Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Піп, який оціпенів від жахливої зміни зі смиренною паствою, що відбувалася на його очах, стрепенувся і змахнув кадилом.

– Прокляну! І сам до агарян у полон піду, якщо ще хоч слово проти Ребекки почую. Сором вам! Ким відкупитися хочете? Нареченою запорожця?! Кого їм на поталу видати надумали? Майбутню дружину не тільки односельчанина, але і православного воїна-козака? Матір ще ненародженої дитини? Як же ви в очі Господа подивитеся, коли Він на Страшному суді вас до сповіді покличе?

Переляканим селянкам, що зараз думали лише, як врятувати дітей і онуків, однаково було чим платити – годилося і чуже життя, і гріх на душі, але занадто грізно виглядав у праведному гніві отець Василь. Так грізно, що баби одна за однією повалилися на коліна і ревно захрестилися.

– Спасибі, отче… – схвально пробурмотів Небаба. – Що ж, ти своє слово сказав. А тепер дозволь і мені щастя спробувати. Може, вивезе крива… Допоможи нам, Матір Божа і Пресвята Покрова…

– Впевнений?

– Ой, я вас прошу, отче, чи ж вам не знати, що в цьому житті ні в чому не можна бути впевненим? – зітхнув Степан. – Але шанс є. І не використати його – дурість. Купив, не купив, а поторгуватися можна. Ну, не йти ж покірно під ніж?

– Що ж, тоді, благословляю… – отець Василь осінив Небабу хресним знаменням. – Роби, раб Божий, що повинен, а ми – помолимося за успіх.

Степан шанобливо поцілував розп’яття, перехрестився на ікону Божої Матері, потім підійшов до дверей і голосно крикнув:

– Гей, хто там по-нашому розуміє, чути мене добре?

– Чую… – відповіли знадвору. – Говори.

– Так ти казав, що хан ваш мудрий і милостивий? – навмисне голосно прокричав парубок. І не помилився, через коротку мить йому відповів інший голос. З добре помітною татарською вимовою.

– Салах-Гірей – гідний син свого батька і розумом зрівняється з туменом мудреців. А милість його така ж велика, як безкрайній степ.

Почувши відповідь, Степан посміхнувся і широко перехрестився. Його жест не залишився непоміченим, і багатолюдний подих надії та полегшення пронісся храмом.

– Що ж, якщо шановний Салах-Гірей такий мудрий і милостивий, як ти стверджуєш, шановний, чи означає це, що він ще й великий воїн?

– Поза всяким сумнівом, зухвалий ґяуре! І ти сам тому свідок. Бо ховаєшся в храмі, як боягузливий корсак, у той час, як усі твої односельчани вже звикають до ваги рабського ярма.

– А чи дозволено дізнатися, хто відповідає мені від імені великого і мудрого хана Салах-Гірея, нехай продовжаться дні його? – запитав татарською Небаба, про себе радіючи, що співрозмовник не може бачити виразу його обличчя. Інакше весь хитромудрий план розсипався б відразу.

У церкві знову загули, але деякі діди трохи розуміли татарську і пояснили жінкам, що сказав Степан.

Татарин, мабуть, теж не очікував почути з вуст ґяура рідну мову. Але мовчав недовго і відповів з помітною гордістю:

– З дозволу мого повелителя ти чуєш голос аталика хана.

А потім додав насмішкувато:

– Чи тобі потрібен хтось більш шляхетний?

– Хіба можна знайти когось достойнішого за вчителя, ефенді? – щиро відповів Небаба.

Степан знав, що так звертаються лише до освічених людей, але слушно вирішив, що кашу маслом не зіпсує. І не помилився. Наступне питання татарин задав не настільки бундючно.

– То що ти хочеш, ґяуре? Маєш щось сказати чи час зволікаєш?

– Я всього лише хотів уточнити: якщо юний хан такий мудрий і відважний, як ти стверджуєш, то і честь військова для нього теж не повинна порожнім звуком бути?

– Ти переходиш межу, ґяуре!

– О, ні, шановний! Вислухай мене, і ти все зрозумієш!..

– Кажи, велемовний ґяуре, але пам’ятай – почую бодай найменший натяк на образу гонору мого повелителя, і розмову завершать шаблі нукерів. Нікого не помилую.

– У моїх словах немає образи. Я лише кажу, що хоробрий і доблесний воїн, який не соромиться шляхетності та милосердя, неодмінно зрозуміє іншого воїна. Який теж цінує честь більше ніж життя!

На цей раз за дверима мовчали довше. З подвір’я долинав гул голосів, але хоч як Степан притискався вухом до одвірка, жодного слова так і не зміг розібрати.

– Мій повелитель звелів передати, що ти не помиляєшся, ґяуре. Він зрозуміє… – вимовив через якийсь час аталик. – Але якщо йдеться про військову доблесть, а не хитрощі. Тож навіть не намагайся обдурити його.

– Язик мій не схожий на зміїне жало, ефенді… – полегшено перевів подих недовчений чарівник. Терези Фортуни лише трішки, але таки схилялися на його бік. – І коли говорю про честь воїна, то маю на увазі саме її. А значить, хан має зрозуміти, що поки я живий і можу битися, то не дозволю полонити жінок і дітей, які перебувають під моїм захистом. І що я швидше власними руками вб’ю їх, але не випущу назовні і не віддам на поталу і наругу.

– Поки живий, кажеш? То в чому річ? Виходь і помри… – засміявся перший голос, який вимагав віддати йому Ребекку. – Охоче допоможу.

– Я воїн, а не божевільний, – не менше насмішкувато відповів Небаба. – І померти завжди встигну. Смерть не страшна, якщо зустрічаєш її з розумінням, а не по-дурному… як п’яний погонич верблюдів, що захлинувся плювком двогорбого.

– Мій повелитель уже втомився тебе слухати, ґяуре. Говори, нарешті, чого хочеш, і покінчимо з дурною балачкою.

– Божого суду.

– Що?!

– Так, ефенді. Ти добре дочув. Я готовий вийти проти вашого найсильнішого батира на бій. Загину – візьмете всіх, хто знаходиться в церкві без бою. Але, якщо переможу – ви нікого більше не зачепите і заберетесь з Михай-лівки. Ось моя умова.

– Ми і так всіх візьмемо! – скрикнув все той же гаркавий, нахабний голос, що не належав татарину.

– Помиляєшся, – спокійно відповів Небаба. – Тобі, здається, потрібна Ребекка? – Степан знову заговорив татарською, щоб даремно не турбувати селянок. – То знай, що саме її вб’ю першою. Як тільки почую запах диму чи бодай якийсь підозрілий шурхіт біля дверей.

– Я почув твої слова і передам їх ханові… воїн, – з деякою повагою вимовив аталик. – Чекай.

– О, не варто турбуватися, ефенді, – щиро розсміявся Небаба. – Слово честі, я нікуди звідси не піду й обов’язково дочекаюся відповіді…

– ♦ —

– Гей, ти куди нас запер?

– Цить, трубо ієрихонська, – Терентій Копито поспішно затиснув рота Василю Мамчуку. – Чого розрепетувався? Не на Раді…

Решта запорожців з відібраного особисто курінним отаманом десятка озиралися не менше здивовано, але – мовчки. А хто б на їхньому місці не здивувався? Одна справа – послухати розповідь курінного, про те що з ними характерник, і зовсім інша – в одну мить з передмістя Січі потрапити в якусь хату. Але ж і Копито покликав з собою не просто завзятих рубак, а найвідчайдушніших шибайголів на всьому Запоріжжі. Тих братчиків, яким і чорт не сват. Котрі і в Трапезунд ходили, і на невільницькому ринку Кафи бували, і каторгу турецьку не лише зовні оглядали… Траплялося, що й не з власної волі. Так що за шаблі і пістолі січовики від несподіванки схопилися, але і тільки. Чекали наказу.

Розсудивши, що «не знаючи броду», нічого наосліп пхатися в Михайлівку, бо село, швидше за все, вже захоплене татарами, Тарас вирішив зробити це потайки.

А куди можна без побоювання бути поміченими впертися такою юрбою? Вірно – всередину якоїсь будівлі. А що в селі досить просторе, щоб вмістити гурт запорожців? Тільки церква та корчма. Але оскільки новоспечений відьмак, після розмови з отцем Никифором передбачав, що Господь може не схвалити такий панібратський спосіб відвідування храму, то про церкву навіть не помишляв.

Окрім того, Куниця все ще не розібрався зі своїми вміннями, тож щоб не промахнутися, для кінцевої цілі переміщення варто було обрати місце, котре парубок добре знав не гірше за власну хату. То ж, врешті-решт, запорожці опинилися посеред розгромленої татарами корчми.

Чому, до слова, невимовно зраділи…

Адже таку вилазку не можна вважати походом, скоріше – відчайдушною витівкою, забавою… Щоб розвіятися та завзяття молодецьке потішити. А тому і сухий закон тут недоречний. Отаман і Непийвода не боронили. У подібних випадках кураж не менш важливий, ніж хоробрість. Та й не жовтодзьоби зібралися, розуміння мають – зайвого не хильнуть. Так лише, душу покропити.

І поки Тарас з курінним отаманом обережно визирали крізь вікна, решта запорожців, не забувши перехрестити чоло, рушили до шинкваса. Спершу, правда, відрядивши Пилипа Бугая в сіни: двері притримати, якщо хтось із голомозих поткнеться всередину раніше ніж треба. Козак був таким широким у плечах, що поки в сінях стоятиме, то і крізь відчинені двері ніхто не те що не зайде, а навіть зазирнути не зможе.

– Що там? – нетерпляче штовхнув молодого відьмака Непийвода, котрому спина Куниці теж затуляла віконце. – Багато голомозих бачиш?

– Аж дивно, – розгублено відповів той. – Жодного… Берег біля броду весь зритий копитами, так що тут ми спізнилися – чамбул через річку вже переправився. Але, навколо, як вимели. Ні людей, ні худоби.

– Невже вночі напали і вже назад подалися?

– Не знаю… – потемнів обличчям Тарас. – Батьку Те-рентію, почекайте тут. А я з Іваном через хату корчмаря на другий бік гляну. В кімнаті вікна на вигін дивляться. Може, звідти щось побачу?

– Добро, подивіться, – кивнув курінний. – Ми почекаємо. Тільки обережно. Наша сила у раптовості. Не змарнуйте її. Що самі голови складемо… нехай, така козацька доля… Але ж і не допоможемо нікому.

– Не вчи вченого, отамане, – пробурчав у відповідь Непийвода, поманивши за собою Куницю. Після того як Копито протверезів, Іван добровільно передав йому старшинство. Все ж таки у Терентія і досвіду більше, і козаки знають, як отамана. Поважають… – Самі з вусами… Вигулькнемо, як миша з нірки.

Тарас слухняно рушив слідом, але як тільки вони опинилися в іншій кімнаті, Непийвода схопив молодого відьмака за лікоть.

– Зачекай, хлопче. Годі дурня клеїти.

Тарас протер очі, що засльозилися від спертого повітря в корчмаревій хаті, і здивовано глянув на Івана.

– Ти про що? Якого дурня?

– А такого… – Непийвода силоміць всадовив на лаву молодшого товариша, що поривався до віконця. – Розумію, що від переживань за кохану ти не в змозі тверезо міркувати. Але ж не настільки ж, щоб геть усе забути?

– Та говори ясніше, дядьку Іване! – гарячково відказав той, але сидів смирно. Розуміючи, що з рук запорожця все одно не вирватися.

– Тарасе, та схаменися нарешті! – гримнув Непийвода. – Ти ж не простий козак. Характерник! Згадай, що вмієш, і займися ділом! У віконце він подивиться. Тьху… Самому не смішно?

– Ой, лишенько! – сплеснув той. – Віриш, дядьку Іване, як відрізало… Тільки одна думка в голові і крутиться, щоб вискочити надвір та рубати кожного зустрічного бусурмана… – закліпав очима Куниця і змахнув непрохану сльозу. – Вони що, взагалі ніколи хату не провітрюють?

– Не можна, – Непийвода зрозумів настрій парубка і підіграв його хитрощам. – Прикмета в іудеїв така. Бояться втратити удачу.

– Гм… Не скажу, щоб їм це допомогло!

– Хтозна, – знизав плечима сивий запорожець. – Якщо ми тут, то може і фортуна до Іцхака плечима не повернулася. Але про це потім поговоримо. Зараз ти роби так, як у селі упирів. Коли ординців заманювали. Ти розповідав про літаючий погляд? Ось і поглянь навколо, а я – постережу, щоб ніхто не перешкоджав.

– Добре. Я зараз… Я хутко…

Тарас відкинувся плечима на стіну і заплющив очі.

І як він сам не здогадався? Воістину, якщо Господь хоче покарати людину, то спершу відбирає у неї розум.

Менше хвилини знадобилося Куниці, щоб чаклунський зір відокремився від тіла відьмака і відправився на розвідку. Через вікно… Мабуть, і справді, вміння Тараса вперто дотримувалися звичок господаря. І якщо парубок не вмів проходити крізь стелю і дах, то і його погляд теж цього зробити не захотів. Добре хоч погодився прослизнути крізь слюдяну пластину, а не змусив раму відкривати.

Всупереч сподіванням, людей у Михайлівці було навіть більше, ніж хотів би побачити Куниця. Особливо, в такому стані. Односельчани знайшлися на вигоні, де сиділи щільною купою, під наглядом десятка ординців. Тим часом як основні сили людоловів з’юрмилися навколо церковного подвір’я.

До речі, навіть мигцем глянувши на храм, Тарас зрадів своїй передбачливості, що не спробував перенести запорожців просто в церкву. Вся будівля, від фундаменту і до хреста на маківці, сяяла, мов сонце в літній полудень. Так, що доводилося погляд відводити. Тому і роздивитися причину такої цікавості ординців до православного храму не вдалося. Хоча, і так було все зрозуміло – всередині церкви замкнулися ті селяни, що встигли втекти в перші хвилини нападу, і тепер людолови думали, як їх звідти видобути. Але, оскільки ніхто не бігав навколо з оберемками соломи і смолоскипами, підпалювати церкву татари, принаймні поки що, не збиралися.

Що ж, запорожцям це було на руку. Але поквапитися все одно варто. Зараз у голомозих одні плани, але шайтан їх знає, що вони придумають у наступну хвилину? Закінчиться терпіння у бека, і запалає вогонь! А дерев’яній церкві багато не треба – спалахне, як віхоть соломи.

Тарас ще раз глипнув на церковне подвір’я і стрибком повернувся у своє тіло.

– Ну що там? – відразу запитав Іван, помітивши відблиск в очах відьмака.

– Якщо коротко, то всі полонені на вигоні, а татарва товчеться біля церкви. Ясир пильнує десятка півтора голомозих, не більше. Шкода, зараз день… Близько до них не підібратися. Вигін – не степ, сховатися ніде. Єдиний чагарник від охоронців у півсотні кроків буде. Як хутко не бігти – тривогу підняти встигнуть. Решта татар прискаче швидше, ніж ми бодай частину бранців розв’язати встигнемо.

– Тарасе, характернику ти мій недолугий, – плеснув Непийвода Куницю по плечу. – Тебе знову заціпило? Чи козацька наука так в’їлася, що її ніяким чаклунством не перебити?

– Тьху, – спересердя плюнув Куниця. – І що б я без тебе робив, дядьку Іване?

– Думаю, те ж саме, тільки трохи пізніше… – знизав широкими плечима Непийвода. – Але ти не відволікайся. Як там твоя бабця, нехай спочиває з миром, говорила? Ти можеш все, що забажаєш, аби лише від цього не було прямої шкоди іншим людям? Так?

– Приблизно… А ще я повинен дуже добре уявити, чого хочу.

– Тоді не мудрагельствуй довго, а спробуй стати невидимим. Адже від цього нікому шкоди не буде, вірно?

– Невидимим? – Тарас подивився на ліву руку, і вона зникла. Не розтала, як крижинка, не розвіялася, немов туман, а миттєво – раз і порожнеча. Ніби й не було ніколи.

– Ого! – Куниця не стримав здивованого вигуку, і рука з’явилася знову. – З нами сила небесна, – перехрестився молодий козак. – Я навіть злякався…

– Ти не лякатися маєш… – заспокоїв його запорожець, але при цьому, як би ненароком, торкаючись тієї руки, що пропадала з очей. – А зовсім невидимим стати. Від маківки до п’ят. Спробуй ще раз.

Тарас спробував. Подивився на ноги – вони пропали. І вернулися, лише тільки перевів погляд вище. Збоку це виглядало страшно і… комічно. Перед лавою стояли ноги… що закінчувалися рівним зрізом трохи вище колін, а потім, до самого пояса не було нічого. Вірніше, там проглядала лавка, а решта тулуба Куниці висіла над нею в повітрі. Тарас подивився на ноги нижче – ті пропали, зате сідниці затулили лавку.

Якийсь час Іван дивився на зникаючі частини тіла юного характерника, потім зітхнув і махнув рукою.

– Облиш… Я і то бачу, що без належного тренування нічого путнього з цієї затії не вийде. Даремно час марнуємо. Зробимо інакше.

– Добре, – погодився, аж спітнілий від зусиль, Тарас. – Давай. А як?

– Пам’ятаєш, ти для проби колодязь з «журавлем» і вином посеред степу зробив?

– Ще б пак. А що? В горлі пересохло? Так ми ж у шинку… Зараз я…

– Не придурюйся, а спробуй явити купу зброї. Зможеш чітко побачити, хоча б отут на долівці десяток мушкетів, списів та шабель?

– Не обіцяю, що всього буде рівно по десять, але приблизно стільки зброї звалюють у купу хлопці з нашого куреня, коли купатися лізуть. Сотню разів бачив – не помилюся.

– От і славно. А де саме Лис лежить – запам’ятав?

– Звісно. Не забувай, дядьку Іване: я ж тут виріс. Кожен клаптик землі, як свою комо…

– Чудово, – нетерпляче відмахнувся Непийвода. – Зробимо так. Накинь на мене личину чогось звичного для села. Кота, наприклад. Я проберуся до полонених і спробую розв’язати скільки встигну. А ти, як двічі почуєш вовче виття – кидай нам зброю. А далі, як завжди – Бог не видасть, свиня не з’їсть. Усі народжуються один раз і вмирають теж. Годиться такий план?

– Іншого все одно немає, – потер чоло Куниця. – Тож вибирати не доводиться. Ходімо до отамана.

Розділ третій

– Розумно, – підморгнув аталикові чорт. – Головне дурня назовні виманити. Думаю, він там один такий герой. Решту пов’яжете, як овець. Лишень двері притримати…

Кучум повернувся до Босоркуна і подивився в обличчя. Старому воїнові дуже не хотілося злити шайтана, але й образу стерпіти не зміг. У касті воїнів вміння тримати слово, дане навіть ворогові, вважалося однією з найбільших чеснот. Навчити мистецтву бою можна кожного, а шляхетність, міць духу, характер – або є, або немає. Це від вищих сил залежить, від покровителів роду – тих, хто вперше являє новонародженого лику сонця. І порушити обіцянку – те ж саме, що образити небесних опікунів. А як добре і довго буде жити той, від кого відвернуться духовні наставники і захисники?

– Ти допоміг моєму панові досягти успіху, взяти славну здобич і при цьому не втратити жодного воїна. Тепер Салах-Гірей зможе з гідністю постати перед очима батька і зайняти належне місце по праву руку великого хана. За це мій пан і я вдячні тобі, злий духу. Але не смій втручатися в те, чого не розумієш! Слово сказано. І якщо уруський воїн хоче Божого суду, то обдурити його – принизити і зганьбити весь рід Гіреїв. Я сам вийду в коло і допоможу козакові достойно померти. А що до дівиці – не хвилюйся, ненаситний мангусе, твоя здобич від тебе не вислизне.

«Старий дурень! – подумки вилаяв аталика Босоркун. – Про честь згадав!.. Щось ви, як зі мною союз укладали, не надто про гонор піклувалися? А тепер, коли своє отримали, он як заговорили? Ех, якби не церква… сам би виволік оту хвойду за коси».

Безсилля Босоркун-Панько відчув, як тільки ступив на освячену землю. А чим ближче підходив до храму, тим більша слабкість насідала на чорта. Немов, з кожним кроком, зробленим у напрямку церкви, на спину чортові докладали невидимий тягар. І Панько ще й десятка кроків від воріт не пройшов, а вже почувався так, немов двигав на собі трьохпудовий міх збіжжя. І як би не приндився, всередину йому не увійти. Що означало – без ординців не обійтися. А от після того, як бусурмани виведуть кляту дівку за церковну огорожу, ось тоді він ще подумає: яким чином винагородити «вірних» спільників?

«Диявол і все Пекло, адже вона вже майже була в його руках. Сідло Куниці допомогло посилити поклик настільки, що дівчину в хаті не змогли втримати навіть домові. Сама на річку прибігла… І як же невчасно з’явився цей козак. Таки сто разів правий Володар, примовляючи, що його слугам не вистачає розуму. Куди я поспішав? Не міг до ночі зачекати, поки всі спати повлягаються? Тоді вже ніхто не помітив би Ребекку і не затримав на півдорозі. І чому розумні думки так запізніло в голову приходять?»

– Гаразд, чого там… Я розумію, хочеш перед ханом покрасуватися, – пробурмотів не те щоб схвально, але і не осуджуючи. – Роби, як знаєш. Але і в мене буде одна умова. Обов’язкова! – Босоркун додав криці в голос. – Інакше я сам цього героя пристрелю, як тільки з дверей покажеться. Мені зайвий гріх не в мішку носити, а ризикувати – не бажаю. Мало як поєдинок може скластися. Козаки теж, будь здоров, шаблями вимахувати вміють…

– Яка умова? – насторожився Кучум, розуміючи, що нічого доброго від шайтана очікувати не доводиться.

Відчувши внутрішній опір аталика, химера загарчала і напружилася, вишкірюючи ікла, готова рвати на шматки будь-якого, хто сміє перечити її господареві.

– Навіщо тобі, аталик, зайві клопоти і турботи – відповідатиме це честі воїна чи ні? Я сам ґяурові скажу, в очі дивлячись. А там хай козак вирішує: приставати на мою пропозицію чи ні. Жодного обману. Можеш подивитися і послухати, тільки в розмову не лізь. Згода?

– Але мій повелитель уже дав слово…

– Яке я приймаю і не заперечую… – стишив голос чорт, демонстративно відвішуючи уклін у бік Салах-Гірея. – Але годі теревенити. Йди вже, клич свого ґяура. Чи ми зими тут чекаємо? Я своє скажу – а він нехай думає. Не сподобається – може знову сховатися.

– Обіцяєш?

– Та йди вже! – вишкірився Босоркун. – Не дратуй мене, старий! Я ж не добрий самаритянин, можу і запам’ятати твої слова! Воно тобі треба?

Відчувши, що господар сердиться, химера голосно схлипнула і присіла на задні лапи, як перед стрибком.

– Добре-добре, – хапливо погодився Кучум, який і сам розумів, що з шайтаном краще не сваритися. – Але цю потвору прибери подалі з очей. Як тільки козак побачить, що ти з дівчиною зробив, ніякого чесного поєдинку вже не буде.

– Твоя правда, – невдоволено гмикнув Босоркун, що потай саме на це розраховував, але опиратися не став. Одне діло – випадковість, інша річ – коли хитрощі викрито. – Пішла геть! Щезни!

Химера зацьковано озирнулася на натовп татар, котрі щільним кільцем оточили церкву, жалібно нявкнула і притиснулася до ноги господаря.

Чорт незадоволено подивився навколо, потім бридко розсміявся і клацнув Христю по чолі. Мить, і поруч з ним з’явилася молода, ледь в пояс, калина.

– Гаразд, зачекай поки так… Після вирішу, що з тобою робити.

Ординці, помітивши це, збуджено загули, захвилювалися.

Аталик сплюнув крадькома в напрямку шайтана, склав пальці в дулю, відводячи лихе око, і підійшов до дверей.

– Чуєш мене, ґяуре?

– Так, ефенді, – відгукнувся Небаба. – Я тебе добре чую.

– Мій доблесний учень цінує чужу звитягу і дозволяє тобі випробувати долю і ласку небес. Виходь сміливо, підступу не бійся. Розмова наша не закінчена, але якщо тобі якісь умови здадуться неприйнятними – зможеш безперешкодно вернутися назад. І про це маєш моє слово! Слово старого воїна, що посивів у сідлі та походах!

Останню фразу Кучум промовив, пильно дивлячись на Босоркуна. Шайтан скривився, як від квасного, знизав плечима, але кивнув. Мовляв, ну що з вами вдієш? Дурість несусвітня, але нехай. Шкода часу на суперечку.

Крізь двері з церкви назовні якийсь час доносився гомін голосів, а потім його перекрив спокійний, впевнений голос Небаби.

– От і домовилися. Я виходжу, ефенді…

Завіси неголосно зарипіли, немов вагалися, а потім двері рішуче розчахнулися навстіж, і на поріг вийшов високий, широкоплечий парубок, одягнений скоріше як заможний міщанин, аніж козак. Тим паче, запорожець. Тримаючи в руках важкий запірний брус…

– Хо-хо… – реготнув Босоркун. – Щастить тобі, ага. Відбірний супротивник трапився. Якою зброєю боротися будеш, шановний воїне? Голоблею? А-а! Я знаю! Переможе той, хто довше і голосніше читатиме молитви!

Степан мирно посміхнувся у відповідь і відставив брус убік. Ось тільки очі його при цьому дивилися так гостро, що чорт мимоволі ступив крок назад.

Розлютившись на себе за виявлену слабкість, Босоркун демонстративно плюнув на освячену землю і прошипів:

– Гаразд, козаче! Як ви один одному будете тельбухи випускати… в славу своїх небесних покровителів, мені без різниці. Хоч залоскочіть супротивника на смерть. Але мені потрібна наречена Куниці – Ребекка! І я маю отримати її незалежно від того, хто переможе. Тобі зрозуміла умова, чи повторити повільніше?

– Що?! – тепер настала черга Небаби відсахнутися. Тільки не з переляку, а від обурення. – Ах, ти, лайно собаче! Син віслюка і верблюдиці! – скрикнув Степан, хапаючись за шаблю. – Та як ти смієш мені…

– Тихо, козаче! Не треба лаятися… – підвищив голос Босоркун. – Не гарячкуй. А то ляпнеш зайве… – а потім продовжив так, щоб чули тільки Небаба і Кучум: – Юний хан Салах-Гірей у своїй неймовірній милості дав тобі шанс врятувати старих і дітей, що ховаються в церкві, тож, перш ніж знову відкриєш рота, добре подумай: чи вартує іудейка життя усіх тих людей? Одне життя – взамін кількох десятків!

– Тобі не зрозуміти! – не замислюючись ні на мить, відповів Степан. – Нехай ми всі помремо, якщо судилося. Зате душі наші постануть перед Господом не закаляні зрадою та підлістю.

– Щось ти, козаче, надто легко смерть згадуєш, – глузливо хмикнув чорт. – Задумав обманути? І не мрій, не вийде… Махну рукою, нукери миттю двері виб’ють і всіх, як ягнят пов’яжуть… Адже, крім тебе там більше воїнів немає, вірно?

– Це так, – потемнів обличчям Небаба. – Але й ти не вважай себе за наймудрішого. Бо в такому разі Ребекка тобі не дістанеться. Першою її вб’ю. Власноруч!.. І вона мені ще й подякує…

– Дивний ти чоловік… – сіпнув плечем Босоркун, від чого в повітрі виразно запахло прілістю та перегноєм. – Щойно до Раю з чистою совістю збирався, а тепер смертний гріх простісінько в храмі заподіяти готовий…