Вибрані твори

12. Однією з найбільших небезпек, що загрожують прийняттю такої незалежної, вільної від будь-яких упереджень позиції щодо об’єктивної істини, є внутрішня (не тільки формальна) належність до таких організацій, які наказують своїм членам сповідувати певні переконання чи принаймні поводити себе так, начебто вони ці переконання визнають. Той, хто прагне вірно служити такій організації, зрікаючись своєї духовної незалежності, заздалегідь відчуватиме неприязнь до всього, що цим нав’язаним переконанням опирається. Він легко піддасться спокусі знехтувати аргументами, котрі свідчать на користь прийняття фактів чи поглядів, які суперечать цим переконанням. Якщо ж, все-таки, він буде змушений визнати ці факти чи погляди, то він волітиме це робити тільки у своїх потаємних думках і не хотітиме сміливо їх проголошувати, хоча як професор, що дослівно означає «той, хто проголошує», він зобов’язаний це робити. Згадана небезпека не є, як відомо, однаковою для всіх царин наукового дослідження. Певні напрями пошуку об’єктивної істини є настільки далекими від усіх життєвих засад і водночас настільки методологічно розробленими, що нема чого побоюватися того, що які-небудь ненаукові міркування можуть їх викривити. Натомість інші наукові проблеми так переплітаються з поточними інтересами і так міцно пов’язані з нашим емоційним життям, що той, хто їх прагне розглядати винятково з погляду об’єктивної істини, повинен спромогтися на дійсно героїчні зусилля, щоб не дати себе зіштовхнути з єдино правильного шляху, вказаного науковим методом. І навіть представник такої царини досліджень, яка найменше піддається стороннім впливам, не може бути відданим членом жодної з охарактеризованих вище організацій, бо інакше він може наразитися на серйозні конфлікти, якщо така організація виразить свою думку не щодо окремих наукових проблем, а щодо справ науки загалом, її незалежності, її ролі і призначення в житті народів і людства.

13. Не забуваючи про свою шляхетну місію і намагаючись якомога наполегливіше виробляти в собі потрібні для її здійснення внутрішні передумови, професор і доцент Університету також уникатимуть всього, що б могло викликати в оточення припущення начебто об’єктивні знання не були для них дороговказом в їхньому житті й роботі, що б могло таким чином підірвати довіру до їхньої глибокої наукової неупередженості. Отже, вони не будуть діяльними на таких теренах, доступ до яких зумовлений покорою певним доктринам, гаслам, програмам, які не тільки не є результатом наукового дослідження, а й в умах, вишколених методами такого дослідження, повинні викликати глибокі сумніви чи прямо поставати як хибні. Вимога, щоб слуга об’єктивної істини утримувався від усього, що б могло накликати на нього підозру, наче б він не ставив її понад усе, видається надто суворим постулатом. Але той, хто насправді у здобуванні та проголошуванні об’єктивної істини бачить мету свого життя, хто насправді є, як то кажуть, людиною науки, вченим у найповнішому і найпрекраснішому значенні цього слова, той зуміє бути глухим до нашіптувань різних амбіцій та встоїть перед спокусою розігрування будь-якої ролі там, де зовсім не йдеться про істину, але про владу, про впливи, про посади, про почесті і звання або просто – про гроші!

14. І не треба також від людей науки, якими є професори і доценти Університету, вимагати, щоб вони діяли у тих сферах, які не узгоджуються з їхньою гідністю, не треба їх звинувачувати у відсутності громадянського почуття, якщо вони цього не роблять. Адже від митця не вимагається, щоб він діяв поза своєю майстернею і не ставиться йому в провину, що він живе винятково для свого мистецтва, для своєї творчості. Навпаки, це вважається цілком нормальною річчю, і навіть бажаною; тому що, створюючи твори мистецтва, митець служить водночас народу та суспільству. Так само діють професор і доцент Університету, здобуваючи наукову істину і виголошуючи її словом і друком.

15. Але так само, як кожний, хто створює позитивні цінності, професор і доцент Університету служать не тільки власному суспільству та є громадянами не тільки свого народу і своєї держави. Вони належать до великої республіки учених, що простягається через всі цивілізовані народи земної кулі. Ця республіка не має писаних законів, немає в ній жодних влад, наділених якою-небудь фізичною силою; стаючи її громадянином, ніхто їй не присягає ні на лояльність, ні на вірність. Усе це є зайвим; місце зовнішніх і примусових засобів, які стережуть цінності цієї республіки, займає абсолютна відданість об’єктивній істині, усвідомлення відповідальності за її бездоганність, а також почуття солідарності, що об’єднує тих, для кого сенсом життя є наука. І якби це почуття солідарності було як слід розвиненим, громадяни республіки вчених могли б значно більше, ніж у теперішній час, прислужитися усьому людству і тим самим власним народам і державам. Але, бажаючи колись дочекатися такого розвитку почуття солідарності, що охоплює всіх людей науки, а отже, професорів і доцентів усіх Університетів світу, потрібно це почуття старанно розвивати й плекати, треба уникати всього, що би його послаблювало і саму солідарність навіть серед професорів та доцентів одного й того самого Університету руйнувало на користь і в ім’я яких-небудь інших солідарностей, зовсім чужих науці і пошуку об’єктивної істини та її проголошенню. Тому що у храмі знань, яким є Університет, є місце тільки для прагнення до цієї істини та для її поширення.

16. Бути покликаним до праці у цьому храмі знань є великим щастям. Бо ніщо не дає людині сильнішого і чистішого задоволення, ніж безкорисливий пошук наукової істини. А найважливіше задоволення з цього джерела черпає, мабуть, той, хто шукає цю істину і заразом замислюється однаково як над нею самою, так і над найдосконалішими способами її здобування. Це є завданням філософії, і тому філософія посідає центральне місце серед наук. Визначаючи предметом своїх досліджень саму істину, освітлюючи шляхи, які до неї ведуть, філософія стає союзницею і проводирем для всіх, хто на будь-якій ниві людських шукань прагне до істини. Вона пробуджує у нас критицизм, який оберігає від сліпого підкорення авторитетам, від зручного покладання на любі нам інтелектуальні навички, а також від надмірної віри в наш людський, надто обмежений розум. Вона велить нам домагатися ясності й точності скрізь, де йдеться про застосування наукової аргументації, та боротися з усілякого роду софізмами, які прагнуть своєю одурманюючою туманністю заступити схоплюваність деталей і прозорість цілісності. Вона вчить нас аналізувати численні поняття, якими послуговуються, не вникаючи в них глибше, окремі науки, і дає нам змогу усвідомити собі не менш численні принципи, якими ми керуємося в міркуваннях і вчинках повсякденного життя, в його щоденній практиці. Бо в цій царині знаменним для філософа є те, що він не вдовольняється здійсненням обраної більш-менш добровільно діяльності, а замислюється над тим, що чинить; що він своє просування вперед, свої спонуки, методи і цілі робить предметом власної рефлексії.

17. І тому, розмірковуючи над своєю роботою в Університеті, над її засадами, методами і завданнями, я утвердився в тому переконанні про його роль і значення, яке я намагався сьогодні виразити. Відчуваючи так глибоко достойність Університету, ставлячи так високо гідність професора Університету, я чудово усвідомлюю виняткову велич відзнаки, якою удостоєно мене сьогодні з волі Познаньського університету і його професорів, з рук його представників, і в якому я приймаю таке почесне і заразом приємне для себе визнання своїх багатолітніх зусиль, спрямованих на поширення філософського способу мислення і діяльності. Та обставина, що я отримую сьогодні диплом доктора філософії honoris causa від Познаньського університету, є для мене джерелом особливої гордості і радості. Адже я можу собі сказати, що я не є «місцевим» поляком, оскільки я народився і виховувався не на польських землях, а поза їхніми межами, на чужині. Цьому факту і впливу найкращих батьків я завдячую тим, що я виріс поляком, серцю якого одразу однаково близькими стали всі регіони нашої Вітчизни. І хоча я працював лише в одному з них, я завжди мріяв про те, щоб впливати також на інші польські землі. Ця мрія здійснилася у дивовижний спосіб у момент, коли втілилася найбільша мрія усіх нас, в момент відновлення польської держави і об’єднання відокремлених від неї колись земель. Виникли нові або відродилися давні польські Університети, а в них розпочали серед інших викладати також мої учні, продовжуючи там далі справу, яку я сам розпочав тут. Через них і я там є, і у Вільні, і у Варшаві, і в Познані. І ще до того, як у Познані виник Університет, це місто поєднало мене із собою, призначивши мене ще під час війни почесним членом Товариства приятелів наук. Зараз, стаючи також познаньським почесним доктором, я удостоєний цього високого звання Університетом, створення якого домагався вже вісімдесят років тому філософ Август Цєшковський, і який слугує польській науці та поширює її світло у найдавнішому краю нашої Вітчизни. Отже, невимовно великою є моя вдячність. Запевнення у цьому я приношу в особі пана проректора Вченій раді, а в особі пана декана – гуманітарному факультету, заразом я вдячний панові керівникові з наукової роботи за звернені до мене слова, що йдуть від серця до серця, та за здійснення заходу, який так високо мене підносить, ставлячи в одному ряду з мужами, які вже мають високе звання почесного доктора. І так, як тоді, коли років сорок тому після закінчення університетського навчання я отримав уперше високе звання доктора філософії, так і тепер, коли це високе звання я отримую після років праці як відзнаку і нагороду, я присягаю, що до останнього подиху робитиму все, що в моїй силі, quo magis veritas propagetur et lux eius, qua salus humani generis continetur, clarius effulgeat!39

Переклад з польської Ольги Гончаренко

ПСИХОЛОГІЯ, ЛОГІКА І ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ

Ідея і перцепція.

З епістемологічних досліджень над Декартом

Вступна ремарка

Істинність принципу Декартової теорії пізнання, вираженого в реченні «cogito ergo sum», полягає в тому, що в ньому стверджується не що інше як те, що сприймається ясно і виразно. Але не тільки це, а й усі інші пізнання згідно з Декартом є пізнаннями, тобто судженнями, які видаються з переконанням про їх істинність, власне, тому що в них визнається істинним тільки те, що сприймається ясно і виразно. якщо б ми обмежилися тільки тими судженнями, предмет яких сприймається ясно і виразно, ми б убереглися від будь-яких помилок.

Головну роль критерію істини в Декартовій теорії виконує принцип «clara et distincta perceptio». Із цим погоджуються усі без винятку сучасні дослідники філософії Декарта40. Щоправда, спроби (зрештою досить рідкі) пояснення принципу «clara et distincta perceptio» різняться між собою з огляду на деталі, але щодо важливості ролі, яку він відіграє у філософії Декарта, панує повна згода.

Тим паче повинен дивувати той факт, що або вживання поруч з «clara et distincta perceptio» виразу «clara et distincta idea» не помічається, або обидва ці вирази ототожнюються. Перший підхід ми зустрічаємо у Коха («Die Psychologie des Descartes»)41 і На-торпа («Descartes Erkenntnistheorie»)42, а другий – у Больцано («Wissenschaftslehre»)43 і Кноодта («De Cartesii sententia “cogito ergo sum”»)44. Але ж уже Антуан Арно («Des vraies et fausses idées»)45 відрізняв perceptio від idea, причому perceptio він визначав як акт уявлення, а idea – як зміст уявлення.

Завданням цієї праці є з'ясування відношення ясної та виразної перцепції до ясної і виразної ідеї і доповнення в такий спосіб попередніх досліджень.

Вимагає пояснення відсутність у праці певного аспекту. Йдеться про цілковите нехтування теологічної точки зору Декарта. Воно обґрунтовується тією обставиною, що Декарт, встановлюючи свій критерій, сам усунув, якщо можна так сказати, Бога. Його «regula generalis» є актуальною також тоді, коли Бог вводить людину в оману, або коли він взагалі не існує. Це легко помітити у способі, за допомогою якого Декарт доходить встановлення цієї «regula». Хід думок тут такий. Коли я уявляю собі, що я не маю ніякого тіла і ніяких відчуттів, і коли я припускаю, що уявлення тіл, протяжностей, руху тощо є якимось чином мною створювані, не вимагаючи при цьому існування поза мною жодних речей, які б викликали у мені ці уявлення, то тим самим я, як той, хто робить ці припущення і має ці уявлення, не буду усунутий зі світу. Але, можливо, я піддаюся якійсь ілюзії, коли заперечую існування згаданих речей, а себе самого вважаю існуючим? Можливо, я був введений в оману всемогутньою істотою? Але навіть якби я піддався таким ілюзіям, то все одно було б істиною те, що я, як той, хто піддався ілюзії, існую. Тим «я» є моє «cogitare» (в найширшому розумінні, як психічні явища загалом).

На чому ж засноване це моє, позбавлене будь-яких сумнівів, переконання? На тому, що те, що я стверджую, усвідомлюю ясно і виразно і що те, що я так ясно і виразно усвідомлюю, з необхідністю є істинним. На подібній основі ґрунтується й закид, до створення якого, здається, доклав зусиль сам Декарт, і який був підхоплений вже сучасниками філософа. Йдеться про те, що Декарт багато разів повторював, що якщо б його «régula» насправді не забезпечувала найвищого ступеня певності, то слід було б визнати, що Бог є ошуканцем. Але те, що Бог, однак, не є ошуканцем і що йому характерна цілковита чесність, Декарт стверджує знову ж таки на основі своєї «régula». Закид, нібито Декарт у своєму доведенні впав у порочне коло, останній відкидає за допомогою розрізнення безпосередньої і посередньої очевидності46. Далі Декарт використовує чесність Бога у зв’язку з очевидністю пам’яті. Ця обставина робить вникання в згадану проблематику в нашій праці зайвою.

§ 1. Різні розуміння критерію

Формулювання, за допомогою яких Декарт виражає свою «regula generalis», не узгоджуються між собою. Ось найважливіші способи вираження, якими послуговується Декарт:

a) Illud omne est verum, quod valde clare et distincte percipio47;

b) Omne id, quod valde dilucide et distincte percipio, verum est48;

c) Probatur, ea omnia, quae clare et distincte percipimus, vera esse49;

d) Scio, me in illis, quae perspicue intelligo, falli non posse50;

e) Quamdiu aliquid valde clare et distincte percipio, non possum non credere verum esse;

f) Illa omnia, quae clare et distincte percipio necessario sunt vera51;

g) Nihil potest clare et distincte percipi, quod non sit tale, quale parcipiatur, hoc est, quod non sit verum52.

У цих та інших, подібних до них, формулюваннях «regula generalis» легко можна розпізнати різні способи вираження однієї й тієї самої думки. Адже вважання «dilucide» рівнозначним з «clare» не повинно разити більше, ніж правомірне, на думку самого Декарта, ототожнення «perspicuitas» з «claritas»53.

Відсутність визначення «distincte» у формулюванні (d) не повинно вводити нас в оману, оскільки Декарт наголошує на тому, що для дійсності цієї «regula» недостатньо самої ясності і що вона мусить йти в парі з виразністІ54.

Коли Декарт один раз говорить про «valde clare», а другий – тільки про «clare parcipere», то ця обставина не повинна породжувати жодних домислів на тему ступеня ясності й зумовленої ним більшої чи меншої певності, оскільки Декарт вимагає повної ясності від усіх перцепцій, які мають постачати достовірне знання55. Найбільше труднощів створює вживання виразів «concipere» і «intelligere» поруч із «реrсіреrе». У латинській термінології, на котру Декарт спирається майже без винятку, існує чітке розрізнення між «intelligere», «соnсіреrе» і «реrсіреrе». Незважаючи на це, слід абстрагуватися від цієї різниці, беручи до уваги у праці лише термін «регсіреге». Це належить зробити, по-перше, тому, що смисл згаданих трьох виразів у критерії може бути тільки один, а, по-друге, тому, що Декарт у переважній кількості випадків використовує вираз «реrсіреrе».

§ 2. Вид і предмет перцепції

Перцепція є або «perceptio sensu», або «perceptio intellectu». Тільки останнє має стосунок до критерію істини56. Що ми пізнаємо «ab intellectu»? Декарт встановлює критерій на основі ясної і виразної перцепції свого мислення. Розгляньмо детальніше, що означає, що я пізнаю своє мислення? Це означає, що я сприймаю те, що мислю, що моє мислення є, існує. Те, що є пізнаним ясно і виразно, з мовного погляду є реченням, а з психологічного – судженням. Сам Декарт в одному зі своїх листів до Мерсена писав, що тим, що повинно було б бути пізнаним ясно і виразно, є, наприклад, те, що «щось не могло б не існувати» або «існування тієї чи іншої речі є можливим»57. Із цим узгоджується інший пункт вчення Декарта, згідно з яким істина і хиба можуть міститися тільки у судженні58. Отже, якщо йдеться про критерій істини, то ми повинні мати справу зі судженням. Декарт мовить також про ясне й виразне судження59. У такому разі, можливо, вираз «clara et distincta perception» є іншою, напевно не найвдалішою, формою виразу «clarum et distinctum iudicium»? Цим питанням я займуся у наступному параграфі.

§ 3. Perceptio та iudicium

Згідно з Декартом судження полягає у ствердженні або запереченні60. Від усіх інших психічних явищ воно різниться тим, що тільки судження може бути місцем для істини і хиби61. Передусім судження належить до ідей62, тобто до уявлень63. Що у судженні є ствердженим або запереченим? Декарт відповідає на це питання однозначно: «Можна було б, – пише він, – розглянути різні види уявлень, які містять сукупність багатьох атрибутів, наприклад, сутність трикутника, чотирикутника або якоїсь іншої геометричної фігури. Подібно й сутність свідомості, тіла, а насамперед – сутність Бога, найдосконалішої істоти. Тоді ми б помітили, що все те, що пізнаємо як таке, що в них міститься, можна про них сказати істинно»64. В одному з листів Декарта, в якому він пише на тему абстракції, ми читаємо: «Коли я розглядаю певну фігуру, не думаючи ані про матеріал, з якого вона складається, ані про її розміри, то я утворюю в думках абстракцію. Пізніше можу легко її розпізнати через дослідження, чи моє уявлення такої фігури часом не походить від якогось іншого уявлення, яке в мене було вже раніше, і не є пов’язаним з останнім так, що це перше уявлення можна мати без другого, але при цьому жодне з них не повинно суперечити іншому. Я ясно бачу, що уявлення фігури є пов’язаним з уявленням протяжності і субстанції у такий спосіб, що неможливо уявляти собі якусь фігуру і при цьому бути переконаним, що вона не має жодної протяжності […]. Уявлення протяжної субстанції певної конкретної форми утворює цілісність (est compléta), оскільки я можу мати уявлення цієї субстанції саме для себе, а все інше, уявлення чого можу мати, я можу у субстанції заперечити»65. Отже, «affirmare» і «negare» полягають у тому, що про якусь річ щось стверджується або заперечується; отож, у протяжній субстанції можна заперечити мислення, але не форму, а у Бозі – протяжність, але не існування.

Наторп помиляється, коли в згаданій праці твердить, що «судження означає для Декарта тільки поєднання уявлень, а не аналіз одного змісту уявлення відповідно до різних способів бачення цього змісту». Цьому погляду суперечить зацитований фрагмент 64, в якому щось стверджується про певне уявлення (без здійснення жодного поєднання уявлень), і робиться це також за допомогою аналізу одного змісту уявлення. Тим незрозумі-лішим твердження Наторпа видається тоді, коли його порівняти з наведеною ним самим на 1-й сторінці його праці цитатою, в якій виразно сказано, що неясно, яким чином одне поняття міститься в іншому. Там, де Наторп змушений визнати, що згідно з вченням самого Декарта судження «тіло є протяжним» слід назвати аналітичним, він з метою порятунку своєї теорії пише, що «аналітичне судження не відіграє у Декарта жодної ролі; не виражаючи жодного суттєвого зв’язку між уявленнями, воно, по суті, не є судженням»66.

Тут Наторп повинен був би спочатку пояснити, що він розуміє під «суттєвим» і «несуттєвим» зв’язком, а також довести те, що згідно з Декартом «предметом судження завжди є поєднання понять»67. Тим часом сам Декарт зазначає, що предметом судження є ідеї і що форма (ймовірно, саме її має на увазі Наторп, коли в цьому контексті мовить про предмет) судження полягає у ствердженні або запереченні (дивись далі).

Декарт також пояснює, яким чином він доходить до судження з психологічної точки зору. У «Notae ad programma quoddam» він пише так: «Оскільки я помітив, що, окрім перцепції, яка є передумовою судження, для створення форми останнього необхідне ще ствердження або заперечення, і оскільки далі я помітив, що часто, навіть тоді, коли ми усвідомлюємо собі певну річ, вираження визнання слушності щодо неї залежить від нашого рішення, тому теж до самого акту судження, який полягає винятково у слушності, тобто є підтвердженням або запереченням, я віднісся не як до перцепції інтелекту, а як до детермінації волі»68. Подібно виглядає справа й у IV-й «Медитації»: «Придивляючись далі до себе ближче і досліджуючи, якими є мої власні помилки (які вже самі доводять мою певну недосконалість), я відкриваю, що вони залежать він взаємодії двох причин: від моєї здатності до пізнання і здатності до вибирання (a facultate aligendi) чи свободи рішення (ad arbitri libertate), тобто від інтелекту і водночас від волі. Адже за допомогою самого інтелекту я пізнаю тільки ті ідеї, про які можу видати судження, тому теж в інтелекті, взятому в такому розумінні, не може виникнути жодної помилки у властивому значенні цього слова»69.

На підставі зазначеного неможливо ототожнювати судження і перцепцію. Згідно з виразним свідченням Декарта перцепція є тільки передумовою судження70. Для того, щоб утворилося судження, згідно з Декартом потрібні чотири речі: ідеї, перцепція, вибір волі, підтвердження або заперечення. Волю детермінує або ясність і виразність перцепції, або віра, об’явлена Божою благодаттю71 (хоча Декарт вживає вираз «perception» в подвійному розумінні, немає сумнівів щодо того, що він означає у критерії72).

§ 4. Ідея і перцепціяПерцепція означає сприйняття

Якщо перцепція не належить до класу афектів, принаймні в тому розумінні, в якому вираз «perception» вжитий в критерії істини, і якщо її не можна зачислити до одного класу зі судженням (бо тоді повинні були б існувати істинні і хибні перцепції, тобто такі, які мають ознаки, котрі Декарт резервує винятково для суджень), то ще залишається можливість віднести перцепцію до класу ідей73. Ідея у Декарта означає уявлення, він називає її «tamquam imago rei»74, а також «res ipsa cogitata, quatenus est objective in intellectu»75. Коли, отже, ідея є тотожною з уявленням, то згідно з Арно напрошується розуміння перцепції як акту уявлення. Але і це не вдається, якщо потрібно погодитися, що існують змісти уявлень, які даються за допомогою відчуттів76, тоді як у Декарта уявлювання є дією душі, а не відчуттів.

Може тоді перцепція є рівнозначною з уявленням як змістом уявлення? Цьому суперечить вже сама граматична форма виразу «перцепція», який означає певну дію. Але, що ще важливіше, цьому поглядові суперечить також така обставина: якщо б ідея і перцепція означали те саме, то їх роль у процесі судження була б однаковою. Але насправді усе навпаки. Ідеї є основою судження, вони є предметом, про який щось стверджується чи заперечується, а перцепція є тим, що схиляє волю до судження; вживаючи визначення самого Декарта: ідея є «materia», а перцепція – «ratio», судження77.

Якщо перцепція не є ані афектом, ані судженням, ані ідеєю, то вона не належить до жодного з цих трьох основних класів, які охоплюють собою усі психічні явища і які Декарт перелічує в третій «Медитації». Тому також Брентано говорить про гібридний характер перцепції у Декарта78, оскільки вона усе-таки є психічним явищем. Те, що перцепцію не вдається віднести до жодного з цих трьох класів, можна пояснити тільки припущенням, що Декарт не розпізнав її суті. Отже, що означає «перципувати»? Чи, можливо, Декарт замість «percipere» вживав інші вирази, які у відповідному контексті означали б те саме, але залишали б менше місця для непорозумінь? І дійсно, Декарт у тому самому контексті і значенні, в яких він послуговується терміном «percipere» вживає слова «animadvertere», «apprehendere» i «deprehendere»79

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Maurycy Straszewski: Dzieje filozofii w zarysie. ^аків, 1895. Т. I, с. 67 n.

2

Franz Brentano: Die vier Phasen der Philosophie und ihr augenblicklicher Stand. Stuttgart, 1895. Verlag der J. G. Gotta’schen Buchhandlung.