Америка

Та все закликало до поспіху, до виразності, до вкрай ретельного змалювання; а що ж робив паровичник? Говорячи, він увесь обливався потом, паперів, що на вікні, він уже давно не міг тримати в тремтячих руках; з усіх сторін світу напливали на нього нарікання на Шубаля, з яких, на його думку, одного-єдиного вистачало би, щоб остаточно цього Шубаля поховати, втім усе, що він міг продемонструвати капітанові, була лише якась сумовита коловерть усього водночас. Пан із бамбуковим ціпком давно уже тихенько посвистував у стелю, панове з портової управи вже затримували офіцера за своїм столом і жодним виразом обличчя не давали на розум, що збираються його відпустити, було очевидно, що тільки капітанова незворушність стримує старшого касира від того, щоби втрутитися, а служник, поштиво виструнчившись, щомиті очікував капітанового наказу, що вчинити з паровичником.

За таких обставин Карл не міг більше стовбичити без діла. Тим-то він повільно рушив до паровичника й капітана, гарячково міркуючи, як би його вправніше зарадити справі. І справді був уже час, бо ще якась мить, і вони могли б обидва вилетіти з бюра. Капітан, може, людина і незла і, крім того, зараз, як здавалось Карлові, мав якусь особливу причину показати себе справедливим начальником, але ж, врешті, людина – не інструмент, щоб на ній грати, як тобі заманеться, а саме так і робив паровичник, щоправда, через те, що обурення в душі в нього било через край.

Тому Карл мовив йому:

– Вам треба сказати все це простіше, зрозуміліше, бо з того, що ви розповідаєте, пан капітан нічого не може втямити. Хіба він пам’ятає всіх машиністів і юнг на прізвище, а надто на ім’я, щоб, як ви когось назвете, відразу ж зрозуміти, про кого мова? Обдумайте свої скарги, скажіть насамперед найважливіше, а далі перейдете до іншого; може, тоді взагалі все не треба буде й згадувати. Мені ж ви завжди так зрозуміло розповідали.

«Якщо в Америці можна валізи красти, то певно можна час від часу щось і збрехати», – думав він на своє виправдання.

Та якби ж це допомогло! А може, все запізно? Парович-ник хоча й негайно урвав мову, зачувши знайомий голос, та очима, повними вщерть сліз ображеної чоловічої гідно-сти, жахливих спогадів, неймовірних теперішніх поневірянь, йому навіть не вдалося розгледіти Карла. Та й як було йому – Карл мовчки погодився із тим, хто тепер так зненацька замовк, – як було йому раптом змінити спосіб говорити, коли здавалося, що все, що він мав сказати, він уже без найменшого визнання подав, а, з іншого боку, не сказав ще нічого, проте не міг же він змусити цих панів іще раз усе вислуховувати. І саме цієї миті мішається ще й Карл, єдиний його прихильник, хоче дати добру настанову, а натомість показує, що все втрачено.

«Підійшов би я раніше замість дивитися у вікно», – дорікнув собі Карл і похилив голову та опустив руки на знак того, що згубив будь-яку надію.

Але паровичник не зрозумів його, він, певно, відчув, що Карл має до нього якісь затаєні закиди, і, щоб виправдатись, почав до всього ще й сперечатися – коли чиновників за круглим столом давно вже обурював цей непотрібний галас, який заважав їхній важливій роботі, коли старший касир почав дивуватися капітановому терпінню і ладен був ось-ось вибухнути, коли служник, знову цілком на боці своїх панів, люто міряв паровичника очима, коли врешті чоловік з бамбуковим ціпком, на якого навіть сам капітан час від часу поглядав приязно, уже цілком настроївся проти паро-вичника – той був йому просто відразний, – витягнув маленького записника і, очевидячки, зайнятий чимось зовсім іншим, переводив погляд із записника на Карла.

– Та я ж знаю, – сказав Карл, намагаючись боронитися проти зливи спрямованих до нього закидів паровичника, але все-таки навіть під час суперечки приязно посміхаючись йому. – Ваша правда, авжеж, я в цьому ніколи не сумнівався.

Карлові хотілося схопити паровичника за руки, бо той так вимахував ними, що міг і вдарити: а втім, ще дужче йому хотілося затиснути паровичника в куток і тихо шепнути кілька заспокійливих слів, яких більше ніхто не повинен був чути. Але паровичник наче з ланцюга зірвався. Карл уже навіть намагався хоч трохи втішити себе думкою, що паровичник у крайньому разі силою свого відчаю зможе перетягнути на свій бік усіх сімох чоловіків, присутніх тут. Щоправда, на письмовому столі, на видноті містився апарат з численними кнопками від електричних дротів, і досить було просто натиснути на них рукою, щоб збити колотнечу на всьому кораблі з коридорами, повними ворожих людей.

Тут пан з бамбуковим ціпком, такий досі байдужий, підійшов до Карла й спитав, не дуже голосно, але чітко, зрозуміло навіть серед паровичникового галасу:

– А як вас, власне, звати?

Тієї ж миті, ніби за дверима хтось чекав на ці слова, почувся стук. Служник зиркнув на капітана, той кивнув головою. Тоді служник підійшов до дверей і відчинив їх. Там стояв чоловік у старому френчі, середній на зріст, на вигляд зовсім не з тих, хто працює біля машин, а втім, це був він, Шубаль. Якби Карл не зрозумів цього по очах присутніх, в яких відбивалось певне задоволення, помітне навіть у погляді капітана, він, на свій жах, побачив би це по парович-никові, котрий так стиснув кулаки напружених рук, ніби це стискання важило для нього найбільше і задля нього він ладен був офірувати все, що мав у житті. Він уклав у цей жест усю свою міць, всю силу, яка взагалі ще тримала його на ногах.

І ось він був тут, ворог, вільний од праці, свіжий, у святному вбранні, з конторською книгою під пахвою, очевидно, з платіжними відомостями й робочими документами паро-вичника, і в погляді його світилося безстрашне визнання, що він хоче прочитати настрій кожного з присутніх по черзі по їхніх очах. А вони всі семеро були вже на його боці, бо коли раніше капітан і був чимось незадоволений Шубалем чи, може, хотів тільки показати це, то після жалю, якого йому завдав паровичник, він, здавалося, більше не бачив у старшому машиністові жодних вад. До такої людини, як паровичник, годі поставитися з належною суворістю, і якщо Шубалеві щось і можна було закинути, то лише те, що він за цей час не міг так зламати впертість паровичника, щоб той сьогодні не наважився постати ще й перед капітаном.

Можна було, либонь, ще припустити, що протистояння паровичника з Шубалем справлять те враження, яке б вони мали перед вищим форумом, і на людей, бо хоч як би Шубаль умів прикидатися, а до кінця він напевне не витримає. Короткого вибуху його злості буде досить, щоб відкрити цим панам очі, а Карл уже подбає про це. Він устиг пізнати гостроту розуму та настрій кожного з присутніх, і з цього погляду перебування тут не пройшло для нього марно. Аби ж тільки паровичник міг належно триматися, а він уже, здавалось, зовсім не мав наснаги вести боротьбу. Коли б зараз хтось підвів до нього Шубаля, він, мабуть, стовк би Шубалеві кулаками ненависну голову. Але ступити два кроки до старшого машиніста він навряд чи був би здатний. Чому тільки Карл не передбачив такого очевидного – що врешті Шубалеві доведеться з’явитися, коли не з власної волі, то на виклик капітана? Чому вони з паровичником дорогою сюди не виробили точного плану нападу замість, як вони це зробили, насправді шалено непідготовленими просто увійти кудись, де були двері? Замість пертись отак до канцелярії, анітрохи не підготувавшись? І чи взагалі паровичник годен ще говорити, хоч казати «так» і «ні», коли б це було необхідно на перехресному допиті (правда, таке могло статися тільки в найкращому випадку)? Так він стояв, широко розставивши ноги, коліна йому підгиналися, він трохи підніс голову і хапав ротом повітря, ніби в нього вже не було легенів, щоб його переробляти.

Зате Карл почувався таким сильним, голова в нього була така ясна, як, либонь, ніколи вдома. Коли б його батьки могли побачити, як він у чужій країні перед такими поважними людьми бореться за правду і хоч ще й не здобув перемоги, проте поклав собі будь-що стояти до кінця! Чи вони змінили б свою думку про нього? Чи посадили б біля себе й похвалили б? Чи бодай раз, єдиний раз глянули б йому в очі, такі віддані їм? Марні запитання, та й час геть неслушний, щоб їх ставити!

– Я прийшов, бо гадаю, що паровичник звинувачує мене в якихось нечесних вчинках. Одна дівчина з кухні сказала мені, що бачила, як він прямував сюди. Пане капітане, і ви, шановні панове, я готовий спростувати будь-яке звинувачення документами, а в потребі, й свідченнями неупередже-них, ніким не намовлених очевидців, які чекають за дверима.

Так говорив Шубаль. Це була принаймні зрозуміла мова справжнього чоловіка, і з того, як змінився вираз обличчя присутніх, можна було подумати, що вони вперше по довгому часі знову чують людський голос. Звичайно, вони не помітили, що навіть ця гарна промова має недоліки. Чому перше слово про саму справу, яке спало йому на думку, було «нечесні вчинки»? Може, й справді його треба було звинувачувати в нечесних вчинках, а не в національній упередженості? Дівчина з кухні бачила, як паровичник ішов до бюро, і Шубаль відразу все зметикував? Чи, бува, не почуття провини загострило йому думку? Він одразу ж привів сюди своїх свідків, та ще й називає їх неупередженими й ніким не намовленими? Шахрайство, чистісіньке шахрайство! І ці панове терплять його, та ще й вважають таку поведінку за нормальну? Чому він з’явився не відразу, як дівчина сказала йому про них, а так довго очікував? Мабуть, лиш для того, щоб паровичник устиг зовсім забити баки панам з канцелярії, бо їхньої ясної думки він боявся найбільше. Хіба Шубаль, хоч він напевне давно вже стояв під дверима, не постукав саме тієї миті, коли почув, що чоловік з бамбуковим ціпком запитав про щось зовсім інше, і вирішив, що паровичнику вже кінець?

Усе було ясно і Шубаль мимоволі викрив себе, втім корабельному начальству треба було розповісти це інакше, переконливіше, якось наочніше. Йому потрібне збурення. Отож, Карле, швидко використай принаймні хоч ці кілька хвилин, поки не зайшли свідки і всіх би забалакали!

Але враз капітан дав знак Шубалю почекати, – його справу, вочевидь, на хвильку відкладали; Шубаль миттю відступив убік і стиха заговорив зі служником, який тут таки приступив до нього, і розмова супроводилася то поглядами в бік Карла і паровичника, то переконливими жестами рук. Далебі, Шубаль готувався так до великої промови.

– Ви хотіли щось спитати цього юнака, пане Якобе? – звернувся серед загальної мовчанки капітан до чоловіка з бамбуковим ціпком.

– Атож, хотів, – відповів той і ледь помітно вклонився, дякуючи за увагу. Потім знову спитав Карла: – То як же вас звати?

Карл, гадаючи, що в інтересах великої справи треба швидше покінчити з другорядним – відчепитись від цього настирливого запитувача, вирішив не шукати паспорта, як зазвичай, коли відрекомендовувався, а лиш кинув:

– Карл Росман.

– Але ж бо! – вигукнув той, кого назвали Якобом, і, майже недовірливо усміхаючись, спочатку позадкував від хлопця.

Капітан і старший касир, офіцер і навіть служник теж неабияк здивувалися, що Карла так звуть. Хіба що портові чиновники й Шубаль хоч би тобі вусом моргнули.

– Але ж бо! – повторив пан Якоб і трохи скутим кроком наблизився до Карла. – Тоді я – твій дядько Якоб, а ти мій любий небіж. Я ж цілий час мав таку підозру! – сказав він капітанові, потім обняв і поцілував Карла. Той сприйняв усе це мовчки.

– А вас як звати? – спитав Карл, відчувши, що дядько відпустив його. Він хоч і був дуже ввічливий, але зовсім не схвильований і намагався збагнути, які наслідки може мати ця подія для паровичника. Досі ніщо не говорило про те, що Шубаль може навернути її на свою руч.

– Зрозумійте ж, юначе, своє щастя, – кинув капітан, якому Карлове запитання здалось образливим для особи пана Якоба. Той саме відвернувся до вікна, вочевидь, щоб не показувати присутнім своє схвильоване обличчя, яке він легенько втирав хусточкою. – За свого небожа вас визнав сенатор Едуард Якоб. Тепер на вас чекає блискуча кар’єра, на яку ви раніше навіть і не сподівалися. Ви тільки уявіть собі, як вам усміхнулася доля, тож опануйте себе!

– В мене справді є дядько Якоб в Америці, – відказав Карл, обернувшись до капітана, – але, якщо я вірно зрозумів, Якоб – це прізвище пана сенатора.

– Атож, – кинув капітан з гідністю.

– Ну, мого дядька, брата моєї матері, звуть Якоб, а прізвище ж у нього, звичайно, має бути таке, як у моєї матері до одруження, себто Бендельмайєр.

– Панове! – вигукнув сенатор, який, почувши Карлове пояснення, мерщій одійшов од вікна. Усі, за винятком портових чиновників, зареготали, хто – зворушено, а хто – без ніякого виразу.

«Щоб я сказав щось смішне, то ніби ні», – подумав Карл.

– Панове, – повторив сенатор. – Ви не з моєї і не зі своєї волі були присутні при невеличкій родинній сцені, тому я можу хіба що дещо вам пояснити, бо, як мені здається, тільки пан капітан, – тут вони обмінялися поклонами, – з усім обізнаний.

«Тепер мені справді треба стежити за кожним словом», – сказав собі Карл і зрадів, бо краєчком ока помітив, що паровичник потроху оживає.

– Упродовж багатьох років свого перебування в Америці – а втім, слово «перебування» не зовсім пасує до американського громадянина, бо я є ним усім серцем, – отже, упродовж багатьох років я живу цілком відірвано від своїх європейських родичів з причини, розповідати про яку, по-перше, тут не місце, а по-друге, мені було б справді дуже важко. Я навіть боюсь тієї миті, коли мені, може, доведеться виповісти про неї своєму любому небожеві, бо тоді, на жаль, доведеться бризнути в живі очі йому про батьків та їхніх приятелів.

«Це мій дядько, поза сумнівом, – вирішив Карл, слухаючи його мову. – Певно, він змінив своє прізвище».

– Мого любого небожа його батьки – скажемо так, як воно є, – просто прогнали, як женуть кішку за двері, коли та набридне. Цим я не хочу виправдати того, що накоїв мій небіж і за що його так покарано, але його провина така, що сама її назва уже є достатнім виправданням.

«Тут є що послухати, – подумав Карл, – але я не хочу, щоб він усе розказував. А втім, він може про це і не знати. Звідки б?»

– Його, бачте, – правив дядько далі, спираючись на виставленого вперед бамбукового ціпка й злегка похитуючись, чим йому справді вдалося позбавити свою розповідь непотрібної урочистості, яку вона інакше обов’язково мала б, – йому, мов, закрутила голову служниця Йогана Брумер, така собі покоївка років тридцяти п’яти. Словами «закрутила голову» я зовсім не хочу образити свого небожа, але ж важко знайти якісь інші, які більше б пасували.

Карл, який уже підійшов майже до самого дядька, обернувся, щоб на обличчях слухачів побачити, яке враження справила на них розповідь. Ніхто не сміявся, всі слухали терпляче й поважно. Врешті-решт, не будуть же сміятися з сенаторового небожа з будь-якої нагоди. Швидше вже можна було сказати, що паровичник, хоч і ледь помітно, але посміхався до Карла, однак це, по-перше, була ще одна втішна ознака того, що він отямився, а по-друге, заслуговувало на виправдання, бо ж Карл у каюті хотів зробити особливу таємницю із справи, яка тепер спливла наверх.

– І оця Брумер, – казав далі дядько, – привела на світ від мого небожа дитину, здорового хлопчика, яко-го охрестили Якобом, безумовно, на честь моєї скромної особи, – певне, навіть цілком побіжні небожеві згадки про мене справили на дівчину велике враження. На щастя, скажу я вам. Бо що батьки, щоб уникнути аліментів чи якогось іншого скандалу, який стосувався б уже до них самих, – мушу наголосити, що я не знаю ні тамтешніх законів, ані достатків батьків, – отже, щоб уникнути аліментів і скандалу, вони вислали свого сина, а мого небожа, до Америки, для такої подорожі дуже погано, як бачите, його спорядивши, тому хлопець – хіба що сталося б диво, яке ще трапляється в Америці, – був би полишений на самого себе, відразу ж, мабуть, пустившись берега у якомусь завулку нью-йоркської гавані, якби та дівчина не розповіла в листі до мене, що після довгих блукань, врешті, позавчора потрапив до мене, всієї історії, описавши, який мій небіж на вигляд, і розважливо повідомивши назву судна. Коли б мені спало на думку, мої панове, вас розважити, то я зачитав би тут деякі уривки з листа, – він витяг з кишені два великі, густо списані аркуші паперу й помахав ними. – Лист безперечно справив би на вас враження, бо написаний він з дещо наївною, хай і доброзичливою хитрістю і великою любов’ю до батька її дитини. Але я не розкажу більше, ніж треба для ясності, щоб не ятрити ще, певно, не згаслого почуття мого небожа. Якщо захоче, хай прочитає собі на науку листа в затишку кімнати, що вже чекає на нього.

Втім, у Карла не було жодних почуттів до тієї дівчини. У безладді минулого, що відступало чимраз далі, вона сиділа на кухні біля мисника, спираючись на нього ліктями. Вона позирала на Карла, коли той часом заходив на кухню набрати батькові склянку води чи зробити щось для матері. Часом вона, скоцюбившись, писала біля мисника листа, черпаючи натхнення з Карлового обличчя. Часом вона затуляла очі руками, тоді годі було до неї звертатися. Часом вона уклякала перед дерев’яним розп’яттям у своїй маленькій кімнатці поряд з кухнею і молилася; тоді Карл боязко поглядав на неї мимохідь у шпарку прочинених дверей. Інколи вона ганяла по кухні і, регочучись, як відьма, відскакувала назад, наскочивши на Карла. Часом замикала двері, коли на кухню заходив Карл, і тримала клямку рукою доти, доки він не вимагав, щоб вона його випустила. Часом діставала речі, які йому були ні до чого, і мовчки тицяла йому в руки. А якось сказала йому «Карле», і щойно він здивувався цьому несподіваному звертанню, вона, кривлячись і зітхаючи, завела його до своєї комірчини й замкнула двері. А там, палко обнявши Карла за шию, попросила, щоб він роздягнув її, але насправді роздягнула його сама й поклала в своє ліжко, ніби надумала нікому більше не віддавати його, а пестити й голубити до віку вічного.

– Карле, о мій Карле! – шепотіла вона, немов переконувалась, дивлячись на нього, що заволоділа ним до решти, а Карл не відчував анічогісінько і почувався дуже незручно серед купи перин і подушок, які вона намостила, здавалося, навмисне для нього. Потім дівчина й сама лягла в ліжко і вирішила вивідати в Карла якісь таємниці, але він нічого не міг второпати, і вона розсердилась, чи то жартома, чи насправді, почала його торсати, послухала, як б’ється в нього серце, потім притулилась грудьми, щоб і він послухав її, а коли він не зробив цього, припала до нього гола й заходилася так відразливо нишпорити рукою по його тілу, що Карл рвонувся з подушок, але вона міцніше притулилась до нього – Кар-лові здавалось, що куховарка стала частиною його самого, і, можливо, саме через це він зробився страшенно безпорадним. Врешті, вислухавши ще багато побажань скорого побачення, він, зарюмсаний, пішов до своєї кімнати. Таке було, проте дядько здолав зробити з цього цілу історію. А кухарка, виявляється, думала про нього й повідомила дядькові, що він приїздить. Це дуже гарно з її боку, і він колись іще, може, їй віддячить.

– А тепер, – вигукнув сенатор, – я хочу, щоб ти сказав при всіх, дядько я тобі, чи ні!

– Ти мій дядько, – мовив Карл і поцілував сенаторові руку. Той у відповідь поцілував хлопця в чоло. – Я дуже радий, що зустрів тебе, але ти помиляєшся стосовно того, що мої батьки казали про тебе тільки погане. Та й про інше ти розповів не зовсім точно, себто, я гадаю, що насправді все було трохи інакше. Але ж звідси ти й не міг як слід розібратися в цьому ділі, та мені здається, що й невелика біда, коли ці панове не знатимуть усіх подробиць чи матимуть дещо неправильне уявлення про них.

– Прекрасно сказано! – мовив сенатор, підвів Карла до відверто зворушеного капітана і спитав: – Ну як, небіж в мене нівроку?

– Я щасливий, пане сенаторе, – відказав капітан, легенько вклонившись, як кланяються лише люди з військовою поставою, – що можу познайомитися з вашим племінником. Це велика честь для мого корабля, що він став місцем такої зустрічі. Але подорожувати у межидаш-ші було, мабуть, дуже погано, та звідки ж ми могли знати, хто там їде. Взагалі-то ми робимо все можливе, аби якось полегшити пасажирам плавання у межидашші, робимо набагато більше, ніж на американських кораблях, однак нам ще й досі не вдалося перетворити таку мандрівку на втіху.

– Мені вона не зашкодила, – мовив Карл.

– Йому вона не зашкодила! – зареготав сенатор.

– Хіба що, боюся, загубив я свою валізку, – і це йому нагадало все, що з ним сталося і що треба було зробити; Карл озирнувся й побачив усіх присутніх: вони були на своїх місцях, шанобливо принишклі, і витріщалися на нього. Тільки портові чиновники, наскільки це можна було вичитати з їхніх серйозних і самовпевнених рис, жалкували, що прийшли так невчасно, і дзиґарок, який лежав тепер перед ними на столі, важив, певно, для них більше за все, що тут сталося в канцелярії і що, либонь, могло ще статися.

Перший, хто після капітана висловив своє зворушення, був, хоч як це дивно, паровичник.

– Я вас щиро вітаю, – сказав він і потиснув Карлові руку, бажаючи також цим показати щось на кшталт схвалення. Коли ж він потім хотів звернутися з тими самими словами й до сенатора, той подався назад, наче паровичник перебільшив свої права; тож паровичник осікся.

Тепер уже й інші збагнули, що їм треба робити, і навколо Карла та сенатора відразу ж зчинився рейвах. Отож вийшло, що Карл прийняв поздоровлення навіть од Шуба-ля, прийняв і подякував йому за нього. Останні, коли всі знову заспокоїлися, підійшли портові чиновники й сказали двоє слів англійською, що справило кумедне враження.

Сенатор був у доброму гуморі і, щоб натішитись подією до кінця, заходився нагадувати собі й іншим деякі подробиці, що їх присутні вислухали, звичайно, з цікавістю, а не лише для годиться. Так він розповів, що занотував до записника найголовніші Карлові прикмети, які кухарка перерахувала в своєму листі, щоб одразу мати їх під рукою у потребі. І от під час нестерпного паровичникового базікання він, щоб відволіктися, витяг записника і спробував знайти в Карлові прикмети, наведені кухаркою, – звичайно, не надто точні з точки зору детектива.

– І от знайшовся мій небіж! – додав він таким тоном, ніби хотів, щоб його ще раз поздоровили.

– А що тепер буде з паровичником? – спитав Карл, нехтуючи дядьковою розповіддю. Хлопець вважав, що нове становище дозволяє йому говорити все, що він думає.

– З паровичником буде те, що він заслужив, – сказав сенатор, – і що вважає за доцільне пан капітан. Гадаю, що паровичника з нас уже досить, і навіть більше, ніж досить. Кожен із присутніх з цим, певно, погодиться.

– Однак коли йдеться про справедливість, це нічого не значить, – мовив Карл. Він стояв між сенатором та капітаном і гадав, що, може, у такий спосіб вплине на їхню думку.

А проте паровичник, здавалося, вже ні на що не сподівався. Руки він наполовину засунув за пасок, і від його нервових рухів з штанів висмикнувся край строкатої сорочки. Та йому було на це начхати; він виказав усе своє горе, тепер ще нехай побачать те шмаття, яке він носить на тілі, а потім хай уже й виганяють. Служник і Шубаль, як два найнижчі тут за рангом, зроблять йому цю останню ласку. Тоді Шубаль матиме спокій. Паровичник більше не доводитиме його до відчаю, як висловився старший касир. Капітан зможе до-говоряти самих румунів, скрізь зазавучить румунська, тоді справді все піде краще. Жоден паровичник більше не базікатиме в головній касі, тільки його останнє базікання залишиться доволі-таки приємною згадкою, бо, як заявив ясно сенатор, воно прямо допомогло йому знайти свого небожа. Втім, цей небіж досі не раз прагнув стати йому в пригоді, і тому вже більше ніж віддячив за те, що через нього зустрівся з дядьком; паровичникові й на думку не спадало вимагати від нього ще чогось. Проте хай він хоч сенаторів небіж, однак далеко ще не капітан, а сердиті слова, врешті, злетять з капітанових вуст. Думаючи так, паровичник намагався не дивитися на Карла, але, на жаль, у цій кімнаті, повній ворогів, йому не було більше на кому зупинити свій погляд.

– Ти не розумієш стану речей, – сказав Карлові сенатор. – Тут, може, йдеться про справедливість, но водночас ідеться й про дисципліну. І те, й інше, а надто останнє, має вирішувати пан капітан.

– Це так, – пробурмотів паровичник. Всі, хто чув і розібрав его слова, здивовано посміхнувся.

– Крім того, заважаємо панові капітанові виконувати службові обов’язки, яких у нього, певно, зараз, по приїзді до Нью-Йорку сила-силенна, ми вже так довго, що нам достоту час залишити судно. А то ми своїм нікому не потрібним втручанням зробимо цілу історію з дріб’язкової сварки двох машиністів. Взагалі-то я чудово розумію твій вчинок, любий небоже, однак саме це дає мені право якнайшвидше забрати тебе звідси.

– Я зараз же накажу приготувати для вас човен, – мовив капітан, і Карл здивувався, що він і не подумав заперечити дядькових слів, які можна було, безсумнівно, оцінити тільки як самоприниження. Старший касир притьмом кинувся до столу й передав боцманові по телефону наказ капітана.