Петро Гулак-Артемовський

В. Гулак, житель міста й нащадок роду Гулаків-Артемовських, своєю розповіддю підтверджує слова П. Шляхового.

За його словами, у 1953 р., коли ще юнаком відвідував За-греблянську школу, він став свідком того, «як під час будівельних робіт на р. Вільшанці грейдером було розрите поховання: вузеньке приміщення під землею, куди вели сходинки, немов до льоху, в якому по обидва боки стояли дерев’яні домовини, що були не дощаті, а довбанки в дереві».

Уродженець містечка А. Журавель розповідає, що змалку разом із друзями-однолітками гуляв на цвинтарі, що був нижче Покровської церкви. Він добре пам’ятає, що серед поховань там були й могили радянських та німецьких солдатів, «оскільки бабуся частенько його сварила, щоб не підходили до німецької». Уже в дорослому віці, коли він працював водієм вантажівки на будівництві мосту через р. Вільшанка, на власні очі бачив, як було розрите кладовище. Запали йому в пам’ять жахливі картини паплюження кладовища: «Бульдозер горнув землю на купу, а екскаватор черпав звідти землю разом з останками, уламками домовин та піском». Усю ту землю відвозили на місце, що було відведене для спорудження Кургану Слави. «Там змішалися останки і з нашої солдатської могили, і з німецької, і священиків церкви. Щоб робили перепоховання – такого не пам’ятаю», – згадує А. Журавель.

Н. Очковська розповідає, як із мамою ходили до церкви святити вербу. Біля церкви був дерев’яний будиночок – початкова школа, яку Н. Очковська відвідувала, а батьки їй розповідали, що в ній споконвіку жили священики та їхні сім’ї. Поруч зі школою була попівська криниця, а нижче – кладовище.

Чоловік Н. Очковської В. Очковський у 50-х рр. ХХ ст. працював на грейдері під час будівництва мосту через річку. Землю брали біля Покровської церкви, й коли В. Очковський натрапив на склеп, то вирішив із колегою його оглянути. З цікавості вони відкрили одну з домовин: витягли протрухлу труну й відкрили – там лежав чоловік із великим хрестом на грудях. Згодом цеглу зі склепу почали розбирати мешканці міста для власних потреб, а домовини, останки священиків та шматки зітлілого одягу лежали просто неба. Потім усі останки закопали на цьому ж місці, а землю для насипу мосту брали вже з верхніх шарів. Пізніше, наприкінці 60-х рр. ХХ ст., коли споруджували Курган Слави, землю брали з того ж таки кладовища й разом з останками людей відвозили на насип.

Про те, як дзвони Покровської церкви скликали людей на службу, пам’ятає уродженка міста В. Лисак (Короп). Вона пригадує, як у 1934 р. пішла до церковнопарафіяльної школи, що розміщувалася в колишній попівській хаті й до якої ходив ще її батько. Жінка розповідає, що «коли одного разу поверталася зі школи, то бачила, як знімали дзвони з церкви. Останнім священиком церкви Покрови Пресвятої Богородиці був отець Каламацький, якого репресували. До кінця Великої Вітчизняної війни приміщення церкви використовували як комору для зерна, а після війни – розібрали. Були розриті могили, й людські рештки валялися по всьому кладовищу, а учні й навіть дорослі грали ними у футбол».

У пам’яті народній збереглися й інші місця, пов’язані з родом священиків Гулаків-Артемовських. Жителі міста пам’ятають і стару дорогу, що вела від церкви до хутора Піщаного, де стояла родинна садиба Гулаків-Артемовських і були попівські луки зі ставочком, де випасалася худоба й стояв млин, і височили гори Кучугури. Нині на місці колишньої садиби Артемовських лише стара криниця. Як свідчать старожили, це те саме джерело, з якого малий Петро пив колись воду. Про місце ж самої родинної Покровської церкви нагадує збудована зовсім недавно каплиця.

Розділ четвертий. Дитинство. Юність. Бурса. Академія

Петро Гулак-Артемовський, український прозаїк, поет, вчений, перекладач, народився 16 січня (27 січня за ст. ст.) 1790 р. у родині священика Покровської церкви Петра Патрикійовича та його дружини Уляни в м. Городище, що на Черкащині. Батько майбутнього письменника походив зі шляхетсько-козацького роду та володів невеликим хутором із 60 десятинами землі (згодом у народі його називатимуть Гулаківщина). У родині зберігся переказ про те, що батька, який відзначався палким патріотизмом, під час Коліївщини (1768 р.) жорстоко покарали різками польські пани. Як розповідав історик М. Костомаров, «поет зберігав ці різки й охоче показував їх гостям».

Коротке мужнє ім’я Петро походить із Стародавньої Греції, у перекладі означає «скеля», «камінь». То якими рисами характеру наділені чоловіки, котрих так нарекли при народженні?

Апостол Петро єдиний з усіх дванадцяти апостолів весь час намагався поєднати християнську покору з войовничістю, а то й люттю. Це притаманно й іншим людям з цим ім’ям.

З дитячих років Петро зростає вельми самолюбною, нерідко хворобливою людиною. Він досить рухливий і добродушний, але на образи реагує украй важко. його зменшувальне ім’я – Петрик – говорить про його довірливість, м’якість, можливо, навіть надмірну дитячу ніжність, і тим болючіше йому буває при зіткненні з грубістю й образою. У цьому імені відсутня пластичність, тож західний варіант його – Пітер – у цьому сенсі набагато виграшніший.

Петро – допитливий хлопчик. З раннього віку він засипає батьків питаннями. Його цікавить усе: навіщо будують гнізда пташки, де вночі перебувають трамваї, як улаштований будильник. Маленький Петро музично обдарований, у нього може бути співучий голос. Батькам було б непогано влаштувати сина в музичну школу. Петро вчиться легко і не заважає вчителям. Юнаком колекціонує фотографії артистів і музичні записи.

Після школи Петро прагне продовжити освіту. Працюючи, бореться за лідерство і тому дуже ретельно ставиться до своєї професійної підготовки. У нього є схильність до аналізу й систематизації, тому він може стати слідчим, математиком, інженером.

Одним словом, Петро не вельми пристосований пом’якшувати конфлікти, швидше за все він намагатиметься приховати свою вразливу душу за якою-небудь маскою. Нерідко такою маскою стає цинізм, у більш пом’якшеному вигляді це проявляється в іронічності й глузливості, може бути, що Петро перетвориться на замкнуту людину, знаходячи віддушину в книгах, музиці, творчості або в спілкуванні зі справді близькими йому людьми, яких у нього буде не так уже й багато.

Цікаво, що при всій своїй вразливості Петро часто вважає за потрібне говорити людям в очі те, що він про них думає, не помічаючи, що аналогічні дії оточення щодо нього є джерелом його власних трагедій. Якщо Петро навчиться розуміти людей, то звільнить себе від безлічі тяжких переживань і прекрасно зможе проявити світлі сторони свого характеру, які забезпечать йому вдалу долю, щасливу родину і безліч справжніх друзів.

У виборі дружини не поспішає, довго оцінює – чи відповідає обраниця його ідеалу. Одна з основних вимог до жінки – бути вірною, інші якості для Петра не настільки важливі. У ревнощах може бути нестриманим. Дуже любить свою матір, і тому дружині Петра доведеться рахуватися із впливом свекрухи на вчинки чоловіка. Домашньою роботою займається час від часу.

Петро був сьомою дитиною (за деякими даними, у родині священика народилось 10—12 дітей). Ім’я матері майбутнього поета вдалося встановити зовсім недавно місцевим краєзнавцям завдяки віднайденому запису в метричній книзі Покровської церкви, яка зберігається в Черкаському обласному архіві: «Січень 1802 р. хоронив Григорій Ромаданов по обряду християнському Уліану. Померла священика Петра Артемовського дружина. Від роду п’ятдесят чотири роки». Отже, коли Петрові виповнилося 12 років, він залишився без матері. Цим, мабуть, можна пояснити і не вельми заможне життя спудея Київської бурси.

…Весною і влітку родина жила на хуторі Піщаному. Тут Артемовські господарювали. Звідси – і з подвір’я, і з вікна рідної домівки – хлопчик милувався незвичайної краси краєвидами: зеленими луками, що стелилися від смужки поля аж до тихоплинної Вільшанки та Кучугурів, які виднілися віддаля… Хлопцем бігав він по пагорбах, порослих духмяними травами-зіллям, знав безліч казок, пісень. Оця казкова, райська природа, серед якої зростав, творила його душу, бентежила чутливий допитливий розум. Він відчував подих і порив вітру, шепіт трав і листя, скрипіння дерев, спів солов’я, жайворонка…

Звісно, що на шістдесяти десятинах землі роботи було доволі. Вочевидь, на луках випасалася худоба, і табуни гусей та качок (навіщо ж тоді ставок?) водилися, був і сінокіс. Якась частина розорювалася, там вирощувалася городина, хліб. Дещиця зерна йшла на продаж…

Початковою освітою малого Петра займався батько, навчаючи разом з іншими дітьми городищан у парафіяльній школі. Одинадцятирічного сина батько відправляє вчитися до Києво-Подільської бурси, а згодом до Київської академії, що була на той час єдиним загальноосвітнім усестановим навчальним закладом, до якого, крім дітей місцевої знаті й козацької старшини, приймали навіть селян. Академія давала нижчу й вищу освіту; повний курс навчання тривав у ній дванадцять років.

У 1615 р. у м. Києві на кошт шляхтянки Галшки Гулевичівни на подарованому Київському братству земельному наділі на Подолі було засновано братську школу. Маючи підтримку від Війська Запорозького, й зокрема гетьмана П. Сагайдачного, школа привабила вчителів із Львівської та Луцької братських шкіл, які почали тут працювати. У 1632 р. з ініціативи київського митрополита П. Могили відбулося об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл, у результаті якого було засновано навчальний заклад – Києво-брат-ський колегіум з новою системою освіти. Як і в єзуїтських навчальних закладах, тут вивчали математику, початки природничих наук, елементи медицини, особливу увагу приділяли вивченню мов – польської та латини.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 р. колегія отримала статус академії та рівні права з Ягеллонським університетом. Під час входження Гетьманщини до складу Московського царства академія зберегла свій статус, який був підтверджений у грамотах російських царів Івана V (1694 р.) та Петра I (1701 р.).

Якість освіти й авторитет академії приваблювали іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. З моменту заснування Києво-Могилянської академії з її стін вийшло багато випускників, серед яких і відомі діячі: гетьмани І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, І. Скоропадський, І. Самойлович; архітектор І. Григорович-Барський, композитори А. Ведель та М. Березовський, філософ Г. Сковорода, науковець М. Ломоносов.

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом синоду від 14 серпня 1817 р. її було закрито, а вже у 1819 р. у приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

За життя П. Могили колегію ніхто не називав «Могилянською», ані польські королі, ані московські царі. Уперше таку назву вжито у грамоті короля М. Корибута Вишневець-кого (внучатого племінника Могили, онука Раїни Могилянки) в 1670 р.: «Ми нашою королівською владою дозволили, після такого тяжкого руйнування і спустошення, відновити помянуту Києво-Могилянську колегію і в ній школи».

Протягом усього існування Київську академію називали на честь її благодійників: Києво-Могилянською на честь П. Могили, Могило-Заборовською на честь Р. Заборовського, а також Могилянсько-Мазепинською – на честь гетьмана І. Мазепи. З часом за навчальним закладом закріпилася назва на честь його благодійника, і він іменувався Києво-Могилянським колегіумом.

Фундатор колегіуму митрополит Петро Могила на території Братського училищного монастиря збудував першу дерев’яну бурсу, що належала колегіуму (значні перебудови будівлі бурси ускладнюють сьогодні уявлення про її первісний вигляд). Нова дерев’яна будівля бурси зведена теж на території братства 1719 р. У цьому будинку у великій тісноті мешкало 200 найбідніших бурсаків, які іноді десятками вмирали від пошесних хвороб. 1760 р. академія дістала ділянку на березі Дніпра для зведення нової будівлі бурси. У 1765 р. будівництво двоповерхової дерев’яної, на мурованому фундаменті бурси завершено. Мулярські роботи виконував архітектор Г. Григорович-Барський (сам вихованець академії), дерев’яні роботи – «тесельський майстер» Петро Неділка. У будинку проживало до 400 бурсаків, у не меншій тісноті, ніж раніше, бувало одразу понад 40 хворих. Через 10 років після зведення згорів і цей будинок, залишивши бурсацтво без останнього притулку. Оголошено збирання пожертв на новий мурований будинок. Пожертви надходили не тільки з Києва, але й з усієї України і з-за її меж – від численних вихованців академії, розкиданих по тодішній Російській імперії. За розпорядженням митрополита Г. Кременецького, у митрополії проводився збір коштів, і в 1778 р. споруджено нову одноповерхову цегляну бурсу, яка мала високий дах із заломом та фронтонами над бічними крилами, що було характерним для українського бароко. Будинок мав 13 камер (у двох містилася лікарня). Автор – І. Григорович-Барський. Пізніше добудовано цегляну кухню. 1811 р. з ініціативи митрополита С. Олександрівського за проектом архітектора А. Меленського бурсу надбудовано і реконструйовано у стилі класицизму. Під час пожежі 1811 р. бурса фактично не постраждала. Будинок гуртожитку двоповерховий, цегляний, складається з трьох об’ємів – центрального і двох бічних. Висунуті на червону лінію забудови вулиці бічні крила утворюють курдонер перед центральним входом, який підкреслено портиком доричного ордера. В архітектурі споруди простежуються основні етапи її будівництва. Перший поверх з невеликими, низько посадженими прямокутними вікнами й рустованими пілястрами відбиває особливості первісної будівлі XVIII ст. У портику (закладений у середині XIX ст.) та архітектурному оформленні бічних крил, де переважають горизонтальні членування, які позначені лінією цоколю, міжповерховою і підвіконними тягами, профільованим карнизом, яскраво виявилися особливості класицизму. Гладенькі тиньковані стіни прорізані прямокутними вікнами, увінчаними на другому поверсі класичними трикутними і горизонтальними сандриками, що спираються на кронштейни. Архаїчний характер внутрішнього планування виявляється у наявності суміжних приміщень, розташованих по один бік коридору (виник у середині XVII ст.). В окремих кімнатах збереглися коробові склепіння, в інших перекриття плоскі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.