть змушують мене заглиблюватися в обширні наукові й історичні дослідження. Багато про що я вже розповідав і розповідатиму надалі, нічого не приховуючи. Але є один випадок, про який я завжди теревеню з великою нехіттю, і якщо тепер маю намір це зробити, то лише за наполегливими і настирливими проханнями видавців цього журналу, до яких долинули неясні чутки про цю історію від інших членів моєї родини.

Цю подію я дотепер зберігав у таємниці. Вона сталася чотирнадцять років тому під час моїх відвідин Єгипту як пересічного туриста. Я мовчав про неї з кількох причин. По-перше, мені не хотілося оприлюднювати деякі факти й обставини, безумовно правдиві, про які навіть не здогадуються хмари туристів, котрі штурмують піраміди, і які ретельно приховує влада Каїра, хоча вона, звісно, не може про них не знати. По-друге, мені якось незручно викладати інцидент, де таку важливу роль відіграла моя власна невгамовна фантазія. Чи відбувалося те, свідком чого я був або вважаю, що був насправді, достеменно сказати неможливо. Швидше те, що трапилося, необхідно розглядати як наслідок моїх тодішніх студій у царині єгиптології й навіяних ними міркувань, до яких мене до того ж природним чином підштовхувало навколишнє оточення. Підігріта цими причинами уява в поєднанні з порушеннями виявилися результатом реальної події, що була жахливою вже сама по собі. Усе це, без сумніву, й призвело до жахіття, яким увінчалася та фантастична ніч, що залишилася далеко в минулому.

У січні 1910 року, відпрацювавши за контрактом в Англії, я уклав угоду на турне театрами Австралії. Умови договору надавали мені можливість самому вибрати терміни поїздки, й я вирішив скористатися нагодою та подався в своєрідну подорож, до яких дуже ласий. Разом із дружиною ми здійснили приємну морську прогулянку уздовж континенту і, діставшись до Марселя, сіли на пароплав «Мальва» компанії «П. й О. Стімер», який тримав курс на Порт-Саїд, звідки я мав намір почати екскурсію головними історичними пам’ятками нижнього Єгипту й уже потім вирушати до Австралії. Вояж був дуже приємним, зокрема й через кілька кумедних для розслідування обставин, від яких жоден ілюзіоніст не застрахований навіть тоді, коли перебуває на відпочинку. Я намірявся тримати своє ім’я в таємниці, щоб під час мандрівки мене ніхто не турбував. Але серед пасажирів виявився один факір, чиї наполегливі потуги приголомшити пасажирів демонстрацією цілком пересічних вивертів були настільки сміховинними, що я не зміг утриматися від спокуси поставити його на місце і повторив ті ж фокуси з набагато більшим професіоналізмом. У результаті моє інкогніто було безнадійно зруйноване. Я розповідаю про це не заради пихи, але через усі ті наслідки, що їх спричинила моя необачність і які мені варто було передбачити, перш ніж викривати себе перед цілою юрмою туристів, готових миттю розсіятися долиною Нілу. Куди б я відтепер не прямував, мене всюди обганяла моя слава, позбавляючи нас із дружиною спокою й затишку, яких ми так прагнули. Подорожуючи в пошуках дивовиж, я сам часто ставав об’єктом розглядання як якась чудасія.

Вирушивши до Єгипту за яскравими й містичними враженнями, ми неабияк розчарувалися, коли після прибуття до Порт-Саїда побачили лише невисокі піщані дюни, буйки, що плавали на мілководді, і типове європейське містечко, де все було нудним і нецікавим, за винятком хіба величезної статуї де Лессепса[9]. Тим дужче охопило нас бажання побачити щось, що більше заслуговує на увагу, і порадившись, ми вирішили не зволікаючи їхати до Каїра, до пірамід, а звідти – до Александрії, де можна буде сісти на корабель, що відпливає до Австралії, а мимохідь оглянути всі ті греко-римські пам’ятки, якими тільки зможе похвалитися ця стародавня метрополія.

Подорож потягом минула ще якось стерпно. Усього чотири з половиною години, але за цей час ми встигли побачити значну частину Суецького каналу, вздовж якого залізниця тягнеться до самої Ісмаїлії, а трохи згодом і зачепити Стародавнього Єгипту, краєм ока черкнувши канал із прісною водою, викопаний ще в епоху Середнього царства і лише нещодавно відновлений. Аж ось, нарешті, і Каїр замерехтів у згуслих сутінках і постав перед нами, як якесь сузір’я, тьмяний відблиск якого перетворився на сліпуче сяйво, коли ми прибули на грандіозний центральний вокзал. І знову нас спіткало розчарування, бо все, що ми побачили, виявилося європейським, якщо не брати до уваги одягу й облич. Нудний підземний перехід провадив на майдан, загачений екіпажами, таксі й трамваями і залитий яскравим сяйвом електричних вогнів на височенних будівлях, а той театр, в якому мене марно вмовляли виступити і куди я згодом потрапив як глядач, незадовго до нашого приїзду перейменували на «Американський космограф». Маючи намір зупинитися в готелі «Шепард», ми гукнули таксі й помчали широкими проспектами з фешенебельною забудовою; і серед комфорту, що оточив нас у готелі (в основному англо-американського взірця), серед усіх цих ліфтів і бездоганних офіціантів у ресторані чарівний Схід із його сивою давниною уявлявся нам чимось нескінченно далеким.

Однак уже наступного дня ми із задоволенням поринули в саму гущу атмосфери «Тисячі й однієї ночі», і в лабіринті вулиць, в екзотичних контурах Каїра на тлі неба, здавалося, знову ожив Багдад Гаруна аль-Рашида. Звіряючись за Бедекером[10], ми оминули сади Езбекії й рушили вулицею Мускі на схід, у бік кварталів, заселених корінними мешканцями. Досить скоро ми опинилися в руках енергійного чичероне, і, незважаючи на всі пізніші метаморфози, маю визнати, що він-таки був майстром своєї справи.