Вода з каменю. Саксаул у пісках

До серця волоцюги добирався туск. Інша справа з клепарівськими хлопаками красти на святоюрському ярмарку в мужиків сало та ковбаси чи забивати баки пейсатому Мордкові на Ринку й потягнути на його очах з крамниці лисяче хутро або ж засунути руку в касу; зовсім інше діло – зупинити бричку на Замарстинові й обчистити кишені у вельможного пана, – але ось ця реміснича кривавиця, якої не зможе віддати шанувальникам його вистави, буде мучити і в тюрмі, якщо вже доведеться.

Вмостився у крісло в першому ряду, де завжди сидів на спектаклях своєї «Ганнусі», і смішно йому стало, коли зміркував, що, крім доволі прибуткового основного промислу, він для якоїсь мари займався такими дурницями, як театр, з чого не мав заробітку навіть на кольонську воду34 для коханки, а ще витрачав даремно час – за вивітрілим пивом – у кнайпах, де співали розмаїтих пісень, а він їх записував, щоб не забути, – бо шкода було, адже другий раз такої самої, може, більше й не почує.

Тих пісень – батярських, жартівливих і таких, що сльозу витискали, – записав тьму-тьмущу, коло десятка зошитів. Якось після злодійської вилазки на Голоско Міхал відпочивав у своїх сутеринах на Клепарові – знімав підвальну кімнату в базарної сидухи. Вилазка не вдалася, треба було накивати п’ятами і надовго затягнути на останню дірку пояс. У великій нудьзі він розгорнув ті зошити, промугикав, лежачи на ліжку, усі записані пісні – смішні, батярські і жалісливі, і з них, несподівано для нього самого, зринула постать дівчини, що втратила жениха, якого забрали в рекрути, та дівчина пішла гуляти по шинках та кав’ярнях, багатьом потіхою стала, а коли жених, дезертирувавши з війська, навідався до неї вночі, вона вже була передміською шльондрою.

Отож тоді, затягнувши пояса, він подібними до пісень віршами написав свою «Ганнусю з Погулянки», і здалася вона йому не гіршою, ніж «Сирена з Дністра» з її придуркуватим Тереферцієм – Сухоровський не пропускав жодної вистави в театрі і своїх хлопаків теж деколи брав з собою.

Поліція нюшкувала по Замарстинові й Клепарові після надто зачастілих нічних грабунків, намацала підвал Сухоровського, зробила обшук, але нічого не знайшла, а Міхалові шеврони поховалися хто зна й де. Промисел припинився, а їсти щось треба було, то пішов Сухоровський із своєю п’єсою, польсько-русинською мішаниною писаною, до самого директора театру Камінського; той прочитав її й купив за п’ятдесят ринських з правом одного процента від проданих квитків. Це порятувало на якийсь час Сухоровського і його компанію, шеврони похвалили за це отамана, а потім самі злодії не були з того раді, бо Міхал усе рідше задумував нічні вилазки на щедрі грабунки, а про денні – на базарах – уже й слухати не хотів; спаскудився отаман тим дурним театром, розпродував бльочки на Хорунщизні та Льоншанівці, а волоцюги без нього були геть безпорадні.

Сухоровський сидів у кріслі, дивився на заставлену декораціями сцену, де нині мало відбутися таке миле глядачам і йому самому дійство, і відчув у серці велике вдоволення, що зробив це, що трохи дав замореним роботою людям інакшої недільної втіхи, ніж горілка і вино; сам же тієї втіхи не мав ніколи або ж збирав тільки крихти – від інших; таке було його життя, що хоч сядь та й плач, а тепер, через цю кляту холеру, ще гірше буде.

Не хотів нічого згадувати, ні за чим не жалів, хіба тільки за тим, що довго або й ніколи вже не сидітиме тут, у цьому кріслі в передньому ряді, і аж тепер утямив, що тільки цьому ґмахові35, який називається театром, належала вся його душа, а все інше було побічне і марне.

І чого ж то так? Чого – так?.. Адже життя починалося зовсім інакше – і, може, я був би нині не гіршим, ніж Фредро, а таки не гіршим, Фредро знає тільки аристократів, а я і панство знаю, і простолюд.

Ні, таки нічого не хотів згадувати. Завтра йому за нинішню ґранду надінуть бранзолети; не могли впіймати його на ділі, всиплять йому тепер за все разом. Тоді буде багато часу для спогадів.

               Їде жовнір вулицею, не зайшло ще сонце,               Виглядає дівчинонька в кватирку-віконце.               – Добрий вечір, пані моя, прийми мене на ніч,               А я тобі з серця свого віддам «на добраніч».               – Злізь із коня, жовнярику, та прошу до хати.               Поговоримо з тобою, заки прийде мати.               Летить ворон чорнокрилий та летячи кряче,               Не єдная дівчинонька за жовніром плаче…

Сухоровський наспівував пісню, яка мала нині прозвучати зі сцени, вона була довга і хотілося її співати всю до кінця, та почув серед тиші вкрадливі кроки, схопився – це лямури! – кинувся до сцени, там, над колосниками, в даху отвір… Але почув голос і спинився.

– Це я, Міхале Сухоровський, директор театру… – Камінський зупинився поодалік, похитав головою. – Що ж ви наробили, негіднику? – Підійшов ближче, сів у те крісло, де сидів Міхал, і бідкався: – Це ж вам не Клепарів, а театр. А щоб я краще був умер, ніж мав зв’язатися з вами, волоцюго ви непоправний… Таж тепер закриють театр не на час пошесті, а назавжди, ми давно владцям сіллю в оці… Та сідайте, сідайте, чого стовбичите? Нікуди ж не втечете, а ніч довга. Поставимо в цьому порожньому залі виставу-діалог. Це буде щось нове… Ех, дав Бог росту, та не дав розуму… та сідайте вже!

– Що ви тут робите, пане директор? – спитав Сухоровський, вражений несподіваною появою Камінського. Присів поруч.

– Це я повинен би спитати, що робите тут ви? Я ж, як Ісус, прийшов у сей храм вигнати міняйлів і розбійників – чернь, в якої ви стали апостолом.

– Я зараз піду. А більше нікого тут немає… Тільки не розбійники вони і не міняйли. То чесні люди…

– І ви?

– Що – я?..

– Дякуйте Богу, що я відправив поліцію зі службового ходу, хоч знав, що тут хтось залишився – кроки чув.

– Ваш порятунок мені не допоможе, мене впізнав лямур…

Камінський підійшов до свічника, що стояв над оркестровою ямою, засвітив свічку. Ожили декорації на сцені, над Ганнусиною хаткою заколихалися березові гілки. Міхал не відривав погляду від сцени, ніби чекав початку спектаклю, до нього озвався Камінський:

– Погана слава ходить за вами, Сухоровський. Я нічого не знав, коли брав у вас п’єсу. А потім вдавав, що не знаю…

Сухоровський повернув до директора голову. Якусь мить дивилися один на одного. Добрі тихі очі Камінського, обведені павутинкою зморшок, немов оцінювали красиве обличчя Сухоровського. Міхал впер у директора незалежно-нахабний погляд, напевне, цього погляду ніхто не витримував, та Камінський таки встояв, мусив встояти, щоб не дати переваги пройдисвітові над служителем муз.

– І звідки у вас такий симбіоз, здавалось би, зовсім не поєднаних між собою нахилів: злодійство і мистецтво? – наступав директор, щоб хоч на мить підкорити собі цього самовпевненого силача.

– Ох-ох, – зацмокав іронічно Сухоровський, – а я й не думав, що ви, пане Непомуцен, така ж дешевизна, як і всі… Ох-ох… Та ви аж на пальчики стаєте, коли до вашого театру заходить циркульний староста, ви танете як віск при появі в ложі директора поліції, а побачити в театрі губернатора – ваша заповітна мрія. Я ж до цих злодіїв навіть не вмився. Ви знаєте, як вони крадуть? Явно, на людях, безсоромно, та ще й міну при тому корчать таку, ніби честь роблять пограбованому… Які ви несправедливі! Мене ось зневажаєте, а пана Фредра, приміром, обожнюєте, а він так само, як і я, валявся по корчмах і борделях!

– Не смійте, чуєте, не смійте! – скрикнув Камінський, схоплюючись з крісла. – Не смійте так висловлюватися про велику… про великого письменника!

Схопився і Сухоровський. Він був майже удвоє більший від Камінського, нахилився над ним, директор злякано відступив. Міхал зняв з голови циліндра і кинув ним об долівку.

– Так, я злодій, – прохрипів. – І це не робить мені честі. Але я ним не вродився. І моя мати, селянка з Неслухова, теж не крала. Я ж навчився читати в парафіяльній школі, я ж маминих пісень і казок наслухався і покинув дім, щоб дотягнутись до наук. І вчився… Мене били за те, що я русин, а я кінчав тривіальні, нормальні школи… Е-е, якби я народився польським аристократом, як пан Фредро!.. Але сідаймо, директоре, а то ще поб’ємося. Я вас дуже шаную… та й бити вас ні по чому… Пане Непомуцен, я вчився у Studium Ruthenum36 при університеті, можете собі уявити? Я мріяв стати учителем, щоб просвіщати сільських дітей – які ж бо дурнуваті дячки сидять за столиками в парафіяльних школах. І що – закрили русинські студії, а в Studium Latinum37 я не пішов, і без мене є кому задурманювати латиною й німщизною русинських дітей…

Сухоровський відгорнув гривку русявого волосся з чола, без циліндра на голові він виглядав зовсім інакше: нахабні очі потепліли, широкі плечі опустилися, у мерехтливому сяйві свічки обличчя здавалося навіть добродушним – може, то від згадок він обм’як. Камінський зі співчуттям і подивом придивлявся до отамана клепарівських волоцюг, простягнув до нього руку, хотів сказати якесь слово, та Міхал продовжував сповідь.

– Але дав мені Бог силу, і я став ярмарковим акробатом. Мене затягнуло надовго ярмаркове життя. Там свій, скажу вам, світ: галас, торги, сварки, а лайки такої добірної ніде не почуєш, та найбільше я любив лірників і їх жебрання. Не наслухаєшся! Як стануть вони, каліки перехожі, з бородами, з торбами, з латками – зовсім на святих схожі, а отаман їхній на самого Господа Бога, і жебонять на лірах, і плачуть, і сміються, все там почуєш – від «брате мій, брате, вельможний багачу, создай мені хліба і солі» до «пані вельможна, я би паню полюбив, якби було можна…» Я те все записував… А одного разу на святоюрському ярмарку у Львові я, за гроші, розуміється, піднімав обома руками по мішкові піску вагою в корець, потім заліз під селянського воза і підніс його на спині, а врешті став на голову і довго так стояв біля нашого шатра, мій товариш збирав мідяки, та раптом я побачив знайоме обличчя жінки ген аж під небом і впізнав: це була ґаздиня з Неслухова, сусідка моєї покійної матері. Вона сказала: «Дивіться, до чого довчився наш Михайло». Тоді я став з голови на ноги і більше на ярмарки не вертався. А далі Клепарів, театр… Паршиво те все… Якби-то, пане Камінський, моя мати пісень не співала, якби я не пішов у парафіяльну школу… Боже, яку б то робучу силу мав на своєму фільварку неслухівський дідич Дідушицький!

Камінський мовчав і тепер уже не дивився на Сухоровського.

– Бачите, як буває, – підвівся Міхал, підняв з долівки циліндр, надів на голову. – А з вашого театру я майже нічого не мав. Ще менше, ніж з акробатичних фіґлів на ярмарку… Моєю платою була радість тих, яких ви називаєте черню. То для них я робив, а для себе ні краплі… Випустіть мене чорним ходом, пане Камінський. А там уже – як Бог дасть.

– Єрусалиме, Єрусалиме, покаменував єси посланих до тебе, – прошепотів Камінський. Він підвівся і пішов попереду Сухоровського до службового виходу.

…Місяць блукав по небу поміж хмарами і хилився до заходу, візник квапив коней, щоб темрява не захопила в дорозі, – за Буськом осінніми ночами лягають густі тумани, можна й заблудитися.

Вечір був прохолодний, пан Уруський витягнув з-під сидіння бараницю, накрив нею свої і Аннині коліна.

– Потягніть до себе, – сказав до Маркіяна. – Вона широка.

Анна зауважила, що юнак надто несміливлй, вона сама розправила бараницю і дбайливо, немов сестра, закутала нею Маркіяна. Дотикалася до нього руками, дотулялася повними налитими грудьми; Маркіянові від цього було солодко і страшно. Анна була дозріла і зваблива, на мить її очі зупинилися біля його очей, з них лилося на нього добро і досвідчена поблажливість; Анна посміхнулася, обдала Маркіяна пахучим подихом і відкинулася на спинку сидіння.

Маркіян сидів непорушно, мов натягнута струна, спільне покривало стіснило всіх, він відчув біля себе притулене до нього тепле тіло Анни, і незнана досі млість пройняла його всього. Сидів незворушно, боячись, щоб вона не відсунулась, сам хотів відсунутися, та не мав сили цього зробити; Анна почула його тремт, зрозуміла і розмовою намагалася узвичайнити цю вимушену близькість.

– Ви вчитеся у Львові, пане Маркіян? А де?

Уруський, видно, нічого не знав про Маркіянові клопоти, відповів за нього:

– Так, він слухач університету і питомець духовної семінарії. Гордість отця Семена з Княжого, а ще більше – дідова, отця Авдиковського з Підлисся…

Маркіян весь зіщулився, вмить схолодніло тіло Анни, він мало що не викрикнув: «Ніякий я не слухач і не питомець!», та поруч сиділа прекрасна панна з ніжним обличчям і тужливо закроєними губами, вона дивилася на юнака, любуючись ним, він боявся сполохати цей погляд, тому промовчав, а перед очима постав схилений, худий і сивий батько… Дивиться на нього чужими очима і витискає крізь зуби страшні слова: «Зганьбив ти мене, будь проклятий, не мій ти син».

Торохтять гостинцем колеса, скорочується дорога до Підлисся, серце все більше і більше боязко щемить; місяць хилиться до заходу, темніє ніч, зникають у пітьмі пан Уруський з племінницею, а колеса вже котяться по простеленій душі, витискаючи на ній болісні слова каяття і благання:

                     Отче, ох, отче, сли ся мні придало                     Дні життя твого полином згірчити…

– Ви будете священиком, Маркіяне? – почувся з пітьми хриплуватий м’який альт. – А чим захоплюєтесь, крім теології?

                     Сли коли око твоє жалем запало,                     Сли-м був нещасливий серце закривлити…

Голос Анни довго йшов до Маркіяна, і врешті він таки почув його.

– Я теологією не захоплююся, панно… – відказав Маркіян і зніяковів від її щирого сміху, намагався згладити свою категоричність: – Тобто мене цікавить літературний бік теології… Я літературу люблю, історію…

– Маєте рацію, – вже крізь сон пробурмотів Уруський. – У русинів тільки попи й хлопи, а це нерозумно…

                     Прости м’я, отче, бо я ся каю,                     Жалем серце бідне моє прозябає…

Маркіян схлипнув, стрепенувся, відчув на собі пильний погляд Анни, вона зараз запитає, чому він спохмурнів. Випередив її:

– А ви чим захоплюєтесь?

– Гм… Звичайно, літературою, поезією, чим іще може захоплюватися збідніла шляхтянка… Але я маю і фах – я піаністка. Народилася в Кракові, вчилася у Відні, тепер живу біля Львова. Така собі перелітна пташка і не знаю, що, власне, є моїм… – Анна стиснула тужливо губи. – Тепер працюю концертмейстром у хорі Амадея Моцарта-сина, він живе у Львові, заснував музичне товариство.

– Я й не чув про це…

– І все німецьке, все німецьке… Вуєчек впевнений, що все, що ми робимо, – то для Польщі. А її ж немає…

– Є Польща, – крізь дрімоту озвався Уруський. – Є народ польський.

– Але ж ми його не знаємо, вуєчку. Ні ви, ні я. А живемо серед русинів, і їх теж не знаємо. Ми немов на іншій планеті…

                     Твої ніженьки сльозами зливаю,                     Ах, прости синові, хай не загибає!.. —

зойкнуло Маркіянові в грудях.

Анна сказала:

– Ви такий мовчазний… А скажіть, кого ви найбільше шануєте з польських поетів? Тільки нічого не говоріть про Міцкевича, його всі шанують.

– Я… – задумався Маркіян. – Я люблю Фредра.

– Ах, досить про нього. Це якась хвороблива мода на Фредра. Розбещений панич львівських салонів у бальовому фраку… співець аристократичних недобитків. – Обличчя Анни пересмикнула гримаса бридливості. – Я знаю цього пихатого богеміста з паличкою, він приходить слухати наші концерти.

– Ну, доню, ти вже задуже, – прокинувся Уруський. – Звичайно, ми, ліберали, не можемо надто ним захоплюватися, але талант – талант у нього справжній.

– Талант виявляється не тільки в майстерності вірша, вуєчку, а ще й у тому, про що цей вірш… От я Гощинського люблю. Це муж у поезії, борець, революціоніст, хоч і не завжди його строфа досконала… Його «Канівський замок»… ви не читали, Маркіяне? Ну, як ви могли не читати поеми, яка оспівує вашу історію! – запалювалася Анна.

– Я доконче познайомлюся з його творами, панно, – сухо відказав Маркіян, на мить прохолонувши до Анни, – її захоплення Гощинським здалось йому навіяним, штучним. Запитав: – А ви і з поетом знайомі?

– Та ні, – знизала плечима Анна. – Як я можу бути з ним знайома? Не маю навіть поняття, де він живе…

– Тепер у Варшаві, – вставив Уруський. – Я зустрічався з ним колись у Львові.

– І мені не сказали?

– Ну, з ким я не зустрічався… А ось уже й Ожидів. Ви заночуєте у нас, Маркіяне, правда?

– Ні, ні, зупиніться біля дороги на Білий Камінь. Звідти до Підлисся рукою подати, я пішки…

– То, може, вуєчку, підвеземо його, адже чорна ніч, – запропонувала Анна, і знову тепло хлинуло від неї на Маркіяна.

– Та що ви… – пробував заперечувати.

– Мовчіть, ви ж у нашому полоні. – Анна торкнулася рукою до Маркіянового плеча, крізь сутінок він побачив наближені до нього великі темно-брунатні очі. – Гм, я кажу – «мовчіть»… А ви й так – наче німий.

Білокамінською вибоїстою дорогою коні йшли поволі, і чим ближче під’їжджала бричка до Підлисся, тим терпкіше ставало на серці в Маркіяна. Перед ним неминуча зустріч з батьком, з ним слова покаяльного вірша, які шматують душу, а за ним… За ним зараз прогуркотить і стихне бричка Уруського, зникне, може, назавжди, прекрасна панна, і схолоне тепло, що зігріло його у тяжку хвилину.

Тією самою дорогою – через Ожидів, Юськовичі й Олесько – пізно вночі поволі пробирався крізь темряву ридван, запряжений двома парами коней: граф Едмунд Ржевуський їхав з бал-маскараду до Підгірець у товаристві дорогого гостя індійського князя Соломона Бальзаміна і старого шамбеляна Йов’яльського – доньки і зяті зіпхнули недоріку на тиждень гостинному графові, нинішньому розпорядникові Підгорецького замку.

Індійський князь був стомлений, йому вже набридло розповідати довірливому, з романтичною душею Едмундові про благословенну країну Аракан, яка притулилася до Бенґальської затоки вічно теплого Індійського океану; Бальзамін їхав до Підгірець тільки з однією метою – взяти решту грошей у Ржевуського на його поїздку до Аракана, котра відбудеться приблизно через місяць. З паном Едмундом домовлятися доволі легко, а от з графом Яблоновським із Любеня було набагато важче. Довго довелося його вмовляти, поки він погодився купити індійського слона, та врешті таки вдалося його переконати, що присутність такої екзотичної тварини на графській конюшні незмірно піднесе його престиж серед маґнатів, – Соломон отримав гроші. Від Ржевуського вже має завдаток, завтра візьме решту, тож можна спокійно й поспати в ридвані. Тільки ж замріяному графові не закривається рот, він тепер узявся розповідати старому шамбелянові про Аракан.

Йов’яльський начебто й уважно слухав, відвісивши нижню губу; у закритому ридвані під стелею гойдався ліхтар, він подвійно відбивався в маленьких очицях шамбеляна, і Ржевуському здавалося, що очі старого горять цікавістю, тому й не дратувало його одне і те ж питання, яке Йов’яльський раз у раз повторював:

– Аракан? A są w nim ludzi-i?38

Врешті шамбелян набрид Ржевуському, він повернувся до індійського князя, обережно діткнувся до його руки, щоб розбудити: пан Едмунд хоче йому розповісти про свій славний рід, який завжди стояв на чолі боротьби з несправедливістю.

– Та розповідайте вже, розповідайте, вашмосьць, – пробурмотів невдоволено Бальзамін і знову зімкнув повіки.

Отже, його світлість князь повинен знати, що в роді Ржевуських були й гетьмани вільної колись Речі Посполитої, і прийде час, коли цей рід у нинішньому коліні очолить народ Польщі в боротьбі проти німецько-російської неволі. Він, Едмунд, уже багато років пише філософську працю, яка стане політичним звинуваченням австрійській і російській імперіям; ту працю він розмножить у сотнях списків і розповсюдить їх серед польської аристократії – тоді вона прокинеться до боротьби за волю. Ні, ні, він зовсім не торкається сучасної політики завойовників: Ржевуський на підставі праць Геракліта, Платона, Епікура, Марка Аврелія доведе неминучість загибелі імперій – його праця буде ідеологічною основою боротьби. А повстання підніме двоюрідний дядько Едмунда – Вацлав Ржевуський, дідич Саврані на Волині.

Пан Бальзамін нічого не чув про Вацлава Ржевуського – славного Ревуху, про якого український люд уже й пісні склав? Е-е, то послухайте, вашмосьць!

Едмунд заспівав, сам собі дириґуючи вказівним пальцем:

                         Ой, поїхав Ревуха по морю гуляти,                         Перевісив через плечі сагайдак багатий.                         Грай, море, синє море, чорне море,                         Ґалаґіґі-гей!                         Ґалаґіґі, ґалаґіґі, ґалаґіґі-гей!

– А со to jest galagigi?39 – засвітилися з очей Йов’яльського два ліхтарики.

– У цьому пісенному вигуку виливається козацька буйність, пане шамбелян, – пояснив Едмунд. – Ревуха збирає під свою булаву українських козаків.

– A kozacy – to ludzi-i?40 – допитувався Йов’яльський.

– То лицарі, пане шамбелян, які колись через нашу окрутність воювали проти нас, а тепер їх треба воскресити…

– І oni pójdą na moskali-i?41

– І на австріяків, пане шамбелян! О-о, мій дядько – велика людина, ви чуєте, ваша світлість князю? Він багато років провів у Арабії, вернувся звідти еміром, як оце ви – індійським князем, він так і назвав себе еміром Тадж-ель Феґером, він заснував у Саврані біля Старокостянтинова новий Запорозький кіш! У нього є свої співці й лірники, вірний друг еміра славний стихотворець Тимко Падура уже пішов по Україні будити лірою народ, який проголосить Вацлава своїм гетьманом Ревухою, і поведе він, на білому коні, стотисячну козацьку армію на битву. О-о, пане Бальзамін, тоді ми забудемо, що є на світі Аракан – вільна країна, в якій немає ані тюрем, ані в’язнів, наша ойчизна сама стане такою.

Соломон Бальзамін спав, закутавшись у біле фередже; захоплений рожевими мріями Едмунд не помічав цього, а Йов’яльський допитувався:

– А będą źyć w niej ludzi-i?42

– Будуть, будуть, пане шамбелян! – вигукнув Едмунд.

Ржевуський взяв у долоні голову, похитував нею, крізь пальці протікали сльози розчулення.

– А я поїду, поїду з вами в Аракан, – схлипнув, – подивлюся, збагну, вивчу і повернуся…

                         Козак пана не знав звіку,                         Він родився на степах,                         Стався птахом з чоловіка,                         Бо зріс в кінських стременах! —

заспівав Ржевуський, і Бальзамін прокинувся від бравурної пісні.

Він притулив складені долоні до чола, на якому чорніла родимка індійського магараджі, запитав:

– Уже приїхали-сьмо до вашого замку, що ви такі веселі?

– Ще трохи, ваша світлість, ще трохи, і ви побачите розкішний палац, власність мого двоюрідного брата Леонтія, який живе у серці Польщі – Варшаві. О, що то за палац! Його будував коронний гетьман незалежної колись Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський за проектом Боплана. А в ньому зали – кармазинова, китайська, золота, дзеркальна…

– A są w tym zamku ludzi-i?43 – знову запитав Йов’яльський.

– Ми там будемо, ми, пане шамбелян!

Бальзамін опустив долоні, поглянув на щасливе обличчя Ржевуського і вдоволено посміхнувся.

Ридван зупинився. Пан Едмунд відчинив дверцята, вийшов, допоміг зійти Бальзамінові і Йов’яльському й маєстатичним жестом показав на шпилі замку, що проступали крізь ранкові сутінки.

…Аґасфер ішов своїм звичним недільним маршрутом, наче нічого нині з ним і не трапилося, одне тільки, що не підводив на зустрічних допитливого погляду: був задуманий.

Заклавши руки за спину й затиснувши в долонях голову палички, що волочилася за ним і видзвонювала закованим кінцем об каміння, він квапно крокував, ніби мав до когось пильну справу. Гетьманськими валами, понад смердючою Полтвою дійшов до плацу Каструм, на якому завжди паслася прив’язана довгим шнурком до палі Аронова коза – Аґасфер кожного разу її обминав, а коли вона войовничо наставляла роги, замахувався на неї палицею. Тепер зупинився, згадавши щось. Круто повернув до халабудки, що стояла на самому краю берега і закіптюженим, складеним із кількох шибок віконцем заздрісно дивилася на барокові капітелі колон Низького Замку, на великі вікна й балкони, підперті атлантами. Арониха розвішувала мокре шмаття на шнури – в неї був будній день, і її не обходила християнська неділя; на столику, винесеному перед халабуду, розкладав Арон пачки тютюну і сигари. Він дуже здивувався, побачивши, що Аґасфер підходить до його трафіки44 – ніхто ж бо ніколи не бачив, щоб старий курив.

Арон вдавав, що не помічає Аґасфера, йому ніяково було дивитися цьому дивному чоловікові в очі, якими він немов про щось весь час запитував, а сам завжди мовчав; тепер, на свій подив, уперше почув його голос:

– Ароне, – прошепотів Аґасфер, нахиляючись до трафікаря, – ти єврей і мусив би знати, чому мене називають Вічним жидом?

Арон розкладав на столику крам і не підводив голови: старий постоїть трохи й піде.

Але Аґасфер не відходив, чекав відповіді.