Америка

– Ой, ви робите мені боляче, – одразу ж сказала вона.

Та тепер Карл уважав, що не слід її відпускати. Тож хоч він і дав їй змогу ступати, куди їй заманеться, та все ж ішов разом із нею і не відпускав. Та й легко було охопити її в цій вузькій сукні.

– Пустіть, – прошепотіла вона, а її розпашіле лице було так близько від його, йому доводилося напружуватися, щоб її побачити, так близько вона була, – пустіть, я дам вам щось гарне.

«Чому вона так зітхає, – подумав Карл, – адже їй не може бути боляче, я ж її не тисну», – і він усе ще не відпускав її. Та раптом, у мить, коли він неуважно стояв мовчки, Карл знову відчув на своєму тілі її зміцнілу силу, вона випручалася, схопила його вдалим хватом згори, підбиваючи ноги прийомом якоїсь чужинської бойової техніки, і попхала поперед себе, з чудовою розміреністю вдихаючи, на стіну. Але там стояла канапа, і на неї вона вклала Карла й сказала, навіть не надто до нього схиляючись:

– А тепер поворухнися, якщо зможеш.

– Кішка, дика кішка, – тільки й вдалося видушити Карлові зі свого замішання люті й сорому, в якому він перебував.

– Ти збожеволіла. Ти, дика кішко.

– Вважай, що кажеш, – сказала вона і посунула одну руку йому до горла, заходившись душити його так сильно, що Карл був зовсім неспроможний щось зробити, тільки хапав ротом повітря, в той час як вона піднесла другу руку до його щоки, торкнулася до неї на пробу, знову, до того ж усе далі й далі відводила її в повітрі, щомиті грозячи повернутися ляпасом. – А що, – питала вона при тому, – якби я за кару за твою поведінку супроти дами вирішила послати тебе додому добрячим ляпасом. Можливо, воно придалося б тобі на твоєму подальшому життєвому шляху, навіть якби й не було надто приємним спогадом. Адже мені тебе шкода, і ти доволі гарненький хлопчик, і якби ти навчався джиу-джитсу, то, напевно, відлупцював би мене як слід. І все ж, і все ж – мене просто-таки розбирає величезна спокуса дати тобі ляпаса, як ти оце тут лежиш. Мабуть, я згодом пошкодую, але якщо таки зроблю це, то знай уже тепер, що зроблю мало не проти волі. А тоді, ясна річ, не вдовольнюся одним ляпасом, а відлупцюю тебе навідмаш справа і зліва так, що в тебе щоки набрякнуть. А може, ти до всього ще й виявишся чоловіком честі – мені майже віриться в це – і не захочеш жити далі з цими ляпасами, і заберешся з цього світу. Але чому ти був так проти мене налаштований? Я що, тобі не подобаюся? Невже не варто піти зі мною до кімнати? Обережно! Щойно я вже мало не вліпила тобі ненароком ляпаса. Отож якщо тобі сьогодні таки вдасться звільнитися, то будь ласка, поводься як слід. Я не твій дядько, з яким ти все одно знаходиш спільну мову. До речі, хочу ще звернути твою увагу на те, що, коли я випущу тебе, не надававши ляпасів, тобі зовсім не варто вважати, що твоє теперішнє становище і справжні ляпаси з погляду чести є тим самим, якщо ти так вважатимеш, то я волію таки справді надавати тобі ляпасів. Цікаво, що ж скаже Мак, коли я йому все це розповім.

На згадку про Мака вона відпустила Карла, в його невиразних думках той видався йому справжнім рятівником. Якусь часину він іще відчував на шиї Кларине волосся, а відтак ледь відвернувся, а тоді лежав непорушно.

Вона зажадала, щоби Карл встав, він не відповідав і не ворушився. Вона запалила десь свічку, кімната освітилася, на плафоні з’явився зиґзаґоподібний візерунок, але Карл лежав, спершись головою на подушку софи, так як його вклала Клара, не пересунувши її ані на палець. Клара ходила кімнатою туди-сюди, сукня шелестіла об її ноги, мабуть, коло вікна вона затрималася надовше.

– Накомизився? – почулося її запитання. Карл дуже важко сприймав те, що в цій кімнаті, яку пан Поллундер призначив на цю ніч йому, він так і не знайде спокою. Тут бродило це дівчисько, зупинялося і говорило, а воно ж так невимовно йому набридло. Мерщій спати, а тоді геть звідси – ось єдине його бажання. Йому навіть уже не хотілося до ліжка, а спати тут-таки, на канапі. Він тільки й чекав, коли вона піде, щоби підхопитися за нею до дверей, зачинити їх на засувку і знову кинутися на канапу. Йому так кортіло потягнутися і позіхнути, але не хотілося цього робити перед Кларою. Отож він лежав собі так, незмигно дивлячись догори, відчував, як нерухоміє лице, а якась мушка літала довкола й мерехтіла йому перед очима, а він так до пуття і не знав, що це.

Клара знову приступила до нього, схилилася в напрямку, куди був скерований його погляд, і якби він не опирався, то мав би вже її побачити.

– Тепер я піду, – сказала вона. – Може, в тебе згодом з’явиться охота прийти до мене. Двері до моєї кімнати четверті, рахуючи від цих, на цьому боці коридора. Тож пройдеш повз троє дверей, а наступні – твої. Я вже не зійду до зали, а буду в своїй кімнаті. Ти й мене добряче втомив. Не скажу, що чекатиму на тебе, але якщо захочеш прийти, приходь. Пригадай, що ти обіцяв пограти мені на фортепіано. Та, можливо, я вже геть тебе вимучила, що ти навіть не годен поворухнутися, тоді залишайся і виспися. Батькові про нашу колотнечу я наразі не скажу ані слова; згадую це на випадок, якщо це тебе непокоїть. – Після цього вона, попри начебто втому, двома стрибками вибігла з кімнати.

Карл негайно сів, це лежання вже ставало нестерпним. Щоби трохи розрухатися, він підійшов до дверей і визирнув у коридор. Але ж темінь! Він зрадів, коли, зачинивши на ключ двері, знов опинився при столі у світлі свічки. Він вирішив не залишатися довше в цьому домі, а зійти до пана Пол-лундера, відверто сказати, як Клара з ним обійшлася – йому зовсім не залежало на тому, щоби приховувати поразку, – і з цим іще й яким достатнім обґрунтуванням попросити дозволу поїхати чи піти додому. Якби в пана Поллундера виникли якісь заперечення проти цього негайного повернення, Карл збирався попросити в нього принаймні дозволу, щоби хтось зі служників відпровадив його до найближчого готелю. Так, як то запланував Карл, щоправда, зазвичай не поводяться з приязними господарями, та ще рідше з гостем поводяться так, як оце щойно Клара. Ба вона навіть вважала за вияв люб’язності свою обіцянку наразі не розповідати нічого панові Поллундеру про ту колотнечу, вже саме це волало до неба. Хіба ж Карла запрошували на борцівський поєдинок, аби йому мало бути соромно, що його перекинуло дівчисько, яке, либонь, більшу частину свого життя провело у вивченні бійцівських прийомчиків. Урешті, її вчив сам Мак. Хай розповідає йому, що хоче, він із певністю розсудливий чоловік, це Карл знав, хоча й ніколи не мав нагоди пересвідчитися на якомусь окремому прикладі. Знав Карл і те, що якби він учився в Мака, то робив би набагато більші успіхи, ніж Клара; і тоді одного дня повернувся б сюди, найімовірніше без запрошення, вивчивши, ясна річ, попередньо місцевість, докладні знання якої були великою Клариною перевагою, а тоді схопив би цю-таки Клару й витріпав нею цю саму канапу, на яку вона його сьогодні пожбурила.

Тепер же йшлося лише про те, щоби знайти шлях назад до зали, де він, мабуть, у першій розсіяності поклав на якесь невідповідне місце свого капелюха. Свічку він, звісно, захотів узяти із собою, та навіть при світлі зорієнтуватися було нелегко. Скажімо, він навіть не знав, чи розташована ця кімната на тому самому рівні, що й зала. Дорогою сюди Клара постійно так його тягнула, що йому навіть не вдалося розгледітися, пан Ґрін і підсвічники заполонили його думки, одне слово, тепер він і справді не знав, чи вони йшли одними, чи двома, чи взагалі не йшли жодними сходами. Якщо судити за виглядом із вікна, кімната розташована доволі високо, тому він намагався переконати себе, що вони йшли сходами, але сходами треба було вийти вже й до входу, чому ж тоді і цей бік будинку не може бути підвищеним.

Якби хоч у коридорі звідкись падало світелко, з якихось дверей чи здалини долинав якийсь голос, хай навіть дуже тихо.

Його дзиґарок, дядьків подарунок, показував одинадцяту, він узяв свічку і вийшов у коридор. Дверей не зачинив, щоби в разі, якщо пошуки виявляться марними, відшукати принаймні свою кімнату, а після цього – на крайній випадок – і двері до Клариної. Задля надійності, щоби двері самі не захряснулися, він підпер їх кріслом. Та в коридорі сталася халепа: назустріч Карлові – він ішов, природно, в протилежний від Клариних дверей бік, ліворуч – дмухнув протяг, хоч і легесенько, але запросто він міг би задмухнути свічку, так що Карлові довелося прихистити пломінчик рукою, а до того ж раз по раз зупинятися, щоби прибите полум’я знову вирівнялося. То було повільне просування вперед, тому шлях здавався вдвічі довшим. Карл пройшов уже чималі відрізки вздовж стін, геть позбавлених дверей, годі було собі уявити, що там за ними. А тоді знову пішли двері за дверима, він спробував відчинити декілька, вони були зачинені й, вочевидь, необжиті. Несусвітенне марнування простору, і Карл подумав про східні нью-йоркські дільниці, які дядько обіцяв йому показати, де в одній малесенькій кімнатчині начебто тулилося кілька сімей, а домівкою для однієї родини був закапелок кімнати, де товклися діти та їхні батьки. А тут стільки кімнат порожнюють, і вся користь із них – порожнисте відлуння, коли стукаєш у двері. Карлові здалося, що пана Поллундера вводять в оману вдавані друзі, що він світу білого не бачить поза донькою, а відтак – що він пропащий чоловік. Дядько ще й як правильно його оцінив, і лише його засада – не впливати на Карлову думку про людей – завинила в цих відвідинах і цьому блуканні коридорами. Карл збирався завтра так і сказати дядькові, бо, згідно зі своїми принципами, дядько радо і спокійно вислухає небожеву думку. До речі, засада ця була чи не єдина, яка йому у дядькові не подобалась, але навіть це неподобання не було безумовним.

Зненацька стіна з одного боку коридора закінчилася, поступившись місцем якомусь крижаному мармуровому поруччю. Карл поставив свічку й обережно перехилився. Назустріч йому війнуло темною порожнечею. Якщо це головний хол будинку – в слабкому світелку свічки відслонився шматок склепінчастої стелі, – чому ж тоді вони ним не увійшли? Для чого ж тоді взагалі це велике, глибоке приміщення? Стоячи тут, ти почуваєшся наче на верхній галереї церкви. Карл уже майже шкодував, що не зможе залишитися тут до завтра, він радо походив би скрізь із паном Поллун-дером, а той йому все розповідав би.

Поруччя, до речі, не було аж таке довге, і незабаром Карла знову прийняв закритий коридор. На якомусь раптовому повороті коридора Карл зі всього розмаху налетів на стіну, і тільки неодмінна обережність, із якою він судомно тримав свічку, якимось щастям уберегла її від падіння і згасання. По-заяк коридор навіть не збирався закінчуватися, ніде не видно було вікна, ані згори, ні вглибині нічого не ворушилося, Карл запідозрив, що увесь час ходить колами, і вже сподівався був, можливо, знову відшукати відчинені двері своєї кімнати, та ні вони, ні поруччя ніяк не поверталися. Досі Карл стримувався голосно гукати, бо не хотів у чужому домі о такій пізній порі зчиняти галас, однак тепер побачив, що в цьому неосвітле-ному будинку це не буде аж так недоречно, і вже лаштувався вигукнути в обидва боки коридора голосне «Агов», коли з боку, звідки він прийшов, побачив наближення маленького світелка. Лише тепер він зміг оцінити справжню довжину прямого коридора, цей дім був просто-таки фортецею якоюсь, не віллою. Карл так зрадів цьому рятівному світлу, що забув про будь-яку обережність, кинувся бігти, і вже з першими стрибками свічка згасла. Він не зважав на це, адже вона вже не була йому потрібна, і тут назустріч йому з’явився якийсь старий служник із ліхтарем, що покаже йому шлях.

– Хто ви? – спитав служник, підносячи йому до лиця ліхтар і освітивши тим самим і своє власне. Його лице здавалося доволі непорушним через довгу сиву бороду, що аж на грудях закінчувалася шовковистими кучерями.

«Мабуть, вірний служник, якщо йому дозволяють носити таку бороду», – подумав Карл, невідривно розглядаючи бороду вздовж і вшир й анітрохи не переймаючись, що і його самого розглядають. До речі, він одразу й відповів, що він гість пана Поллундера й хотів зі своєї кімнати піти до їдальні, але не зміг її знайти.

– Он як, – сказав служник, – ми ще не провели електричне освітлення.

– Я знаю, – кивнув Карл.

– Не хочете припалити свічку від моєї лампи? – запитав служник.

– Прошу, – мовив Карл, так і зробивши.

– У цих коридорах такий протяг, – сказав служник, – свічка легко гасне, тому я маю ліхтар.

– Так, ліхтар набагато практичніший, – погодився Карл.

– Свічка вас уже всього заляпала, – сказав служник, освітивши свічкою Карлове вбрання.

– А я й не зауважив! – вигукнув Карл; йому було дуже прикро, що це був саме той чорний костюм, про який дядько сказав, ніби він пасує найкраще з усіх. Та й сутичка з Кларою, мабуть, не пішла йому на користь, пригадав він знову. Служник був такий люб’язний, що почистив костюм, наскільки це дозволяв поспіх; Карл знов і знов обертався перед ним, показуючи то тут, то там плями, які служник слухняно видаляв.

– А чому, власне кажучи, тут такий протяг? – запитав Карл, коли вони вже рушили далі.

– Та тут ще будувати й будувати, – сказав служник, – хоча за перебудову вже взялися, але рухається вона дуже поволі. А тепер іще й застрайкували будівельники, як ви, можливо, знаєте. З такою будовою купа мороки. От зробили кілька великих проломів, яких ніхто не замуровує, і протяги гуляють цілим домом. Якби я не напихав вуха ватою, нізащо не витримав би.

– То що, говорити голосніше? – спитав Карл.

– Ні, у вас виразний голос, – сказав служник. – Але повертаючись до будівництва: особливо коло каплиці, яку згодом конче доведеться від’єднати від решти будівлі, протяг такий, що витримати неможливо.

– Тобто те поруччя, повз яке йдеш цим коридором, виходить до каплиці?

– Так.

– Так я відразу й подумав, – мовив Карл.

– Там є на що подивитися, – сказав служник, – якби не вона, пан Мак, мабуть, і не купив би дому.

– Пан Мак? – перепитав Карл. – Я гадав, будинок належить панові Поллундеру.

– Ну, звісно, – сказав служник, – але ж голос пана Мака був при купівлі вирішальним. Ви не знаєте пана Мака?

– Знаю-знаю, – мовив Карл. – Але який його стосунок до пана Поллундера?

– Він наречений панни, – сказав служник.

– А от цього я справді не знав! – вигукнув Карл і зупинився.

– Це аж так вас дивує? – запитав служник.

– Просто намагаюся собі якось усе поукладати. Якщо не знати про такі стосунки, можна наробити великих помилок, – мовив Карл.

– Мене лишень дивує, що вам про це не сказали, – зауважив служник.

– І справді, – мовив Карл засоромлено.

– Мабуть, думали, що ви й так знаєте, – сказав служник, – бо ж це ніяка не новина. До речі, ми прийшли, – і розчинив двері, за якими показалися сходи, що вертикально піднімалися до задніх дверей їдальні, звідки так само незмінно, як і, мабуть, уже добрі дві години тому, долинали голоси пана Поллундера і пана Ґріна.

– Якщо хочете, я зачекаю вас тут, а тоді відпроваджу до кімнати. Бо як не глянь, нелегко тут зорієнтуватися в перший же вечір.

– Я вже не повернуся до кімнати, – сказав Карл, сам не розуміючи, чому на ці слова йому стало так сумно.

– Аж так зле не буде, – мовив служник, ледь зверхньо усміхаючись, і поплескав його по руці. Вочевидь, він витлумачив Карлові слова так, що Карл збирається цілу ніч просидіти в їдальні, розмовляючи і випиваючи з панами.

Карлові не хотілося тепер робити зізнань, до того ж він подумав, цей служник, що подобався йому більше, ніж інші тутешні служники, зможе показати йому напрям на Нью-Йорк, а тому сказав:

– Якщо хочете тут зачекати, то це, без сумніву, буде з вашого боку велика люб’язність, і я радо прийму її. В кожному разі за хвильку я вийду і скажу вам, що далі. Гадаю, ваша допомога мені ще знадобиться.

– Згода, – сказав служник, поставив ліхтар на підлогу і вмостився на низенький постамент, порожнеча якого, ймовірно, була пов’язана з перебудовою будинку, – отже, я чекаю тут… Свічку також можете залишити в мене, – встиг іще сказати служник, коли Карл уже збирався зайти до зали із запаленою свічкою.

– Але ж я розтелепа! – скрикнув Карл і простягнув свічку служникові, що лише кивнув на це, і то невідомо, чи навмисне, чи то просто внаслідок погладжування бороди.

Карл відчинив двері, які без його провини голосно задеренчали, бо ж складалися з однієї-єдиної скляної пластини, що майже прогиналася, коли швидко розчахнути двері й триматися за саму клямку. Карл злякано відпустив двері, бо збирався увійти якраз дуже тихо. Вже не озираючись, він іще помітив, як служник, що, вочевидь, зліз зі свого постаменту, без жодного звуку зачинив за ним двері.

– Вибачте, що перешкоджаю, – сказав він обом панам, що подивилися на нього дуже здивовано. Водночас він швидким поглядом оббіг залу, чи не знайде, бува, десь мерщій капелюха. Та його ніде не було видно, зі столу вже геть усе прибрали, може, його зовсім недоречно вже винесли кудись до кухні.

– Де ж ви залишили Клару? – спитав пан Поллундер, для якого, до речі, Карлова поява, здавалося, була не така вже й небажана, бо він одразу ж по-іншому сів у своєму фотелі, повернувшись до Карла. Пан Ґрін із удаваною байдужістю витягнув гаманця, за розміром і товщиною справжнє чудовисько свого виду, здавалося, в багатьох відділеннях він шукає чогось певного, та, шукаючи, читав і інші папери, що потрапляли йому під руку.

– Я маю одне прохання, тільки прошу вас, не зрозумійте його хибно, – сказав Карл, хутко підійшов до пана Поллун-дера і поклав, стоячи праворуч від нього, руку на бильце фотеля.

– І що ж то за прохання? – запитав пан Поллундер, дивлячись на Карла прямим, відвертим поглядом. – Вважайте, що його вже виконано. – І він обняв Карла і притягнув його собі поміж коліна. Карл залюбки це терпів, хоча загалом і почувся надто дорослим, щоби з ним так поводилися. Та вимовити прохання стало, ясна річ, складніше.

– Як вам, власне кажучи, тут у нас подобається? – запитав пан Поллундер. – Чи не здається і вам, що на селі якось звільняєшся, повернувшись із міста. Загалом, – і він цілком недвозначно поглянув з-поза Карла в бік пана Ґріна, – загалом у мене це враження з’являється постійно, щовечора.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

В архітектурі – колонка, що має вигляд жіночої фігури, яка підпирає балкони, карнізи тощо. – Тут і далі примітки перекладача.

2

Йдеться, найпевніше, про один із віршів першої американської поетеси Анни Бредстріт (1612—1672), яка в дитинстві пережила пожежу, через що частина її творчості має на собі познаку цього лиха.