Петро Гулак-Артемовський

Ігор Коляда, Юлія Коляда, Олександр Кирієнко, Євген Биба

Петро Гулак-Артемовський

Присвячуємо батькам, вчителям та університетським наставникам, землякам

Розділ перший. Славний козацько-шляхетський рід

Прізвище Гулаків бере свій початок із сивої давнини. Гулаками, за свідченням «Етимологічного словника української мови», називали «продовгуваті пампушки на олії» або «великі вареники, начинені маком, грушками та ягодами». Як бачимо, і в прізвиськах людей не обходилося без притаманного українству гумору…

Український рід, що дав вітчизняній культурі класиків літератури, науки та музичного мистецтва, заслуговує на те, щоб про нього знали й пам’ятали не лише нащадки, а й співвітчизники. Про рід Гулаків-Артемовських відомо зовсім небагато, однак українські дослідники намагалися не обмежуватися дослідженням творчості й біографії ученого, прозаїка та поета Петра Петровича та його небожа співака й композитора Семена Степановича Гулаків-Артемовських і крізь призму розповідей про видатних діячів прагнули відтворити бодай маленьку частку їхнього родоводу.

Однак і досі залишаються відкритими питання походження й соціального стану родини, історії подвійного прізвища, відповіді на які допомогли б повніше відтворити родовід Гулаків-Артемовських.

Сьогодні існує кілька версій про походження цього роду. Одна з найпоширеніших ґрунтується на твердженні П. П. Гулака-Артемовського, за якою родоначальником був Іван Гулак, генеральний обозний при Петрі дорошенкові (друга половина XVII ст.). Переконливість цього твердження базується на тому, що П. П. Гулак-Артемовський, який народився 1790 р., доводився генеральному обозному нащадком у п’ятому-шостому поколінні й міг знати про свого пращура з родинних переказів.

Про історію походження подвійного прізвища Петро Петрович зазначав у рукописній біографії. «Прізвище Гулак-Артемовський, – писав він, – пішло від одного з потомків Івана Гулака, який жив у селі Артемовську. За розгульне життя місцеве населення прозвало цього Гулака «Гулякою», і, щоб не плутати з іншими представниками роду, його стали звати Гулякою Артемовським. Від нього починається рід Гулаків-Артемовських».

У записах метричної книги Покровської церкви міста Городище Черкаського повіту Київської губернії священик Степан Гулак-Артемовський усюди записується як «Стефан Артемовський». Під таким прізвищем записано і його молодшого брата, який був старшим дияконом церкви, – «Василій Артемовський». У записі від 1816 р. йде мова про Василія як священика городищенської Преображенської церкви: «У священика Преображенської церкви Василія Гулака-Артемовського і його дружини Марії Іванівни народилася дочка…».

Отже, на початку століття представники цього роду записували себе і як Артемовські, і як Гулаки-Артемовські.

Проте відповіді на питання стосовно подвійного прізвища роду Гулаків-Артемовських не знайдено, адже записи в метричній книзі розповідають лише про Стефана Артемовського та його рідного брата – Василія Гулака-Артемовського. На жаль, нічого не відомо про витоки роду, починаючи від генерального обозного Івана Гулака і закінчуючи Патрикієм. Від останнього чітко простежується подальша родова лінія Гулаків-Артемовських: Патрикій – його син Петро. Петро мав трьох синів – Степана (священик Покровської церкви міста Городище, батько композитора й співака С. П. Гулака-Артемовського), Василя (священик городищенської Преоб-раженської церкви) та Петра (письменник і поет, ректор Харківського університету).

Є версія, що Гулаки-Артемовські були вихідцями з дворянського стану. Однак за радянських часів, на які припали перші дослідження біографій дядька й небожа Гулаків-Артемовських, це питання не порушувалося, зокрема в монографії Л. Кауфмана «С. С. Гулак-Артемовський» (Київ, 1962). Оминула цю проблему і музейна експозиція, яку розгорнув організатор і засновник музею, краєзнавець Георгій Коваль. У його записах, які зберігаються в Городищенському музеї С. С. Гулака-Артемовського, йдеться, щоправда, про герб роду Гулаків, на якому зображені лук і стріла.

І в рукописах Л. Кауфмана, що не увійшли до монографії й нині зберігаються в музеї, згадується про дворянське коріння роду Гулаків-Артемовських: «…во всех документах, сохранившихся в личном архиве Гулака-Артемовского в Ленинградском центральном историческом архиве, указано, что он происходил из киевских дворян…».

У дослідженні автора «М. И. Глинка и С. С. Гулак-Артемовский. Новые материалы» (Київ, 1961) йдеться про написану рукою Глінки довідку, яка послугувала Семену Степановичу беззаперечним документом для проживання в Петербурзі: «Глинка… справедливо решив, что лицу дворянского происхождения легче будет продвигаться по лестнице артистической карьеры… потребовал, чтобы в свидетельстве было указано, что Гулак-Артемовский происходит из киевских дворян…».

У листі (травень 1839 р.) до свого дядька П. П. Гулака-Артемовського в Харків С. С. Гулак-Артемовський писав: «Дело о дворянстве нашего рода давно поступило в геральдию и через два, не более чем три месяца будет решено непременно. Герольдмейстр, с которым я имел случай познакомиться, заверил меня, что род Гулаков-Артемовских наверное будет утвержден в дворянском достоинстве. Паспорт я получил с приписанием, что я дворянин».

У записах метричної книги городищенської Покровської церкви на початку ХІХ ст. кілька разів згадується дворянин Федір Гулак та його дружина Акеліна у зв’язку з народженням дітей, зокрема у 1802, 1805 та 1806 рр. Запис, датований груднем 1802 р., засвідчує, що у «дворянина Якова Гулака и жены его Екатерины родился сын Павел». І далі: «У дыякона Василия Артемовского и жены его Марии родился сын Лесь. Воспринимал губернский секретарь Аким Гулак-Артемовский»; «У тытулярного советника Акима Гулака и жены его Марии родился сын Марко…» (1810 р.); «Дворянин Василий Гулак воспринимал незаконнорожденного младенца шляхтича Ивана Дунаевского» (кінець 1806 р.). Таким чином, записи засвідчують, що на початку ХІХ ст. у Городищі проживало багато дворян Гулаків.

Клопотання С. Гулака-Артемовського було не стільки щодо «присвоєння» дворянського титулу, а скоріше щодо його відновлення, оскільки він, будучи людиною світською, цікавився минулим свого роду. Саме таку думку обґрунтував радянський дослідник Л. Кауфман, який зазначав, що городищенські священики походять із дворян.

Розділ другий. Городищина – мала батьківщина Гулаків-Артемовських

«Городище – місце, де колись було місто або укріплення, а потім цією назвою звалися нові поселення, які на старих місцях будувалися» («Географічний словник 1788 р.»).

Там, де тихо і повільно протікає колись повновода річка Вільшанка, у центральній лісостеповій частині Наддніпрянської України розташоване мальовниче містечко Городище, в якому народився перший український байкар П. П. Гулак-Артемовський. Багаті й родючі землі цього краю не раз приваблювали чужинців. Отож місцеве слов’янське населення, аби вберегтися від ворога, зводило навколо своїх поселень укріплення – городища (огорожі). Поступово ці укріплені поселення перетворювалися на оборонні, адміністративні й торговельно-ремісничі центри племінних об’єднань.

Стародавнє укріплене поселення Городище (власне центр сучасного міста) складалося з дитинця, обнесеного частоколом, водних перешкод (р. Вільшанка), торговиці, окольного або ремісничого передмістя за притокою річки Вільшанки – Татарки. Археологічні знахідки свідчать, що в цьому городищі життя не припинялось і після монгольської навали 1239—1240 рр. Із попелу і руїн воно відроджувалося багато разів.

Городище могло сформуватися в ХІ ст., у часи Київської Русі, коли так називали поселення, укріплені ровами, валами і високими стінами. За князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого розпочалося будівництво фортифікаційної оборонної системи на південно-східних рубежах Київської Русі. «Повість минулих літ» повідомляє: «…у 988 р. князь Володимир Великий почав будувати міста на берегах великих рік та заселяв їх найкращими воїнами, щоб протистояти печенігам». А в 1032 р. князь Ярослав Мудрий «почав ставити міста на р. Рось».

Містечко Городище в XVI ст. перебувало на окраїні Литовської держави. Ним володів київський удільний князь Олелько Володимирович та його син Семен, які з часом передали ці землі князеві Федору Глинському. По смерті Ф. Глин-ського містечко перейшло його сину Богдану, путивльському наміснику, який загинув у московському полоні в 1500 р.

Перша письмова згадка датується 1527 р., коли містечко після жорстокого спротиву було спалене та зруйноване кримськими татарами, адже розташовувалося на так званому Чорному шляху, яким чинилися набіги на українські землі. Як переповідають джерела, «русло річки було забито тоді тілами вбитих, а вода червоніла від крові».

1537 р. князь Володимир Глинський продає городищен-ські землі знатному черкаському міщанину та власнику с. Мліїв Івану Зубрику. З часом городищенські землі успадкував його син Василь, а згодом ці землі відійшли до єдиної дочки В. Зубрика Христини Василівни. Не маючи коштів на розбудову земель та маєтку, Христина Василівна продає свою спадщину коронному гетьману Речі Посполитої Станіславу Конецпольському (в якого на службі перебував Михайло Хмельницький та його син Богдан Хмельницький). 28 січня 1633 р. гетьман викупив у неї землі Жаботина, Млієва, Старосілля, Орловеця, Слобідки, Сміли, Балаклії та спаленого містечка Городище, за які сплатив 24 тисячі злотих.

Уперше на мапу містечко потрапило в XVII ст. завдяки французькому інженеру Гійому Левассеру де Боплану, який, перебуваючи на службі в польського короля (керував будівництвом фортеці Кодак 1635 р.), створював мапи східних територій Європи. У своєму щоденнику Гійом де Боплан так описував містечко: «Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість зерна, багато каплунів, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею і Різдвом. Окрім того, повинні возити дрова для потреб свого пана та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не мали робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також забирають десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року – третього вола. Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть, так що немає нічого дивного, коли ці нещасні ніколи нічого не відкладають для себе, перебуваючи у таких тяжких умовах залежності. Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям. Таке рабство і призводить до того, що багато хто тікає. А найвідважніші з них подаються на Запорожжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені».

Наростаюче національно-релігійне та соціально-економічне гноблення спричинили вибух козацького повстання 1637—1638 рр. Так, повстання населення Городища 1637 р. було підтримане гетьманом нереєстрового козацтва П. Пав-люком (Бутом). Згодом воно було придушене польськими регулярними військами.

У 1645 р., щоб убезпечити містечко від народних повстань та козацьких виступів, коронний гетьман С. Конецпольський наказав насипати навколо нього захисні вали й побудувати фортецю з двома дерев’яними вежами. По смерті коронного гетьмана Станіслава Конецпольського (1646 р.) маєток перейшов у спадок його синові – Олександру Конецпольсько-му. Однак він недовго розпоряджався багатою спадщиною, оскільки Городище опинилося в центрі подій Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького.

Після перемоги в Корсунській битві (травень 1648 р.) козаки на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким зайняли містечко Городище та так звану «Конецпольщину», з якої, як повідомляють польські хроністи, «було взято добра на 200 тисяч талерів». Це свідчить про достатню заможність населення містечка, його економічний потенціал.

Після укладення Богданом Хмельницьким Зборівського миру з польським королем наприкінці 1649 р. Городище стає сотенним містечком Корсунського полку й переходить у володіння Богдана Хмельницького – «на булаву». Б. Хмельницький призначає городищенським сотником козака Максима Кулея.

Про подальші події періоду Національно-визвольної війни середини XVII ст. і місце в них м. Городище джерела повідомляють: «Восени 1655 р., як був Хмельницький під Львовом, вийшов хан із всіма ордами своїми на міста козацькі, почавши від Сміли, на Городище, Вільхівець, на Звенигородку проти Хмельницького. І під усіма містами українськими було багато татар, які прагнули їх здобути, бо хан розгнівався на Хмельницького за те, що він здався москалям. Тих козаків, що з міст українських ішли до Хмельницького або від Хмельницького з-під Львова, татари ловили. й самого Хмельницького спіймавши під Озірною, мало не розбили, військо своє Хмельницький був розпустив, і мало що було при ньому. Потім, помирившись із ханом, сам Хмельницький був у нього у наметі, розмовляли наодинці й розійшлись спокійно. І повернувся Хмельницький з тієї дороги в Чигирин і захворів».

Під час гетьманування Івана Виговського та укладення між Гетьманщиною й Річчю Посполитою Гадяцького трактату (16 вересня 1658 р.) містечка Городище та Мліїв, згідно з королівським універсалом, перейшли у володіння колишнього генерального судді Війська Запорозького Самійла За-рудного. Але останній того ж року змушений був від них відмовитися на користь О. Конецпольського, чию скаргу задовольнив Польський сейм. Оскільки Олександр Конец-польський не мав прямих спадкоємців, то заповів маєток своєму родичу – воєводі подільському та обозному коронного війська Станіславу-Янові Конецпольському. У 1661 р. сеймовою конституцією за Конецпольськими було визнано «добра над річкою Вільшанкою у воєводстві Києвському».

У період Руїни м. Городище знову опиняється в центрі політичних подій. У 1663 р. у містечку перебувала дружина гетьмана Правобережної України Павла Тетері – Катерина (донька Б. Хмельницького). 1664 р. у неї гостював її брат Юрій Хмельницький – молодший син гетьмана Богдана. Гетьман Правобережної України П. Тетеря, вважаючи Ю. Хмельницького своїм конкурентом у боротьбі за гетьманську булаву й підозрюючи його у змові з гетьманом і воєводою Іваном Виговським проти нього, наказав заарештувати гетьманича. Про існування змови правобережний гетьман П. Тетеря дізнався від своєї дружини Катерини, якій про те необачно розповів сам Юрій. Польський історик Е. Руліковський стверджує, що «Хмельниченка затримали королівські гвардійці по дорозі з Городища, коли той повертався до Смілянського монастиря», а український історик В. Антонович вважає, що Юрія Хмельницького було заарештовано в будинку його сестри в Городищі.

У червні 1664 р. під Городищем кошовий отаман І. Сірко розбив татарський загін. Тому невеличку річку, що впадає до р. Вільшанки, з того часу місцеві називають Татаркою.

Цього ж року Україною з каральною акцією пройшло військо Стефана Чарнецького, але, зустрівши організований опір козаків, поляки осіли в укріплених містечках, а сам Чарнецький подався шукати підтримки в кримських татар. У серпні, зібравши 20 тисяч запорожців, кошовий отаман І. Сірко почав відбивати містечка та села у військ С. Чарнецького. Прийшовши до Городища, І. Сірко почав штурмувати укріплення, де зі своїми вісьмома загонами замкнувся польський полковник Себастіан Маховський. Запаливши передмістя, козаки й частина міщан почали руйнувати частокіл. Остаточно розбити війська полковника С. Маховського козакам завадив полковник Бізинський, який напав на них з флангу та змусив відступити. Як оповідають козацькі літописи, під час відступу козаків І. Сірко був тяжко поранений і, тікаючи, упав з коня. Через три дні після невдалого штурму Городища надійшла звістка про те, що С. Чарнецький повертається разом з татарами, і Маховський та Бізинський пішли йому назустріч.

Під час Російсько-шведської війни (1741 —1743 рр.) до Городища та Млієва заїхав коронний хорунжий Олександр Яблоновський і, скориставшись воєнною ситуацією, приєднав містечка до своїх володінь.

У 1762 р., вигравши судовий процес з О. Яблоновським, рід Валевських отримує маєтності Конецпольських і за 200 тисяч злотих надає право успадкувати частину Конецпольщи-ни князю та коронному обозному Єжи Любомирському. Але О. Яблоновський не повертав незаконно придбаних володінь, а його син Ян Каетан Яблоновський, ставши чигиринським старостою та віднайшовши кілька юридичних помилок у судовому рішенні, оформив на себе частину спадку Конец-польських. За новими, майже законними, документами родина Яблоновських набувала права власності на землі від короля Станіслава Ліщинського, якому належала спадщина Конецпольських після Анни Конецпольської, доньки Олександра, дружини Богуслава Ліщинського. Тоді між Любомирськими і Яблоновськими розпочалася нова довготривала судова тяганина, що завершилася на користь князя Любо-мирського, а коронний трибунал 1762 р. скасував усі незаконні привласнення й угоди, і Любомирські повернули собі Конецпольщину, зокрема і Городище.

Отримавши спадок Конецпольського, Є. Любомирський зробив містечко Сміла центральним містом і головною волостю свого маєтку. Родина Любомирських, починаючи від князя й коронного обозного Єжи Любомирського та його сина королівського підстолія Станіслава й до Францішка Ксаверія Любомирського, опікувалася розвитком своїх маєтків. Найбільш активного розвитку та розбудови маєтки зазнали за часів Ф. К. Любомирського, який для того щоб збільшити кількість населення, за народним переказом, велів окликами проголошувати на ярмарках, що «як хто прийде до нього з чужою жінкою і чужими волами, він навіть і такого не викаже та буде за того стояти». Український історик П. Куліш писав: «Загалом усі засновники нових поселень мусили більше всього намагатися залучити до себе людей, і тому кожне поселення виникало не інакше, як на правах слободи, тобто звільнившись від майже усіх повинностей і податків на відому кількість років. Зазвичай осадчі кидали клич на ярмарках, на переправах, на церковних і монастирських святах – і переманювали до себе народ різними обіцянками. Зрозуміло, заможний селянин не спокушався закликом на слободу. Але у кожному селі були сироти, ображені старшими родичами, були бродяги, що спустили з рук останній достаток, були закохані, що боялися розлуки, або постраждалі від переслідувань, – багато було людей, що бажали змінити обставини життя».

Станом на 1741 р. у Городищі налічувалося 300 дворів. За переписом населення містечка 1778 р. у ньому проживало 27 іудеїв, кількість яких не змінилася й під час перепису 1784 р.

У Городищі діяли три уніатські церкви, збудовані у 1722-му, 1728-му і 1742 роках.

Будучи завзятим мисливцем, князь Ксаверій Любомирський мріяв про великі лісові угіддя й тому, маючи таку нагоду, проміняв фельдмаршалу російських військ, князю Григорію Потьомкіну-Таврійському свої Смілянські маєтки (до яких входило й Городище) на його Стародубські угіддя в Литві.

У 1768 р. городищани стали учасниками Коліївщини, під час якої тимчасово звільнилися від польських феодалів.

1793 р., після приєднання Правобережної України до Російської імперії, Городище стало волосним центром Черкаського повіту, з населенням близько 3700 жителів. З часом населення містечка зростало за рахунок вихідців з інших сіл, які знаходили тут роботу на видобутках граніту та зеленкуватої пластичної глини, з якої виготовляли цеглу.

Основою господарського життя було землеробство, в якому панували відсталі способи обробітку землі. Наприкінці XVIII ст. у Городищі розвинувся чумацький промисел. Нелегку долю городищенських чумаків змалює згодом П. П. Гулак-Артемовський:

Як з Городища чумак пішов в Крим за сіллю,В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,Обшарпавсь до рубця, в кала мазь обліпився…Терпить нужду й біду, пропасницю й гострець.

По смерті князя Г. Потьомкіна його спадок було розділено між спадкоємцями. Городищенське помістя перейшло до генерала М. Висоцького.

З часом М. Висоцький проміняв Городище та прилеглі землі на Вільшанський маєток генерала В. Енгельгардта (у його племінника П. Енгельгардта служитиме козачком Тарас Шевченко). Саме донька В. Енгельгардта – Олександра Бра-ницька (небога і коханка фаворита Катерини ІІ князя Г. Потьомкіна) отримала у посаг Городищенські маєтки та землі, коли одружилася із графом Францішком Ксаверієм Брани-цьким, коронним гетьманом польських військ.

Для ефективного управління маєтками Браницькі розділили свої землі на сім територіальних ключів, одним з яких був Городищенський, що складався з містечка Городище, сіл Мліїв, Валява, Деренківець, Орловець, Завадівка, Черепин, Свинарка, Бурти, Калинівка, Мельниківка, Хлистунівка, Ксаверове, Журавка, Текліне, Ольхівчик, Миропілля, Старо-сілля, Смоляна Буда і Буда-Орловецька.

Після одруження їхньої доньки Єлизавети Ксаверівни з графом Михайлом Воронцовим у 1820 р. (а згодом і світлійшим князем і фельдмаршалом) Городище із землями перейшло у їхнє володіння й стало частиною Мошногородищенського маєтку. З часом величезний маєток перейшов у спадок їхньому синові князю Семену Воронцову, який, позаяк не мав змоги його навідувати й особисто вести в ньому справи, адже постійно перебував за кордоном, подарував маєток та всі прилеглі до нього землі своїй племінниці (небозі) графині Катерині Балашовій, яка залишалася власницею Городища аж до подій 1917 року.

Розділ третій. Городищенська Гулаківщина: «родинне гніздо»

Місцевість, де розташовувалась родинна садиба Гулаків-Артемовських, серед місцевих і нині називається Піщана. Колись це був хутір, і саме тут прадід композитора Патрикій у 1742 році придбав 60 десятин землі.

До наших днів на Піщаному збереглися місця, пов’язані з дитинством малого Петра: р. Вільшанка, ставок, яр Макітерці, гори Кучугури. Але не збереглося в Городищі жодної будівлі, яка б несла в собі пам’ять про родину Гулаків-Артемовських. Покровську церкву, в якій з діда-прадіда правили службу Гулаки-Артемовські, землячками-нащадками, одурманеними ідеологією радянської системи, було занедбано й розібрано, кладовище з родовим склепом, у якому спочивали останки славетного роду, спаплюжено і зрівняно із землею, а прах розвіяно за вітром.

Саме стіни й образи Покровської церкви бачили хрещення першого українського байкаря й ректора Харківського університету – Петра Гулака-Артемовського та його небожа, видатного співака й автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм» – Семена Гулака-Артемовського.

У Покровській церкві правило службу не одне покоління Гулаків: отці Патрикій, Петро, Степан, Василь – їхні прадід, дід, батько і дядько.

З їхнього прадіда й почалася родинна служба в Покровській церкві.

1742 р. у Городищі було збудувано церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці й запрошено служити в ній Патрикія Гулака-Артемовського, який на той час вів службу в Черкасах. За свідченням старожилів, неподалік від Покровської церкви був будинок священика, поділений на дві частини. Одна слугувала обійстям для його родини, а у другій розташовувалась маленька церковноприходська школа, в якій навчались грамоти діти городищан. І хоча церкву було зруйновано (у радянські роки під час боротьби з «релігійним опіумом»), пам’ять про неї й нині живе у спогадах старожилів. Уродженка міста О. Середа (Білашенко) так описувала По-кровську церкву: «Вона була дерев’яною, великою і красивою, стояла над річкою, і двері були над бугром. до церкви ходила з мамою і сестрою, і хрестили мене в цій церкві. Від церкви вулиця тягнулася до хутора Піщаного. А біля храму стояв будиночок, у якому здавна була церковнопарафіяльна школа». За словами О. Середи, школа працювала і в 20— 30-х рр. XX ст., і вона разом із сестрою навчалася в ній у 1932—1933 рр. Жінка і тепер пам’ятає верандочку, прохід і кімнати, де були класи. Але згодом приміщення школи зруйнували, а церкву розібрали на будматеріали та інші потреби. Так, сусід О. Середи – бригадир й. Буюк, скориставшись «службовим становищем», набрав стільки дощок, що з них побудував сарай, який невдовзі згорів, а люди говорили, що то «кара Божа».

Представниця роду Гулаків О. Шляхова розповідає, що біля церкви було не лише приміщення школи, в якій вона вчилася в початкових класах, а й невеличке кладовище, на якому ховали священиків та служителів церкви. Але через радянський вандалізм та безбожність у Городищі від нього не залишилося й сліду.

Із розповідей місцевих жителів, зокрема П. Шляхового, відомо про руйнування, паплюження могил священиків та самого кладовища. Так, за його словами, у 50-х рр. ХХ ст. при будівництві мосту через р. Вільшанку землю для насипу набирали з місця, де була церква. У той час П. Шляховий працював шофером і на власні очі бачив руйнування склепу, як «у ньому падали й ламалися дерев’яні домовини священнослужителів». Вочевидь, у склепі покоїлися останки як служителів церкви, так і священиків роду Гулаків-Артемовських: отців Патрикія, Петра, Степана, Василя. На жаль, через безбожність та манкуртство частини жителів міста їх так і не перепоховали, як належить, а розбиті домовини відвезли на Курган Слави, де, скинувши в яму, засипали землею з того ж кладовища.