Звичай бiлої людини = The White Man's Way

Опівдні він побачив сліди. То були сліди іншої людини, що не йшла, а повзла на чотирьох. Він подумав, що це, мабуть, сліди Білла, проте подумав мляво, з байдужістю. Йому було однаково. Власне, він уже не мав ніяких відчуттів. Перестав навіть відчувати біль. Шлунок і нерви наче заснули. Проте життя, що було в ньому, гнало його вперед. Він був дуже слабкий, але життя в ньому не бажало вмирати. І тому, що воно не бажало вмирати, чоловік усе ще їв болотяні ягоди і пічкурів, пив гарячу воду і не зводив очей із хворого вовка.

Він ішов по сліду іншої людини, що повзла рачки, і скоро побачив її кінець – кілька обгризених кісток на вогкому моху, серед слідів вовчих лап. Побачив він і тугий мішечок із оленячої шкіри, схожий на його власний, – розірваний гострими зубами. Він підняв мішечок, хоча такий тягар був надто важким для його ослаблих пальців. Білл все ж таки не кинув його до останньої миті. Ха-ха! Він іще посміється з Білла. Він виживе і візьме мішечок із собою, на той корабель посеред сяючого моря. Його сміх був хрипким і страшним, ніби каркання крука, і хворий вовк похмуро завив у відповідь. Чоловік одразу замовк. Як йому сміятися з Білла, якщо це Білл, якщо ці кістки, біло-рожеві, дочиста обгризені кістки – це і є Білл?

Він одвернувся. Так, Білл його покинув; але він не візьме це золото і не буде смоктати кістки Білла. А Білл зробив би саме так, опинившись на його місці, думав чоловік, плентаючись далі.

Він вийшов до маленького озерця. Схилившись над водою, щоб пошукати пічкурів, він відсахнувся, мов ужалений. Побачив відбиток свого обличчя. Це було так страшно, що навіть його притуплені почуття пробудились у пориві жаху. В озерці плавали три пічкурі, але води було надто багато, щоб її вичерпати; і після кількох невдалих спроб спіймати риб у цеберко він облишив цю затію. Боявся, що від слабкості впаде у воду і потоне. З цієї ж причини він не зважився попливти по річці на одній із колод, що були розкидані по піщаному березі.

Того дня він скоротив відстань між собою і кораблем на три милі; а наступного – на дві, бо тепер він повз рачки, як Білл. Надвечір п’ятого дня до корабля все ще лишалося близько семи миль, а він міг пройти за день хіба що одну. Бабине літо все ще тривало, і він повз, весь час непритомніючи, а хворий вовк, кашляючи та важко дихаючи, плентався за ним слідом. Коліна в чоловіка були роздерті до м’яса, як і ступні, і хоч він обмотав ноги ганчір’ям з сорочки, червоний слід тягся за ним через мох і каміння. Якось, озирнувшись назад, він побачив, що вовк жадібно лиже цей кривавий слід, і ясно уявив собі, яким буде його кінець… якщо тільки… якщо він сам не вб’є вовка. І тоді почалася найжахливіша трагедія буття, котру можна собі уявити, – знесилена людина повзла, а знесилений вовк плентався за нею слідом. Дві істоти тягли свої напівмертві тіла через пустелю і хотіли відібрати життя одна в одної.

Якби вовк був здоровий, чоловік, мабуть, не опирався б. Але сама думка про те, що він стає поживою такого бридкого, кволого створіння, була йому огидна. Це викликало в нього відразу. У нього знов почалися провали свідомості й видіння, і світлі проміжки ставали все більш нечастими та короткими.

Одного разу він прокинувся, почувши хрипке дихання в себе над вухом. Вовк відскочив назад, спіткнувся і впав від слабкості. Це було смішно, але чоловікові так не здалося. Проте страшно йому також не було. Він надто багато пережив, аби боятись. На мить його думки проясніли, і він лежав розмірковуючи. До корабля лишалося щонайбільше чотири милі. Він ясно побачив його, протерши затуманені очі, побачив біле вітрило маленького човна, що розтинав блискучу водну гладінь. Але він не проповзе ці чотири милі. Він це знав, але ставився до цього спокійно. Він знав, що не проповзе і півмилі. Але жити йому все ж таки хотілося. Було б нерозумно померти після всього, що йому довелося пережити. Надто вже багато вимагала від нього доля. І, вмираючи, він зневажав смерть. Мабуть, це було просто божевіллям, але навіть у обіймах смерті він кидав їй виклик і не хотів коритися.

Він заплющив очі і з надзвичайною обережністю зібрався на силі. Він примушував себе переборювати млість, яка, наче приплив, затопила все його єство. Ця млість здіймалась у ньому, наче хвиля, і поступово затьмарювала свідомість. Часом він тонув, відчайдушно силкуючись виплисти із глибини забуття; і незбагненна сила душі, збираючи докупи рештки його волі, допомагала йому триматись.

Він непорушно лежав на спині й чув, як до нього повільно наближається уривчасте дихання вовка. Воно чулося все ближче, все ближче, і час ніби зупинився, а чоловік лежав непорушно. Дихання вчувалося над самим вухом. Жорсткий сухий язик торкнув його щоку, мов наждачний папір. Руки в нього рвонулися вгору – принаймні він хотів простягти їх швидко. Пальці, зігнуті, мов пазурі, схопили порожнечу. Швидкість і влучність потребують сили, а сил у нього вже не було.

Вовк був страшенно терплячим. Чоловік був терплячим також. Півдня він лежав нерухомо, долаючи забуття і стежачи за істотою, яка хотіла його з’їсти і яку він хотів би з’їсти сам. Іноді хвиля млості накривала його, і він поринав у довгий сон; та весь час, і при тямі, й уві сні, він чекав тієї миті, коли почує хрипке дихання і відчує дотик жорсткого язика.

Дихання він не почув, але прокинувся від того, що вовчий язик лизнув йому руку. Він чекав. Ікла повільно стискали його руку, потім тиск посилився; вовк із останніх сил намагався вп’ястися зубами у здобич, якої так давно чекав. Але й чоловік чекав довго, і його скривавлена рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк спроквола борсався, така ж квола рука повільно стискала його щелепу, а друга рука простяглася до вовка і схопила його. Ще п’ять хвилин, і чоловік навалився на вовка всім тілом. Його рукам не вистачало сили, щоб задушити звіра, але чоловік міцно притулився обличчям до вовчої шиї, і його рот був повний шерсті. За півгодини він відчув, що до рота йому ллється гарячий струмінь. Це було неприємно. Це було так, наче у шлунок вливали розплавлений свинець, і чоловік лише зусиллям волі змушував себе терпіти. Потім він перевернувся на спину і заснув.

На китобійному судні «Бедфорд» було кілька учасників наукової експедиції. З палуби вони помітили якийсь дивний об’єкт на березі. Він пересувався по піску до моря. Люди не могли зрозуміти, що це таке, і, як личить ученим, сіли у човен і рушили до берега. Там вони побачили живе створіння, котре навряд чи можна було назвати людиною. Воно було сліпе, непритомне і звивалося на піску, мов велетенський хробак. Йому майже не вдавалося зрушити з місця, але воно було упертим і, звиваючись та борсаючись, просувалося вперед футів на двадцять за годину.

Через три тижні чоловік, лежачи у постелі на китобійному кораблі «Бедфорд», не стримуючи сліз, що котилися по його змарнілому обличчю, розповів, хто він такий і що йому довелося пережити. Він безладно говорив щось про свою матір, про сонячну Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і апельсинових дерев.

Минуло всього кілька днів, і він сидів за столом разом із ученими й офіцерами судна. Він тішився, бачачи довкола себе так багато їжі, й стривожено дивився, як їжа зникає у роті інших людей. Варто було комусь узяти шматок, і в його очах з’являвся вираз глибокого жалю. Він був при здоровому глузді, але за обідом ненавидів усіх довкола. Його переслідував страх, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси їжі і кока, і юнгу, і капітана. Вони безнастанно заспокоювали його; але він їм не вірив і крадькома зазирав до комори, щоб переконатися на власні очі.

Потім завважили, що він гладшає. Він що не день набирав вагу. Учені хитали головами і висловлювали різні здогади. Вони почали обмежувати його в їжі, але він ставав усе товстішим і ширшав у попереку.

Матроси потай усміхалися. Вони знали, що й до чого. І коли вчені почали стежити за ним, то дізналися про це також. Після сніданку він тихцем ішов на палубу і, наче жебрак, із простягнутою рукою підходив до когось із матросів. Той усміхався і давав йому кусень сухаря. Чоловік жадібно хапав подачку, дивився на неї, мов скнара на золото, і запихав за пазуху. Так само підгодовували його й усі інші матроси.

Учені не сказали йому нічого. Вони лишили його у спокої, але потай оглянули його ліжко. Воно було напхане сухарями; у матраці було повно сухарів; у всіх закутках лежали сухарі. І все ж таки чоловік був при здоровому глузді. Це була лише пересторога на той випадок, якщо знов доведеться голодувати. Вчені сказали, що це минеться; і так воно й сталося, перш ніж «Бедфорд» став на якір у Сан-Франциско.

The White Silence

“Carmen won’t last more than a couple of days.” Mason spat out a chunk of ice and surveyed the poor animal ruefully, then put her foot in his mouth and proceeded to bite out the ice which clustered cruelly between the toes.

“I never saw a dog with a highfalutin’ name that ever was worth a rap,” he said, as he concluded his task and shoved her aside. “They just fade away and die under the responsibility. Did ye ever see one go wrong with a sensible name like Cassiar, Siwash, or Husky? No, sir! Take a look at Shookum here; he’s—”

Snap! The lean brute flashed up, the white teeth just missing Mason’s throat.

“Ye will, will ye?” A shrewd clout behind the ear with the butt of the dog whip stretched the animal in the snow, quivering softly, a yellow slaver dripping from its fangs.

“As I was saying, just look at Shookum here—he’s got the spirit. Bet ye he eats Carmen before the week’s out.”

“I’ll bank another proposition against that,” replied Malemute Kid, reversing the frozen bread placed before the fire to thaw. “We’ll eat Shookum before the trip is over. What d’ye say, Ruth?”

The Indian woman settled the coffee with a piece of ice, glanced from Malemute Kid to her husband, then at the dogs, but vouchsafed no reply. It was such a palpable truism that none was necessary. Two hundred miles of unbroken trail in prospect, with a scant six days’ grub for themselves and none for the dogs, could admit no other alternative. The two men and the woman grouped about the fire and began their meager meal. The dogs lay in their harnesses, for it was a midday halt, and watched each mouthful enviously. “No more lunches after today,” said Malemute Kid. “And we’ve got to keep a close eye on the dogs, they’re getting vicious. They’d just as soon pull a fellow down as not, if they get a chance.”

“And I was president of an Epworth once, and taught in the Sunday school.” Having irrelevantly delivered himself of this, Mason fell into a dreamy contemplation of his steaming moccasins, but was aroused by Ruth filling his cup. “Thank God, we’ve got slathers of tea! I’ve seen it growing, down in Tennessee. What wouldn’t I give for a hot corn pone just now! Never mind, Ruth; you won’t starve much longer, nor wear moccasins either.”

The woman threw off her gloom at this, and in her eyes welled up a great love for her white lord—the first white man she had ever seen—the first man whom she had known to treat a woman as something better than a mere animal or beast of burden.

“Yes, Ruth,” continued her husband, having recourse to the macaronic jargon in which it was alone possible for them to understand each other; “wait till we clean up and pull for the Outside. We’ll take the White Man’s canoe and go to the Salt Water. Yes, bad water, rough water—great mountains dance up and down all the time. And so big, so far, so far away—you travel ten sleep, twenty sleep, forty sleep”—he graphically enumerated the days on his fingers—“all the time water, bad water. Then you come to great village, plenty people, just the same mosquitoes next summer. Wigwams oh, so high—ten, twenty pines. Hi-yu skookum!”

He paused impotently, cast an appealing glance at Ma-lemute Kid, then laboriously placed the twenty pines, end on end, by sign language. Malemute Kid smiled with cheery cynicism; but Ruth’s eyes were wide with wonder, and with pleasure; for she half believed he was joking, and such condescension pleased her poor woman’s heart.

“And then you step into a—a box, and pouf! up you go.” He tossed his empty cup in the air by way of illustration and, as be deftly caught it, cried: “And biff! down you come. Oh, great medicine men! You go Fort Yukon, I go Arctic City—twenty-five sleep—big string, all the time—I catch him string—I say, ’Hello, Ruth! How are ye?’—and you say, ’Is that my good husband?’—and I say, ’Yes’—and you say, ’No can bake good bread, no more soda’—then I say, ’Look in cache, under flour; good-by.’ You look and catch plenty soda. All the time you Fort Yukon, me Arctic City. Hi-yu medicineman!”

Ruth smiled so ingenuously at the fairy story that both men burst into laughter. A row among the dogs cut short the wonders of the Outside, and by the time the snarling combatants were separated, she had lashed the sleds and all was ready for the trail.

“Mush! Baldy! Hi! Mush on!” Mason worked his whip smartly and, as the dogs whined low in the traces, broke out the sled with the gee pole. Ruth followed with the second team, leaving Malemute Kid, who had helped her start, to bring up the rear. Strong man, brute that he was, capable of felling an ox at a blow, he could not bear to beat the poor animals, but humored them as a dog driver rarely does—nay, almost wept with them in their misery.

“Come, mush on there, you poor sore-footed brutes!” he murmured, after several ineffectual attempts to start the load. But his patience was at last rewarded, and though whimpering with pain, they hastened to join their fellows.

No more conversation; the toil of the trail will not permit such extravagance. And of all deadening labors, that of the Northland trail is the worst. Happy is the man who can weather a day’s travel at the price of silence, and that on a beaten track.

And of all heartbreaking labors, that of breaking trail is the worst. At every step the great webbed shoe sinks till the snow is level with the knee. Then up, straight up, the deviation of a fraction of an inch being a certain precursor of disaster, the snowshoe must be lifted till the surface is cleared; then forward, down, and the other foot is raised perpendicularly for the matter of half a yard. He who tries this for the first time, if haply he avoids bringing his shoes in dangerous propinquity and measures not his length on the treacherous footing, will give up exhausted at the end of a hundred yards; he who can keep out of the way of the dogs for a whole day may well crawl into his sleeping bag with a clear conscience and a pride which passeth all understanding; and he who travels twenty sleeps on the Long Trail is a man whom the gods may envy.

The afternoon wore on, and, with the awe born of the White Silence, the voiceless travelers bent to their work. Nature has many tricks wherewith she convinces man of his finity—the ceaseless flow of the tides, the fury of the storm, the shock of the earthquake, the long roll of heaven’s artillery—but the most tremendous, the most stupefying of all, is the passive phase of the White Silence. All movement ceases, the sky clears, the heavens are as brass; the slightest whisper seems sacrilege, and man becomes timid, affrighted at the sound of his own voice. Sole speck of life journeying across the ghostly wastes of a dead world, he trembles at his audacity, realizes that his is a maggot’s life, nothing more. Strange thoughts arise unsummoned, and the mystery of all things strives for utterance. And the fear of death, of God, of the universe, comes over him—the hope of the Resurrection and the Life, the yearning for immortality, the vain striving of the imprisoned essence—it is then, if ever, man walks alone with God.

So wore the day away. The river took a great bend, and Mason headed his team for the cutoff across the narrow neck of land. But the dogs balked at the high bank. Again and again, though Ruth and Malemute Kid were shoving on the sled, they slipped back. Then came the concerted effort. The miserable creatures, weak from hunger, exerted their last strength. Up—up—the sled poised on the top of the bank; but the leader swung the string of dogs behind him to the right, fouling Mason’s snowshoes. The result was grievous. Mason was whipped off his feet; one of the dogs fell in the traces; and the sled toppled back, dragging everything to the bottom again.

Slash! the whip fell among the dogs savagely, especially upon the one which had fallen.

“Don’t, Mason,” entreated Malemute Kid; “the poor devil’s on its last legs. Wait and we’ll put my team on.”

Mason deliberately withheld the whip till the last word had fallen, then out flashed the long lash, completely curling about the offending creature’s body. Carmen—for it was Carmen—cowered in the snow, cried piteously, then rolled over on her side.

It was a tragic moment, a pitiful incident of the trail— a dying dog, two comrades in anger. Ruth glanced solicitously from man to man. But Malemute Kid restrained himself, though there was a world of reproach in his eyes, and, bending over the dog, cut the traces. No word was spoken. The teams were double-spanned, and the difficulty overcome; the sleds were under way again, the dying dog dragging herself along in the rear. As long as an animal can travel, it is not shot, and this last chance is accorded it—the crawling into camp, if it can, in the hope of a moose being killed.

Already penitent for his angry action, but too stubborn to make amends, Mason toiled on at the head of the cavalcade, little dreaming that danger hovered in the air. The timber clustered thick in the sheltered bottom, and through this they threaded their way. Fifty feet or more from the trail towered a lofty pine. For generations it had stood there, and for generations destiny had had this one end in view—perhaps the same had been decreed of Mason.

He stooped to fasten the loosened thong of his moccasin. The sleds came to a halt, and the dogs lay down in the snow without a whimper. The stillness was weird; not a breath rustled the frost-encrusted forest; the cold and silence of outer space had chilled the heart and smote the trembling lips of nature. A sigh pulsed through the air—they did not seem to actually hear it, but rather felt it, like the premonition of movement in a motionless void. Then the great tree, burdened with its weight of years and snow, played its last part in the tragedy of life. He heard the warning crash and attempted to spring up but, almost erect, caught the blow squarely on the shoulder.

The sudden danger, the quick death—how often had Malemute Kid faced it! The pine needles were still quivering as he gave his commands and sprang into action. Nor did the Indian girl faint or raise her voice in idle wailing, as might many of her white sisters. At his order, she threw her weight on the end of a quickly extemporized handspike, easing the pressure and listening to her husband’s groans, while Malemute Kid attacked the tree with his axe. The steel rang merrily as it bit into the frozen trunk, each stroke being accompanied by a forced, audible respiration, the “Huh!” “Huh!” of the woodsman.

At last the Kid laid the pitiable thing that was once a man in the snow. But worse than his comrade’s pain was the dumb anguish in the woman’s face, the blended look of hopeful, hopeless query. Little was said; those of the Northland are early taught the futility of words and the inestimable value of deeds. With the temperature at sixty-five below zero, a man cannot lie many minutes in the snow and live. So the sled lashings were cut, and the sufferer, rolled in furs, laid on a couch of boughs. Before him roared a fire, built of the very wood which wrought the mishap. Behind and partially over him was stretched the primitive fly—a piece of canvas, which caught the radiating heat and threw it back and down upon him—a trick which men may know who study physics at the fount.

And men who have shared their bed with death know when the call is sounded. Mason was terribly crushed. The most cursory examination revealed it. His right arm, leg, and back were broken; his limbs were paralyzed from the hips; and the likelihood of internal injuries was large. An occasional moan was his only sign of life.

No hope; nothing to be done. The pitiless night crept slowly by—Ruth’s portion, the despairing stoicism of her race, and Malemute Kid adding new lines to his face of bronze. In fact, Mason suffered least of all, for he spent his time in eastern Tennessee, in the Great Smoky Mountains, living over the scenes of his childhood. And most pathetic was the melody of his long-forgotten Southern vernacular, as he raved of swimming holes and coon hunts and watermelon raids. It was as Greek to Ruth, but the Kid understood and felt—felt as only one can feel who has been shut out for years from all that civilization means.

Morning brought consciousness to the stricken man, and Malemute Kid bent closer to catch his whispers.

“You remember when we foregathered on the Tanana, four years come next ice run? I didn’t care so much for her then. It was more like she was pretty, and there was a smack of excitement about it, I think. But d’ye know, I’ve come to think a heap of her. She’s been a good wife to me, always at my shoulder in the pinch. And when it comes to trading, you know there isn’t her equal. D’ye recollect the time she shot the Moosehorn Rapids to pull you and me off that rock, the bullets whipping the water like hailstones?—and the time of the famine at Nuklukyeto?—or when she raced the ice run to bring the news? Yes, she’s been a good wife to me, better’n that other one. Didn’t know I’d been there? Never told you, eh? Well, I tried it once, down in the States. That’s why I’m here. Been raised together, too. I came away to give her a chance for divorce. She got it.

“But that’s got nothing to do with Ruth. I had thought of cleaning up and pulling for the Outside next year—her and I—but it’s too late. Don’t send her back to her people, Kid. It’s beastly hard for a woman to go back. Think of it!—nearly four years on our bacon and beans and flour and dried fruit, and then to go back to her fish and caribou. It’s not good for her to have tried our ways, to come to know they’re better’n her people’s, and then return to them. Take care of her, Kid—why don’t you?—but no, you always fought shy of them—and you never told me why you came to this country. Be kind to her, and send her back to the States as soon as you can. But fix it so as she can come back—liable to get homesick, you know.

“And the youngster—it’s drawn us closer, Kid. I only hope it is a boy. Think of it!—flesh of my flesh, Kid. He mustn’t stop in this country. And if it’s a girl, why, she can’t. Sell my furs; they’ll fetch at least five thousand, and I’ve got as much more with the company. And handle my interests with yours. I think that bench claim will show up. See that he gets a good schooling; and, Kid, above all, don’t let him come back. This country was not made for white men.

“I’m a gone man, Kid. Three or four sleeps at the best. You’ve got to go on. You must go on! Remember, it’s my wife, it’s my boy—O God! I hope it’s a boy! You can’t stay by me—and I charge you, a dying man, to pull on.”

“Give me three days,” pleaded Malemute Kid. “You may change for the better; something may turn up.”

“No.”

“Just three days.”

“You must pull on.”

“Two days.”

“It’s my wife and my boy, Kid. You would not ask it.”

“One day.”

“No, no! I charge—”

“Only one day. We can shave it through on the grub, and I might knock over a moose.”

“No—all right; one day, but not a minute more. And, Kid, don’t—don’t leave me to face it alone. Just a shot, one pull on the trigger. You understand. Think of it! Think of it! Flesh of my flesh, and I’ll never live to see him!

“Send Ruth here. I want to say good-by and tell her that she must think of the boy and not wait till I’m dead. She might refuse to go with you if I didn’t. Good-by, old man; good-by.

“Kid! I say—a—sink a hole above the pup, next to the slide. I panned out forty cents on my shovel there.”

“And, Kid!” he stooped lower to catch the last faint words, the dying man’s surrender of his pride. “I’m sorry—for—you know—Carmen.”

Leaving the girl crying softly over her man, Malemute Kid slipped into his parka and snowshoes, tucked his rifle under his arm, and crept away into the forest. He was no tyro in the stern sorrows of the Northland, but never had he faced so stiff a problem as this. In the abstract, it was a plain, mathematical proposition—three possible lives as against one doomed one. But now he hesitated. For five years, shoulder to shoulder, on the rivers and trails, in the camps and mines, facing death by field and flood and famine, had they knitted the bonds of their comradeship. So close was the tie that he had often been conscious of a vague jealousy of Ruth, from the first time she had come between. And now it must be severed by his own hand.