Вибрані твори

Водночас фактом є те, що існують ненаукові, ірраціональні переконання і навіть можна сміливо стверджувати, що величезна більшість виплеканих людиною переконань – це, власне, такі ірраціональні переконання, що зовсім ще не означає, що вони є нераціональними. До прийняття та підтримки такого роду переконань людину схиляють певні інтелектуальні інстинкти, впливи оточення, особисті переживання, навички нашого мислення, різного роду уподобання та інші чутливі моменти. Аджє такі впливи, безперечно, діють, коли це стосується, наприклад, формування політичних переконань. На чиюсь належність до тієї чи іншої політичної партії логічні доведення впливають тільки позірно або дуже малою мірою, бо головну роль тут відіграють емоційні чинники. Подібно до цього буває, коли йдеться про погляд на світ і життя. Одному «пасує» краще цей погляд, другому – інший погляд; однак ніхто не зможе шляхом наукової аргументації довести правильність власного та помилковість чужого погляду, оскільки та помилковість не є результатом обтяжливих внутрішніх суперечностей певного погляду або його неузгодженості з усталеними результатами наукових досліджень.

Попри це філософські погляди на світ і життя є надзвичайно цінними для їхніх прихильників, бо вони є дороговказами для їхнього пристосування до світу, людей і до самих себе. І кожен має право прийняти той погляд на світ і життя, який йому «відповідає», тільки б цей погляд не мав внутрішніх суперечностей, не суперечив науці й був зрозумілий; такий погляд може бути йому дуже помічним, може прямо вирішувати його долю. Тільки потрібно пам’ятати, що такий погляд є особистою справою для тих, які його поділяють, що неможливо показати його об’єктивну вартість, що він не має характеру знання загалом, а тим паче наукового знання. З цього випливають два наслідки. По-перше, плекання такого особистого, хоч може й не власного, але від інших прийнятого погляду на світ і життя зовсім не повинно входити в колізію з методичною дослідницькою працею, яка спрямована на здобуття об’єктивного знання в царині філософських наук, до яких ми зараховуємо, наприклад, логіку і психологію, відмежовуючи їх від філософії в значенні метафізики; тому в науковому опрацюванні тих філософських проблем, які входять у сферу логіки, психології тощо, можуть брати участь прихильники різних філософських систем у значенні метафізичних поглядів на світ і життя. По-друге, позаяк у переконаннях, з яких складається філософський, тобто метафізичний, погляд на світ і життя, не міститься об’єктивне знання, якщо вони не є пізнанням, не потрібно для того позірного знання шукати і добачати окремих джерел у так чи інакше названих позарозумових здатностях людини, у «практичному розумі», в «інтуїції» тощо. Як виникають ці ірраціональні переконання, це нам, в принципі, пояснює психологія, але розтлумачуючи їхню ґенезу, зовсім не розкриває їхньої об’єктивної вартості.

Показаний спосіб пристосування філософського, тобто метафізичного, погляду на світ і життя – як комплексу певних особистих переконань – до об’єктивного, а особливо наукового знання міг наразитися на закид, що є штучною конструкцією, яка не має нічого спільного з реальністю. Адже будь-які наші переконання претендують на об’єктивність, тому ми не можемо, плекаючи який-небудь погляд на світ і життя, визнавати його слушність тільки для себе самих і заперечувати його знаннєвий характер. Такий закид ґрунтувався би на непорозумінні. Адже, по-перше, невизнання за певним поглядом об’єктивної вартості не рівнозначне твердженню, що той, хто сам його притримується, не приписує йому – хоч і не слушно – такої вартості. По-друге, можна ж, приписуючи своєму власному поглядові об’єктивну вартість, абсолютну істинність, все-таки вважати його особистим поглядом у тому значенні, що буде визнано неможливість логічного доведення тієї істинності, а тим самим неможливість змусити інших прийняти цей погляд.

Отож, критицизм не виступає проти таких особистих поглядів на світ і життя, вважаючи їх приватною справою людей, які підтримують ці погляди. Критицизм відкриває полеміку, щоб спростувати переконання, немов би людський розум здатний сформувати науково обґрунтований погляд на світ і життя, котрий через це, безперечно, мав би об’єктивну вартість. А приймаючи тезу, що людський розум тією здатністю не володіє, критицизм веде до принципового скептицизму, згідно з яким усякі спроби створення такого наукового, раціонально обґрунтованого погляду на світ і життя від початку приречені на неуспіх. Виходячи з такого стану справ, критицизм уважає всі метафізичні системи поглядами, з якими наука не має та не може мати нічого спільного.

Але чи таке пристосування наукового критицизму до всякого без винятку філософського, тобто метафізичного, погляду на світ і життя справді є правильним? Напевно, філософський погляд на світ і життя є ненауковим поглядом хоча б тому, що не буває сформульованим із науковою точністю й не припускає логічного обґрунтування. Та чи наука дійсно нехтує всілякими такого роду поглядами або чи, нехтуючи ними, чинить правильно? Є сфери, де ними не нехтують. Існує, наприклад, народне цілительство, сукупність поглядів на лікувальний ефект певних процедур, певного зілля або інших ліків. Такі погляди мають винятково ненауковий характер – ті, хто їх поділяє, не вміють ані належно їх формулювати, ані методично обґрунтовувати. Однак у цих народних лікувальних підходах знаходиться не одне зерно правди, яке з плином часу здобуває наукова медицина, котре – якщо дозволено так сказати – вводить у сферу науки та котре вона пізніше вносить як здобуток у скарбницю свого найстрогішого об’єктивного знання. Отже, народне цілительство зовсім не позбавлене вартості для наукової медицини; тому таке лікування не можна назвати ненауковим у тому значенні, наче б воно містило речі, які суперечили би науці; адже воно є ненауковим, передусім з позиції наукової методології, але воно водночас є донауковим, бо є давнішою від наукової медицини стадією розвитку поглядів на лікування. Неважко й з іншими прикладами такого роду; достатньо вказати на співвідношення первинних, народних правових поглядів і науки права або на зв’язок народних передбачень погоди з науковими метеорологічними прогнозами. У всіх цих випадках маємо справу з поглядами, без сумніву, ненауковими, та не менш безсумнівно, донауковими, значну частину яких наука, мірою свого розвитку, відкидає, але іншу частину з плином часу починає визнавати, а визнавши, робить своєю власністю. Доки не висловиться наука, доти людина послуговується донауковими поглядами в тих випадках, коли їй ще бракує наукових поглядів, але в яких відчуває нагальну потребу мати взагалі який-небудь погляд.

Отож, багато чого говорить за те, що подібним чином ми можемо дивитися на відношення філософських, тобто метафізичних, поглядів на світ і життя, до того ідеалу, яким є науковий погляд на світ. З цього погляду метафізичні системи виглядають як справді ненаукові, але водночас як і донаукові погляди, а отже, такими, якими наука не повинна, без винятку, легковажити або спростовувати. Адже в цих ненаукових поглядах на світ і життя може критися не одна істина, до котрої, щоб виявилося усе її значення, потрібно тільки наукового підходу. Це наукове схо-плення істин, які криються в метафізичних системах, не може бути здійснене з позиції наукового погляду на світ і життя, через те, що ми не маємо такого погляду; тож тому його здійснюють окремі спеціальні науки відповідно до свого зацікавлення цим питанням, цим поняттям, цим твердженням. Приклади нам постачає історія наук в їхньому відношенні до метафізики; може достатньо пригадати про демокрітівське поняття атома та про аристотелівські поняття акту і потенції, введені в обіг науки фізикою, або про цілком метафізичну концепцію несвідомих психічних фактів Ляйбніца, пізніше введену в науковий обіг психологією. Здійснюючи науковий аналіз певних, спершу метафізичних, поглядів, окремі науки разом працюють також і над структурою наукової картини світу і життя, то до такого загальнонаукового погляду схиляються й самі творці метафізичних поглядів, бо вони у своїх задумах враховують результати спеціальних наукових досліджень, то, знову ж таки, виникає між ними певна співпраця: спеціальні науки беруть певні ідеї, поняття і тези з метафізичних систем і повертають їх метафізичним системам у науковому вигляді. А мірою розвитку цього процесу, філософський погляд на світ і життя щораз далі виходитиме за межі ненаукової та донаукової стадії і, таким чином, поступово наближатиметься до наукової картини світу та життя.

Однак лишень наближатиметься, бо накреслений вище шлях розвитку ніколи не буде завершеним. Коли б він став завершеним, ми б отримали цілком завершений науковий погляд на світ і життя. Отже, такий погляд так само ніколи не стане долею людини, як зовсім ніколи не стане нею завершення взагалі якої-небудь науки. Науки існують, поки живуть люди, а поки живуть люди, науки розвиваються. Ми справді не знаємо такої науки, яка би була повністю завершена й утворювала вже замкнену раз і назавжди цілість. Науки не тільки безперервно збагачуються щораз новішими відкриттями, а й інколи перебудовують свої фундаменти, як це робить, наприклад, на наших очах фізика. А якщо кожна наука безперервно розвивається, якщо жодна з них не може ніколи про себе сказати, що вже завершена і не підлягатиме жодній зміні, то тим менше можна вимагати від наукового погляду на світ, щоби коли-небудь постав перед нами у завершеному вигляді. Що більше, можна зрозуміти, чому в сфері наукової системи світу та життя поступ є таким неспішним, таким повільним, що декотрі взагалі не можуть його побачити і кажуть про застій.

Однак, хто зверне увагу на пограниччя між філософією і спеціальними науками, той не зазнає впливу цього песимізму. А пізнавши діяльність, яка здійснюється на цьому пограниччі, зрозуміє, в який спосіб філософське товариство, написавши на своєму стязі гасло наукового критицизму та критичної науки, все ж таки може допомагати у створенні картини світу та життя. Працюючи у сфері окремих філософських наук, воно також може брати участь у діяльності, яка здійснюється у пограниччі, завдяки якій елементи метафізичного погляду на світ – оскільки вони на це заслуговують – вводяться в науковий обіг. Ця діяльність не задовольнить потребу мати наукову картину світу та життя, яку має людина, бо праця над її створенням триватиме доти, доки продовжуватиметься наукова діяльність людини. Однак вона зможе задовольнити іншу істотну потребу людського розуму – потребу пошуку істини, потребу, відчутну тим гостріше, чим значущіші питання, які нас хвилюють. Польське філософське товариство шукало істину протягом перших двадцяти п’яти років свого існування; пошуку істини буде також присвячена його подальша діяльність.

Переклад з польської Маркіяна Боднарчука

Про достойність університету38

1. Я глибоко зворушений. Ціле сплетіння найвищих почуттів переповнює мою душу. І хоча сильне зворушення ускладнює мовлення, я прагну озвучити в цей урочистий момент те, що мною рухає, тому що так велить не тільки звичай, а й внутрішня потреба.

2. Отже, мені здається, що над усіма почуттями, які я відчуваю, в мені домінує почуття щирої вдячності до Гуманітарного факультету і Вченої ради Познаньського університету за таку вельми почесну, таку виняткову відзнаку, якою мене зволили удостоїти. В усьому світі високе звання почесного доктора, надане університетом, шанується і визнається як одна з найвищих відзнак, які взагалі існують. І це з двох причин. Велич цієї відзнаки має – по-перше – свою причину в самому її змісті. Могло б насправді здаватися, що немає в неї жодного визначеного змісту, оскільки наділяються нею і вчені, і артисти, і державні діячі, і військові командири, а отже, індивіди, діяльність яких ведеться у найрізноманітніших напрямках. Утім всі ці найрозмаїтіші типи почесних докторів мають певну спільну ознаку, яка пов’язується з буквальним значенням слова «доктор»; адже «доктор» – це is, qui docet, отже, вчитель. Так-от, про того, кого Університет нагороджує, і тим самим відзначає високим званням почесного доктора, очевидно, думають, що він може іншим слугувати за взірець, що може їх навчати своїм прикладом, як належить у цій сфері життя поводитися. А бути поставленим за взірець і даним за приклад – це неймовірно велика честь. Отож, вже зі самого змісту почесного докторату дійсно випливає велич цієї відзнаки.

3. Але є ще друга причина, яка з високого звання почесного доктора робить таку винятково велику відзнаку. Бо велич кожної почесті залежить не тільки від неї самої, а й від того, хто її надає. А в цьому разі її надає Університет.

Щоразу, як я вимовляю слово «Університет», я роблю це – визнаю – з певним пієтетом. Щоправда, вже минуло чимало років відтоді, як я вперше познайомився з цією інституцією; протягом майже піввіку я мав можливість її пізнавати спочатку як студент, а потім як викладач. Незважаючи на це, я донині відчуваю велику достойність Університету настільки живо, як тоді, коли з гордістю в серці я став членом університетської спільноти. Ця достойність випливає не тільки з давнього віку і славних традицій навчальних закладів, які мають цю назву. Її джерело – в самій ідеї Університету, яка усталилася з плином часу і визначає його функцію, котру він повинен виконувати в суспільному житті сучасного людства і різних його національних груп. Згідно з цією ідеєю завданням Університету є здобування наукових істин і припущень, а також поширення вміння їх досягати. Стрижнем та ядром університетської праці в такому разі є наукова творчість, як у мериторичному, так і в методологічному аспектах. Над Університетом тяжіє обов’язок відкриття щоразу нових наукових істин і припущень, а також удосконалення і поширення способів, які дають змогу їх відкривати. Із цих зусиль виростає будівля наукового знання, об’єктивного знання, яке вимагає визнання лише на підставі своєї логічної обґрунтованності і яке накиду-ється людському розумові винятково, але й непохильно, силою агрументів. Об’єктивний характер наукового дослідження проявляється саме в тому, що воно не приймає наказів від жодних зовнішніх чинників і не хоче слугувати жодним стороннім обставинам, а своїми володарями визнає тільки досвід і розумування, і що воно має тільки одне завдання: досягнення належно обґрунтованих істинних або принаймні максимально наближених до істини суджень.

Слугуючи цій меті, Університет дійсно сяє достойністю, що сходить на нього від величезної важливості функції, яку він виконує. Адже він несе людству світло чистого знання, збагачує і поглиблює науку, здобуває щораз нові істини та припущення – творить, одним словом, найвищі інтелектуальні цінності, які можуть випасти на долю людини.

4. На жаль, іноді бракує належного розуміння тих інтелектуальних цінностей, якими нас обдаровують наукові дослідження у формі об’єктивної істини. Бо хто насправді зацікавлений у цій об’єктивній істині? Вона коле очі, стає на перешкоді безлічі прагнень, які можуть досягти своєї мети лише за тієї умови, що вони наполегливо оминатимуть істину. Як наслідок, істину сміливо фальсифікують, у кращому разі – замовчують. Утім, так само як результати наукових досліджень все ефективніше вивільняють нас від тілесних недуг, так і низка моральних терзань, які мучать людство, зникла б чи зазнала значного пом’якшення, якби з’явилося бажання ними зайнятися з погляду об’єктивної істини. Наскільки б менше стало ненависті, що розділяє людство на завзято ворогуючі табори, якби спробувати спірні питання, які є вогнищем цієї ненависті, вирішити науковими способами! Бо тоді або вдалося б ці питання вирішити об’єктивно, або переконатися, що різні суперечні погляди є однаковою мірою необґрун-тованими, а отже, жоден із них не може вважатися правильним. Звідси об’єктивна істина і навіть саме лише щире прагнення до неї вносять заспокоєння в дискусії і в боротьбу протилежних суджень та, усуваючи взаємну ворожнечу між людьми, дає їм те, що їх примирює і налаштовує одне до одного доброзичливо. У цей спосіб служіння об’єктивній істині набуває етичного значення і може ставати у щораз вищому ступені справжнім благословенням людству.

5. Про все це часто забувають. Але з цим фактом поєднується зазвичай другий, а саме недооцінка самої науки. Це різною мірою проявляється в різних суспільствах. У нас з цього погляду справа виглядає не найгірше, але й не найкраще. Величезна значущість науки загалом не усвідомлюється так повсюдно і так глибоко, як це відбувається в деяких інших країнах. Адже характерним є те, що польська мова не має слова, яке означало б винятково те саме, що французьке слово «science» і німецьке слово «Wissenschaft», оскільки, говорячи про науку, можна мати на увазі також навчання, адже вислів «науковий заклад» однаковою мірою означає як інститут, присвячений дослідній праці, так і школу, яка надає певні знання або прищеплює певні вміння. У цій мовній особливості відображається факт, що зусилля, спрямовані на здобування об’єктивних знань, і самі ці знання не виокремилися достатньо виразно у свідомості нашого народу як специфічні цінності й достоїнства розумової культури. І ця недооцінка дослідницької роботи та її результатів переноситься також на інституції, які виконують цю роботу; подальшим наслідком такого стану речей є тенденції, які відмовляють Університетові в його абсолютно винятковому становищі в суспільстві, вбачаючи в ньому звичайну школу, заклад, що має навчати на рівні з рядом загальноосвітніх і професійніх шкіл. А тимчасом Університет, покликаний до істинного наукового служіння об’єктивним знанням, а також до удосконалення методів дослідження, передусім повинен навчати наукового мислення, як саме того способу мислення, котрий приводить до цих знань та істини.

6. Можливість виконання притаманних Університетові завдань зумовлена його абсолютною духовною незалежністю. Духовною, тому що матеріально Університет не здатен сам підтримувати свою діяльність і тому він завжди буде залежний від того чинника, який йому дає фінансову основу для існування і забезпечує його засобами праці. Але ті люди, які засновують й утримують Університети, проявили б своє повне нерозуміння його сутності, якби хотіли в чому-небудь обмежувати його роботу, заздалегідь застерігати проти його конкретних результатів, вказувати, які результати були б бажані. І навіть якби результати наукової праці Університету були небажані тим, кому він зобов’язаний своїм існуванням, не варто було б у цьому вбачати повноваження до зв’язування його якимись путами, до застосування якихось обмежень. Бо наукові дослідження можуть розвиватися і приносити плоди тільки тоді, коли вони нічим не зв’язані й ніщо їм не загрожує.

7. Маючи повне право домагатися, щоб його духовна незалежність не була ніким порушена, а отже, маючи також право захищатися від будь-яких явних чи неявних зазіхань піддавати свою наукову роботу чиєму-небудь контролю чи вказівці, Університет водночас зобов’язаний також уникати зі свого боку всього, що могло би цій незалежності перешкоджати або хоча б створювати видимість підкорення будь-яким впливам чи тенденціям, які не мають нічого спільного з науковим дослідженням та його метою. Університет повинен відсторонюватися від усього, що не слугує здобуванню наукової істини, повинен дотримуватися належної дистанції від нурту, яким проноситься біля його стін повсякденне життя, гомін суперечливих суспільних, економічних, політичних і будь-яких інших течій. Посеред боротьби і змагань цих найрозмаїтіших течій Університет повинен зберігати непорушність як морський маяк, який своїм світлом вказує кораблям шлях крізь розбурхані хвилі, але ніколи не занурює свого світла в самих хвилях. Якби він це зробив, світло б згасло, а кораблі залишилися без провідної зірки.

8. Усвідомлені в такий спосіб достойність і незалежність Університету аж ніяк не позбавляють його впливу на саме життя. Вони позбавляють його тільки безпосереднього та спорадичного впливу, здійснюваного на поточні справи, зате вони гарантують йому інший вплив, значно триваліший та глибший. Це -вплив, який Університет здійснює невпинним вказуванням об’єктивних знань як мети, до якої нас ведуть наші пізнавальні потреби і зусилля, об’єктивних знань як безстороннього провідника, що єдиний може нам давати правильні вказівки у теоретичних і практичних питаннях, що нас хвилюють (якщо взагалі доходження до обґрунтованого висновку з цих питань не перевищує можливостей нашого розуму). Отже, цей вплив, що є глибоким і тривалим, що є єдиним, який може мати на суспільство вірний своєму призначенню Університет, іде двома шляхами; адже Університет – це не тільки наукові дослідники, які працюють в ньому професорами та доцентами, а й студенти, які повинні набути умінь мислення і наукової праці. І результати здійснюваної в Університеті дослідницької роботи не лише подаються з кафедри студентам, а й оприлюднюються на весь світ у наукових публікаціях. Отже, цими двома шляхами, навчанням молоді та оприлюдненням наукових праць, Університет впливає на все суспільство, поширює погляди і переконання, яких ніхто нікому не нав’язує як догмати, але сила яких міститься винятково в їх науковому обґрунтуванні.

9. Тим самим Університет виконує неймовірно важливе виховне завдання стосовно студентів, які збираються в його стінах. Не слід виховне завдання Університету вбачати в тому, щоб він формував душі молодих людей за певним суспільним чи політичним взірцем, щоб розвивав у них певний напрям і певний спосіб ставлення до практичних життєвих цілей. Ці виховні завдання повинні виконувати – якщо вони взагалі можуть бути виконані – інші установи. Виховна діяльність Університету полягає у пробуджуванні і поглиблюванні в молодих умах розуміння величезної значущості, яку становить для людства об’єктивна істина і присвячена її здобуванню робота; молодь повинна прагнути до якомога активнішої взаємодії в цьому здобуванні, вона мусить навчитися уникати всього, що може затемнити об’єктивну істину й ускладнити роботу довкола її здобування. А пройнявшись розумінням цінності наукової істини і відчуваючи до неї належну повагу, молодь охоче оволодіватиме умінням долучатися до будь-яких проблем у стриманий та критичний спосіб, прагнучи до їх об’єктивного вирішення; вона не буде надто схильною до вирішення їх згідно із суто суб’єктивними симпатіями чи антипатіями, тому що здобуде переконання, що найбільш правдивим методом вибору між антагоністичними точками зору є і завжди залишатиметься той самий метод, який використовує наука. Словом, молодь, перейнята науковою та дослідницькою атмосферою Університету, навчиться в усьому шукати об’єктивну істину, замість того, щоб піддаватися милозвучним гаслам і потрапляти в тенета різних ловців душ. А визнавши, що в кожній справі є тільки одна об’єктивна істина, молоді люди знайдуть у прагненні до неї спільну основу, на яку опиратиметься їхня робота, без огляду на відмінності, що виникають між ними. Ця спільна основа прагнення до об’єктивної істини об’єднає молодь різного походження, відсуне на дальній план те, що її може розділяти, і в цей спосіб узгодить та об’єднає сили різного походження. Отож, прихильність до об’єктивної істини та орієнтація на постійне прагнення до неї повинні стати потужним чинником, що вчить молодь бути людьми, які взаємно розуміють одні одних і є вибачливими, спроможними до такої взаємодії, в якій об’єктивні чинники переважають особисті, а спільний інтерес бере гору над індивідуальним.

10. Зрозуміла таким чином виховна робота професора і доцента Університету є для них не чимось чужим і зовнішнім, а збігається з їхньою викладацькою роботою, яка полягає у прищепленні студентам мистецтва мислення й наукового дослідження і базується на власній дослідницькій роботі викладача. У такий спосіб сплітаються воєдино три напрями діяльності професора і доцента Університету, відтворюючи в своєму поєднанні всю сутність їхнього фаху.

11. На цей фах і тим самим на посаду професора й доцента Університету переноситься вся достойність інституції, в рамках якої вони присвячують себе своєму фаху. Університетський викладач є передусім слугою об’єктивної істини, її представником і проповідником серед молоді та суспільства. Це благородна й безмірно почесна служба, але водночас така, що вимагає не тільки відповідних інтелектуальних кваліфікацій і професійних знань, а й великої твердості духу і сильного характеру. Той, хто ступає під стяг науки, повинен зректися всього, що могло би його зіштовхнути зі шляху, вказаного тим стягом. Отже, він повинен передусім наполегливо працювати над тим, щоб позбутися будь-яких упереджень, які можуть заступити шлях, що веде до об’єктивних знань, і які мають свої джерела в традиціях, у звичаях, у впливах оточення, в особистих захопленнях і антипатіях. Так само як викладач повинен подолати у собі будь-які схильності, які б наказували йому неоднаково ставитися до окремих учнів і виявляти до одних меншу, а до інших більшу доброзичливість, так і той, хто метою життя обрав собі здобування і поширення наукової істини, ніколи не повинен прагнути до того, щоб радше таке, а не інше вирішення наукової проблеми виявилося правильним, щоб дослідження привели радше до такого, а не до іншого результату. Він повинен з однаковим задоволенням вітати кожне рішення і кожний висновок, які своїм обґрунтуванням він зуміє легітимізувати як наукові.