Романи

Здається, дуже напутній лист вийшов. Останнього разу я зауважила, що брак коштів для своїх забаганок перетворює хлопця на зануду і домосіда (але у нас ще їх вистачає, якщо, звісно, не надто тринькати). Пильнуй себе, мій любий хлопчику, і пиши мені принаймні раз на тиждень, інакше я починаю уявляти собі всілякі жахіття.

З любов’ю, мама».

ДЕБЮТ «ОСОБИСТОСТІ»

На Різдво монсеньйор Дарсі запросив Еморі на тиждень у гості в стюартівський палац на Гудзоні, і в них відбулась довга розмова біля каміна. Монсеньйор трошки погладшав, але його особистість ще більше розвинулась. Еморі почувався спокійно, як на відпочинку, занурюючись у м’які подушки на низьких фотелях і закурюючи сигарету разом із монсеньйором, як двоє джентльменів середнього віку.

– Я хочу покинути навчання, монсеньйоре.

– Чому?

– Уся моя кар’єра пішла з димом. Я знаю, для вас то несуттєво, але…

– Якраз навпаки. Я гадаю, це дуже важливо. Хочу почути всю історію, все, що з тобою відбулось, відколи ми востаннє бачились.

Еморі в деталях описав усю руйнацію його честолюбних замірів, і через півгодини з його голосу вже зникли усі нотки байдужості.

– А що б ти робив, якби залишив коледж? – запитав монсеньйор.

– Не знаю. Мені б хотілось подорожувати, але ця надокучлива війна усі плани зруйнувала. Принаймні, мама буде зневажати мене, якщо я не закінчу. Я просто спантеличений. Керрі Голідей пропонує, щоб ми разом вступили до ескадрильї Лафаєт.

– Ти ж знаєш, що тобі туди не хочеться.

– Інколи хочеться, я б хоч зараз поїхав.

– Наскільки я тебе знаю, ти ще не так втомився від життя.

– Ви справді добре мене знаєте, – неохоче погодився Еморі. – Мені це просто здавалося найпростішим варіантом… Коли я подумаю про ще один марудний рік…

– Так, я розумію; але, якщо чесно, я не дуже за тебе хвилююся; мені здається, ти розвиваєшся абсолютно природним чином.

– Та де там! – заперечив Еморі. – За півроку я втратив половину своєї особистості…

– Ані трохи! – Монсеньйор глузливо поглянув на нього. – Ти втратив значну частину марнославства, от і все.

– Господи! Я почуваюсь так, ніби опинився у п’ятому класі Сент-Реджиса…

– Ні, – монсеньйор заперечливо похитав головою. – Це була невдача, але вона піде на користь. Що б не сталося нині – не йди тим шляхом, яким ішов минулого року.

– Я занепав духом… Що може бути гірше?

– Само по собі, може, й так, але розглянемо уважніше. Для тебе це – можливість подумати, щоб викинути старий багаж і старі уявлення про супермена і все таке інше. Не будь-які ідеї доконче пасують таким людям, як ти (це те, що ти намагався зробити). Якщо ми можемо не зупинятись на чомусь одному, і виділяти принаймні годину в день на роздуми, то здатні творити справжні дива. Але якщо пристосовуємо якусь схему сліпо – то ми самі із себе робимо віслюків. Еморі (тільки між нами), я й сам лише недавно цьому навчився. Я можу робити сто другорядних справ замість найбільш актуальної. Отож саме на цьому я й спотикаюсь – так само, як ти зі своєю математикою цієї осені.

– Але що саме нам потрібно? Ця «актуальна справа» мені завжди здається найменш важливою.

– Бо ми не персоналії. Ми – особистості.

– Це ви гарно сказали… А що воно означає?

– Персоналія – це те, ким ти себе відчуваєш, те, чим є (з твоїх слів) Керрі і Слоун. Персоналія – це просто фізична істота, вона завжди дрібніша, ніж людина загалом… Я бачив, як вони випаровуються майже повністю, скажімо, після тривалої хвороби. Знаєш, поки персоналія активна, вона ігнорує найактуальніше. Натомість особистість постійно щось накопичує. Вона нероздільна зі своєю мотивацією. Вона – як жердина, на якій можуть висіть тисячі речей. Інколи це щось помітне, як у випадку з тобою; але в будь-якому разі особистість використовує цей багаж розважливо та свідомо.

– На жаль, мої найцінніші надбання розлетілись на друзки, коли були мені найбільше потрібні… – Еморі охоче підхопив тон розмови.

– Так, у тому-то й річ. Коли ти відчуваєш, що увесь твій накопичений багаж на додачу до талантів випирає із тебе так, що тебе вже ніщо не здатне хвилювати – тоді ти можеш впоратись з будь-чим без жодних труднощів.

– Але, з іншого боку, без моїх надбань я безпорадний!

– Безумовно. Ось яка ідея: зараз ти можеш почати все спочатку. З такого початку, який ані Керрі, ані Слоун ніколи не будуть мати. Ти втратив три-чотири оздоби і натомість відкинув решту. Нині тобі потрібно зібрати нову колекцію. І чим прискіпливіший ти будеш у своєму виборі, тим краще. Але пам’ятай: роби те, що є найбільш цінним!

– Монсеньйоре, з вами все стає так зрозуміло…

Такими були їхні бесіди, найчастіше – про них самих, про філософію і релігію, або що таке життя – гра чи таємниця? Священик, здавалось, вгадував думки Еморі ще до того, як вони проявлялись у голові юнака – так схоже вони мислили за формою і змістом.

– Чому я повсякчас складаю списки? – запитався Еморі одного вечора. – Списки речей різного характеру?

– Бо ти медієвіст, – відповів монсеньйор. – Ми обоє такі, то все прагнення класифікації і знаходження єдиного типу.

– Схоже, це бажання добутися чогось визначеного…

– Це і є ядро схоластичної філософії.

– А я до приїзду сюди вже почав було думати, що перетворююсь на дивака. А то все було позерство, тепер я розумію.

– Не переймайся цим; для тебе не позувати – то є поки що найбільша поза з усіх. Позуй…

– Справді?

– Але визначай пріоритети.

Після повернення до коледжу Еморі отримав ще декілька листів від монсеньйора, які дали ще більшу поживу для його честолюбства.

«Боюсь, я налаштував тебе думати, буцімто ти у повній безпеці. Але ти мусиш пам’ятати: я це зробив із вірою в твої можливості (не через безглузду переконаність, що ти всього досягнеш отак, без боротьби). Деякі риси твого характеру можуть видатись тобі прийнятними, але не завжди варто виказувати їх перед іншими. Ти – нечуйний і майже не спроможний на глибокі почуття. Ти проникливий, але не кмітливий, марнославний замість істинної гордості.

Не дозволяй собі відчувати себе нікчемним; дуже часто в житті твої вчинки будуть поганими (а тобі здаватиметься, що вони найкращі). І не страждай через втрату своєї «особистості», як тобі це уявляється. У п’ятнадцять ти весь світився, як свіжий ранок, у двадцять ти меланхолійно сяятимеш, як місяць. Але коли доживеш до моїх років, ти знов, можливо, випромінюватимеш, як і я, ясну позолоту вранішнього сонця.

Якщо ти будеш писати мені листи, прошу тебе – пиши просто й щиро. Твій останній лист був схожий на трактат з архітектури. І він був такий жахливий, такий мудрагельський, що мені здалось, буцімто ти живеш в емоційному й інтелектуальному вакуумі. Остерігайся безповоротно класифікувати людей на якісь типажі. Адже замолоду люди стрибають туди-сюди від одного класу до іншого, і якщо ти будеш і далі зверхньо наклеювати на людей ярлики, то всього-на-всього впихатимеш їх у коробки. А коли у тебе почнуться справжні конфлікти з життям, вони вистрибнуть звідтам, як ляльки на пружині, і покажуть на тебе пальцем. Найціннішим орієнтиром для тебе була б зараз така особистість, як Леонардо да Вінчі.

Життя завжди тектиме вгору чи вниз (я теж це проходив замолоду), але тримай свій розум у ясності. І навіть якщо якісь дурні чи мудрагелі насміляться критикувати тебе – не дорікай собі занадто.

Ти кажеш, що умовності – то єдиний фактор, який не дає тобі встояти в «жіночому питанні». Але є щось більше, Еморі, страх, що не зможеш зупинитись, якщо почнеш втрачати контроль над собою (я знаю, про що говорю). Це те дивовижне шосте відчуття, яке допомагає відрізнити зло від страху прогнівити Бога в глибині твого серця.

Яке б ти не вибрав ремесло – релігію, архітектуру чи літературу, – я впевнений, тобі було б набагато спокійніше, якби ти міг знайти опору у Церкві. Але я не хочу ризикувати своїм авторитетом в твоїх очах і переконувати тебе, хоча в глибині душі я впевнений, що спокуслива прірва романтизму невдовзі розверзнеться під тобою. Не забувай писати мені.

Надсилаю тобі мої найсердечніші вітання,

Тейєр Дарсі».

Навіть навчання зблякло для Еморі в цей період. Він заглиблювався у химерні закутки літератури – Гюїсманс, Волтер Патер, Теофіль Ґотьє, – у найпікантніші сторінки Рабле, Боккаччо, Петронія і Светонія.

Одного тижня він заради цікавості влаштував інспекцію приватних зібрань своїх друзів і довідався, що бібліотека Слоуна найбільш типовий приклад: збірники Кіплінга, О’Генрі, Джона Фокса-молодшого і Річарда Гардінга Девіса, а ще – «Що мусить знати кожна жінка середнього віку», «Поклик Юкону», подарункове видання Джеймса Віткомба Райлі. На додачу – повний асортимент пошарпаних, покреслених підручників і, на превеликий подив, його власне нещодавнє відкриття – вибрані вірші Руперта Брука.

Разом з Томом Д’Інвільє вони шукали серед зірок Принстона тих, котрі могли б стати засновниками «видатної американської поетичної традиції».

Новий набір першокурсників був набагато цікавішим, аніж усі «філістимляни» Принстона дворічної давнини. Все стало набагато цікавішим, хоча й позбавленим чару спонтанності першого року навчання. У колишньому Принстоні вони б ніколи не відкрили для себе Танадюка Вайлі. Танадюк був другокурсником із здоровезними вухами і висловлювався приблизно так: «Земля із виром поринає вниз крізь лиховісні світила приречених поколінь!» Вони, щоправда, заледве розуміли, про що йдеться, але ніколи не ставили під сумнів, що він є вмістилищем божественної душі. Принаймні так Том та Еморі сприймали його. Вони абсолютно серйозно запевняли його, що у нього свідомість, як у Шеллі, і друкували його ультравільні поетичні рими в «Літературному журналі Нассау». Але геній Танадюк абсорбував усі кольори свого часу і вдарився в богемне життя, що дуже їх розчарувало. Він розводився про Гринвіч-Віллідж замість «полудневого місячного виру» і зустрічався із розкутими музами (зовсім не академічними, виплеканими на Сорок другій вулиці Бродвею) замість «дітей мрії» Шеллі, взамін отримував від них належне шанування. Тож вони віддали Танадюка футуристам, вирішивши, що там він із своїми яскравими краватками почуватиметься краще.

Том дав йому останню настанову: перестати писати два найближчих роки і перечитати повне зібрання творів Олександра Поупа разів чотири. Але Еморі вважав, що Поуп Танадюкові – як п’яте колесо до воза. І вони зі сміхом пішли, гадаючи, якою стороною випаде йому монетка: видатного генія чи посередності?

Еморі зневажливо уникав тих викладачів, які запрошували своїх шанувальників на вечори таких-сяких епіграм за келишком шартрезу. Його розчаровували поверховість і педантизм, з якими тут підходили до кожної дисципліни. Його скепсис вилився у їдку сатиру, яку він назвав «У лекційній залі». Він запропонував Томові надрукувати її у «Літературному журналі Нассау».

Здоров, Фігляр…Завмерли всі,Як безпорадні дітлахи,По три рази на тиждень миПросиджуємо тут штани…Веди нас, гурт своїх ослів,Під голос твій в країну снів…Ми чули, ти – науки брат,Що написав якийсь трактат,А потім ще й навчальний план,Древніший, ніж сам океан;Копав доісторичний пил,Що тобі ніздрі заліпив,І випчихнув весь свій талантУ здоровенний фоліант…Праворуч мій сусід сидить,Жагою знань увесь горить;Із тих, що руку піднімаєІ кожен раз тебе питає,Всю ніч очей він не стуляв,Славетний фоліант читав,Звичайно… автор вдасть сум’яття,А він – що знає всі заняття,Самовдоволений вдавальник,І ментор сам, і шанувальник…А кілька днів тому назадОтримав я свій реферат(Як поле макове, ряснівВін стрічками коментарів).Писав же ти: моє навчання —То над наукою знущання…Не знав я, пане, що для васІ Шоу – просто козопас!Хоч певен я, що твій фанат,Тобі підсуне добрий шмат.Таких, як ти, я зустрічавВ часи шекспірівських вистав,Де все давно пішло із тліномІ запахами нафталіну…А заговорить радикал —В тобі він збурить гнів і шал.На людях праведний ти є,І праведне життя твоє.І щоб усім це показати,Ти й в церкву можеш завітати,Ти толерантний, ти педант,(Тобі всі друзі – Бус і Кант…)І так живеш ти рівномірно,Усім киваючи покірно…Кінець тортур… хутчіш, народ,Біжімо до нових пригод!Твої слова поглине сміх,Веселий тупіт сотні ніг…Забути б швидше, Боже милий,Нудьгу ту, що тебе зродила.

У квітні Керрі Голідей покинув навчання і поїхав до Франції, щоб вступити до ескадрильї Лафаєт. Заздрість і захват Еморі з цього приводу втонули в його власному переживанні, яке він так і не зміг ніколи оцінити, але яке, однак, переслідувало його три наступні роки.

ДИЯВОЛ

Вони вийшли з «Хілі» о дванадцятій і поїхали на таксі в «Бістолеріс». У компанії були Фред Слоун та Еморі, Аксія Марлоу й Феба Колем із шоу-програми «Літній сад». Вечір був веселий, енергії в них було – хоч відбавляй, і вони увірвались в кафе, як галаслива діонісійська ватага.

– Столик на чотирьох біля самого майданчика! – закричала Феба. – Хутчіш, старенький, ми гуляти раденькі.

– Скажи їм, хай заграють «Захват»! – вигукнув Слоун. – Ви замовляйте, а ми з Фебою зараз струсонемо майданчик.

І вони змішались із натовпом. Аксія й Еморі, годину як знайомі, протиснулись за офіціантом до столика, з якого було гарно видно весь майданчик. Вони сіли і озирнулись довкола.

– А онде Фіндл Марґотсон з «Нью-Хевена». – Намагаючись перекричати шум, вона гукнула: – Гей, Фіндле! Агов!

– Гей, Аксіє! – так само вигуком привітався він. – Сідай до нас за столик!

– Не йди… – прошепотів Еморі.

– Не можу, Фіндле, я не сама! Подзвони мені завтра десь о першій!

Фіндл, непоказний молодик із зовнішністю канцелярського клерка, відповів шось незрозуміле і повернувся до яскравої блондинки, яку намагався витягнути на майданчик.

– Справжній надовбень… – прокоментував зневажливо Еморі.

– Та ні, він нормальний хлопець. Клич нашого кельнера. Мені – «Дайкірі».

Він замовив чотири. Натовп кружляв, змінювався і перемішувався. Здебільшого то були студенти, кілька другосортних молодиків із Бродвею і жінки двох типів (кращі з них були хористки). Загалом то було типове юрмисько і така ж типова вечірка. Десь три чверті збіговиська прийшли покрасуватися і були досить стерпні. Закінчували вони приблизно о п’ятій, прощалися біля дверей кафе і спішили на поїзд до Єля або Принстона. Приблизно чверть присутніх закінчувала хтозна-коли і хтозна-де. Власне, їхня компанія була досить безневинною. Фред Слоун і Феба Колем були давніми приятелями; Аксія й Еморі – ще ні. Але дивні речі стаються навіть у пізній час, і несподіване, яке найменше очікуєш побачити в такому прозаїчному і передбачуваному місці, як кафе, вже зачаїлось, щоб зіпсувати для Еморі всю передсвітанкову романтику Бродвею. Те, як це несподіване виказало себе так невимовно жахливо, так неймовірно, надовго змусило його думати, що то була сцена з якоїсь туманної трагедії, розіграна без його відома (а не його власні рефлексії), але він чітко розумів, що це мало щось означати.

Десь о першій вони перемістились у «Максим», друга година застала їх у «Девіньє». Слоун пив без упину і перебував у стані якогось неприродного піднесення, але Еморі був докучливо тверезий. Досі вони не натрапили на жодного завсідника нью-йоркських клубів, які зазвичай пригощають гостей шампанським. Вони саме закінчили танцювати і протискувались до свого столика, аж раптом Еморі помітив, що хтось за сусіднім столиком пильно дивиться на нього. Він озирнувся – чоловік середніх літ, одягнений в коричневий мішкуватий костюм, сидів сам-один за окремим столиком і споглядав усю їхню компанію. Побачивши Еморі, він ледь помітно усміхнувся. Еморі повернувся до Фреда, який саме всідався за столик.

Еморі швидко все зважив: він сьогодні не пив і так триматиметься й далі, то можна ненадовго й продовжити вечірку. Крім того, треба було наглянути за Слоуном, який вже, здається, не міг думати самостійно. Він узяв Аксію за руку, і вони гуртом втиснулись у таксі. Вони поїхали десь у напрямку Сотих вулиць і зупинились біля білого багатоквартирного будинку. Він ніколи не забуде цю вулицю… То була широка вулиця, з обох боків тяглися однакові кам’яні будинки, поцятковані чорними прямокутниками вікон; вони тягнулись, доки бачило око, і, залиті яскравим місячним сяйвом, здавались матово-білими. Він уявив собі, що, мабуть, у кожному з цих будинків є ліфт, темношкірий портьє із полицею для ключів. Кожен будинок мав вісім поверхів, і на кожному поверсі були три-чотирикімнатні квартири. Йому було приємно зайти у веселу вітальню Феби і втонути у м’якому дивані, поки дівчата щось мудрували із закусками.

– Феба – класна мала, – упівголоса шепнув Слоун.

– Я всього десь на півгодини, – чітко сказав Еморі. (Він на мить задумався, чи не занадто це зверхньо.)

– Ага, якраз… – запротестував Слоун. – Раз ми вже тут – давай не спішити.

– Мені тут не подобається, – похмуро заперечив Еморі, – їсти я теж не хочу.

Вийшла Феба з канапками, пляшкою бренді, сифоном і чотирма склянками.

– Еморі, наливай! – скомандувала вона. – Вип’ємо за Фреда Слоуна – він хлопець хоч куди.

– Атож, – підтримала Аксія, заходячи в кімнату, – і за Еморі. Мені подобається Еморі.

Вона сіла біля нього і схилила свої жовті кучері на його плече.

– Я наллю, – сказав Слоун, – а ти долий з сифона, Фебо.

Вони поставили повні склянки на тацю.

– Готово! Будьмо!

Еморі завмер зі склянкою в руці.

Була хвилина, коли спокуса війнула на нього теплим вітерцем, уява його розгорілась, і він взяв склянку із Фебиних рук. І водномить, коли він це зробив і він глянув перед себе, та раптом побачив на відстані десяти ярдів… того чоловіка з кафе! Він підхопився від подиву, і шклянка випала з його тремтячої руки. А чоловік напівсидячи, напівлежачи умостився з-поміж стосу подушок на дивані. Обличчя його було ніби вкрите воском (так само, як і в кафе). То був не жовтий колір покійника, і не хвороблива блідість – радше мужня матовість обличчя зрілого чоловіка, який пропрацював десь у шахті, або в нічні зміни у вологому кліматі. Еморі уважно розглядав його (пізніше він міг би намалювати його у найдрібніших деталях). Рот у нього був виразно окреслений, пильні сірі очі повільно, із ледь помітним виразом доскіпливості, роздивлялись кожного по черзі з їхньої компанії. Еморі звернув увагу на його руки – вони не були витонченими, скорше гнучкими і сильними… То були нервові руки, що недбало розкинулись на подушках і постійно нервово стискались. Погляд Еморі впав на його ноги – кров прилинула йому до голови, і він збагнув, чого йому страшно. Ноги були неприродні… цю неприродність він не усвідомив, а радше відчув, як слабкість у порядної жінки, як кров на шовку, як маленький розрив десь глибоко в свідомості. Взутий той був не в черевики, а в щось на кшталт пантофлів – із загостреними і трохи закрученими догори носами (схожі на ті, що носили в чотирнадцятому столітті). Вони були темно-коричневі, і його ноги, здавалось, якось перетікають у цю форму… Вони були нелюдські, жахні…

Здається, Еморі щось сказав чи якось не так виглядав, бо голос Аксії раптом долинув із глибини дивно стурбований.

– Що з тобою, Еморі? Бідолашному Еморі зле! Його розумна голівонька запаморочилась?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

«Jim Jam» – редакційний журнал політичної сатири, який виходив щомісяця в Бісмарку (Північна Дакота, США). Редактором був Сем Кларк під псевдонімом Jim Jam Junior.

2

Генті Джордж Альфред (1832—1902) – англійський письменник і військовий кореспондент, автор популярних наприкінці ХІХ століття історичних пригодницьких оповідань.

3

«Череп і Кості» (англ. Skull & Bones) – найстаріше таємне товариство студентів Єльського університету. Вважалося, що членами товариства могли бути тільки представники вищої еліти, вихідці з найбагатших і найвпливовіших сімей США. Вони займали і займають найважливіші пости в політиці, ЗМІ, фінансовій, науковій та освітній сферах.

4

Клінч – розповсюджена техніка утримання супротивника в спортивних єдиноборствах.

5

Таркінгтон Ньютон Бут (1869—1946) – американський романіст і драматург, відомий за своїми романами «Чудові Емберсони» й «Еліс Адамс».

6

Джонсон Семюел (1709—1784) – англійський критик, лексикограф і поет епохи Просвітництва. Джеймс Босвелл (1740—1795) – шотландський письменник і мемуарист.

7

Глі (від англ. glee – веселощі, радість, пісня) – жанр популярної вокальної музики, поширений в Англії в другій половині XVIII і першій половині XIX століть.

8

«Бронкс» – алкогольний коктейль на основі вермуту, джину й соку. Вважають, що авторство коктейлю належить відомому бармену Джонні Солано. У 1934 році «Бронкс» включили до десятки найбільш затребуваних коктейлів у всьому світі.