Нічний молочник

20

Київ. Конча-Заспа

Субота була освіжаюче-морозяною, але Семен не почувався свіжим. Включитися в «режимний стан» (так він сам називав процес охорони чиєїсь безпеки) йому було зовсім нескладно. Просто звичка. У кожному чоловікові спить солдат. До того ж спить він двадцять чотири години на добу й зривається на рівні ноги лише за особливою внутрішньою командою. Якщо навчитися командувати цим власним внутрішнім солдатом, то можна досягти будь-якої мети, найчастіше – кар’єрної. Але чоловіки сьогодні цивільні пішли – ззовні і всередині. Мета життя – розслаблення кінцівок і голови. А таких, як ото Семен, дуже мало по землі ходить. Якщо вже він скомандує своєму внутрішньому солдатові, то він встане й служитиме добами без спочинку. Отож свіжість тіла – це плюс, але не головний, а додатковий.

За кермом «ниви» сидів Володька, давній товариш Семена. Вони вже виїхали на стару Обухівську трасу. До місця лижної прогулянки лишалося кілометрів десять.

– Знаєш, – озвався Семен до Володьки. – У мене є до тебе одне прохання… Делікатне.

Володька кинув погляд на свого шефа й приятеля.

– Треба буде постежити кілька ночей…

– Чоловік? Жінка? – запитав водій.

– Чоловік, – видихнув Семен.

– Добре, – кивнув Володька.

– Все буде оплачене, – додав Семен.

– Коли починати?

– Можна завтра, біля опівночі.

– Фотку даси?

– Не знадобиться. Ти його знаєш.

– Хтось з наших? – у голосі Володьки почулися нотки напруженої підозри.

– Ага, – Семен важко зітхнув.

Володька подумав про зрадників. Про тих, кого ловили й розстрілювали в старих радянських фільмах про війну й шпигунів. Він перебрав у думках усю їхню нечисленну команду, яку зібрав довкола себе Семен, щоб розпочати цю порівняно нескладну охоронну справу. Всі були нормальними хлопцями. Або ж здавалися такими.

– Назви! – попросив Володька.

– Все залишиться між нами, – проказав Семен, хоч і розумів, що це цілком непотрібне попередження може образити Володьку. У справжніх чоловіків не буває зайвих або невчасно сказаних слів. – Справа в тім… – почав було Семен, але обірвав себе. Замовк.

– Я слухаю, – не відриваючи погляду від добре прибраної від снігу дороги, промовив Володька.

– Останнім часом, – у Семеновому голосі з’явилося більше твердості. – Зі мною щось негаразд… Я хотів тебе попрохати постежити за мною.

Володька пригальмував, з’їхав на засніжене узбіччя, просто під сосни, що росли по обидва боки траси.

– Не зрозумів, – Володька уважно подивився у вічі шефові. – З тобою все гаразд?

– Якщо б у мене все було гаразд, я б не звертався до тебе, – Семен глянув на годинник. – Можемо запізнитися, – сказав він спокійно, холодним робочим тоном, позбавленим інтонації. – То що, постежиш?

Володька кивнув.

– У будинку навпроти на другому поверсі є віконце. Просто на сходовому майданчику. Там тепліше. Якщо я буду робити щось дивне – зупини. Можеш силою.

Володька вивів автівку назад на трасу. Невдовзі вони зупинилися на роздоріжжі, на самому початку лісової дороги, добре втрамбованої широкими колесами джипів. Зупинилися біля «дев’ятки», в якій сиділо ще троє міцних чоловіків. Тепер уся команда була у зборі. До приїзду «лижників» лишалося півгодини. Але перша машина, двоє хлопців з обслуги «лижників», уже проїхала далі лісовою дорогою. Їм треба було облаштувати місце для пікніка. Розставити мангал, розкладні стільці й столик.

Семен переконався у професійності цих хлопців дуже швидко. Коли вони, пропустивши вперед на лісову дорогу два джипи з українськими прапорцями й трицифровими числами на держномерах, зайняли своє місце у хвості «кортежу» і виїхали на велику галявину, що нагадувала радше стаціонарне місце для відпочинку. У мангалі горіли дрова. Великий квадрат снігу був витоптаний чи втрамбований, перетворений на затишний пікніковий майданчик, на якому стояв столик, застелений цератою. Довкола – чотири дерев’яні стільці. Автомобільний ящик-холодильник червоного кольору наче додавав до цієї ідилії думку про високі технології комфорту.

Тільки-но «оцифровані» джипи зупинилися, хлопці підскочили до машин і відстібнули від багажників на даху чотири однакові пари лиж «Саломон».

Двох «лижників» Семен добре знав, то були Геннадій Ілліч і ще один депутат від опозиції, який любив давати телевізійні інтерв’ю. Двоє інших були йому не знайомі. Та й байдуже йому було, хто є хто.

Він просто підійшов до чолов’яг аж ніяк не спортивної статури, але в дуже спортивних лижних костюмах, привітався лише з замовником. І відразу повернувся до своїх хлопців.

«Ниву» відігнали метрів на двісті в бік старої Обухівської траси і там залишили. «Дев’ятку» відігнали далі лісовою дорогою. Ввімкнули рації й розійшлися по периметру. Головне правило – якнайменше муляти очі замовникові. Вони відпочивають, у тому числі й очима.

А для Семена і його хлопців зимове лісове повітря – наче склянка апельсинового фрешу. Стовбури сосен – тонкі. Ліс ще молодий, отже, проглядається чудово. Робота буде нескладною, а до перших сутінків лижники вгамують свій спортивний запал і повсідаються за столик. Будуть горілку пити, шашлик їсти й про гроші власні й державні теревенити, регулярно їх плутаючи. В сутінках, звісно, небезпек більше, але всі ці депутати-замовники живуть з власним страхом, наче з дружиною, нерозлучно. Вони знають, чого й навіщо їм боятися. Кожен свідомий, за що його могли б покарати. Але ніхто не знає в обличчя виконавця покарання.

«Лижники» виділили на спорт не більше, ніж півгодини. Після цього один з хлопців з обслуги пристебнув усі лижі назад до багажників на дахах джипів і перетворився на офіціанта.

Семен стояв під сосною метрів за сорок від галявини. Слухав дзвінке щебетання зимових птахів. Думав про Вероніку. Думав про те, що треба з нею бути ніжнішим і добрішим. Що треба іноді додому приносити квіти. І міркувалося йому на легкому морозці приємно.

Вже й запах шашликів долетів до його ніздрів. Почали спускатися сутінки. Застільні розмови «лижників» погучнішали, й до Семена інколи долітали цілі фрази. На своє здивування, Семен збагнув, що сперечаються про церкву, яка, мовляв, з церков краща.

Багаття знову розпалили, але цього разу явно задля романтики, а не задля свіжого шашличного жару. Запах від вогнища йшов ялицевий, смолистий. А на сосновому жарі шашликів не смажать – це кожен хлопчисько знає.

Нарешті розмова затихла, і Семен зрозумів, що пікнік наближається до кінця. Підійшов до галявини. Зачекав, поки «лижники» повставали з-за столу. Двоє відійшли до мангала, в якому, потріскуючи, горів вогонь. Двоє інших лишилися за столиком.

Геннадій Ілліч, перш ніж сідати до авта, поманив Семена пальцем.

– До мене поїдемо, – сказав приязним, але втомленим голосом. – Хочу друзям щось показати. Твоїм чаю наллємо, – кивнув він на хлопців-охоронців, що стояли віддалік.

«Нива» й «дев’ятка» їхали слідом за трьома джипами. Виїхавши на трасу, повернули праворуч, убік Обухова. Кілометрів через десять звернули ліворуч, і асфальтова дорога почала петляти вздовж високих парканів, за якими росли такі ж високі молоді сосни, як і в лісі.

Нарешті джипи пригальмували і в’їхали у відчинені ворота. «Нива» й «дев’ятка» залишилися на дорозі біля огорожі. Семен з Володькою зайшли на територію. Своїм хлопцям Семен дав команду з машини без потреби не виходити.

За парканом пряма, освітлена приземкуватими ліхтарями дорога вела просто до масивного триповерхового особняка.

– Гей, Сеню, давай, поквапся! – долинуло з боку джипів, які стояли вже біля східців будинку.

Семен піддав ходу. Вони підійшли до чотирьох «лижників», і Геннадій Ілліч рішучим кроком повів усіх розчищеною стежиною за будинок.

Тут уже не було ніякого освітлення. Сніг у сутінках здавався сірим, а стовбури сосен – акварельно-чорними.

– Усі тут? – командирським голосом запитав господар садиби.

І, не чекаючи відповіді, посвітив кишеньковим ліхтариком на найближче дерево, до якого була прикріплена залізна скринька з червоним зиґзаґом попереджувальної блискавки. Господар відчинив дверцята скриньки, і, присвічуючи собі ліхтариком, узявся за важіль рубильника й різко підняв його вгору. Блиснула іскорка, але куди їй було змагатися з кількома потужними прожекторами, закріпленими на висоті десяти-дванадцяти метрів на стовбурах сосен. Прожектори з трьох боків освітили викладену з червоної цегли церкву з трьома позолоченими банями. Висока, могутня, вона значно перевершувала своєю архітектурною енергією триповерховий особняк господаря.

– Ну, як?! – запитав Геннадій Ілліч, насолоджуючись подивом на обличчях запрошених. – Ходімо всередину!

Він заклично махнув рукою і рушив до кованих воріт церкви.

Всередині, як здалося Семенові, було холодніше, ніж надворі. Кілька жарівок горіли на внутрішніх стінах. На кам’яній підлозі лежали розкидані риштування.

– Петю, де коньяк? – запитав господар у свого помічника, і той кулею вилетів з церкви. Зате гулке відлуння його кроків, здавалося, ще було чутне, коли він повернувся з пляшкою «Хенесі» та одноразовими пластиковими чарочками в руках.

– На першу службу всіх запрошу! – пообіцяв господар. – А поки що вип’ємо за Бога! Щоб він ніколи нас не полишав!

Володька й Семен відійшли трохи вбік. Господар знав правила й коньяку їм не пропонував. Щоправда, й обіцяного чаю вони не дочекалися.

Семен не міг не посміхатися, дивлячись на чотирьох громіздких чоловіків у лижних костюмах, що п’ють у церкві коньяк з пластикових чарок за Бога. Володька все задирав голову, щоб роздивитися внутрішній купол церкви, але йому це ніяк не вдавалося. Світло тьмяних жарівок було оманливим і створювало ілюзію низької стелі. Ота ілюзія й збентежила Володьку.

Уже повернувшись до міста, обидва авта зупинилися на Набережному шосе. Там Семен роздав хлопцям по сотні доларів, отриманих від замовника. Собі, як начальнику, залишив двісті.

«Дев’ятка» продовжила свій шлях убік Подолу. Володька повіз Семена додому.

– То як? Завтра опівночі? – запитав він.

Семен кивнув.

І тільки-но зупинившись перед вхідними дверима, Семен поглянув на годинник – пів на першу.

«Вероніка вже спить», – подумав він, відчиняючи двері.

Увімкнув світло в передпокої, і в очі йому відразу ж кинувся вінок, що стояв на підлозі під вішаком. Семен перелякався. Завмер на мить, перебираючи подумки всіх близьких родичів.

«Та я вже десь його бачив!» – подумав раптово. І згадав ріг Стрілецької й зовнішню стіну кав’ярні. Згадав розмову з дружиною про вдову аптекаря.

Вилаявся пошепки й пішов спати.

21

Київ. Куренівка. Пташиний ринок

Так уже збіглося, що до продавчині кішок з Пташиного ринку Дімі довелося їхати знову після нічної зміни. Зміна минула навдивовижу вдало. Шаміль винюхав у сумці, що прибула з Дамаска, півкілограма опіуму. Діма, як і належить, викликав начальника зміни. Склали акт. Пасажира тут-таки, після видачі багажу, гальманули й відвели геть, але цього Діма вже не бачив. Це вже не його з Шамілем клопоти. Зате начальник похвалив Діму, тим самим його заспокоївши.

Додому Діма доїхав службовим автобусом. Помився. Набрав номер продавчині кішок.

– Приїжджайте за вашим Муриком, – сказала вона. – Зараз дев’ята? Давайте об одинадцятій на тому самому місці. Але вийшло трохи дорожче. Сімдесят п’ять.

Подорожчання вуличного кота до рівня пристойного коньяку змусило Діму мовчки скривити губи. Але продавчиня цього навіть не відчула.

– Гаразд, об одинадцятій, – сказав він і опустив слухавку на важіль.

Над Києвом синіло яскраве небо. Втрамбований сніг укривав хідники. Тролейбус вісімнадцятого маршруту їхав неквапом. Пасажирів було мало. Діма сидів на задньому сидінні. Тепла турецька куртка на синтапоні гріла добре, як і обіцяв продавець на базарі. Під старі формені штани він надягнув вовняні підштанці, отож ніякий мороз його не лякав. На колінах лежала порожня господарська торба для кота. Довелося з неї ампули назад на газету в гаражі викладати.

– Це ще не Пташиний? – запитав він у діда, що зайшов на зупинці з двома целофановими мішками, повними порожніх пивних пляшок.

– Наступна, – відповів старий.

Зупинившись біля поміченої ще попереднього разу кав’ярні-«розливайки», Діма глянув на годинник. До зустрічі лишалося десять хвилин. Він зайшов, узяв п’ятдесят грамів горілки. Хильнув і відчув, як бадьорість розливається усім його тілом.

Продавчиню кішок помітив здалеку. Вона була у тому ж одязі й на тому ж місці. І кошик біля її ніг був той самий, а біля кошика – сірий мішок.

Діма підійшов, привітався. Вийняв з кишені гроші, відрахував сімдесят п’ять. Вона кивнула на мішок.

– Забирайте!

– Кота в мішку? – хмикнув Діма, а потім збагнув, що сказав, весело розсміявся. Бо ж і справді – кота в мішку.

Вона розв’язала мішок, трішки опустила краї, і Діма побачив велетенського і товстого сірого кота, набагато більшого, ніж їхній спочилий у Бозі Мурик.

– Та він же… – розвів руками Діма. – Він же товстий…

– Та жере, як навіжений! Тому й подорожчав…

– Він же й на бездомного не схожий…

– Мурику, Мурику! – демонстративно покликала його жінка, і кіт одразу повернув до неї свою ситу морду й нявкнув. – Ось бачите? Тиждень дресирувала.

– Мурло, – напівпошепки промовив Діма, дивлячись згори вниз на цього сірого хвостатого товстуна.

Кіт зацікавлено подивився на Діму.

– Беріть, беріть! Другого такого не знайдете! – скоромовкою процокотіла жінка, явно бажаючи пошвидше спекатися покупця.

– З мішком? – похмуро спитав Діма.

– Ага, це бонус!

Діма присів навпочіпки. Переклав кота до господарської торби. Туди ж кинув і порожній мішок. І, не попрощавшись, рушив до виходу з ринку. Настрій зіпсувався. Кіт важив явно понад десять кілограмів. Ніякого жалю він викликати не міг. Ні в кого. Тим більше у Валі.

Доїхавши до своєї вулиці, Діма заніс торбу з котом до гаража. Залишив її там, а сам зайшов до будинку.

– Де ти ходиш? – зустріла його запитанням Валя.

– Та так…

– Убік церкви не ходив?

– Сьогодні – ні.

– Піди, – попросила вона. – Може, Мурика знайдеш! Дімі насправді хотілося добряче пообідати, а не йти до баптистської церкви. Але сперечатися з дружиною він не став. На порцію пельменів гроші у нього були, а пообідати на самоті – це не так уже й погано. Особливо тоді, коли треба вирішити, що робити з цим товстим котом, який відгукується і на Мурика, і на Мурла, і, мабуть, на будь-яку іншу кличку!

У найближчому вагончику-барі за тарілкою гарячих пельменів Діма й вирішив, що треба кота на кілька днів у гаражі без їжі лишити, поки не схудне. А потім можна й додому нести. Вона ж, Валя, все одно його з радощів загодує!

Виходячи з вагончика, Діма помітив на стовпі оголошення.

«Продаються імпортні ліки від раку. Ампула – 20 у. о. Дзвонити за тел. [phone], спитати Женю».

«Ага! – кивнув, посміхаючись, Діма. – Жека лохотрон запустив!»

І пішов додому доповідати дружині, що Мурика біля церкви сьогодні вранці бачили, але він не знайшов. Доведеться ще кілька разів на його пошуки ходити.

22

Київ. Вулиця Грушевського

У приміщенні було жовто від світла трьох яскравих ламп, прикріплених до навдивовижу низької стелі.

– Ви, головне, не хвилюйтесь! Кості у вас цілі. Лише забиття і синці, – Єгор нахилився над Іриним обличчям і підбадьорливо всміхнувся.

– Не применшуйте! – пролунав поруч інший, незнайомий чоловічий голос. – Струс мозку, мабуть-таки, є.

Іра повернула голову набік і побачила лікаря у білому халаті. Молодий хлопець з тонкими вусиками, тонким носом. На голові лисина, і в одному вусі крихітна срібна сережка.

Ірина роззирнулася. Зрозуміла, що лежить на ношах у машині «швидкої допомоги». У квадратику віконця – темно. Всередині, у тілі, якась порожнеча й гул.

– А куди ви мене везете? – запитала.

– Нікуди, – спокійно відповів лікар. – Вам полежати треба. Спробуйте поворушити пальчиками на руках і ногах.

Поворушила, відразу й тіло своє відчула, не таким уже порожнім і гулким воно їй здалося. А пальчики на ногах якось аж надто легко заворушились. Вона трішки підняла голову, допомогла собі ліктем піднятися ще вище і глянула на ноги. Ага! Звичайно! Чоботи ж вони зняли, тому й пальцям ніг стільки свободи.

– Іро, я вас додому відвезу. Не бійтеся. Ніяких лікарень «швидкої допомоги»!

– Так-так, краще не треба, – кивнув лікар. – Там такий набір інфекцій, що краще відразу на цвинтар!

– Похмурі у вас жарти, – дорікнув лікареві Єгор. – Ні, щоб щось гарне сказати.

– А от ви поживіть на вісімсот гривень у місяць, тоді я ваші жарти послухаю!

– Міняйте професію, – порадив лікареві Єгор.

– Я саме про це думаю, – зізнався лисуватий лікар.

Іра лежала на ношах, слухаючи розмову двох чоловіків. «Може, я не права? – думала вона. – Ось лікар усього вісімсот отримує, а я – тисячу вісімсот. І начальницю розізлила…»

Вона важко зітхнула й заплющила очі, втомлені різким світлом.

– Ну, піднімайтесь! – вирвав її з роздумів Єгор. – Спершу повільно опускаємо ніжки. Взуваємося…

Він сам обережно взув її. Застібнув блискавки на чоботах.

– А тепер встаємо…

Ірина звелася на ноги і побачила, що вона без пальта, і так соромно їй стало за свій одяг.

Єгор допоміг їй вийти зі «швидкої». Поряд, схлипуючи колесами по розім’ятому снігу, проїжджали авта. Ось і знайома зупинка, і темний парк.

– Боже! Пізно вже! – злякалась Ірина.

– Ходімо, – прошепотів їй Єгор. – Я у дворі вашої «молочної кухні» машину залишив!

Поки йшли, Ірина кинула погляд на вікна своєї роботи. Вікна цілого другого поверху горіли яскравим жовтим світлом, від під’їзду до під’їзду.

Єгор посадив Ірину на переднє сидіння. Затріснув дверцята, і їй здалося, ніби вона у заметеній снігом хаті. Темно й холодно. І шурхотіння мітли, точніше, щітки, якою він змітав сніг з машини.

Містом їхали повільно. Тільки на проспекті Перемоги потік автівок рухався швидше.

Щоб не думати про своє зболіле тіло і не намагатися зрозуміти, що саме болить через бідони з молоком, а що через авто, котре її збило, вона розповіла Єгорові про свою розмову з начальницею, та й про бідони, які довелося тягнути разом із старенькою нянею.

Її розповідь завершилась якось надто швидко, і в машині запанувала тиша. Їй хотілося почути голос Єгора. Твердий, рішучий і, якщо можливо, турботливий. Але Єгор мовчав. Мовчав хвилин п’ять. А потім сказав:

– Ніяка вона не Неллі Ігорівна. Це вона себе задля благороднішого звучання перейменувала. А те, що ти більшої зарплатні вимагала, це правильно. Не сумнівайся!

– А ви про малюка дізналися? – спитала з надією в голосі Ірина.

– Ні ще. Хлопці займаються. У нас система взаємовиручки. Я їм, кого треба, продзвоню, вони мені, кого треба, прорентгенять. Поки що ось вашу Неллі Ігорівну перевірили. Виявилася Галиною Тимофіївною Сліпченко. Три рочки тому ще поробки та пристріт знімала за двадцять гривень з клієнта, а тепер ось…

– То, може, це вона мене під машину послала за те, що я підвищення зарплатні захотіла? – не на жарт злякалась Ірина.

– Ірочко! Думайте про хороше.

– Ой, торбинка! – згадала Іра. – Торбинка і коробка цукерок! Мабуть, підібрав хтось.

– Я пошукаю, – спокійно пообіцяв Єгор.

За півгодини Єгорова червона «мазда» звернула на Макарів, а потім на Кодру. Підвіз він її під самий будинок. Потім допоміг вийти з машини.

– Ось, – подав Ірині кілька «грубих» купюр. – Вважайте це отриманим підвищенням і водночас відпускними. Полежіть удома з тиждень, Ясю погодуйте. Ніякого Києва! А я до вас скоро заїду, провідаю.

Іра кивнула й завмерла, стоячи біля хвіртки, поки червона машина не розчинилася у дивній темряві цього зимового вечора, яка раптово видалася їй бузковою.

23

Київ. Вулиця Рейтарська.

Помешкання номер 10

Семен ще спав, коли Вероніка з філіжанкою кави зайшла до кімнати й присіла на краєчок ліжка. Сідаючи, вона хлюпнула кавою на свій махровий халат. Коричнева плямка була розміром з двокопійчану монету. «Треба б одразу замити!» – подумала вона, але залишилася сидіти.

– Сеню! – звернулася вона до сплячого чоловіка.

Він щось пробурмотів у відповідь з-під ковдри.

– Сеню, прокидайся! Вже одинадцята!

– Одинадцята?! – перепитав сонним голосом чоловік. Він провів рукою вздовж недавно забитого стегна. Семенові здавалося, що він цілу ніч крутився з боку на бік через це забиття.

Піднявся, спершись на лікоть.

– Як спала? – спитав Вероніку. – Я тебе не штовхав уночі?

– Ні, не штовхав, – Вероніка знизала плечима. – І спав без задніх ніг.

Семен підвівся на ноги. Вийшов у трусах до ванної. Облився холодним душем. Прислухався до свого тіла. Наслухуючи, знову кинув погляд на синець. Він набув темно-перламутрового відтінку.

Витерся рушником і, проходячи повз вішак у коридорі, глянув на вінок.

– Ніко! Забери його кудись, бо я вчора ввечері ледь заїкою не став!

– Це ти про вінок? Його сьогодні Дарія Іванівна забере. Обіцяла до дванадцятої зайти.

Семен знайшов у кухні пакет із супермаркету, поклав туди вінок і повісив на вішак.

Одягнув спортивний костюм і відразу згадав учорашніх «лижників». Подумав, що й він такий само «лижник». Адже він ніяким іншим спортом, крім носіння «адідасівського» костюма, не займається. А йому ж треба тримати форму!

«Улітку поплаваємо, у футбол пограємо», – подумки заспокоїв він себе.

З’їв на сніданок банан. Випив зеленого чаю. Подумав: а чи не запропонувати Вероніці десь погуляти разом? Неділя ж сьогодні!

Тільки-но він зайшов до спальні, як задзвонив телефон. Вероніка підняла слухавку, і Семенові одразу з виразу обличчя дружини стало зрозуміло, що розмова триватиме не менше чверті години. Повернувся до кухні, і почув, як дзеленчить його мобільний, залишений учора у кишені куртки. Телефонував Володька.

– Чуєш, Сеню, давай на півгодинки зустрінемося! – запропонував він. – Я тут неподалік, у «Мак-Снеку».

У кав’ярні було порожньо. Лише якесь дівчисько сиділо, розклавши на столі свій портативний комп’ютер.

– Ну, ти мені й нічку влаштував! – сказав Володька приятелеві, що сів навпроти.

Володька й справді виглядав утомленим. Семен глянув на нього, не розуміючи.

– Ти ж просив за тобою вночі постежити! – нагадав Володька шефові.

– Так, – кивнув Семен. – Просив. Я думав, наступної ночі…

– Яка різниця. Мені минулої не спалося. Так що…

– Зачекай, – Семен замислився. – А хіба я цієї ночі кудись ходив?

Володька кивнув.

Семен згадав ранок. Згадав відносну свіжість свого тіла. Згадав сумирну, приязну атмосферу і навіть воркування голубів за вікном. І Вероніка ні в чому йому не дорікала, і вінок у коридорі він лише двічі бачив: коли повернувся додому о пів на дванадцяту і вранці після душу.

– І куди ж я ходив? – запитав Семен розгублено.

– О другій двадцять ти вийшов з дому. Дійшов до рогу Стрілецької й Ярославового Валу. Прогулявся вздовж «Редісону». Потім повернувся до початку Франка й спустився вниз на Хмельницького. Я тобі можу на мапі весь маршрут намалювати. Але це ще не найцікавіше!

– А що ж? – з побоюванням спитав Семен.

– Найцікавіше, що тебе чекали. На розі Чеховського провулка й вулиці Гончара. Красива, струнка блондинка у довгій шубі…

– Ти жартуєш! – видихнув приголомшений Семен. – І що потім?

– Ви поцілувалися. Майже не розмовляли. Ти провів її вгору по Чеховському. Постояли хвилин п’ять біля її під’їзду, і все. Вона пішла додому, і ти також додому. Вгору по Гончара.

Семену стало не по собі. Він озирнувся довкола.

– А де ця блондинка живе?

Володька посміхнувся. Простягнув Семенові аркушик паперу з записаною адресою.

– А як її звати? – спитав пошепки Семен.

– Я з нею не розмовляв. Це ти з нею розмовляв і цілувався!

За столом виникла пауза.

– Тобі варто піти до лікаря, – прошепотів Володька, нахилившись над столом. – Я не жартую! Тобі треба до психіатра або психотерапевта.

– Я ж не псих! – Семен крутнув головою. – Я загалом нормальний…

– Ти сновида, лунатик, – знову прошепотів Володька. – А я тобі ще щось скажу. За тобою ще один чоловік стежив, але потім помітив мене і зник.

У Семена розболілася голова. Він раптом відчув у тілі неприємну важкість.

– Піди-но відіспись, – сказав він Володьці.

– Ти дивись, я можу ще разок за тобою послідкувати, – запропонував приятель.

– Певно, буде не зайве, – кивнув Семен.

24

Місто Бориспіль. Вулиця 9 Травня

Здавалося, радощам Валі не буде меж. Діма стояв біля кухонного вікна і з кривуватою посмішкою спостерігав за дружиною, яка кружляла в бузковому халаті з сірим котом на руках.

«Поглянув би я, як би ти з ним кружляла, якби він не посидів тиждень на дієті в гаражі!», – міркував Діма.