Полная версия
Володимир Сосюра
В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими болями свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови.
В. Сосюра висповідався перед читачем у своїй поезії, а ще більше – в автобіографічному романі «Третя Рота». Але, звичайно, його спадщина потребує нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б і наукова біографія, жанр якої сьогодні став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослідниками творчості В. Сосюри, які мають чесно та об’єктивно сказати про одного з найвідоміших українських поетів-ліриків XX ст. Згадаймо при цьому позицію делікатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В. Сосюрі тритомнику своїх «Вибраних творів» зробив такий напис: «Дорогому Володимирові Миколайовичу Сосюрі – одному з найбільших поетів Радянської України, – та ні, – поетів усього світу! Лірик – а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний».
Останні дні земного життя Володимира Сосюри (з історії хвороби, смерті і похорону поета)
На початку 1980-х років доля звела мене з видатним лікарем-терапевтом, поетом і перекладачем Миколою Демидовичем Фененком, який на той час працював в академічному санаторії «Феофанія».
Я давав Миколі Демидовичу читати ще не опубліковані твори В. Сосюри, а він розповідав мені про останні дні життя поета, яке обірвалося 8 січня 1965-го в санаторії «Конча-Заспа». Лікар обіцяв повідати мені ще багато дечого, але моя путівка закінчилася, і я мусив приступати до роботи.
На жаль, розповіді М. Фененка я не записав, а його передчасна смерть, причиною якої стали недоброзичливці, котрі завдали лікареві-фронтовику й інваліду війни тяжкої психологічної травми, не дали змоги його доньці Оксані завершити навчання в аспірантурі Інституту літератури.
Якось поет Олексій Довгий розповів мені, як у видавництві «Дніпро» в 1962 році мала вийти збірка поезій Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Її вже підготували до друку, але без дозволу згори, тобто із ЦК КПУ, книжки тоді не виходили, а тим більше такої опальної авторки, як Ліна Костенко. І не тільки її – ще чимало рукописів надовго залягало в архіві видавництва. Побоюючись за долю авторського примірника «Зоряного інтеграла» з багатьма правками і вставками в тексті, О. Довгий на свій страх і ризик забрав її з архіву видавництва і передав на ознайомлення Г. Кочуру. Мудрий і досвідчений конспіратор Григорій Порфирович передав її «на розгляд» Д. Паламарчуку, який вирішив «одягнути» рукопис у темно-оранжеві палітурки, щоб познайомити ще декого з цією невиданою книжкою. Рукопис розглядала таємна редакційна рада – І. Світличний, Г. Кочур, Д. Паламарчук, М. Лукаш і звичайно ж О. Довгий. Очевидно, саме з цього примірника робили самвидавівські копії, які поширювали серед довірених людей. Напевно, саме за одним із авторських примірників було видано «Зоряний інтеграл» за кордоном, а першотекстом стала авторська верстка з видавництва «Дніпро». Але оригінал єдиного примірника збірки завідувач редакції поезії, драматургії та кінодраматургії О. Довгий вирішив передати на збереження в надійні руки – своєму лікарю М. Фененку, про що я довідався майже через сорок років.
Я одразу ж зателефонував доньці покійного лікаря Оксані Фененко й попросив пошукати в батьківській бібліотеці той унікальний рукопис епохи тоталітаризму.
За кілька днів я вже тримав у руках той рідкісний примірник, який приховав поет і редактор О. Довгий, а зберіг лікар М. Фененко. Тоді ж Оксана Фененко буквально приголомшила мене ще однією знахідкою в батьківському архіві, – вона принесла й подарувала для архіву В. Сосюри оригінал історії його хвороби, яку вели лікарі впродовж чотирьох останніх днів життя поета. Її зберіг і не передав до санаторного архіву лікар і великий патріот М. Фененко.
Отже, погортаємо цю фатальну історію, яка не додасть жодного рядка до творчого спадку поета, але дещо скаже про роки, які теж були фатальними в його житті.
5 січня 1965 р., напередодні дня народження, В. Сосюра приїхав на лікування до клінічного санаторію «Конча-Заспа», що належав четвертому управлінню МОЗ УРСР.
Під час прийому у хворого поета артеріальний тиск «зашкалював» до 230/120 мм. У санаторно-курортній картці, заповненій лікарем 28 грудня 1964 р., зазначено, що 25 вересня 1964 р. В. Сосюра переніс інфаркт міокарда.
5 січня хворого оглянув лікар М. Фененко, якому В. Сосюра поскаржився «на періодичні болі в зоні серця, деяку загальну слабкість». До історії хвороби було записано, що «на гіпертонічну хворобу хворіє з 1951 року» – із того найстрашнішого року, коли поета за вірш «Любіть Україну» громили у всесоюзному масштабі. Нагадаємо, що сталося це після публікації в газеті «Правда» передової статті «Против идеологических извращений в литературе», де було сказано, що під таким твором могли підписатися найлютіші вороги народу Петлюра і Бандера. Твір мали засуджувати скрізь – у школах, ВНЗ, на підприємствах і навіть, як свідчив тогочасний в’язень сталінських концтаборів Олександр Ковінька, за колючим дротом.
Після такого розгрому тиск крові підвищувався до 250/140 і вище. «Особливо підвищувався тиск в 1959 році. Тоді лікувався близько трьох місяців в Ірпені, а потім – у «Кончі-Заспі». 1959 року переніс інфаркт міокарда. Бували головні болі та запаморочення».
Саме в тому 1959 році В. Сосюра продовжив після тридцятирічної перерви роботу над поемою «Мазепа», активно працював над романом-трилогією «Третя Рота».
М. Фененко в історії хвороби записав таке:
«25 вересня [1964 р. ] були сильні болі за грудиною, серцебиття, високий тиск крові, перебої в ритмі серця. Хворого було переведено до стаціонару, де болі в серці затамували й вони більше не з’являлися, аж доки лікувався у стаціонарі. Після виписки додому болі стали з’являтися часто. Виписався додому 2 грудня.
Хворий виходить на вулицю, у сквери. Болі в зоні серця стискаючі, нечасті, припиняються після того, як хворий подихає глибоко. Задишки немає. Набряків на ногах не буває. Головні болі та запаморочення не турбують».
Лікар зі слів В. Сосюри записав до історії й те, що в дитинстві він хворів малярією, в 1903 р. – гострим ревматизмом. У 1915 р. був ушиб (забій) голови, а в 1919 р. – забій голови та грудної клітки в зоні серця. У 1920–1921 р. переніс поворотний тиф. Остаточний діагноз був таким: «Гіпертонічна хвороба II – Ш ст. Атеросклероз. Атеросклеротичний та постінфарктний кардіосклероз. Кардіосклероз. Інфаркт міокарда передньобокової стінки 25.IX.64 p., (дрібноосередковий). Розлад жирового обміну».
6 січня (у день народження) лікар М. Фененко визнав стан здоров’я хворого задовільним, особливих змін у стані здоров’я не виявлено. В. Сосюрі було дозволено «прогулянки в межах коридору і можна виходити на подвір’я до 200 м двічі на день». Призначено вживати чверть склянки мінеральної води «Єсентуки» та необхідні медичні препарати.
7 січня (Різдво Христове). «Стан хворого задовільний. Скарг немає. Сон та апетит в нормі. Об’єктивно: шкіра та слизові оболонки нормального кольору. Пульс – 66 на 1 хв., ритмічний, достатнього наповнення. Тиск 200/110. Тони серця приглушені до глухих. II тон акцентовано на аорті. Живіт м’який. Болей при пальпації немає.
М. Фененко».8 січня в час відсутності лікаря М. Фененка після прогулянки В. Сосюра повернувся в палату. О 16 год. 30 хв. з’явилися загрудинні болі, недостача повітря. Черговий лікар провів огляд і призначив необхідні ліки, строгий постільний режим, гірчичники на ділянку грудей, банки на спину, гарячу ванну для ніг. Через півгодини болі вщухли. О 17 год. 15 хв. хворого оглянули головний лікар санаторію П. Лазаренко та черговий. Стан хворого визнано «вполне удовлетворительным» (записи в історії хвороби українською мовою робив лише М. Фененко).
О 17 год. 40 хв. і о 18 год. 30 хв. черговий лікар записував до історії хвороби: «Общее состояние и самочувствие вполне удовлетворительные, жалоб нет. Боли в области сердца не беспокоят, дыхание свободное. […] больной в полусидячем положении, самочувствие удовлетворительное».
Але… о 19 год. 45 хв. сталося непоправне: «Внезапно наступила смерть».
Епікриз до історії хвороби вже записував М. Фененко:
«Хворий, Сосюра Володимир Миколайович, 67 років, поступив на лікування в клінічний санаторій «Конча-Заспа» 5 січня 1965 року зі скаргами на періодичні, короткочасні болі в зоні серця, які рідко з’являлися, на незначну загальну слабкість. Болі мають стискаючий характер, короткочасні, без іррадіації, припинялися після кількох глибоких вдихів. Задишки немає. Немає набряків на ногах. Головних болів та запаморочення не бувало.
25 вересня 1964 року переніс дрібноосередковий інфаркт міокарда передньобокової локалізації. Лікувався в санаторії IV Управління МОЗ УРСР, звідки виписався 2 грудня 1964 року. Протягом місяця був удома, гуляв по вулиці та у сквері. Стан хворого був цілком задовільний.
На гіпертонічну хворобу хворіє з 1951 року. Тиск крові піднімався до високих цифр, 250/140 і вище. У 1959 році переніс інфаркт міокарда.
Об’єктивний стан при вступі до санаторію. Загальний стан цілком задовільний. Хворий ходить. […] Тони серця приглушені до глухих. II тон акцентовано на аорті. Тиск крові – 230/120. Над легенями перкуторний звук з незначним коробочним відтінком. Дихання везикулярне, хрипів немає. […]
У санаторії поставили діагноз: гіпертонічна хвороба II–III ст. Атеросклероз. Атеросклеротичний аортокардіосклероз, коронаросклероз. ____________________ Перенесено дрібноосередковий інфаркт міокарда передньобокової локалізації (25.ІХ.64 р.). Ожиріння II ст. Хворому призначено 10-ту дієту, «Єсентуки» № 17 по 1/4 склянки двічі на день. «Rauvasani» по 1 стол. ложці натщесерце. Дозволено виходити і прогулюватись у коридорі та у дворі до 200 м двічі на день.
8 січня після прогулянки хворий прийшов у палату і викликав чергового лікаря. Скаржився на недостатність повітря, на незначні загрудинні болі та відчуття страху. Було констатовано напад астми середнього ступеня з незначним набряком легенів, який тільки починався. Пульс – 120–130 на 1 хв., аритмічний, тони серця приглушені, II тон акцентовано на аорті. Тиск крові – 200/120. У легенях дихання жорсткувате, вологі, дрібноосередкові хрипи. Після введеного кордіаміну з атропіном та промедолу внутрім’язово, нітрогліцерину під язик, ножних гарячих ванночок, гірчичників на зону грудини всі явища припинилися, самопочуття хворого стало задовільним. Хворий залишався у ліжку в напівсидячому стані. Пульс – 90–94 на хв. з поодинокими екслурасистолами (нерозб. – С. Г.). Тони серця приглушені. На аорті II тон акцентований. Тиск крові – 180/120.
Але о 19 годині 45 хв. раптово настала смерть.
Діагноз. Гіпертонічна хвороба III ст. церебрально-кардіальна форма. Атеросклероз із переважним враженням судин головного мозку та серця. Атеросклеротичний та постінфарктний кардіосклероз. Емфізема легенів (нерізко виражена). Розлад жирового обміну II ст.
Раптова смерть настала, очевидно, внаслідок гострої коронарної недостатності, хоч і не виключено можливості крововиливу в життєво важливі центри головного мозку.
Лікар М. Фененко».Лікар-патологоанатом у підписаному ним протоколі додав до визначених діагнозів ще й захворювання селезінки та гострий некроз підшлункової залози.
Смерть В. Сосюри стала великим ударом для його родини і друзів, для всієї української літератури.
На похороні поета виступив А. Малишко, промова якого стала несподіванкою для партійних і спеціальних органів. Одразу ж після похорону про виступ А. Малишка доповідав А. Скаба на засіданні президії ЦК КПУ.
Текст промови, яку записали деякі присутні на похороні, поширювався поміж людей. 29 березня 1965 р. голова КДБ при РМ УРСР В. Нікітченко надіслав до ЦК КПУ секретне повідомлення про поширення промови серед молоді й творчої інтелігенції, долучивши до нього і текст, записаний на похороні кадебістською агентурою. Серед усіх доступних нам кількох джерел тексту промови найточнішим є, очевидно, той, який зберігся в архівах КДБ (нині – Служба безпеки України).
Тексти повідомлення і виступу А. Малишка, скопійовані й опубліковані проф. В. М. Даниленком, подаються нижче за оригіналами документів.
Інформаційне повідомлення КДБ при РМ УРСР до ЦК КПУ про промову А. Малишка на похоронах В. Сосюри29 березня 1965 р.Секретно
Экз. № 1
ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫИНФОРМАЦИОННОЕ СООБЩЕНИЕПо имеющимся в КГБ при СМ УССР данным, среди отдельной части творческой интеллигенции и молодежи распространяется текст речи, якобы произнесенной поэтом А. Малышко на похоронах В. Сосюры.[3]
Председатель Комитета госбезопасности при Совете Министров Украинской ССРВ. НикитченкоНа документі штампи: «Особий сектор ЦК КП України. ТАЄМНА ЧАСТИНА. Вх. № 1091/16 «5» арк. «29» III 1965 р. ПІДЛЯГАЄ ПОВЕРНЕННЮ»; 2. «Контроль»; резолюція: «т. Скаба А. Д. Доповісти. П. Шелест»; помітка: «На президії про цю промову я доповідав зразу ж після похорон. Скаба».
ГДА СБ України, ф. 16, оп. 3 (1968 р.), спр. 2, арк. 56.
Оригінал. Машинопис на бланку.
[Додаток]
РЕЧЬ А. МАЛЬІШКО НА ПОХОРОНАХ В. СОСЮРЬІ«Дорогі люди, тяжко, невиносимо тяжко прощатися з тим, хто був тобі вчителем і братом, порадником і другом по зброї і по душі, а прощатися ж треба. Склав свої крила соловей нашої пісні, кароокий син України, Володимир Сосюра. Віддзвеніли червоні зими, відпадали його сині зорі, змовкли уста, які так недавно славили людське кохання, красу і ніжність. Чарівне його слово, його пісня поселялись в серці кожної людини, робили її добрішою, благороднішою, ласкавішою. Мудрі люди казали колись: «Життя коротке, та безмежна мука і незгладиме творче ремесло…»
Дорогий брате Володимире, обірвалось твоє життя, і ми прощаємось з тобою, та не прощаємось ми з срібними дзвонами твоєї поезії, з твоїм словом, зітканим з блакитних небес України, з щедрих дібров і ланів, із (1 сл.[4]) революцій людського серця. Посмутніла твоя хата, Володимире Миколайовичу, посмутніли наші очі, зажурилась Україна. Та немає краю в тихому Дунаю, та немає процвітку вічному дереву життя, а люди сьогоднішнього дня і прийдешнього покоління будуть приходити до твоїх пісенних джерел і черпатимуть в них натхнення і радість. І до твого прийдешнього, яке ти розвивав (2 сл.[5]) комуни, за яке ми боремось багато літ, ми прийдемо з твоєю піснею на устах. Такий ти ніжний і тривожний повік житимеш з нами. Прощай, наш український Бояне, прощай! Той, хто вийшов з народу, повинен віддати свою душу, своє серце, свої натхнення, вогонь і все життя своє народові. Ти таким і був. Не було в тебе інших помислів, крім народу, не було в тебе іншої турботи, як тільки служити щиро йому, своєму вишневому українському народу. І коли в тебе була своя радість, вона була народна, і коли в тебе були смутки, вони були теж народними. Син революції, ти почав пісню і боротьбу під її щитом і прапором.
«Зима, зима,[6] а на пероні люди,Біля вагонів ми співаєм «Чумака»І радість лоскот[но] бентежить наші груди,Шикують злидні нас – юнак до юнака».Серце українського поета шикує нас в одні ряди, щоб ми не були безбатченками і людьми, не помнящими родства. Щоб з наших сердець і наших дум виростали Шевченки і Франки, щоб ми не збивали квіти на молодих гілках нашої української поезії, які ти так по-батьківському опікав. Журиться сьогодні вся Донеччина за своїм великим сином. Чорніють від смутку копри і далі, плаче Донецький степ від великої туги за своїм співцем. Ти був душею робітничого класу, в століття вніс цю душу своєю поезію, величчям, безсмертям.
«І знов Донеччина, і вітер верби хилить».Тепер ти не зможеш там бувати, але між Донецьких степів буде ходити твоє ніжне і полум’яне слово, яке великий поет міг написати.
«Так ніхто не кохав…Через тисячі літЛиш приходить подібне кохання».Яке безмежне повинно бути почуття людини, що могла так сказати, і як жаль, що і велику любов свою[7] хотіли вирвати з твого серця і заслати в далеку Сибір. Скільки передчасних сивин пало тоді на твою голову і, мабуть, тепер доречні були б слова Шекспіра:
«Ах, как жестока жизнь и сколько злодеяний!»Хай прокляття впаде на голови тих, що це робили, вкоротивши цим тобі віку. Ми, осиротілі, лишаємось з своєю великою любов’ю до людей, до слова, до поезії, до великої нашої матері – України. Камінь розпадеться і дерево тисячоліття розцвіте і опаде, а твоя поезія залишиться, і хай не ждуть сноби, що наше слово, наша рідна Україна зникне, бо Україна безсмертна, як безсмертний ти в ній. Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою йде дуже холодний. Над твоєю труною в цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, свої звичаї так, як ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну»:
«Любіть Україну ві сні й наяву,Вишневу свою Україну!Красу її вічну, живу і нову,І мову її солов’їну».І хай тупість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, які вкоротили твоє життя після написання цього вірша… (2 сл.[8])…їх згадає над могилою великого українського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червону калину. Ти так те любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Ми б хотіли поховати тебе так, як годиться великому співцеві і пронести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій рідній землі. Що ж, кажуть «не можна!». А як жаль, що і в цім ми схиляємось до циркулярів, а не до вікових традицій нашого народу.
Ну що ж, тоді ми, невдячні сини твої, понесемо тебе на своїх раменах у вічність і хай майбутнє зацвітає твоїм вишневим українським словом, словом революційного поета. Прощай, наш сизокрилий орле революції! Прощай, наш український Бояне! Навіки прощай!
ВЕРНО: (Підпис)ГДА СБ України, ф. 16, оп. 3 (1968 р.), спр. 2, арк. 57–60.Засвідчена копія. Машинопис.Сергій Гальченко
Поетичні твори
Із книжки «Поезії» (1950)
О МОВА МОЯ!О місячне сяйво і спів солов’я,Півонії, мальви, жоржини!Моря бриліантів, це – мова моя,Це – мова моєї Вкраїни.Яка у ній сила і кличе, й сія,Яка в ній мелодія линеВ натхнення хвилини! О мова моя,Душа голосна України!Ти – сурми на сонці, ти – стягів гаї,Ти – вибухів огненних повна,В той час, коли кличе народи в боїВітчизна моя многомовна…Ти – мрії фіалок і сон конвалій,Й гостріша за крицю багнета…Ти душу бійця пориваєш на бійВ натхненнім пеані поета…Тобою звучать і міста золоті,Й заквітчані селами гони…Ти – зброя ідеї. У битві й трудіЄднаєш сердець міліони…Мов райдуги – арки над морем колон,Що в небо музикою лине,Де славить життя золоте жайворон…Це – мова моєї Вкраїни.Це – матері мова. Я звуки твоїЛюблю, наче очі дитини…О мова вкраїнська!.. Хто любить її,Той любить мою Україну.1949Із книжки «Поезії» (1921)
* * *Безладно торохтить по бруку день бездумний,де порох голубий та цокоти копит…Змарнілий небосхил роздерли нагло труби,де ластівки кричать про сонце і степи…О липне золотий!.. Твої байдужі очінагадують мені холодний блиск озерІ ранок голубий, де спів тремтить дівочий,мов листя золоте розхристаних берез…Де море шарудить, над срібним пляжем трави,і шелестіння слів коханих і простих…О теплий ночі блиск і блиск очей лукавий,де у колисці вій гойдався молодик!..1921* * *Миколі Хвильовому[9]
Ми на драбинах зор за днем золотодзвонним…Волошковим вінком годин тривожний бій…І ранок з нами йде веселий та червонийспівати про завод і села голубі.Зустрілись в квітні ми. На сонячні галявивже вечір голубий задумливо звисав…і рядом з ним зоря, нервова і смуглява,ховалась за доми, як золота коса…Й нам путь тепер одна. Внизу старе захляле…дим іншого життя нам вітер з гір несе,і теплим молоком душа моя пролляласьна жито золоте твоїх дзвінких пісень…1921Із збірки «Червона зима» (1922)
* * *Рипнула дверима осінь,з пилом закрутився жовтий лист,а за ним простягся по дорозіпередсмертний листопаду блиск.І тремтяче перекотиполепритуляється до ніг благанно,мов шепоче:«Як же рано… як же умирати рано!..»І котиться геть, таке безпорадне і голе…Неба прозорі очізатулило віями-хмаринами.Вітер щоки цілує, лоскоче,поросям верещить між колінами…І навколо так холодно, холодно,наче в жилах вся кров замерзла!Серце моє, піснею проколоте,вже не буде нам тепло й весело.Розстилає вечір рядна,глек зорі червоноточить…Моя пісня – неоглядна,а душа – печерний хлопчик.1921* * *На Захід, на Захід, на Захід!..Заломила руки зоря.Виють собакине зря…Електричним поривом, подихом гроздо бою, до бою на Захід…Перестав вовтузитись і плакатьна снігу розстріляний мороз…Котяться хвилі широко —хвилі-мовчанки до ніг…Місяцю куля влучила в око, —ніч.Але я не впаду до колін і ніколине буду спати.На устах запеклася піна —моя кривава мати…І сичить під ногами вітер…Мов до серця чимсь припекло,мов голосять, жаліються дітиза селом…Електричним поривом, подихом гроздо бою, до бою на Захід!..Перестав вовтузитись і плакатьна снігу розстріляний мороз…1921Із збірки «Осінні зорі» (1924)
* * *Хто розуміє цей жах, коли душа така одинока?…Коли хочеться кривавими пальцямисхопити за горлянку небо і видерти йому останнє око – Сонце…то розуміє цей жах, коли душа така одинока?…Моє серце – Благбаз[10] в часи військового комунізму,коли далі були такі пахучі, такі червоні…А тепер всі в крові, і душа, і долоні, —і пропадають мої огні за муром…О, моя далека Революціє!.. Одгукнись на мої крики лунко!Скоро буде вечірі в тихій кімнаті зазгучать, заридають солов’ї поцілунків.Скоро буде вечір.Коли буде знати про Перекоп кожна дитина,і зацвітуть електричними зорями і земля, і небо,коли темп життя так зміниться,що будуть віки за одну хвилину, —тоді прийде кінець непу…О, моя червінькова Україно!..Коли кожному дурневі стане ясно,що таке пролетарська культура,і будуть легендами і сучасні події, і сучасна людина,тоді згадають і про Володимира Сосюру,о, моя червінькова Україно!..А зараз:моє серце – Благбаз в часи військового комунізму,коли далі були такі пахучі, такі червоні…Простягаю в простори криваві долоні,де пропадають мої огні за муром…Листопад 1922МАКИЛ. В. Пилипенко[11]
Мені хочеться ходити з одрізаною головоюДанте на рукахі слухать про любов до Беатріче… Шелестіли жита, хвилювали жита, а між ними розкидано маки. Там, там там, там козаки, козаки, козаки… Місто. Ніч. Огненні крики в повітрі… Хто це на вухо мені виє тоненько і хитро?… Голову я нахилю, — дивиться грізно хорунжий… Мамо, а може, я сплю, може, чого занедужав?… Місто. Ніч. Огненні крики в повітрі… Хто це на вухо мені виє тоненько і хитро…Шелестіли жита, хвилювали жита,а між ними розкидано маки.Там, там там, там, козаки, козаки, козаки…Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на рукахі слухать про любов до Беатріче.1923* * *Оддзвонила давно Революція.Чую, чую – бетони кричать…І нікому тепер не молюся я,й запеклася на серці печаль.І солодко сміються вітрини,а сніжинки в розпуці летять…Десь далеко цвітуть мандариниі задумано хвилі шумлять…1923* * *Не біля стінки я, й не кров моя холоне,і вітер не тріпа розірвану шинель, —під громом і дощем розкидано колони,і б’ють броневики в обличчя нам огнем. Ой, б’ють броневики… Атака на залізо… Гарячим дзвоном б’є… а в роті з пилом кров… З розбитим боком смерть по рейках лізе, лізе… І кров’ю капотить на щебень семафор…І згадується знов далекий полустанок,і од снаряду дим над житом раз у раз…Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,й свободи на землі ще не прийшла пора?! Де пил і бур’яни, під небом Перекопу парує тепла кров аж до далеких зор… Я чую, як гуде в диму земна утроба, де падали вони під орудійні зойки…І все, куди не йду, далекий полустанокі од снаряду дим над житом раз у раз…Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,й свободи на землі ще не прийшла пора?!1922* * * Минай, проклята ніч, минай!Розбийся на скалки, стривожена душа!..Ще довго мандрувать, коханню ще не край. Ша, моє серце, ша!..Терпкий холодний жах… Вітри мої кохані…Я мрію розіп’яв на золотій стерні.В степах блукає дзвін над синіми снігами,і меркнуть димарі в рожевім тумані…Я – чорний єзуїт. Ти не приходь до мене.Не знатимуть вуста єгипетських очей.Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн Шопена,і плаче молодик над схиленим плечем…Криваві коси хмар, мов згадки про минуле…Обличчя татарви… далекий стяг… Сірко…Ах, не піду тепер я по садках Стамбула,на скелях Хортиці не розкладу огонь!..Минай, проклята ніч, минай!..Розбийся на скалки, стривожена душа!..Ще довго мандрувать, коханню ще не край. Ша, моє серце, ша!..1922* * *Вірі Б.[12]
