Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Чорт пошкріб підборіддя і приступив ближче.

– В очі дивися!

Начебто нічого не змінилося ні в поставі, ні в голосі Рудого Пасічника, але не послухатися його Степан не зміг. А коли заглянув у дихаючий крижаним холодом густий морок зіниць чорта, то зблід і мимоволі перехрестився.

– Побачив, – задоволено кивнув той. – Значить, розумієш, що з мертвою дівчиною мені ще простіше впоратися… Твоя впертість тільки погіршує все. Змирися, козаче. Є в цьому світі багато такого, що не за нашим бажанням чи розумінням влаштовано. І не підвладного нашій волі.

Небаба знову перехрестився, але не відповів. Чародійським поглядом він побачив навіть більше, ніж чорт хотів йому показати. І побачене справді збентежило парубка. Такого страху та огиди він ще не відчував. Але змиритися?!

Босоркун помовчав, не зводячи очей зі Степана, але бачачи, що той відступати не збирається, невдоволено буркнув.

– Гаразд, біда з тобою. Часу шкода… Не хвилюйся ти так за неї, нічого з дівкою не трапиться. Я маю намір доставити її цілою і неушкодженою просто в обійми майбутнього чоловіка.

– Брешеш!

– Мені що на Біблії заприсягтися, чи на церкву перехреститися, щоб ти повірив? – розсміявся чорт. – Не брешу.

– Присягни тим, що тобі дороге… – знайшовся Степан, бо хоч і не був певен достеменно, та здогадувався, з ким має справу.

– Он як? – Босоркун спантеличено потер перенісся. – Гаразд. Щоб мені одними просфорами харчуватися, щоб мені до кінця днів жодної християнської душі не спокусити, щоб мені на сам Йордан послизнутися та в ополонку впасти. Щоб…

– Досить, вірю… – поморщився Небаба такому богохульству. – Хоча такому як ти збрехати…

– То й добре, – потер руки біс, не дослуховуючи. – Значить, домовилися. А тепер починайте вже свій поєдинок! Не личить примушувати хана чекати.

– За цим діло не стане… – відповів Степан. – Але якщо ви висуваєте додаткові умови, то й у мене теж буде ще одна.

– Якщо це не завадить мені забрати Ребекку, говори… – махнув рукою Босоркун, якого і справді нічого крім нареченої Куниці не цікавило. – Обіцяю, що виконаю. Набрид ти мені, занадто зухвалий. Але… люблю впертих.

– Не завадить… – кивнув Небаба. – Бо все просто. Я відправлюся разом з вами, і буду поруч, поки Тарас не візьме Ребекку за руку. От і вся умова… Згоден – то можемо приступати до поєдинку. Ні – я повертаюся в церкву, і нехай діється воля Божа.

– Разом з нами? – перепитав чорт. – Несподівано… Гм… А чому б і ні? Заодно підтвердиш побратимові, що я зробив усе, щоб врятувати його наречену від неволі. Домовилися… Можете битися.

Сказавши це, Рудий Панько повернувся спиною до обох воїнів і неквапливо рушив у бік Салах-Гірея. Решта ще раніше вийшли за межі церковного подвір’я, звільнивши місце для поєдинку. Всередині залишилися тільки аталик Ку-чум, Степан і маленька калина.

– ♦ —

– Як тебе звати, воїне? – поцікавився аталик.

– Козак Війська Низового Запорозького Степан Небаба, – трохи злукавив недовчений чародій. Не розповідати ж татарину історію свого, хоч і не надто довгого, але вельми заплутаного життя. – А ти ким будеш, ефенді?

– Кучум, аталик хана Салах-Гірея.

– То це ми з тобою схрестимо шаблі, чи когось іншого чекаємо? – повів поглядом навколо парубок.

– Я.

– То, може, й справді, почнемо?.. Припікає… Чого дарма пріти?

Небаба ступив назад, відстебнув від пояса шаблю і оголив клинок. А порожні піхви відкинув убік. Кучум зробив те саме.

Обидва змахнули зброєю хрест-навхрест, як би салютуючи, а насправді розминаючи кисть. А потім легким, ковзаючим кроком, немов у танці, рушили назустріч один одному.

Наставник хана був мудрий і досвідчений, а тому став відразу забирати праворуч, щоб повернутися спиною до сонця.

Степан не міг похвалитися ні тим, ні іншим, та й учитель його, Ох Чорнобородий, вважав, що вміння махати шматком заліза для чародія марна справа. І до тренувань учня з тими воїнами, що зрідка приїжджали в гості, ставився з поблажливістю лише через благотворний вплив фізичних вправ на розвиток і зміцнення м’язів. Дуже вже хотілося старому перебратися в молоде і сильне тіло.

Тим не менш, Небаба оцінив маневр аталика. І якщо татарин, у силу віку, ніяк не міг приховати досвід, то Степанові ніщо не заважало прикинутися новиком. Сильним, сміливим і… дурним. Вірніше, надміру самовпевненим. Що, зрештою, одне і те ж. Бо встиг нахапатися верхівок військової науки, і тому вважає себе непереможним витязем.

Обравши цю тактику, Небаба рвучко ступив уперед і завдав три швидкі, сильні удари, намагаючись поцілити в голову або плече бусурмана. Потім швидко відскочив на два кроки назад, розриваючи дистанцію.

Природно, татарин легко відбив прямолінійну атаку, але нападати у відповідь не став. Вичікував. Аталик був не лише мудрий, але вже й не молодий, надміром сили похвалитися не міг, і даремно її не марнував. Він вивчав ворога і чекав помилки, – неминучою в будь-якому поєдинку. І ця помилка, швидше за все, стане останньою в житті козака. Значить, Небабі треба встигнути нанести удар раніше…

«Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад. І не забути примружуватися!.. Нехай голомозий думає, що сонце мене засліплює, але я настільки гарячий і недосвідчений, що на це не звертаю уваги. Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад».

Якщо татарина спершу спантеличило те, що комбінація ударів постійно повторюється, то вже після п’ятої або шостої атаки він почав посміхатися. Звичайно ж, старанно приховуючи насмішку, але блиск в очах його видавав. Як і деяка розслабленість, що з’явилася в рухах. Кучум навіть трохи запізнювався з відбиттям, все ще не вірячи і чекаючи підступу. Але Небаба продовжував робити своє, немов виконував вправу на тренуванні…

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

Загалом збоку все виглядало значно жвавіше. Здоровенний, набагато ширший у плечах і вищий на зріст запорожець постійно наскакував на не надто показного татарина, горланячи при цьому щось малозрозуміле. І, не шкодуючи руки, наносив сильні удари, змушуючи Кучума захищатися. Поки що це йому вдавалося, але рухи аталика ставали все повільнішими, а козацька шабля при зіткненні з його клинком відбивала руку татарина чим раз більше назад, ближче до голови.

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

«Ну, начебто пора… – подумав Степан. – Ще дві-три такі атаки, і голомозий відповість. Питання: куди націлиться?! Я би відбивав третій удар і, немов відштовхуючи супротивника, підступив ближче. А в той момент, коли суперник подасться назад, самим вістрям дотягнувся б до ноги. Пощастить – можна зачепити жилу, але й звичайної рани досить. Потім трохи покружляти, змушуючи спиратися на підтяту ногу, щоб посилити кровотечу і все… П’яти хвилин не мине – добивай, або в полон бери».

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

«Ага, ось уже примружився, бусурман триклятий. Бач, як поспішаєш мене вбити, навіть про сонце забув. Покліпай тепер і ти трохи, не все ж мені одному повіками, немов сором’язлива дівчина, мигати… Давай, ось він я!.. Ну, чого чекаєш?! Хочеш ще раз переконатися, що в моїй голові суцільна полова? І не сумнівайся – жодного зернятка, навіть найменшого там немає. Стоп! Але ж і справді немає! Якого дідька я вирішив, що він по нозі вдарить? Він же старий! Спина, мабуть, давно на погоду ниє. Не зможе аталик достатньо швидко нагнутися, а значить – ризикувати не стане. Тоді куди? Думай, голова, шапку куплю! Зовсім мало часу залишається. Ой, як би мені у власний капкан не потрапити!»

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

«От дурень! Як же я раніше не здогадався? Ну, звісно ж!»

І тут Кучум атакував.

Глузливо посміхаючись, татарин відбив третій удар козака з усієї сили, але в останній момент послабив руку в лікті, тим самим дозволяючи своїй шаблі відлетіти майже до грудей, на відстань, потрібну для удару без замаху. А вже у наступну мить його клинок метнувся трохи навскіс, під занесену вгору Степанову правицю…

Остаточно повіривши, що має справу з недовченим молодиком, аталик не став вигадувати хитромудрих фехтувальних прийомів, а скористався найпримітивнішим способом, розрахованим на те, що суперник ні разу не завдав четвертого удару, а завжди відступав після третього… І помилився.

Вуста татарина продовжували посміхатися, в передчутті перемоги, навіть після того, як голова ханського наставника покотилася по землі, зрубана з плечей тим самим – четвертим, завершальним ударом. Що всього лише на коротку мить випередив напад Кучума. Коротку, мов спалах блискавки, але ціною у вічність. І життя.

На якусь мить повисла нерухома тиша, а потім її розірвало люте виття і крики бусурман. З десяток башибу-зуків навіть перестрибнуло через огорожу, хапаючись за зброю. Палаючи ненавистю, вони збиралися покінчити з ґяуром, але постріл з «яничарки» і гучний окрик: «Назад, пси! Хто сміє порушити слово хана?!» – змусили бусурман вгомонитися. І хоч вони ще щось погрозливо вигукували та брязкали шаблями, це вже було лише відлуння грози.

– Агов, козаче! Підійди сюди! – покликав Небабу Бо-соркун. – Не бійся. Вельми достойний хан Салах-Гірей хоче поговорити з тобою.

– ♦ —

Степан сунув шаблю вістрям у землю, потім помацав правий бік і поморщився. Бусурман все-таки встиг зачепити наостанок кінчиком пера. На щастя, безголове тіло не змогло завершити удар, а шабля то не меч і не шпага, – від неї найстрашніші ріжучі рани. А так, лише синець буде. Навіть тканину сорочки вороже лезо не розпороло.

Салах-Гірей тим часом віддав кілька наказів десятникам.

Небаба доволі незле розумів татарську, але хан говорив тихо, і з тих обривків, котрі долітали до нього, вдалося розчути лише те, що воїнам було велено лаштувати загін у дорогу.

– Підійди ближче, не бійся… – повторив Босоркун.

Степан мимоволі здригнувся і пробурчав: «Було б кого…» – але крок пришвидшив. Та й справді, чого зволікати? Своє діло, з Божою допомогою, він зробив, а далі – на жаль, усе від честі та пихи юного хана залежить. То ж навіщо його даремно дратувати.

– Ти переміг, ґяуре… – намагаючись надати голосові байдужості, промовив Салах-Гірей. – І я дотримаю обіцянку. Ти і всі, хто ховається в будинку Іси, можете не боятися за життя. Ми йдемо.

– Так я і не сумнівався в цьому, – по-татарськи відповів Небаба, не чекаючи поки чорт перекладе. – Гіреям не пристало чинити інакше.

Татарин якщо і здивувався самовпевненості козака, – виду не подав. Зрештою, ґяур щойно вийшов переможцем зі смертельного поєдинку, тож мав право почуватися піднесено. Хан задумливо смикав китиці на ефесі ятагана і дивився на тіло мертвого вчителя. Потім неголосно промовив:

– За старовинним звичаєм переможцю належить усе майно… Але Кучум був моїм аталиком, і мені б хотілося поховати його гідно. Не обдертого до нитки. Може, візьмеш викуп грошима?

– Життя старих і дітей, яких ти помилував, найщедрі-ша і найшляхетніша винагорода, на котру я лише міг розраховувати, – віддав ханові шанобливий уклін Степан. – Більше нічого не хочу. Мені просто пощастило. Твій учитель був добрим вояком, тож поховай його, як велить твоє серце. А я, на пам’ять про цей поєдинок, залишу собі тільки кинджал Кучума. Якщо не заперечуєш…

– Нехай буде так… – Салах-Гірей з повагою подивився на Небабу. Мабуть, не очікував такого жесту від дикого ґяура, якими турки і татарська знать завжди вважала запорожців. Потім зняв з пальця масивний перстень і кинув його Степанові. – Стривай! Я передумав… Забудь про кинджал, козаче. Це перстень мого батька. Це не запрошення в гості і не знак дружби… Але, – якщо станеться так, що в землях Кримського ханства ти потрапиш у біду, – перстень врятує тобі життя і свободу… Салах-Гірей вміє цінувати шляхетність… і цьому мене навчив Кучум.

Юний хан жестом відпустив козака, вказав одному з десятників на тіло аталика, потім розвернув аргамака і кроком направив коня до ріки.

– Мої найщиріші вітання, – наблизився до Небаби Босоркун, шкірячи в посмішці несподівано білі, міцні та гострі зуби. – Упевнений, що такий чин зарахується тобі…

Потім, коли настане час зважувати все. Але до того ще далеко, а нам пора в дорогу… До Запоріжжя шлях неблизький. Навіть мені.

– Послухай, – мимоволі поморщився Степан, відступаючи від чорта на кілька кроків. І, вдаючи, що й досі нічого не знає і не здогадується, спитав: – Ніяк не второпаю, що ти за один? І що їси, що від тебе так немилосердно смердить, а мухи над головою в’ються, наче рій над вуликом?

– Чорт…

– Хто?

– Оглух? Так по голові тебе ніби не били?.. З чого б це? Ну, чорт я, чорт! – розсердився Рудий Пасічник Панько, він же чорт-вихор Босоркун. – Чого буркала витріщив, як дівка на голого хлопа? Я ж не дивуюся тому, що ти людина.

Продовжуючи вдавати, що збитий з пантелику, Небаба недовірливо струснув головою.

– Чорт… А хіба то не вигадка?

– Тобі роги чи хвіст помацати дати? – розсердився пекельник.

– Стій… – простягнув примирливо руки Степан. – Ну, нехай. Вірю. Але ж ми не в пеклі, то що ти тут робиш?

– Маю справу, – цілком мирно відповів чорт. – Думаєш, мені дуже хочеться тут бути? Особливо зараз – побіля церкви тинятися? Тому і кваплю, щоб швидше діло зробити і назад, у пекло, повернутися. Тож, не заговорюй мені зуби. Давай вже, виводь дівчину…

Але в цей час з боку вигону долинула стрілянина щонайменше з десятка пістолів і мушкетів, а слідом розлючено заалалакали татари.

– А це що? – здивувався Небаба.

– Мабуть, хтось із ваших на обоз напав, – байдуже знизав плечима Босоркун. – Ясир намагаються відбити.

Але це мене більше не стосується. Угода з бусурманами завершена, тепер у нас з тобою спілка… То що, ти нарешті підеш за Ребеккою? – і прискіпливо заглянув Степанові в очі. – Ти слово давав. Негоже тепер задкувати. Не рак…

– Хто напав? – не вгавав Небаба. – Козаки?

– Може, і козаки… – ще раз сіпнув плечем чорт, від чого потривожені мухи невдоволено загули і задзвеніли хмаркою над розкуйовдженою головою Панька. – А може, бранці самі якось звільнилися, поки голомозі на поєдинок заглядалися? Ще раз кажу: не заговорюй зуби. Дибай за Ребеккою…

– Та постривай же! Нікуди дівчина не дінеться, – відмахнувся Степан, прислухаючись до наростаючого гомону. – Я так розумію, тобі від Куниці щось важливе чи цінне потрібно? То я ось що придумав… – почав задумливо, наче й справді не знав, про що йдеться.

– Кажи… – зацікавився Босоркун.

– Там, серед бранців, напевно, і рідні Ребекки є?

– Старий жид точно був, – кивнув чорт. – Впертий, як віслюк. Не захотів на хрест плювати… Я б змусив… і не такі герої ниць плазували і копита до блиску вилизували… Та часу на забаву нема… Матір дівчини не бачив, але має бути там… якщо ще годиться на продаж… А ти нащо питаєш?

– Бо поганий з тебе купець. Сам подумай, що краще – один товар, чи за ті самі гроші втричі більше?

– Не розумію.

– Тарас нареченій зрадіє, це безумовно. А уяви, який він буде вдячний за порятунок усієї родини?

– Усієї? – чорт задумався, шкребучи пальцями в густих заростях на підборідді. – Гм… Взагалі-то в цьому є щось. От лише з тещею б не помилитися? Може, ну її? Залишимо татарам? Та й мені усіх вас з собою тягати не надто хочеться…

– А навіщо всіх? – заспокоїв Босоркуна Небаба. – Відправимося вдвох. Ти скажеш Тарасові, що вони живі і здорові, а я підтверджу. Ну, що? Гарно я придумав?

– Так, то справді добра порада, – кивнув чорт. – Можеш і від мене, при нагоді, якусь пораду взамін зажадати… Йди по дівчину і чекайте мене тут. Я миттю… Але, тільки щоб потім вже ніяких більше відмовок і зволікань. Домовилися?

– Гаразд, дідьку, чорт з тобою… – засміявся Степан. – Поживемо – побачимо, як примовляв сліпий старець перед смертю. Давай, бісівське насіння, воруши копитами. Зроби хоч раз у житті щось доброго…

– ♦ —

– Не журися, пане Іцхак, – промовив Лис, дивлячись на похнюпленого корчмаря. – Ще не вечір. І теє то, що сказати маю… дякую, що на муки не видав… Хороший ти, видать, чоловік. Міг же й промовчати. Хто я тобі? А ти – рідної доньки не пощадив…

– Всі люди одна велика родина… На жаль, нащадки Каїна про це рідко згадують, – відповів іудей, не піднімаючи очей, і тихенько заголосив: – Вай-вей… вай-вей, бідна моя дівчинка…

– Ось як? – у голосі Семена забриніла неприхована повага. – Чув, що мудрий чоловік каже? – штовхнув п’ятою столяра.

– Та чув, – відповів той сердито. – Моя б воля, я б усіх тих родичів… голомозих, власними руками передушив.

– Що ж, пане-брате, Бог милостивий. І воздає кожному по заслугах його. Може ще матимеш нагоду. Підсоби, хочу припіднятися. Оглядітися…

Підтримуваний ногами столяра, Лис покрутився, знайшов опору і з натугою встав на коліна. Вартові хоч і помітили це, уваги не звернули. Хочуть борсатися ґяури, то й нехай. Зв’язані по руках і ногах – нікуди не дінуться. І таки мали слушність. Нічого з побаченого козака не втішило.

Весь вигін був перегороджений на дві частини довгою вервечкою возів, уже запряжених волами та завантажених різноманітним селянським скарбом. Дальшу і більшу частину пасовища займали корови та вівці, зігнані в одне велике стадо. На місці худобу утримував десяток кінних татар. А ближче до села – сиділи і лежали полонені. Окремо чоловіки, окремо жінки з підлітками і зовсім наосібно – пригожі дівчата. Ясир охороняло теж не більше десятка людоловів.

Не дуже старанно. Татари, зібравшись у дві групки, палили вогонь, смажили на ньому м’ясо та більше джеркотали поміж собою, ніж пильнували полонених. І саме те, що було їх так мало, здивувало Лиса.

– Гм! Ти ба, гляди що діється, – тихенько присвиснув і повернув голову до Ліктя козак.

– Як же я гляну? – резонно зауважив столяр, що лежав горілиць, підпираючи козака. – А що?

– Голомозі кудись поділися. І двох дюжин не залишилося.

– І що ж у тім доброго? Може, по селу ще нишпорять. А може, церкву спалити надумали.

– Вай-вей… – відгукнувся на це Іцхак. – Вай-вей…

– Та не квапся ти завивати… – безжурно цикнув на корчмаря Семен. – Кажу ж, ще не Святвечір. Бог милостивий і якщо не видасть, то й свиня не з’їсть. Запхай краще руку мені в правий чобіт.

– Навіщо? – здивовано глянув на запорожця Іцхак. – І чому я?

– Бо в тебе одного руки вільні. І сидиш поруч. То ж ніхто з бусурман уваги не зверне. Давай, давай, не мнися, пане шинкар… Звісно, якщо хочеш і людям допомогти, і про доньку подбати.

Почувши таке, Іцхак більше не промовив ні слова, а спробував просунути пальці за халяву. Але чобіт занадто щільно облягав м’язисту ногу козака.

– Не лізе… – висопів натужно корчмар.

– Нічого. Не найбільший клопіт. Стягай, – звелів Лис, сідаючи на землю. – Тільки не метушися, бога ради! А то помітять ворохобню, та й згадає якийсь песиголовець, що тобі руки зв’язати забули!..

На цей раз діло пішло веселіше, і спільними зусиллями чобіт стягнули. А коли Іцхак перевернув його підошвою вгору, на землю впав невеликий, плаский наконечник стріли.

– Ось він – і порятунок, і Божий промисел… – посміхнувся Лис. – Ну, чого витріщився, немов муслем на сало? Ріж пута!..

– Чиї? – оторопіло спитав корчмар, невпевнено піднімаючи крихітний, але з гострою кромкою шматочок заліза.

– Та хоч чиї! Тільки швидше! Швидше ворушися… Заради всього святого. Так, наче гроші рахуєш. Тепер і наші життя, і доля Ребекки, і багатьох інших від твоєї спритності залежать… Поквапся, пане шинкар, і ще сьогодні гуляти будемо!.. Всю горілку, яку вигнав, утридорога продаси. Хіба поганий ґешефт, щоб я здоровий був.

Підхльоснутий не так можливим прибутком, як згадкою про Ребекку, Іцхак не змусив себе просити двічі.

Присунувся впритул до козака і, хоч не надто вправно, але старанно, заходився різати сиром’ятні ремінці. Міцна волова шкіра піддавалася погано, і його пальці, втративши чутливість, ковзнули вниз, розпанахавши до крові руку Семенові. Лис просичав неголосно щось несхвальне, але навіть не смикнувся. Гірше було інше: від крові ремені намокли й ослизли, через що Іцхак ще двічі почув думку запорожця про безруких віслюків, котрі помилково мають себе за людей. Але, тим не менш, зусилля корчмаря не пропали даремно – ремінець піддався і лопнув, а розплутати його вже не склало труднощів.

– Добро. Тепер Максимові, – вказав підборіддям на столяра Лис, а сам ліг на спину і став розтирати затерплі руки. Застояна кров, рушившись по жилах, завдавала біль куди більший за порізи. А головне, терпіти треба було мовчки і без різких рухів.

Але ці дрібниці не могли затьмарити полегкості, що прийшла з відчуттям свободи. Вовк чи рись, потрапивши у капкан, відгризає лапу, аби вирватися на волю. Так і людина, – якщо то справжній козак, мужній воїн, – готова заплатити будь-яку ціну, аби звільнитися…

З Ліктем Іцхак упорався швидше. Можливо, того зв’язали тоншою линвою, а може, корчмар набрався досвіду, – але ось уже і другий бранець засопів, заскрипів зубами, розтираючи зап’ястя.

– А тепер кого? – запитав корчмар.

– Мене, дядьку Іцхак, – повернувся до нього спиною і відставив руки котрийсь із хлопців. Схоже, той самий Михайло, що не побоявся через багаття стрибнути. – Мене… Я цих іродів зубами гризтиму.

– Спасибі тобі, Лисе, ну і пану Іцхакові, теж – пут ми позбулися… – пробурмотів, озираючись, столяр, коли біль в руках трохи вщух і в занімілі м’язи вернулася сила. – А далі що робити? Охорони мало, але все ж – не один вояк. Та й ми беззбройні. Поки допадемо – половину стрілами поб’ють. А навіть як Бог допоможе і цих задавимо, здійметься рейвах, верхові від стада прискачуть. А там і інші бусурмани наспіють… Без бою не втекти, а затіється колотнеча – не встигнемо.

– Ех, нам би хоч парочку шабель на початок, а там вже і бусурманську зброю підібрати можна, – долучився до розмови сільський коваль. – Тут майже півсотні сильних чоловіків і парубків. І не просто сильних, а – страшенно лютих! Не такою вже й певною перевага у голомозих буде. Дзуськи! Це їм не сонних в’язати.

– Отець Василь завжди каже: «Якщо немає іншої надії, звернися до Господа. Відкрий йому душу і, якщо помисли твої чисті, то не будеш залишений в потребі…» – присунувся ближче до звільнених чоловіків Михайлик.

– Без Божого благословення нічого не відбувається, отрок, це точно. Але навряд чи Господь особисто подасть нам амуніцію, – пробурмотів Лис.

– Згоден… – кивнув Максим. – Але, знаєш, Семене, чував я від козаків, котрим колесо до воза робив, одну історію. Казали, що був такий випадок, коли у козаків мушкети та пістолі, навіть після того як порох і кулі закінчилися, стріляли і разили бусурман ще цілісінький місяць…

– Ет, порівняв. Про той бій і я знаю. Щоправда, не місяць, а лише тиждень. Ось тільки в тому загоні наказним отаманом справжній характерник був. А то хлопці не прості, з небожителями краще іншого священика домовлятися вміють…

– Про що шепочетеся, – до трійці підповз Остап Хрущ. – Б’ємо супостатів вже, чи зачекаємо, поки Іцхак ще з десяток звільнить?..

– Ні, чекати довше не можна. Ось-ось решта бусурман повернеться, – заперечив Лис. – Треба зараз. Поки від церкви криків не чутно і димком не тягне… Значить, зайняті ще голомозі.

– Зброю б нам, хоч яку… – знову зітхнув Лікоть.

– Ну, так он, хлопець помолитися радить… – гмикнув козак.

Хто знає, що відповів би Лисові сільський отаман: став на захист парубка, чи сумно посміявся б разом з усіма, якби в наступну мить Семен не зойкнув від болю, коли йому на ноги звалився оберемок шабель, списів та мушкетів. Причому один спис впав так незручно, що хльостко тріснув козака тупим кінцем по чолі. У Лиса аж іскри з очей посипалися.

– О! А ти, козаче, сумнівався в силі молитви, – пробурмотів, розгублено хрестячись, отаман Кремінь. – Покайся і не богохульствуй… Ну, що, панове-браття? До зброї?

Розділ четвертий

– За смертю вас посилати… – пробурчав Терентій Копито, тільки-но Тарас переступив поріг загальної зали корчми. – Побачили що цікаве? Розповідай…

Козаки скупчилися навколо Куниці. А дехто з найбільш нетерплячих січовиків навіть примудрився кулаком під ребра хлопцеві сунути. Щоб, значить, говорив швидше, і не був надто прошений.

– Ясир на вигоні, а татарва майже вся біля церкви зібралася… – скоромовкою випалив відьмак.

– Що? Навіщо їм церква?.. – здивовано перепитав курінний отаман. – А докладніше можна?

– Можна… Всіх полонених бусурмани зібрали на вигоні, це он у тому боці… – Тарас махнув рукою собі за спину. – Туди ж і худобу зігнали. Вози з награбованим добром теж там. Воли в ярмах стоять, тільки рушати… А самі голомозі навколо церкви товпляться, – тепер Куниця вказав у протилежному напрямку, за плечі козакам.

– І це все, про що ви дізналися? – не втримався хтось із запорожців. Але оскільки питання було важливе, отаман не став нагадувати, хто тут старший, а тільки кивнув, мовляв, так-так, відповідай.

– Ну, можна сказати, що все. На вигоні дюжина піших біля ясиру вартує. Ще стільки ж верхи стадо об’їжджає, щоб не розбрелася худоба, значить.