Філософія свободи / Философия свободы

Іван Петрович Котляревський не мав відношення до Новгород-Сіверщини, корінний полтавчанин, він майже все життя прожив у Полтаві безвиїзно, мав там досить велику, але просту, майже селянську хату близько нинішнього центру міста, на горбку над Ворсклою. Він був сином канцеляриста і належав до канцеляристської староукраїнської культури. Тим не менш Котляревський належав до нового покоління. Він входив до того гуртка чиновників і інтелігентів, які створили 1818 р. в Полтаві масонську ложу «Любові до істини». Магістром ложі був службовець канцелярії Рєпніна М. Новиков, його заступником – С. М. Кочубей, колишній предводитель дворянства, родич відомого графа Віктора Павловича, а І. П. Котляревський обіймав посаду, що називалась вітія. Декабристські товариства стали спадкоємцями масонських лож, по суті – елітарних клубів вільнодумців. Варто проте зазначити, що ініціатором створення українських полків у роки війни з Наполеоном був один із представників стародубської полкової старшини, близький до Новгородсько-Сіверського гуртка Михайло Миклашевський, великий приятель князя М. Г. Рєпніна. Між іншим, декабристами стали і зять Миклашевського, і брат Рєпніна.

«Будинок Котляревського у Полтаві».

Робота Т. Г. Шевченка

Як підкреслював М. М. Бахтін, при цьому залишається незрозумілим, на кого тут пишеться пародія. Чи є «Енеїда» пародією на знаменитий твір Вергілія? Якщо ні, то що ж тоді пародіює Котляревський? Плутанина виникає з моралізаторської і політизованої естетики, для якої якщо є сміх, то автор обов’язково когось чи щось висміює, картає і бичує.

За своїм жанром, як зазначається в літературі, «Енеїда» належить до давнього бурлеску, тобто до «зниженого» і сміхового виконання «високої» теми. Найчастіше при цьому говорилося про пародійний характер бурлеску.

Історія світової літератури знає не тільки «низький», бурлескний переспів Вергілія. Можна сказати, переспівом «Енеїди» Вергілія була і «Божественна комедія» Данте. При цьому Данте, передвісник Відродження, серед своїх римських учителів особливо виділяє Вергілія за його прекрасний стиль (lobellostile), вершина якого – в його «Енеїді», що її Данте називає «трагедією». На протилежність справжній, Вергілієвій «трагедії», Данте пише «Комедію» (епітет «Божественна» їй присвоїли пізніші шанувальники), оскільки вона протистоїть латинській класиці як твір принципово італійський, створений в стилі volgareillustre (вишуканий простий).

Зрештою, сама «Енеїда» Вергілія є переспівом цілого ряду міфів, і до того ж не першим в літературі Риму. Етногонічна легенда про нібито Троянське походження римлян відобразила давнє протистояння латинян з греками, але ця героїчна Вергілієва версія накладалася на вкрай архаїчний сюжет – сюжет відвідин «нижнього світу», світу покійників, звідки майже ніхто не вертаєтся живим. Міфологічно-обрядовою основою цього вічного сюжету є, як показав Мірча Еліаде, «шаманський політ», ритуальна подорож «на той світ», здійснювана в трансі жерцями різних народів світу. Саме ця тема використана в «Комедії» Данте.

Звичайно, може викликати скептичне ставлення вже саме порівняння скромного переспіву класичного твору Вергілія, використовуваного як посібник для вивчення латини в тогочасних українських школах, з великим літературним творінням Данте. Але йдеться не про параметри величі. В «Комедії» Данте – цілком в дусі середньовічного аскетичного «презирства до життя» – центральною темою «подорожі на той світ» залишаються смертні гріхи людини, своєрідною класифікацією яких є барвисті описи пекельних мук. Данте, передвісник індивідуалістичного ренесансного гуманізму, все ж на кілька століть залишається в центрі того понурого невротичного умонастрою, який в Середні віки концентрував всю увагу людини на темі гріха, вини і смерті113. Продовжуючи ризиковане порівняння Котляревського з Данте, варто згадати і спільну для них орієнтацію на культурно-національну цілісність. «Нехай і немає в Італії єдиного загального уряду, подібного до уряду Німеччини, – писав Данте, – членів його, однак, не бракує; і як члени згаданого уряду об’єднуються одним государем, так членів нашого об’єднує благодатний світоч розуму»114. В обох випадках – і в Італії ХІV ст., і в Україні XVIII—XIX ст. – об’єднавчу роль «національного государя» мала виконувати культура, «світоч розуму». Тільки стиль цієї культури у Данте піднесено-трагічний, а у скромного провінційного чиновника, письменника і актора-аматора Котляревського (що й подумки ніколи на посягав на Дантову велич!) простонародно-сміховий.

«Отаман Еней з козацьким військом».

Ілюстрація до «Енеїди» Г. Нарбута

Посмішку викликає вже перша фраза: «Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак». Для багатьох читачів вже цього достатньо – далі йде повторення сміхового співставлення образного ряду високого римського епосу з побутовим і простонародним українським образним рядом. Щоб оцінити характер цього співставлення, треба знати не тільки переспів Котляревського, а й оригінал Вергілія. В ті часи Вергілія знала кожна освічена людина – його читали латиною, сьогодні ми можемо скористатися вже й чудовим перекладом на українську мову М. Білика під редакцією Б. Тена. Отже, початок поеми у Вергілія звучить так:

Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,Родоначальники Альби й мури походили Рима.Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образивВолю божисту і що так царицю богів засмутило,Що навіть мужа такого побожного змусила стількиВитерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

У Котляревського той самий початок звучить так:

Еней був парубок моторнийІ хлопець хоть куди козак,Удавсь на всеє зле проворний,Завзятіший од всіх бурлак.Но греки, як спаливши Трою,Зробили з неї скирту гною,Він, взявши торбу, тягу дав;Забравши деяких троянців,Осмалених, як гиря, ланців,П’ятами з Трої накивав.Він, швидко поробивши човни,На синє море попускав,Троянців насажавши повні,І куди очі почухрав.Но зла Юнона, суча дочка,Розкудкудакалась, як квочка, —Енея не любила – страх;Давно уже вона хотіла,Його щоб душка полетілаК чортам і щоб і дух не пах.

Як бачимо, повторення у сміховому варіанті теми Вергілія досить близьке до оригінального тексту і відрізняється не тільки умисно-простуватою стилістикою, а й сучасним і цілком «високим» за розміром і культурою рими віршем. Для майбутнього «Енеїди» Котляревського чи не вирішальною стала саме та обставина, що вірш її, легкий, невимушений, насичено-образний по-народному і зовсім не сміховий, поклав початок сучасній українській поезії. Сміховий ефект, отже, досягається не тільки подвійним, але й потрійним співставленням: героїко-епічного латинського Енея з сучасною культурою та простонародним і грубим жартом.

Та обставина, що «Енеїда» Вергілія була знайома тодішньому освіченому українському читачеві, має бути врахована і при огляді твору в цілому. Сьогодні мало хто може відповісти на питання, який у «Енеїди» Котляревського сюжет, чим вона закінчується. А у твору є сюжет, і він дублює сюжет Вергілія.

Вергілієва «Енеїда» – етногонічна легенда: там розповідається про звитяжні дії родоначальника римлян, засновника римського народу і римської держави. Центральною темою є тема долі, що формується в боротьбі між різними богами, а у вирішальний момент Юпітер-Зевс дає герою самому визначити майбутнє у чесному двобої з Турном. Доленосна подорож з супутніми безкінечними війнами та боротьбою з природними лихами проходить і через підземне царство. Еней – один із щасливців античної міфології, які побували в царстві мертвих і вийшли звідти живими; він одержує там благословення від батька, пророцтво якого служить йому опорою в боротьбі за майбутнє.

Хоч подорож по «тому світові» у Вергілія не має такого самостійного значення, як у Данте, опис царства Плутона, його п’яти зон, Вергілієм є також характеристикою людського світу, людських чеснот та вад з висоти містичного лету. Картини мандрів Енея у Вергілія сповнені соковитих деталей, в тому числі є і описи пирів, але в основному це – «пири»-битви, з детальними картинами того, куди увійшов спис чи меч і звідки він вийшов.

В «низькому» українському варіанті все набуває іншого смислу. Оповідь перетворюється на звичну для київського спудея карнавальну комбінацію своєї і латинської мови й образності. За тиждень по прибутті до землі Латина Енеєві троянці «так латину взнали, / Що вже з Енеєм розмовляли / І говорили все на ус: / Енея звали Енеусом, / Уже не паном – домінусом, / Себе ж то звали – троянус». Є в поемі і відверто карнавальна нісенітниця – «глупота» – «Борщів як три не поденькуєш, / На моторошні засердчить; / І зараз тяглом закишкуєш, / І в буркоті закендюшить» і так далі. Підкреслена цими мовними пасажами дворядність образної мови – це карнавалізація героїко-епічного світу римської «Енеїди». Сенс такої карнавалізації стане яснішим, якщо ми згадаємо, яку роль римський образно-символічний ряд відігравав у культурі класицизму.

Позбувшися серйозного легендарного значення, сюжет про приїзд троянців до Лаціуму та їх перемогу над місцевим царем Турном не втрачає сенсу, а набуває сміхового змісту. Звичайно загибеллю царя завершувався всякий карнавал, убивство Турна Енеєм перетворюється на карнавальне ритуальне убивство. Подорож Енея з його «обірваними, мов гиря, ланцями» по світу має не стільки героїчний, скільки комедійний характер, бо де б вони не опинялися, вони тут же починають залицятися до місцевих молодиць і нестримно і буйно бенкетувати. В моралізаторському трактуванні твору Котляревського як сатири на вади сучасного йому суспільства центральне місце посідає опис відвідин Енеєм потойбічного світу, де він бачить справедливу кару за гріхи і висловлює нібито соціальний протест. У виданні «Енеїди», блискуче ілюстрованому Д. Базилевичем, зображено як в картинах пекельних мук, так і в картині райського блаженства членів Спілки радянських художників України. З однаковим успіхом можна було б твердити, що Д. Базилевич висміював недоліки радянських митців.

В пекло український Еней потрапляє саме так, як це він мав би зробити згідно з народними уявленнями: «густий пройшовши дуже ліс», він побачив, що «на ніжці курячій стояла / То хатка дуже обветшала / І вся вертілася кругом», а з хатки «вийшла бабище старая, / Крива, горбатая, сухая, / Запліснявіла вся в шрамах; / Сіда, ряба, беззуба, коса, / Розхристана, простоволоса, / І, як в намисті, вся в жовнах». Казкова баба Яга, на яку перетворилася пророчиця Сівілла, веде Енея в дещо модернізовані пекло і рай, описані однаково з гумором. При цьому в пеклі зустрічаються всі, і опис його нагадує ярмарок: «Там всі невірні і христьяне, / Були пани і мужики, / Була тут шляхта і міщане, / І молоді, і старики; / Були багаті і убогі, / Прямі були і кривоногі, / Були видющі і сліпі, / Були і штатські, і воєнні, / Були і панські, і казенні, / Були миряни і попи».

Грішні всі, грішний світ людський, для гріхів панських знайдено своє слово, як і для гріхів чиновницьких і інших. Протиставленння грішників праведникам навряд чи можна приймати всерйоз. Для характеристики раю достатньо згадати одну фразу: «Ні холодно було, ні душно, / А саме так, як в сіряках, / І весело, і так не скучно, / На великодних як святках». Опис райського блаженства вартий цитати:

Сиділи, руки поскладавши,Для них все празники були;Люльки курили, полягавши,Або горілочку пили,Не тютюнкову і не пінну,Но третьопробну, перегінну,Настояную на бодян;Під челюстями запікану,І з ганусом, і до калгану,В ній був і перець, і шапран.І ласощі все тілько їли,Сластьони, коржики, стовпці,Варенички пшеничні, білі,Пухкі з кав’яром буханці;Часник, рогіз, паслін, кислиці,Козельці, терн, глід, полуниці,Крутиї яйця з сирівцемІ дуже вкусную яєшню,Якусь німецьку, не тутешню,А запивали все пивцем.

В цій повній гумору апетитній картині райського блаженства – секрет не тільки стилістики, а й всього сенсу «Енеїди» Котляревського. Якщо у Вергілія поема сповнена натуралістичних описів побоїщ, що мають увінчатися торжеством Риму над світом, то у Котляревського маємо натуралістичний, буйний, якийсь рубенсівський опис життєвих радощів, що швидше скидаються на нехитрі, невибагливі мрії мандрівників тернистими шляхами життя. Згодом з’явиться чимало етнографічних описів України, в тому числі і української кулінарії; «Енеїда» й тут має серйозне наукове значення як джерело, але по суті це не ілюстрації і не описи – це картини життя, через яке проходять чи хотіли б пройти Еней з земляками. А конфлікти вищих сил, від яких залежить доля людська, радше нагадують пізнішу «Кайдашеву сім’ю».

Поема «Енеїда», з якої починається нова українська література, немов би написана на полях класичного твору римської літератури, як писалися на полях священних текстів грубі «чернецькі жарти». Автор ніби переповідає слухачам зміст героїчної епопеї Вергілія, спускаючись до їхнього розуміння, – та так, що і Переповідач, і слухачі вмирають зо сміху. Бо ці нібито марґінальні простаки читали поему в оригіналі, знають смак золотої латини і тому можуть оцінити результат опускання римської героїки в низову повсякденну культуру свого національного буття. Переповідач продовжує з дуже серйозним виглядом; місцями, коли він говорить про мужність і відданість батьківщині своїх земляків чи то пак Енеєвого мандрівного воїнства, він і справді серйозний.

В результаті поема Котляревського начебто втрачає цільність, наявну у етногонічній героїчній легенді римлян. Сміхове начало знімає сюжетно-змістову напруженість, все розпадається на окремі картини, поєднані лише темою мандрів. Та й мандри втрачають той раціонально-повчальний характер, який вони мають в численних модифікаціях сюжету блудного сина. Згідно з естетикою карнавалу, сміховий простір неорганізований, це – світ хаосу, що протистоїть звичному порядку, світ «навиворіт». Сукупність картин, мальованих «Енеїдою» Котляревського, швидше нагадує яскравий літній ярмарок де-небудь в Ізюмі чи Сорочинцях (пригадаємо, що в «Ізюмському ярмарку» у гетьмана Розумовського актори говорили теж не по-нашому – правда, не латиною, а по-французьки). Ми бачимо і тих «троянців»:

Педька, Терешка, Шеліфона,Панька, Охріма і Харка,Леська, Олешка і Сізьона,Пархома, Іська і Феська,Стецька, Ониська, Опанаса,Свирида, Лазаря, Тараса,Були Денис, Остап, ОвсійІ всі троянці, що втопились,Як на човнах з ним волочились,Тут був Вернигора Мусій.Жидівська школа завелася,Великий крик всі підняли,І реготня де не взялася,Тут всяку всячину верзли;Згадали чорт знає колишнє,Балакали уже і лишнє,І сам Еней тут розходивсь…

Отаким «великим криком» і «реготнею» обернулося наше спілкування з предками, завдяки великому Переповідачеві, що так майстерно зіграв простачка в тому яскравому ярмарковому театрі, яким стала грізна римська легенда, спущена з літературних латинських небес на літературну полтавську землю. На місце виміряної гекзаметрами класичної і класицистської цільності прийшов все-таки не хаос – прийшла якась внутрішня цільність «низового» життя, пронизаного відчуттям свободи.

«Енеїду» Котляревського можна по-різному читати і відповідно по-різному видавати. Прекрасне видання 1969 року (видавництво «Дніпро») супроводжувалося коментарями і ілюстроване великим українським художником Д. Базилевичем. Це видання ґрунтується на найдавнішому харківському виданні 1842 року. Зрештою, навіть дбайливий буквальний передрук того видання не розв’язав би проблеми аутентичності: тоді не було ще сучасного українського алфавіту і, більше того, норм української літературної мови – адже твір Котляревського був піонерський. Очевидно, що потрібне і академічне видання, якомога ближче до первісного тексту і супроводжуване ретельним історико-етнографічним коментарем. Звідки ж бо сучасному читачеві знати, що зробила Юнона, коли «сховала під кибалку мичку»? Треба пояснити, що рогатий головний убір кибалка надягався на волосся і покривався хусткою, а щоб волосся було ніби більше, під кибалку модниці клали мичку, тобто сировину для пряжі. Особливістю «Енеїди» Котляревського є величезний етнографічний матеріал, що ним використовується переважно без пояснень, оскільки тогочасний український читач прекрасно розумів, про що йдеться. Академічне видання повинне дати увесь потрібний коментар, але читати твір з цим коментарем буде важкувато.

Пропоноване видання не претендує на академічність і прагне бути просто якомога зрозумілішим. В основу його покладено видання 1937 року, дещо більш наближене до сучасної мови. Відповідно тут використані ілюстрації Михайла Дерегуса, теж великого українського майстра. Персонажі Дерегуса не такі героїчні, як у Базилевича, зате вони просто смішніші. А сміхом Котляревського була створена сучасна українська культура і самосвідомість.

Читач «Енеїди» Котляревського завжди буде сміятися, і в сміху цьому – велика оптимістична і життєстверджувальна сила.

Микола Гоголь

Гоголь – величезна, світова фігура, і фактично він раніше від усіх увів Україну до світової культури. Він сильний відчуттям, якщо не розумінням, глибоких суперечностей людського буття, і звертання до Гоголя так само сприяє розумінню всього того, що було до нього і після нього, як для російської літератури – звертання, насамперед, до «Братів Карамазових» Достоєвського або в німецькій – до «Фауста» Ґете. Але чи можемо ми вважати Гоголя принаймні постаттю обох культур – української і російської?

Про Гоголя писали і пишуть багато, а останнім часом все частіше пишуть про співвідношення українського і російського первнів у його творчості. Дехто з відомих українських діячів негативно оцінював його доробок – Нечуй-Левицький 1878 р. писав, що муза Гоголя значно нашкодила Україні, бо відвернула від неї багатьох письменників і вкорінила думку про можливість поєднання української літератури з російською; Олександра Єфименко 1905 р. звинуватила рух українців до Росії і, зокрема Гоголя – в «розоренні духовному цілого народу», а Юрій Липа називав його просто – зрадником. Одна з книжок написана 1996 р. американським українцем Юрієм Луцьким під красномовною назвою «Страдництво Миколи Гоголя, знаного також як Ніколай Гоголь» (перевидано в Україні 2002 р.) Епіграфами автор узяв фрази Костянтина Мочульського: «Сутність життя Гоголя ніколи не буде розгадано» і Михайла Драгоманова: «Гоголь залишився не тільки великим російським Письменником, але й першим означив український характер, іншу сторону якого виразив Шевченко». Не раз зазначалась двоїстість і навіть розірваність особистості Гоголя, а дехто вважає її причиною неспроможність Гоголя поєднати в собі українську і російську душу.

М. В. Гоголь.

Портрет роботи Ф. Моллера

Без сумніву, Гоголь є російський письменник і, з іншого боку, в його способі бачення і відтворення російської дійсності проявилися саме українські національні стандарти. Як саме? Чимало російських літераторів звинувачували Гоголя якраз в тому, що він, як «хохол», Росії не любив і створив серію карикатур, а не образи Росії. Таємниця Гоголя лишається. Давайте спробуємо розібратися в ній черговий раз.

Я не буду розглядати концепції «общеросійськості», «великої і малої батьківщини», принаймні на початку. Думаю також, що таємниця двоїстості Гоголя не стане яснішою, якщо ми почнемо із вияснення того, що таке «українська душа» чи «російська душа». В книжці Юрія Луцького зроблено спробу спокійно і зважено розібратися саме в українській стороні справи, полишивши такі «російські» здобутки письменника, як «Мертві душі» та «Ревізора». Спробуємо піти іншим шляхом: всі «українські» проблеми розглянути в сукупності з тим, що сам Гоголь вважав найголовнішим для себе.

В оцінці спадщини Гоголя найбільша таємниця – це так званий «Гоголівський напрямок в російській літературі» або «Гоголівський період російської літератури» (Бєлінський). Сьогодні, коли орієнтири помінялись, охоче заперечують і те, і друге, а вже про «неистового Виссариона» і згадувати недоречно. Тим не менш викривальна і реалістична література Росії дійсно починається з Гоголя, друга частина його «Мертвих душ» в цілому вкладається в реалістичний потік. Коментарі Гоголя до «Ревізора» змушують визнати, що сам він розумів себе як сатирика, що викривав недоліки навколишнього світу. Просто визнати, що правий був автор «Избранных мест из переписки с друзьями» и «Божественной литургии», а не Бєлінський, – це не значило б розв’язати якісь проблеми Гоголя.

Нарешті, є особиста таємниця Гоголя, вірніше, безліч великих і маленьких таємниць. Може, найбільша з них – чому він спалив другу частину «Мертвих душ»? Якби не завалився за шафу чорновий варіант, так би ми й не знали нічого про неї. Чому він не просто відкинув, а хотів знищити у вогні, як диявольське породження? І чому він почав писати твір під такою блюзнірською назвою – адже душі не бувають мертвими? Як сумістити Гоголя – автора «Мертвих душ» з Гоголем – автором «Сорочинського ярмарку», Гоголем – автором «Избранных», залежало від християнського умонастрою, то чому він не спалив передовсім першого тому?

Гоголь фактично вчинив самогубство – він помер від виснаження, бо відмовився їсти. Можливо, він був просто хворий?

Титульний лист другого видання «Мертвих душ».

Ескіз М. Гоголя

Гоголь і Україна: два обличчя Тараса Бульби.

Твір Гоголя «Мертві душі» починається словами: «В ворота гостиницы губернского города NN въехала довольно красивая небольшая рессорная бричка, в какой ездят холостяки: отставные подполковники, штабс-капитаны, помещики, имеющие около сотни душ крестьян, словом, все те, которых называют “господами средней руки”». За своїм соціальним станом Гоголь якраз і належав до тих самих російських дворян, що й Чічіков – «господ средней руки», і кріпаків у нього було якраз коло сотні душ. Однак він був перший в роду Гоголів-Яновських, хто від народження мав дворянське право писатися по батькові, «Николай Васильевич». Батько його народився тоді, коли його батько, а Миколи Гоголя дід Афанасій, ще тільки клопотався про дворянство. Взагалі-то кажучи, Гоголі-Яновські були з діда-прадіда священиками, і сімейна легенда про їхнє походження від козацьких полковничих предків залишається дуже сумнівною.

Можливо, саме тому вона не була проаналізована істориками літератури. Між тим вона варта уваги не як біографічна деталь.

Я не маю в розпорядженні тексту клопотання Афанасія Гоголя-Яновського щодо присвоєння йому дворянського звання, але читав його копію, зроблену художником Віктором Батуриним для музею-садиби Гоголя в с. Гоголево під Полтавою. Українська козацька – військова та канцеляристська – старшина за часів імператриці Катерини одержувала дворянське звання за службу, як і в Росії. Дід Гоголя вчився в Києво-Могилянській академії, служив і мав право на дворянство як чиновник у ранзі секунд-майора. Однак він хотів добитися запису в іншу, більш престижну книгу реєстрації дворянства і посилався в своїй заяві на документ, даний польським королем якомусь полковнику Гоголю на право володіння селом.

В документі не сказано, як звали цього полковника, але в тексті заяви його названо Андрієм. Перші ж дослідники біографії Гоголя виявили, що ніякого полковника з таким іменем в війську Запорізькому не було. Був у часи Хмельниччини полковник Євстафій Гоголь, але він, наскільки можна судити, жодного відношення до Гоголів-Яновських не мав. На цьому дослідники й заспокоїлися.

Можна думати, що Гоголь знав сімейні документи і легенди і з властивою йому схильністю до містифікацій використав їх в повісті «Тарас Бульба».

Між тим найцікавіша тут не реальна генеалогія, а дивовижний збіг: грецьке і книжне «Євстафій» по-українськи звучить «Остап». Маємо, таким чином, пару імен «Остап» і «Андрій», що відповідає іменам синів Тараса Бульби, чи, краще сказати, двом іпостасям-втіленням цього героя знаменитої повісті Гоголя.

Остап і Андрій – немов би двійники, два різних обличчя козацької України, при чому хоча Гоголь на боці мужнього і вірного Остапа, проте в молодшому браті Андрії є своя правда, своя шляхетність і романтичність. Можна було б не звертати увагу на мотив близнят-двійників, якби і у Гоголя, і в романтичній літературі взагалі цей мотив не був такий значущий і якби він не перейшов від Гоголя до Достоєвського через його ранню повість «Голядкін», що вся насичена умонастроями і образністю «Петербурзьких повістей» Гоголя. Власне, мотив двійника невіддільний від творчості німецьких романтиків, його широко використовує Гофман; в російську літературу мотив двійника введений ще одним українцем, що писав російською мовою, – Олексієм Перовським (псевдонім «Антон Погорєльський»), позашлюбним сином одного з Розумовських, родину яких прозивали «російськими Монморансі» за її роль в масонському русі. В біографії Гоголя сімейство Розумовських відіграло значну роль. Мотив двійника в творчості Гоголя оригінальний не сам по собі – він цікавий тим, як саме Гоголь його використовує. Подвоєння «Остап – Андрій» давно розцінювалося як двоїстість позиції самого Гоголя – його симпатії до пропольського Андрія очевидні. Відзначалося також, що відділення носа майора Ковальова від самого майора в повісті «Ніс» також є не чим іншим, як відчуженням «другого Я», тільки ірраціональним і демонстративно сміховим.