Еморі кинувся в дім, решта пройшли за ним, несучи обм’якле тіло. Вони поклали його на диван в убогій маленькій вітальні. Слоун із понівеченим плечем сидів у фотелі. Він марив і щось повторював про лекцію з хімії о 8.10.

– Не знаю, що сталось… – сказав Ферренбі захриплим голосом. – Дік був за кермом, він не хотів поступатись. Ми казали, що він багато випив… а потім цей клятий поворот, Господи!.. – Він упав на підлогу, його плечі здригались.

Приїхав лікар, Еморі підійшов до дивана. Хтось передав йому простирадло, щоб накрити тіло. З несподіваною тверезістю він підняв одну безвільну руку і дав їй впасти. Чоло було холодне, але обличчя ще зберігало якийсь вираз. Він поглянув на шнурки черевиків – Дік ще їх зав’язував сьогодні зранку. Він зав’язував їх… а зараз це була важка безживна маса. Все, що залишилось від шарму й особистості Діка Гемберда, такого, яким він його знав, – усе це було так жахливо й нешляхетно, і близько до землі. Всі трагедії мають той відтінок убогості й гротеску, марноти, нікчемності… так помирають тварини… Еморі пригадав жахливо розчавленого кота десь у якомусь провулку його дитинства.

– Хтось має відвезти Ферренбі у Принстон.

Еморі вийшов на вулицю і зіщулився від раптового пориву нічного вітру, того вітру, що вистукував розбитим крилом слізний тихий мотив шматком спотвореного металу.

КРЕЩЕНДО

Наступного дня почалась рятівна метушня. Коли Еморі залишався наодинці, його думки невідворотно поверталися до незугарно відкритої червонястої порожнини рота на білому обличчі. Але рішучим зусиллям він накидав на ці спогади стос дрібних клопотів і холоднокровно закрив їх десь у глибині свідомості.

Ізабель та її мати приїхали о четвертій. Їхній автомобіль жваво котився по Проспект-авеню повз радісний натовп. Вони під’їхали до «Котеджу», щоб випити чаю. Того вечора в клубах проводили святкові вечері. Отож о сьомій він передоручив Ізабель одному першокурснику і домовився зустрітись з нею об одинадцятій в спортивному залі, коли старшокурсників впускали на бал для молодших. Вона була втіленням його мрій, і він з нетерпінням чекав, щоб зробити цей вечір найпрекраснішим. О дев’ятій старші вишикувались біля своїх клубів і спостерігали за галасливою факельною ходою першокурсників. Еморі було цікаво, чи ряди його друзів у фраках на фоні величних стін й у світлі факелів справляють на спантеличених і галасливих новоприбульців таке саме яскраве враження, як і на нього рік тому.

Наступного дня його закрутив інший вихор. Вони обідали у веселій компанії вшістьох у невеликій приватній їдальні при клубі. Еморі з Ізабель обмінювались ніжними поглядами обіч смаженої курки і вірили, що їхнє кохання вічне. Вони танцювали на балу до п’ятої. Залицяльники перехоплювали Ізабель до танцю, і чим далі, тим було розкутіше і веселіше. Запал наростав із кількістю випитого в гардеробній вина, яке завбачливо принесли в кишенях пальт, і це спонукало забути ще на день втому останніх днів. Вервечка кавалерів – то якась однорідна маса, наділена єдиною душею. Поруч вальсує темноволоса красуня, вони шепочуться, весь стрій гойдається з нею в такт, потім найзухваліший зализа рішуче виступає наперед і розбиває пару танцюючих. Затим шестифутова дівчина (її привів Кей і намагався всім зарекомендувати увесь вечір) проскакує повз них, стрій хитнувся назад, намагаючись видивитись щось у закутках залу. Кей, нетерплячий і змокрілий від танцю, пробивається крізь натовп, вишукуючи знайомі обличчя.

– Друзяко, тут є одна симпатична…

– Вибач, Кею, але я вже домовився. Маю вклинитись в один танець.

– Тоді, може, наступний?

– Ну, не знаю, я пообіцяв, клянуся… Знайди мене, коли в неї буде ще один вільний танець.

Еморі був у захваті, коли Ізабель запропонувала втекти на годинку і покататись околицями на її машині. Ця солодка година промайнула дуже швидко, поки вони плавно котилися дорогами довкола Принстона і розмовляли, торкаючись сором’язливо і схвильовано (але лише дотично) сердечних тем. Еморі почував себе якось дивно вразливо і навіть не намагався поцілувати її.

Наступного дня вони вирушили на обід до Нью-Йорка проїздом через Джерсі, а після обіду пішли дивитись якусь драматичну п’єсу. Ізабель не могла стримати сліз всю другу дію. На продив, Еморі не здивувався, навпаки, його переповнило почуття ніжності. В пориві він хотів нахилитись і витерти її сльози поцілунками, вона ж простягнула в темряві свою руку, і він м’яко її стиснув.

О шостій вони приїхали в літній будинок Борджів на Лонг-Айленді, й Еморі побіг нагору, щоб перевдягнутись у вечірній костюм. Коли він застібав запонки, то раптом усвідомив, що ще ніколи так не насолоджувався життям, як зараз, і, мабуть, вже ніколи так і не буде. Все було покрите блаженним серпанком його власної молодості. Він досягнув свого статусу з-поміж найкращих у Принстоні. Він був закоханий, і це було взаємно. Він поглянув на себе в дзеркало, намагаючись виявити ті якості, які дозволяли йому бачити чіткіше, ніж решта людського натовпу, приймати тверді рішення, бути спроможним слухати і підкорятись своїй власній волі. Мало що в житті він хотів би зараз змінити… Хоча Оксфорд міг би дати більш широке поле для діяльності.

Він мовчки захоплювався собою. Як він доречно виглядає і як йому пасує смокінг! Він вийшов до холу і, почувши кроки, зупинився коло сходів. Це була Ізабель, і ще ніколи, від пишного сяючого волосся і до маленьких золотих черевичків, вона не здавалась йому такою прекрасною.

– Ізабель! – вигукнув він і мимоволі простягнув свої руки. І як у прекрасних романах, вона кинулась в його обійми, і ті півхвилини, коли їхні вуста зустрілись, стали найвищою точкою його марнославства, вершиною юного егоїзму.

Розділ 3

Егоїст у роздумах

– Ой! Відпусти!

Він опустив руки.

– Що таке?

– Твоя запонка, ти подряпав мене, дивись! – Вона скосила погляд, намагаючись розгледіти маленький, розміром із горошину, слід, який вже почав проступати рожевим на її білосніжній шкірі.

– О, Ізабель… – дорікнув він сам собі,– який я незграба… Вибач, не треба було так міцно тебе обіймати.

Вона нетерпляче відвела голову.

– Ой, Еморі, ну звичайно, ти не навмисне, і не дуже боляче, але що тепер із цим робити?

– Що робити? – перепитав він. – Ота цятка… та вона скоро зникне…

– Не зникне! – сказала вона, уважно роздивляючись плямку. – Дивися, як її помітно, це виглядає як… О, Еморі, що робити? Якраз на рівні твого плеча.

– Помасажуй, – запропонував він, намагаючись не засміятися.

Вона обережно потерла подряпину кінчиками пальців – сльози набігли їй на очі і скотились по щоці.

– О, Еморі! – сказала вона розпачливо, піднімаючи догори стражденне обличчя. – Так тільки гірше, у мене вся шия вже червона. Що ж його робити?

У його голові спливла цитата, і він не стримався вимовити її вголос:

– «Всі аромати Аравії не обілять цю маленьку ручку…»

Вона підвела погляд, і сльозинка в її очах блиснула, мов лід.

– Не надто ти чуйний.

Еморі не зрозумів, що саме вона мала на увазі.

– Ізабель, люба, я гадаю воно…

– Не чіпай мене! – раптом закричала вона. – Я так хвилююсь, а ти глузуєш!

Він знову дав маху.

– Це ж дрібниця, Ізабель, ми саме не так давно розмовляли про почуття гумору…

У кутиках її рота з’явилось щось, що трохи нагадувало саркастичну подобу усмішки.

– Ну вже помовч! – раптом злісно вигукнула вона і втекла коридором до своєї кімнати. Еморі укляк на місці, збентежений і сповнений каяття.

– От дідько…

Коли Ізабель знову з’явилась, її плечі вкривав легкий шарф, і вони спустились сходами у повнім мовчанні, яке тривало упродовж всієї вечері.

– Ізабель… – почав він, заледве вони сіли до авта, щоб вирушити на танці в заміський клуб Гринвіча (терпець йому вривався). – Ти зла, зараз і я розізлюсь. Давай поцілуємось і покладем цьому край.

Вона насупилась.

– Терпіти не можу, коли з мене глузують, – врешті вимовила вона.

– Я більше не буду. Я ж зараз не сміюсь, правда?

– Але ти сміявся!

– Не будь такою по-жіночому прискіпливою.

Її губи іронічно скривились:

– Буду такою, якою захочу!

Еморі ледве стримувався. Він вже усвідомив, що у нього не було ані дрібки справжньої любові до Ізабель, але її холодність зачепила його. Він хотів поцілувати її і зламати її опір (так він зможе поїхати завтра зранку, і щоб не перейматись цим більше). І навпаки, якщо він не поцілує її, то буде привід дратуватись… Його впевненість у собі як у завойовнику похитнулася б. І не годилось вийти переможеним з такою упертою воїтелькою, як Ізабель.

Можливо, вона здогадувалась про все це. У будь-якому разі, ця ніч, яка мала стати звершенням романтики, зникала на крилах нічних метеликів над головою, із запахами придорожних садів. Але не було ані меланхолійних слів, ані солодких зітхань.

Потім вони повечеряли шоколадним тортом з імбирним пивом у буфеті, й Еморі оголосив своє рішення:

– Я їду завтра зранку.

– Чому?

– А чом би й ні? – відрізав він.

– У цьому немає потреби.

– Однак я вже вирішив.

– Гаразд. Якщо ти настоюєш на цьому, хоч це виглядає смішно…

– Ну, не треба це так обставляти, – заперечив він.

– …просто тому, що я не дозволила себе поцілувати. Хіба ні?

– Слухай, Ізабель, – перервав він. – Ти знаєш – це не так, а навіть якби й так? Ми досягнули певної стадії, коли ми або цілуємось, або… або – нічого. Ти ж відмовляєшся через дріб’язкові причини.

Вона вагалась.

– Я навіть не знаю, що думати про тебе, – почала вона слабку і надто невдалу спробу порозумітися. – Ти такий дивний…

– Чим саме?

– Ну, я гадала, ти такий упевнений в собі, і все таке… Пам’ятаєш, ти колись казав, що можеш робити все, що захочеш, чи отримати все, що хочеш?

Еморі почервонів (він багато що їй наговорив).

– Ну і що?

– Сьогодні ти, здається, не був такий упевнений в собі. Може, ти просто хвалько.

– Аж ніяк, – заперечив він. – У Принстоні…

– Ой, цей твій Принстон! Ти повсякчас про нього говориш, здається, що нічого більше не існує! Може, ти й пишеш краще, ніж будь-хто в тій своїй газеті; може, першокурсники й думають, що ти дуже поважна персона…

– Ти не розумієш…

– О ні, я розумію! – перебила вона. – Дуже добре розумію, бо ти постійно говориш лише про себе. Колись мені це подобалось, а тепер ні.

– Сьогодні я теж говорив тільки про себе?

– В тому-то й річ, – наполягала Ізабель. – Сьогодні ти мене просто засмутив… Ти сидів і спостерігав, куди я дивлюсь. Я постійно мушу думати, коли розмовляю з тобою, – ти такий скептичний…

– Отже, я примушую тебе думати? – повторив Еморі глузливо.

– Я з тобою повсякчас напружена, – уперто вела своє вона. – І коли ти аналізуєш кожну дрібну емоцію і дію – у мене просто вибухають нерви.

– Я знаю, – погодився Еморі і безпорадно похитав головою.

– Пішли. – Вона підвелася, він якось машинально підвівся також, і вони дійшли до останньої сходинки.

– Коли звідси поїзд?

– Є десь о 9.11, якщо ти направду мусиш їхати.

– Так, справді мушу. На добраніч.

– На добраніч.

Вона пішла. Еморі повертався до своєї кімнати і згадував, що він вловив хмарку невдоволення на її обличчі. Він лежав у темряві і гадав, чи це дуже його зачіпає, чи то лише вражене самолюбство. А може, врешті-решт, його характер просто не надається до романтичної любові.

Коли він прокинувся, то відчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вітерець злегка гойдав ситцеві фіранки на вікнах, і він був трохи спантеличений тим, що не у своїй кімнаті в Принстоні, де на стіні над бюрком висять його шкільні футбольні світлини, а на протилежній стіні – світлини із клубу «Трикутник». Потім старий годинник десь у коридорі пробив восьму, і до нього повернулись спогади про вчорашню ніч. Він вистрибнув із ліжка і швидко одягнувся. Треба швидше звідси забиратися, поки він не стрів ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогодні виглядало надокучливим спогадом. О пів по восьмій він уже був одягнений і сів біля вікна; серце його стискалось трохи більше, ніж він собі думав. Цей сонячний і ясний, сповнений запахами садів ранок видався йому злою насмішкою; десь на ґанку внизу він почув голос місіс Бордж і подумав: де ж зараз Ізабель?

Хтось постукав у двері.

– Автомобіль буде за десять дев’ята, сер.

Він повернувся до споглядання видів з вікна і знову й знову механічно повторював вірша із Браунінга, який колись процитував Ізабель у листі:

Неповним було наше щастя – пробач,Згадки завмерли вицвілим листям;Ми сповна не сміялись, не рвав душу плач,Ми згасли, спраглі й голодні за щастям.

Але його життя не буде неповним. Він вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як він собі вигадав, і що більшого їй не досягнути, і ніхто більше не примусить її задуматись. Але саме через те вона його й відштовхнула. Еморі раптом відчув, що втомився постійно думати й думати.

– А нехай іде до біса… – гірко вимовив він. – Весь рік мені зіпсувала.

НАДЛЮДИНА БАЙДУЖІЄ

Одного спекотного дня Еморі приїхав у Принстон і приєднався до виснаженого задухою натовпу студентів, які швендяли вулицями, очікуючи переекзаменування. Це було так безглуздо – починати наступний курс із додаткових занять у задушливій кімнаті, намагаючись осмислити занудні перетини конусів. Містер Руні, мимовільний наставник дубоголових, проводив заняття і викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи діаграми і виводячи рівняння від шостої ранку і до півночі.

– Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»?

Лангедак випрямляв усі свої важкі фути футбольної маси і намагався сконцентруватись.

– У… а… хай йому грець, якщо я знаю, містере Руні.

– Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотів від вас почути.

– Так, не можемо, звичайно.

– А знаєте, чому?

– Думаю, так…

– Якщо ви ще не зрозуміли, то скажіть мені, я тут для того, щоб вам пояснити.

– Містере Руні, якщо ви не проти – поясніть ще раз.

– З радістю. Отже, маємо точку «А»…

Кімната була лабораторією безголових – два довжелезні столи із зошитами, перед ними – містер Руні без піджака і десяток хлопців, згорблених на стільцях: Фред Слоун, пітчер, якому неодмінно потрібно було здати талони; «Сухий» Лангедак, який цієї осені міг би перемогти команду Єля, якби набрав нещасні п’ятдесят відсотків; Мак Дауелл, розбишака-першокурсник, який вважав, що бути серед цих багатообіцяючих атлетів – то вершина досягнення.

– Шкода мені тих нещасних, які не мають ані цента на репетитора і мусять все підтягати самі за семестр, – сказав він якось Еморі із недбало звішеною сигаретою в блідих губах. – То буде дуже нудно, а протягом семестру в Нью-Йорку повно набагато цікавіших справ. Я думаю, вони не знають, що втрачають.

І так багато було слів «ти і я» в розмові Мак Дауелла, що Еморі ледь не виштовхнув його з вікна. Наступного лютого його мама буде дивуватись, чому він не вступив до клубу і не збільшить йому кишенькових… маленький дурний провінціал…

Крізь дим і нудотливу атмосферу, крізь його глибоку задуму доносився чийсь безпорадний вигук: «Я не розумію! Повторіть іще раз, містере Руні!» Більшість із них були такі туполобі і такі байдужі, що вони навіть і не визнали б, що чогось не розуміють (серед них був і Еморі). Він не міг змусити себе збагнути перетини конусів; їх спокійна й дражлива поважність зухвало проступала у задушливих кімнатах містера Руні крізь спотворені ним незрозумілі анаграми.

Він зробив останнє зусилля вночі перед екзаменом (певна річ, із мокрим рушником на голові), а потім у блаженному невіданні після складання екзамену ламав собі голову, де ж поділись усі барви й амбіції минулої весни? Разом із розладом стосунків з Ізабель успіхи на старших курсах якось уже не так сильно захоплювали його, і він незворушно уявляв свій можливий провал, хоча й розумів, що це означало його звільнення з посади в редколегії «Принстонівця» і кінець усіх шансів потрапити в раду старшокурсників.

Хоча йому поки щастило.

Він позіхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменаційній роботі й побрів з аудиторії.

– Якщо ти не здав, – сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сиділи біля вікна в кімнаті Еморі і міркували щодо нового декору стін, – то ти найбільший у світі дурень. Твої акції в клубі і в кампусі впадуть, як ліфт.

– От дідько, я знаю! До чого ще раз мені нагадувати?

– Бо ти це заслужив. Ніхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети.

– Та облиш уже, – запротестував Еморі. – Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубі нагадував мені про це, ніби я призовий кінь на перегонах, що не прийшов першим.

Одного вечора через тиждень Еморі зупинився під своїм вікном по дорозі на Ренвік і, побачивши світло, гукнув:

– Гей, Томе, є пошта?

Голова Алека з’явилась у жовтому квадраті світла.

– Так, твої результати прийшли.

Його серце шалено закалатало.

– Який колір – блакитний чи рожевий?

– Я не відкривав. Краще піднімись сам.

Він піднявся в кімнату і попрямував до столу, і раптом помітив, що в кімнаті були ще хлопці.

– Добрий вечір, Керрі. – Він був підкреслено ввічливий. – О, мужі Принстона! – Здається, тут були здебільшого друзі, отож, він узяв конверт із позначкою «Відділ реєстрації» і нервово зважив його.

– Схоже, тут вагомий папірець.

– Відкривай, Еморі.

– Але для драматизму кажу вам: якщо папір блакитний – моє ім’я більше не стоятиме у списку редколегії «Принстонівця», і моя коротка кар’єра закінчилась. – Він зупинився і вперше помітив погляд Ферренбі (він дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморі багатозначно поглянув на нього.

– Уздріть примітивні емоції на своєму обличчі.

Він розірвав конверт і підніс папірець до світла.

– Ну?

– Блакитний чи рожевий?

– Кажи, не тягни!

– Ми чекаємо, Еморі.

– Та засмійся вже чи вилайся!

Настала пауза… маленький рій секунд пронісся вмить… Він глянув знову, і ще один рій секунд зринув у небуття…

– Блакитний, як небо, панове…

ПОСТФАКТУМ

Все, що Еморі робив того року – від раннього вересня і до пізньої весни, – було таким недоцільним і неконструктивним, що не варто навіть про це писати.

Звичайно, він одразу пошкодував за тим, що втратив. Його філософія успіху завалилась, і він не міг зрозуміти причини.

– То твої власні лінощі, – сказав якось пізніше Алек.

– Ні, то щось глибше. У мене з’явилось таке відчуття, що така була моя доля – втратити цей шанс.

– Вони би з радістю викинули тебе з клубу; кожен, хто завалює екзамен, робить нашу команду слабшою, розумієш?

– Ненавиджу цю точку зору.

– Звичайно, якби ж ти доклав хоч маленьке зусилля, то зміг би все повернути, лиш би захотів.

– Ні, з мене досить. Не хочу більше нічого, що стосується впливу в коледжі.

– Але, Еморі, чесно: мене навіть не так засмучує те, що ти не будеш головним редактором, чи те, що ти не потрапиш у Раду, як те, що ти завалив цей екзамен.

– А мене – ні, – повільно вимовив Еморі. – Я злий на конкретну річ. Моє неробство абсолютно відповідало моїй системі, просто удача підвела.

– Твоя система підвела, ти хотів сказати?

– Можливо.

– І що ж ти будеш робити? Швидко вигадаєш нову, кращу, чи залишишся нікчемою на наступні два роки – ти, хто подавав надії?

– Ще не знаю…

– Ну, Еморі, хвіст трубою!

– Подумаю.

Точка зору Еморі хоча й була ризикованою, але не такою вже й далекою від істини.

Якби його реакцію на оточення можна було б зобразити у таблиці, то вона виглядала б приблизно так (починаючи із його дитячих років):

1. Ранній Еморі.

2. Еморі плюс Беатріс.

3. Еморі плюс Беатріс, плюс Міннеаполіс.

Потім Сент-Реджис, який розбив його на друзки і зібрав заново.

4. Еморі плюс Сент-Реджис.

5. Еморі плюс Сент-Реджис плюс Принстон.

Таким була його найефективніша стратегія: до успіху через конформізм. Ранній Еморі – ледачий мрійливий бунтівник – майже ніколи не виринав на поверхню. Він пристосовувався, він досягав успіху, але його уява не була ані задоволена, ані захоплена тими успіхами, він байдуже відкинув це все і став знову:

6. Початковий Еморі.

ФІНАНСОВА ЧАСТИНА

Його батько помер тихо і непомітно на День подяки. Дисонанс між смертю і мальовничістю Лейк-Дженева, а ще благородною стриманою поведінкою його матері втішили його, і він споглядав похорон зачудовано і спокійно. Він вирішив, що волів би поховання, аніж кремацію, і усміхнувся, згадавши, коли малим хотів померти від повільного згасання десь у верхів’ях дерев. Наступного дня після похорону він розважав сам себе у великій бібліотеці, завалюючись на канапу у вишуканих позах, намагаючись уявити, як би він краще виглядав, коли прийде його смертна година, – отак, із сумирно схрещеними на грудях руками (монсеньйор Дарсі якось окреслив цю позу як найбільш благопристойну)? Чи щось байронівське, аж язичницьке (наприклад, закинувши руки за голову)?

Але що зацікавило його більше, ніж безповоротний відхід його батька від справ мирських, то тристороння розмова між Беатріс, містером Бартоном із «Бартон і Кроґман» (їхніми юристами) і ним самим, яка відбулась кілька днів потому. Він уперше був ознайомлений із сімейними фінансовими справами і довідався, яким чималим статком володів колись його батько. Він узяв гросбух, помічений «1906», і уважно його переглянув. Загальні витрати того року сягали замалим сто десять тисяч доларів. Сорок тисяч були взяті із особистих статків Беатріс, але детального їх обліку не провадилося: просто все було помічено, як «Векселі, чеки і кредитні розписки, пред’явлені Беатрісі Блейн». Інші витрати були розписані дуже скрупульозно: податки та ремонтні роботи в маєтку Лейк-Дженева складали майже дев’ять тисяч доларів; витрати на загальне утримання (включно з електромобілем Беатріс і новим французьким автомобілем) сягали понад тридцять п’ять тисяч доларів. Усе решта було детально перелічене, але інколи у правій колонці книги не було жодних відомостей, звідки надійшов дохід.

Книга за 1912 рік шокувала Еморі своїми цифрами: різко зменшилась кількість облігацій і впали доходи. Ця різниця не була такою відчутною із грішми Беатріс, але було зрозуміло, що попереднього року батько провів декілька невдалих біржових операцій із нафтою. Нафта згоріла, а Стівен Блейн сильно обпікся. Наступний рік і подальші показували той самий спад, і Беатріс почала вперше використовувати свої власні кошти для утримання будинку. Рахунок за послуги її лікаря за 1913 рік становив більше дев’яти тисяч доларів.

Достеменний стан справ видавався містеру Бартону туманним і заплутаним. Були нещодавні вкладення, але надходження від них на даний момент були сумнівними, і він здогадувався, що, можливо, були інші спекуляції й обмінні операції, щодо яких з ним не консультувалися.

Через декілька місяців Беатріс написала Еморі листа із повним викладенням їхньої ситуації. Загальний підсумок статків Блейнів і О’Хара складався із маєтку в Лейк-Дженева і приблизно півмільйона доларів, який був вкладений у доволі консервативні шестипроцентні облігації (хоча Беатріс додала, що при першій нагоді обміняє їх на акції залізних і трамвайних компаній).

«Я більше аніж упевнена, – писала вона Еморі, – єдине, в чому ми можемо бути переконані, це те, що люди не сидять на місці. Приміром, Форд давно облаштовує свої справи довкола цієї ідеї. Отже, я дала вказівку містеру Бартону вкладати в такі компанії, як «Північна Тихоокеанська» і «Компанія швидких міських перевезень» (так вони називають трамваї). Ніколи собі не пробачу, що не купила акцій «Віфлеємської сталі». Я чула про них дивовижні історії. Ти мусиш зайнятись фінансами, Еморі! Я впевнена: ти зможеш себе в цьому проявити. Почати можна з кур’єра або касира, і я переконана, що ти дуже швидко піднімешся по кар’єрній драбині. Якби я була мужчиною, я би просто закохалась у біржові операції (схоже, то моя стареча пристрасть). До речі, хочу обговорити з тобою ще дещо. Кілька днів тому я познайомилась на чаюванні із надзвичайно сердечною місіс Біспам. Вона розповіла, що її син навчається в Єлі, і він їй пише, що всі тамтешні студенти носять легку одяганку навіть узимку, і ходять з непокритими головами і в легких черевиках навіть у найхолодніші дні! Отже, Еморі, я не знаю, чи є така мода в Принстоні, але я не хочу, щоб ти був таким дурнем! Такі бевзі можуть підхопити не тільки пневмонію, але й усілякі форми легеневих захворювань (а ти завжди був схильний до них). Синку, ти не можеш експериментувати зі своїм здоров’ям! Я в цьому на собі переконалась. Я не буду посміховиськом, щоб давати тобі вказівки (як, без сумніву, роблять інші матері), не буду наказувати тобі взувати теплі черевики, хоча я пам’ятаю, як якогось Різдва ти не застібав жодної пряжки, і вони постійно хлопали, а ти відмовлявся їх застібати, бо казав, що така мода. Тобі вже майже двадцять, любий, і я не можу постійно стежити, чи ти уважний до себе.

<1...5 6 7 8 >

На страницу:

Перейти

7 из 8