Поклик Ктулху

Перед моїми очима і зараз стоїть страшна картина: в мертвотному світлі електричної лампи Герберт Вест вводить оживляючий розчин у руку безголового тіла. Подробиці цієї сцени я описати не в силі, бо дух божевілля витав у кімнаті, заваленій розсортованими частинами трупів, із липкою від крові підлогою, майже по коліно усипаній обрізками людської плоті, де в далекому темному закутку над тремтячим блакитно-зеленим полум’ям варилося, пухло та надималося мерзенне місиво з тканини рептилій. Об’єкт, який лежав на операційному столі, мав чудову нервову систему, Вест добре це знав і тому багато чекав від нього. Коли кінцівки трупа легко затремтіли, в очах мого приятеля спалахнув гарячковий інтерес. Мені здається, він чекав підтвердження своєї теорії, згідно з якою свідомість, розум та інші складові особистості здатні існувати незалежно від головного мозку. Герберт Вест заперечував існування об’єднуючого, головного центру, який називають духом. Він стверджував, що людина – це механізм, який складається з нервової матерії, кожна частина якого має більшу або меншу самостійність. І ось усього один блискучий експеримент мав викрити таємницю життя, довівши її до рівня міфу. Незабаром нерухомим тілом пробіг дрож, ми з жахом та відразою спостерігали, як воно, судомно скорчившись і неспокійно рухаючи руками та ногами, стало повільно підійматися. Потім безголовий труп у розпачі простягнув руки – сумнівів бути не могло, це був жест осмисленого відчаю, що блискуче підтверджує теорії Веста. Мабуть, нерви майора згадали останні миті його життя – відчайдушну спробу вибратися з літака, що падає.

Що було далі, я ніколи не дізнаюся. Можливо, у мене була галюцинація, викликана потужним вибухом німецького снаряда, що втрапив у нашу будівлю прямим попаданням – хто стане це заперечувати, якщо з-під уламків вибралися лише ми з Вестом? Мій колега, до того, як зникнути, любив патякати на цю тему, але іноді йому ставало незатишно: дивно, що у нас обох була одна і та сама галюцинація. По суті, сталася проста річ, однак вона загрожувала жахливими наслідками. Огидно нишпорячи навколо себе руками, труп підвівся, і ми почули звук. Занадто жахливий, щоб назвати його голосом. Але найжахливішим був не тембр і не сенс почутого. Це була проста фраза: «Стрибай, Рональде, заради Бога, стрибай!» Весь жах крився в джерелі звуку. Бо він лунав із величезного казана в проклятому закутку, де метушилися чорні тіні.

VI. Ім’я їм леґіон

Після того як рік тому доктор Герберт Вест зник, бостон-ська поліція не раз мене допитувала. Вони підозрювали, ніби я щось приховую, а можливо, навіть дещо гірше. Але я не міг сказати їм правди – вони все одно мені не повірили б. Звісно, вони знали, що діяльність Веста виходила за загальноприйняті межі. Він проводив свої моторошні експерименти з оживляння мертвих тіл так давно і настільки широко, що про повну секретність не могло бути й мови. І все ж остання катастрофа, від якої я досі не можу оговтатися, настільки багата елементами пекельної фантазії, що навіть сумніваюся в реальності побаченого.

Я був найближчим приятелем і вірним помічником Веста. Ми зустрілися давно, ще на медичному факультеті, і з перших же днів я брав участь у його жахливих дослідженнях. Він наполегливо намагався вдосконалити розчин, який вводили у вену нещодавно померлої людини, щоб повернути її до життя. Для цих дослідів нам було потрібно багато свіжих трупів, і добували ми їх доволі незвичними способами. Іноді наші експерименти закінчувалися реально жахливо: моторошні грудки мертвої плоті Вест будив до нудотного, сліпого, несвідомого життя. Зазвичай результати наших дослідів бували саме такими. Пробудити розум можна лише у зовсім свіжого трупа, поки ще не почався розпад клітин мозку.

Потреба в бездоганно свіжих трупах і згубила Веста. Дістати їх було ніде, і він зазіхнув на життя здорового, сповненого сил чоловіка. Боротьба, шприц – і потужний алкалоїд перетворив бідолаху в надзвичайно свіжий труп. Успіх експерименту був вражаючим, але недовгим. Вест вийшов із нього зі спустошеною, огрубілою душею та важким поглядом, який він, траплялося, зупиняв на особливо кремезних людях із особливо чутливим мозком. Згодом я став смертельно боятися Веста: він точно так само став глипати й на мене. Здавалося, люди не помічали цих поглядів, проте помітили мій страх, який і слугував підставою для найбезглуздіших підозр після того, як Вест зник.

Насправді Вест боявся ще більше за мене. Через свої огидні експерименти він був змушений провадити життя самітника, лякаючись кожної тіні. Часом він остерігався поліції, а інколи відчував підсвідомий невиразний страх перед страшними створіннями, в яких вдихнув хворобливе життя, але не встиг його відібрати. Зазвичай Вест завершував свої досліди пострілом із револьвера, але в певних випадках виявився недостатньо спритним. Наш перший піддослідний залишив на своїй могилі сліди кігтів. Професор із Архема став людожером, але його спіймали та запроторили в Сефтонську божевільню, де той аж шістнадцять років бився головою об стіни. Про інші, можливо, уцілілі об’єкти наших дослідів балакати складніше: в останні роки наукові зацікавлення Веста переродилися в нездорову химерну манію, й усю свою неабияку майстерність мій приятель використав на пожвавлення окремих частин людського тіла, він інколи приєднував їх до чужорідної органічної тканини. Згодом пристрасть Веста набула цілковито потворної форми, і про більшість його експериментів неможливо навіть затнутися у пресі. Світова війна, на якій ми обоє служили хірургами, лише посилила цю пристрасть.

Коли кажу, що страх Веста перед своїми витворами був невиразним, то насамперед хочу підкреслити складну природу цього почуття. Частково його страх викликало просто знання про існування безіменних монстрів, а частково – усвідомлення небезпеки, яку вони могли б становити для нього за певних умов. Те, що вони зникли, надавало ситуації особливої гостроти: якщо не брати до уваги бідолахи в божевільні, Вест нічого не знав про долю своїх креатур. До цього додавався ще більш невизначений страх: абсолютно фантастичне відчуття, пережите нами в ході незвичайного експерименту 1915 року, коли ми служили в канадській армії. У розпал жорстокої битви Вест оживив сера Еріка Морленда Клефен-Лі, нашого колегу, кавалера ордена «За бездоганну службу». Той знав про досліди Веста і був здатен їх повторити. Щоб вивчити можливість квазі-розумного життя в тілі, Вест відрізав трупові голову. За кілька секунд до того, як будівлю, в якій ми працювали, стер із лиця землі німецький снаряд, безголове тіло вчинило кілька осмислених рухів. Але найнеймовірніше полягало в тому, що ми обоє чітко чули страшні виразні звуки, які виголосила відрізана голова, що лежала в темному закутку лабораторії. Німецький снаряд був до нас частково милостивий. Однак Вест так ніколи і не дізнався, чи лише ми вціліли після обстрілу. Інколи він висував різні гіпотези про те, як може повестися безголовий хірург, котрий освоїв мистецтво оживляння трупів.

Останніми роками Вест жив у розкішному будинку біля одного з найстаріших кладовищ Бостона. Він вибрав це місце із символічних і естетичних міркувань: велика частина поховань належала до колоніального періоду, отже не становила інтересу для вченого, котрий досліджує цілком свіжі трупи. У підвальній лабораторії, яку таємно будували чужоземні робітники, стояла велика електрична піч, за допомогою якої мій товариш міг легко та шпарко позбуватися трупів або окремих частин людського тіла, ніби заради жарту з’єднаних із чужорідною тканиною – похмурих свідчень блюзнірських розваг власника будинку. Копаючи цей льох, робітники натрапили на давній підземний хід, який, без сумніву, провадив до старого кладовища, однак не міг сполучатися з жодним із відомих гробівців, позаяк розташовувався занадто глибоко. Провівши деякі підрахунки, Вест дійшов висновку, що хід веде в таємну камеру, розташовану під гробівцем Аверіллів, останнім похованням, датованим 1768 роком. Я разом із ним оглядав поїдені часом вологі стіни, що оголилися під ударами лопат і мотик, і вже смакував похмуре задоволення, яке обіцяє нам розкриття давніх могильних таємниць, проте вперше в житті страх узяв гору у Веста над природною цікавістю, і мій товариш проявив слабкість, наказавши затулити отвір і затинькувати стіну. Аж до бісівської ночі, коли настав розв’язок, ця стіна залишалася незайманою.

Згадуючи про слабкість Веста, мушу зауважити, що вона стосувалася лише його душевного стану і зовні ніяк не проявлялася. Він був таким, як і раніше: спокійним, стриманим, світловолосим, худорлявим, за скельцями окулярів так само поблискували блакитні очі, і весь його юнацький вигляд, незважаючи на страхи, що допікали Весту, з роками ніяк не змінився. Він здавався спокійним навіть тоді, коли згадував про сліди кігтів на могилі й озирався назад, коли згадував про кровожерливого маніяка, котрий гриз зубами сефтон-ські ґрати. Час розплати настав, коли ми одного вечора сиділи в нашому спільному кабінеті, і Вест, недбало зиркаючи на мене, читав газету. Гортаючи м’яті сторінки, він наткнувся на дивний заголовок – і немов безіменний гігантський кіготь наздогнав його шістнадцять років по тому. У Сефтонській божевільні, за п’ятдесят миль від Бостона, сталося щось жахливе та незбагненне. Цей випадок перепудив усю округу та загнав у глухий кут поліцію. Вдосвіта кілька людей мовчки увійшли в приміщення, й їхній ватажок розбудив охоронців. Грізний на вигляд військовий промовляв, не розтуляючи губ. Його голос, що нагадував белькотіння черевомовця, здавалося, лунав із великої чорної скрині, яку той тримав у руках.

Коли військовий опинився в холі, і на його безпристрасне, сліпучо гарне обличчя впало світло, то наглядач ледь утримався на ногах: він побачив воскову маску з очима з кольорового скла. Схоже, цей чоловік колись пережив жахливу катастрофу. За ним по п’ятах човгав огидний велетень із синюшним обличчям, половина якого поїла якась невідома хвороба. Військовий зажадав ключа від палати, де тримали людожера, доправленого сюди з Архема шістнадцять років тому. Отримавши відмову, він подав своїм спільникам знак, і ті взялися трощити все навколо. Лиходії били та роздирали зубами всіх, хто не встиг накивати п’ятами. Убивши чотирьох санітарів, вони врешті-решт звільнили монстра. Свідки події, у котрих стало душевних сил згадувати про неї без істерики, стверджують, що нападниками командував чоловік із восковим обличчям, і діяли вони не як живі люди, а як автомати. Коли допомога нарешті надійшла, лиходії встигли сховатися, прихопивши із собою шаленця-людожера.

Прочитавши повідомлення в газеті, Вест заціпенів і просидів так аж до опівночі. Тоді бамкнув дверний дзвіночок, від чого господар узагалі закляк. Слуги спали на горішньому поверсі, тому відчиняти двері пішов я. Я вже казав поліції, що на вулиці не було ні підводи, ні машини. Перед дверима стояли кілька людей, дуже дивних на вигляд. Вони внесли до холу велику прямокутну скриню та поставили її на підлогу, а один із прибульців цілком неприродним голосом прохрипів: «Терміновий вантаж – доставку оплачено». Легко підстрибуючи, вони один за одним вийшли на вулицю, і поки я споглядав їм услід, мені на гадку спала доволі дивна думка: що вони прямують до старого цвинтаря, до якого примикала задня стіна нашого будинку. Коли я зачинив за ними двері, Вест вийшов і поглянув на скриню. Та була десь футів два в довжину, на віці зазначалося повне ім’я й адреса Веста. Трохи нижче виднівся напис: «Від Еріка Морленда Клефен-Лі, Сент-Елуа, Фландрія». Шість років тому у Фландрії в наш шпиталь вцілив німецький снаряд, і під уламками залишилися безголове тіло доктора Клефен-Лі та його відрізана голова, яка, можливо, щось торочила.

Вест здавався цілком спокійним, хоча справи його були – хоч із моста та в воду. «Це кінець… давай спалимо… цю штукенцію». Ми віднесли скриню до лабораторії, прислухаючись дорогою. Подробиць я не пригадаю… уявіть мій стан… але це мерзотний наклеп, що я спалив Веста. Ми з ним удвох запхали скриню до печі, навіть не поглянувши, що там усередині, зачинили дверцята й увімкнули струм. Причому зі скрині не почулося жодного звуку.

Вест першим помітив, що від стіни в місці, замурованому цеглою, відвалився тиньк. Я кинувся до дверей, але товариш зупинив мене. Потім у стіні з’явився маленький чорний отвір, повіяло цвинтарним холодом, і в повітрі поширився запах тліну. Запанувала мертва тиша. Електрика згасла, і в потойбічному світлі я побачив юрбу істот, що мовчки чвалали, й яких міг породити лише хворий розум або пекло. Їхні обриси були людськими, наполовину людськими, частково людськими і зовсім нелюдськими – натовп був до свинства різношерстим. Неквапливо, камінь за каменем, вони розбирали вікову стіну. Коли отвір став достатньо широким, істоти одна за одною проникли до лабораторії. На чолі загону прямував військовий із восковою головою. Відразу за ним – чудовисько з божевільними очима, яке й схопило Герберта Веста. Останній не пручався і не зронив ні звуку. Тоді ці мерзенні тварюки накинулися на нього і прямо у мене на очах роздерли на шматки, які забрали із собою до огидної підземної оселі. Голову Веста ніс їхній ватажок із восковою головою і в однострої канадського офіцера. Тоді я помітив, що в блакитних очах за скельцями окулярів уперше спалахнуло непідробне почуття.

…Вранці слуги знайшли мене, непритомного, на підлозі. Вест зник безслідно. У печі виявили попіл невідомого походження. Мене допитували детективи, але що я міг їм сказати? Вони не вбачають жодного зв’язку між Сефтонською трагедією та зникненням Веста. Не вірять в існування істот, які принесли скриню. Я розповів їм про підземний хід, але вони реготали та вказували на неушкоджений затинькований мур. Тому я не став їм більше нічого казати. Вони вважають мене божевільним або вбивцею – можливо, я й з’їхав із глузду. Але винні в цьому кляті мерці, які не зронили жодного звуку.

Даґон

Пишу в стані неймовірної душевної напруги, оскільки сьогодні вночі маю намір піти в небуття. Я незаможний, а зілля, лише завдяки якому моє життя залишається більш-менш стерпним, вже от-от скінчиться, й я більше не в змозі терпіти ці тортури. Тому мені нічого іншого не залишається, хіба що стрибнути вниз на брудну вулицю з вікна горища. Не думайте, що я безхарактерний або дегенерат, якщо перебуваю в рабській залежності від морфію. Коли ви прочитаєте ці написані тремтячою рукою сторінки, то зможете уявити собі, хоча вам і не збагнути цього до кінця, як я дійшов до стану, в якому смерть або забуття вважаю найкращим виходом для себе.

Сталося так, що на пакетбот, на якому я служив експедитором, напав німецький рейдер в одному із найбільш пустельних і найменш навідуваних кораблями куточків Тихого океану. Велика війна на той час лише починалася, й океанський флот германців ще не остаточно загруз у своїй ницості, як це сталося трохи згодом. Отже, наш корабель став законним військовим трофеєм, а з нами, членами екіпажу, поводилися ввічливо та люб’язно, як і личить ставитися до захоплених у полон моряків. Наші вороги охороняли нас не надто ретельно, завдяки чому вже на шостий із часу нашого полону день мені вдалося втекти на маленькому човні, маючи на борту запас води та їжі, достатній для того, щоб витримати доволі тривалу подорож.

Здобувши нарешті довгоочікувану свободу та необачно віддавшись на волю хвиль, я мав дуже приблизне уявлення про те, де опинився. Не будучи досвідченим навігатором, я зміг лише на око визначити з розташування сонця та зірок, що перебуваю десь на південь від екватора. Про довготу я навіть не здогадувався; марною виявилася і надія на те, що незабаром вдасться побачити смужку берега або якийсь острівець. Була гарна погода, й упродовж незліченної кількості днів я дрейфував під палючим сонцем, в очікуванні, що з’явиться якийсь корабель, або хвиля викине мене на берег. Однак ні корабель, ні земля так і не з’явилися, і поступово мене охопив відчай від розуміння своєї цілковитої самоти посеред синього нагромадження нескінченного океану.

Зміни відбулися під час сну. Не можу пригадати в деталях, як усе сталося, оскільки мій сон, неспокійний і насичений різними маревами, виявився, тим не менш, достатньо тривалим. Прокинувшись, я виявив, що мене наполовину засмоктало в слизову гладь огидної чорної багнюки, яка одноманітно хвилями простягалася навколо мене настільки далеко, наскільки сягав зір. Мій човен лежав на поверхні цього болота поруч мене.

Хоча дуже легко уявити, що першим моїм відчуттям було здивування від такої несподіваної та жахливої трансформації пейзажу, насправді ж я швидше злякався, ніж здивувався, бо повітря та прогнилий ґрунт справили на мене настільки моторошне враження, що я весь аж похолов усередині. Від ґрунту йшов мерзенний запах від скелетів гниючих риб та інших об’єктів, що ніяк не піддаються опису, й які, як я помітив, стирчали з огидного багна, що утворює цю нескінченну рівнину. Швидше за все мені не вдасться простими словами передати картину цього неймовірного за своєю огидністю пейзажу, який оточував мене з усіх боків. Я не чув ні звуку, не бачив нічого, крім неозорого простору чорного болота, а непорушність тиші й однорідність ландшафту тиснули мене, викликаючи жах, що підіймався аж до горлянки.

Сонце сяяло з неба, яке здалося мені майже чорним у своїй безхмарній наготі; здавалося, що воно віддзеркалювало це чорнильне болото під моїми ногами. Коли я заліз у човен, що лежав на поверхні багнюки, і трохи помізкував, то вирішив, що ситуацію, в якій опинився, можна пояснити лише одним. Унаслідок підводного виверження вулкану небаченої сили частину океанського дна викинуло на поверхню, причому нагору винесло шари, які впродовж багатьох мільйонів років лежали прихованими під неозорою товщею води. Протяжність нової смуги землі, що піднялася піді мною, була настільки великою, що, хоч як я напружував свій слух, не міг вловити ні найменшого шуму океанської хвилі. Не виднілося й жодних морських птахів, які зазвичай у таких випадках злітаються в пошуках здобичі, що складається з мертвих морських організмів.

Упродовж кількох годин я сидів у роздумах у човні, що лежав на боці і давав мені невеличку тінь, у той час як сонце прошкувало небом. На заході дня ґрунт став не таким в’язким, і мені здалося, що він достатньо підсох для того, щоб незабаром по ньому можна було пройтися пішки. Тієї ночі я спав, але не надто довго, а наступного дня пакував сакви з водою й їжею, готуючись до пошуків зниклого моря та можливого порятунку.

На третій ранок я виявив, що ґрунт став уже настільки сухий, що по ньому можна було ступати без жодних зусиль. Запах гниючої риби зводив із розуму, але я занадто переймався серйознішими речами, щоб звертати увагу на такі незначні дурниці, і без страху просувався до невідомої мети. Весь день я впевнено крокував на захід, звіряючи курс за віддаленим пагорбом, що здіймався посеред цієї чорної пустелі. Тієї ночі я вирішив перепочити просто неба, а на ранок продовжив своє просування до пагорба, хоча моя мета, як мені здавалося, майже не наблизилася до мене порівняно з днем, коли я вперше помітив її. До вечора четвертого дня я досяг підніжжя пагорба, який виявився набагато вищим, ніж здавалося на відстані; через прилеглу долину він різкіше виділявся на загальному фоні. Я дуже втомився, щоб одразу ж підійматися далі, і задрімав біля схилу пагорба, забарвленого променями сонця, що заходить.

Не знаю, чому мої сни тієї ночі були такими божевільними, але ще до того, як фантастично опуклий спадаючий місяць зійшов на сході та високо застиг над рівниною, я прокинувся весь спітнілий і вирішив більше не спати. Занадто жахливими були мої нічні бачення, щоб я міг і далі витримувати їх. І тут у холодному сяйві місяця я второпав, наскільки необачно вчинив, що мандрував удень. Перечікуючи денні години в якійсь криївці, куди не сягали сліпучі промені палючого сонця, я міг би зберегти чимало сил для нічних переходів; і справді, зараз я почувався цілком здатним дряпатися вгору, на що не зважився під час заходу сонця. Підхопивши свою ношу, я почав свій шлях до верхівки пагорба.

Я вже казав, що монотонна одноманітність горбистої рівнини наповнювала мене незбагненним страхом; але мені здається, що цей страх був нічим порівняно з тим жахом, який я відчув, коли досяг верхівки пагорба та поглянув униз на інший його бік. Там з’явився бездонний кар’єр або, якщо хочете, каньйон, чорні глибини якого не чіпало наразі світло місяця, що зійшов ще недостатньо високо для того, щоб пролити своє проміння за круту скелясту гряду. У мене виникло відчуття, що стою на краю світу та зазираю в бездонний хаос вічної ночі, що починається за цим краєм. Мене охопив жах, і перед моїми очима промайнули ремінісценції з «Утраченого раю» та страшне сходження Сатани з проклятого царства темряви.

Коли місяць піднявся вище, я став помічати, що схили долини були зовсім не такими вертикальними, як здавалося спочатку. Виступи й оголені шари породи утворювали хорошу опору для ніг, завдяки чому можна було легко спуститися донизу, а за кілька сотень футів круте урвище і зовсім переходило в пологий спуск. Під впливом імпульсу, який я і зараз не можу собі пояснити до кінця, я взявся спускатися майже прямовисною стіною, насилу чіпляючись за виступи скель, поки не зупинився внизу, на пологому схилі, не відриваючи погляду від Стигійської глибини5, якої ще ніколи не торкався жоден промінчик світла.

Майже миттю мою увагу привернув дивний предмет величезних розмірів, розміщений на протилежному схилі, що круто підіймався приблизно на сто ярдів наді мною; обласканий променями висхідного місяця, яких він не знав, мабуть, уже мільйони років, цей предмет мерехтливо сяяв. Незабаром я переконався, що це була всього лише гігантська кам’яна брила, проте все ж не міг позбутися враження, що її контури та розташування не були результатом діяльності лише однієї природи. Коли мені вдалося розгледіти предмет детальніше, мене охопили відчуття, які я неспроможний висловити, бо, незважаючи на жахливу величину брили й її присутність у безодні, що відкрилася на морському дні ще за часів, коли світ був занадто молодий, щоб його могли заселяти люди, незважаючи на все це, я раптом цілком чітко втямив, що цей дивний предмет був ретельно оконтурений монолітом, масивне тіло якого мало на собі сліди майстерної обробки і, можливо, слугувало колись об’єктом поклоніння живих і мислячих істот.

Приголомшений, переляканий, і тим не менш відчуваючи щось на кшталт мимовільного трепету захоплення, властивого вченому або археологу, я уважно оглянув усе навколо. Місяць, що перебував майже в зеніті, яскраво та таємниче освічував стрімкі кручі, що облямовують розщелину, і в цьому майже денному сяйві мені вдалося розрізнити, що на дно каньйону стікає велика річка, яка звивається та зникає в протилежних його кінцях, майже зачіпаючи мої ноги своїми водами. Дрібні хвилі по інший бік розщелини танцювали біля основи величезного моноліту, на поверхні якого я міг зараз чітко бачити як написи, так і грубо висічені постаті. Написи були виконані ієрогліфічним письмом, абсолютно мені незнайомим, і складалися здебільшого з умовних символів, пов’язаних із водним середовищем. Серед знаків були риби, вугрі, восьминоги, ракоподібні, молюски, кити й їм подібні істоти. Все це було якесь неприродне порівняно з тим, що я будь-коли бачив у літературі. Деякі символи зображували якихось морських істот, вочевидь, невідомих сучасній науці, але їхні розкладені форми мені довелося раніше спостерігати на рівнині, що піднялася з океану.

Але більше за все я був зачарований мальовничою різьбою. По той бік потужного потоку води між мною та кам’яною брилою розмістилися кілька барельєфів, які, завдяки їхнім величезним розмірам, можна було розгледіти, не напружуючи зір. Присягаюся, що їхні сюжети могли б викликати заздрість у самого Доре6. Гадаю, що ці об’єкти за задумом мали зображати людей або принаймні певний рід людей, хоча ці істоти були зображені, як риби, що або метушилися в водах якогось підводного грота, або вшановували монолітну святиню, яка також перебувала під хвилями. Не наважуюся зупинятися докладно на їхніх обличчях і формах, бо один лише спогад про це може довести мене до нестями. Гротескні такою мірою, що недоступні, мабуть, навіть уяві По або Булвера7, вони були по-бісівському людиноподібними в своїх загальних рисах, незважаючи на перетинчасті руки та ноги, неприродно широкі й обвислі губи, скляні вирячені очі й інші особливості, згадувати про які мені надто неприємно. Вельми дивно, але вони, схоже, були висічені майже без урахування пропорцій їхнього тла. Наприклад, одну з істот було зображено, коли вона вбиває кита, який за величиною ледь перевищував китобоя. Як я вже казав, я відзначив про себе гротескність постатей та їхні дивні розміри; проте за мить вирішив, що це просто боги, вигадані якимось первісним племенем рибалок або мореплавців, чиї останні нащадки вимерли за багато тисячоліть до появи першого родича пілтдаунської людини8 або неандертальця. Охоплений побожним страхом, який викликала в мені ця картина минулого, що несподівано постала перед моїми очима і за зухвалістю перевершує концепції навіть найсміливіщих із антропологів, я стояв у глибокій задумі, а місяць відкидав химерні відблиски на поверхню безмовного каналу, що лежав переді мною.