Нічний молочник

– Іра.

– Ходімо, я вас поганою кавою пригощу! – запропонував чоловік.

Іра глянула на нього з підозрою.

– Добру каву можна лише з десятої ранку знайти, а зараз, на жаль, вибору нема.

Вона кивнула, і Єгор повів її вбік вулиці, до зупинки, куди й далі «причалювали» чергові автобуси й маршрутки.

Вони перетнули вулицю, вийшли на перпендикулярну і хвилин через п’ять, завернувши праворуч за ріг, увійшли до невеликого гастроному.

– Два по «три в одному», – сказав він продавчині.

Солодку каву вони пили з пластикових одноразових скляночок, стоячи біля вітрини крамниці з внутрішнього боку.

– Не така вона вже й погана! – знизала плечима Іра.

– Треба вміти порівнювати, – посміхнувся Єгор. – А ви десь тут поруч працюєте?

– Так, – кивнула Ірина. – А ви?

– Я теж. Неподалік від того місця, де я вас зустрів.

– У палаці? – зацікавилась Ірина.

– Можна сказати, що в палаці, – відповів він після короткої паузи.

Десь зовсім поруч, майже між ними пролунав механічний голос – Ірина аж злякалася. Вона озирнулася, але Єгор ніжно торкнувся її руки, звернув цим доторком її погляд на себе і дав знак очима, що все гаразд.

– Вже йду, – сказав він до когось.

Іра помітила, що з високого хутряного коміра його пальта до вуха йшов чорний дротик, що закінчувався маленьким чорним навушничком, завбільшки з муху, біля самого вуха. Вона бачила такі штучки по телевізору, їх зазвичай мали люди, що охороняли президента.

«Він зараз піде геть», – збагнула Іра, і їй просто захотілося плакати. Не тому, що він піде, а «погана» кава в її скляночці ще не допита. Просто він, з цією чорною штучкою у вусі, здався їй людиною, яка досягла здійснення своєї мрії. Спокійний, приємний, самовпевнений…

– Ви ж постійно гуляєте в парку, – посміхнувся Єгор. Вона кивнула, і її губки приязно вигнулися.

– Я вас знайду. Може, й сьогодні. З мене тепер смачна кава!

– Та й ця непогана, – стиха мовила Іра.

Єгор усміхнувся, грайливо моргнув обома очима і вийшов з крамниці.

«Він від мене вищий майже на цілу голову!» – зрозуміла Ірина і здивувалася цьому відкриттю.

– Гей, дай гривню! – прошепотів бородатий бомж, який став перед нею у своєму облізлому драповому пальті й черевиках без шнурівок. – Мені холодно!

Іра пірнула рукою в кишеню, вийняла дрібняки, відрахувала гривню й висипала її в простягнуту долоню бомжа.

– Добре! – сказав той замість «дякую» і, озирнувшись, рушив до жінки у дорогій дублянці, яка щойно зайшла до цього маленького гастрономчика.

Ірині теж стало холодно. Вона допила каву й вирішила повернутися в тепло її «молочної кухні».

Вхідні двері були відчинені, тож Ірина ввійшла, але її тут-таки потіснили двоє чоловіків в однакових синіх куртках, що заносили досередини великий металевий бідон. Вони пронесли його коридором і, відчинивши подвійні двері, якими той коридор закінчувався, зникли в наступному, набагато розкішнішому, де на підлозі лежала килимова доріжка, а на стінах висіли картини. Що було зображено на тих картинах, Іра не встигла роздивитися. Подвійні двері зімкнулися синхронно.

– Іринко, на плитці ще каша лишилася, – ласкаво мовила до неї нянечка Віра. – Роздягайся, проходь!

Іра кивнула, не відводячи погляду від подвійних дерев’яних дверей.

– А що там, за тими дверима? – запитала вона вже у кухні, озираючись на нянечку, що наливала їй до миски вівсянку.

– Туди клієнти й клієнтки заходять з центрального входу. Лікар-консультант у кабінеті приймає. Попередній лікар був китаєць, а теперішній, кажуть, з Москви приїхав, – прошепотіла літня нянечка. – А ми тут з тобою – кухонні. Нам туди не можна.

Іра кивнула з розумінням. А тільки-но взялася до вівсянки, так їй тепло й затишно стало, що всі питання і поставлені, і замовчані кудись звітріли. Та й слух у неї, здавалося, перекинувся, наче скляний гранчак. Внутрішнім став. І почула вона, як у роті вівсянка пережовується, як молоко в грудях прибуває, як б’ється серце – гучно і впевнено.

11

Київ. Вулиця Рейтарська. Помешкання номер 10

А зима й далі була м’якою й ненав’язливою. Сніжок то випаде, то розтане від якогось незрозумілого подиху теплого вітру, і тут-таки знову замерзне, перетворившись на ожеледь. І тоді вже ступаєш по нерівному хіднику обережно, чекаючи нового снігу, що притрусив би слизьку доріжку.

Семен поїхав кудись ще досвіта. Обіцяв до п’ятої повернутися. Вероніка зранку пішла купити харчі. Витратила годинку на телефонну розмову зі своєю знайомою Танечкою. Дізналася багато про її нового чоловіка, який був на три роки молодший за Таню, але, за її словами, вирізнявся неабияким життєвим досвідом. Що мала Танечка на увазі під «життєвим досвідом», Вероніка вирішила довідатися під час особистої зустрічі, про яку вони, зрештою, наприкінці телефонної бесіди й домовились.

А час того дня нікуди не поспішав. І сніжок то падав, то зупинявся. Згадавши знічев’я про користь свіжого повітря, Вероніка вирішила прогулятися. Але, позаяк була в гарному настрої, рушила не до масивного заднього муру Софіївського заповідника, а до рогу трьох кав’ярень – до перехрестя Стрілецької та Ярославового Валу…

Отам вона й стала свідком сценки, яку ані трагічною, ані комічною не назвеш.

Елегантно вбрана жінка років п’ятдесяти, у песцевій шубі до п’ят і вишуканих чобітках в одній руці тримала молоток, а в другій – невеликий вінок із соснових гілок, прикрашений кількома штучними трояндами й чорною стрічкою з написом сріблястими літерами. Між жінкою й стіною наріжної кав’ярні стояв хлопчина у джинсах і темній куртці. На вигляд йому було років вісімнадцять. Погляд переляканий, вираз обличчя такий самий. Він щось говорив до жінки, хаотично жестикулюючи.

На вродливому обличчі жінки зі строгими рисами вималювалися подив і гнів. Вероніка шкірою відчула, що неодмінно мусить стати поруч з жінкою й підтримати її, незалежно від суті суперечки.

І варто було Вероніці підійти ближче, як суть суперечки стала ясна наче літній день.

– Його тут убили, а цей шмаркач не дає мені вінок на цвяшок повісити! – проказала дама у песцевій шубі просто в обличчя Вероніці. – Ви уявляєте?! Он на Рейтарській, біля кав’ярні «Двері» машину підірвали, і там вінок уже років п’ять висить, нікому не заважає!

– Це приватна власність, – бурмотів хлопчина, переводячи погляд з дами з вінком і молотком на Вероніку й назад.

– А якщо б тут твого батька вбили? – спокійно запитала Вероніка, прицвяхувавши хлопця до стіни холодним поглядом.

– Та до чого тут мій батько? – невпевнено заперечив той. – Це ж кав’ярня, а не цвинтар! Сюди пива попити приходять!

– Мій чоловік теж до вас ходив! – сказала дама в шубі й підібгала нижню губу, наче виражаючи в такий спосіб зневагу до цього нікчемного молодика.

– Ідіть до директора й домовляйтеся, я тут ні при чому! Мені сказали прибрати вінок і все! Я ж тільки охоронець…

– У мого чоловіка сорок таких охоронців, – розсердилася Вероніка. – Я йому скажу…

– Не потрібно, – спокійно проказала до Вероніки дама в шубі. – Де твій директор? – звернулася вона до охоронця.

– Там, – вказав він поглядом на кав’ярню.

– Потримайте! – дама простягнула Вероніці вінок і молоток.

– Ходімо! – звеліла вона хлопцеві.

Вони вдвох зайшли до кав’ярні. А Вероніка лишилася стояти на хіднику, притрушеному снігом. Вона помітила цвях, вбитий у стіну будинку. Повісила на нього вінок, а молоток прихилила руків’ям до стіни унизу. Тепер стояти було зручніше.

Дама у шубі вийшла хвилин через п’ять. Найперше поправила вінок, що висів трохи косо. Підняла молоток з хідника.

– Домовилася, – сказала спокійним тоном. – На вихідні буду знімати, а в будні його не чіпатимуть…

– Ходімо до мене, кави поп’ємо, – запропонувала Вероніка. – Я тут поруч мешкаю.

12

Аеропорт Бориспіль

Дімина зміна починалася о дев’ятій ранку. Ніч минула спокійно. Пасажири тієї зміни всі як один виявилися законослухняними, тож скільки не принюхувався Шаміль, його очі жодного разу не засяяли радістю. Вантажників Бориса й Жені також не було, їхні зміни не збіглися з Діминою.

«Воно й краще, – міркував собі Діма, зиркаючи на годинник і згадуючи про чорну пластикову валізку, що лежала в його гаражі. – Викинути б її до біса та й забути про все!».

Лишався ще один рейс. Потім кінець зміни, й службовий автобус розвезе потомлених нічних трудівників по домівках.

– Коваленко! – раптом долинуло з кишенькової рації. – Зайдіть до начальника митниці!

– Йду! – відповів у чорну «мильницю» Діма й стурбовано глянув на Шаміля.

– Сидіти, – наказав вівчарці й вирушив до начальства.

Начальник зустрів його кивком голови й холодним поглядом. Він сидів за робочим столом і крутив у руках окуляри з ледь затемненими скельцями. Монітор з клавіатурою були зсунуті на правий край столу, а кілька папок з паперами – на лівий.

– Дванадцятого вранці твоя зміна була?

– Так, – відповів Діма.

– Якийсь багаж по нашій лінії затримувався?

– Здається, ні, – Діма напружився і силкувався втримувати обличчя незворушним, щоб випадково не викликати підозри начальства. – Якщо й було щось, то мусить бути задокументоване… – він кивнув на комп’ютер.

– Одна валізочка, – начальник видобув з-під папки аркуш паперу з текстом, начепив на ніс окуляри й зачитав: «Чорний пластиковий, фірми «Смарт-кейс».

Знову зняв окуляри й повернув свій холодний погляд на кінолога:

– Пройшов реєстрацію на ранковий рейс до Відня, але до аеропорту призначення не долетів. Пригадуй!

Діма заперечливо покрутив головою.

– Вилучення багажу тієї зміни точно не було, – вже твердіше промовив він.

– Ясно! Значить, вантажників робота! Ну, добре, йди! – видихнув начальник.

У цьому «добре, йди» Діма вчув загрозу пострілу в спину.

До багажного відділення тим часом приїхали валізки з Амстердама. Діма з Шамілем обійшли їх, але й тут усе було чисто.

Уже вийшовши зі службового автобуса, Діма зупинився біля кав’ярні, міркуючи, чи не посидіти йому тут з півгодинки. Додому не хотілося. Там, на кухонному підвіконні, Валя поставила у рамці фото Мурика, ще й чорну смужку паперу внизу на кутик приклеїла. Цей траур за Муриком починав діяти Дімі на нерви. «Здуріла вона, чи що?» – думав він про дружину.

До будинку заходив з осторогою. Але Валі вдома не було. На кухонному столі в маленькій тарілці, прикритій зверху емальованою мискою, лежали два ще теплі сирники. Чайник на плитці також був іще теплий.

Діма розвернув фото на підвіконні котом до вікна й спокійно поснідав. Випив чаю.

Він пригадав розмову з начальником, який цікавився чорною пластиковою валізкою. Діма раптом уявив собі несподіваний обшук у його будинку й гаражі. Думки завмерли від переляку.

Набрав по мобільному вантажника Бориса.

– Треба терміново зустрітися, – сказав йому нервовим тоном.

– Що, лікаря знайшов? – спитав той.

– Гірше.

– Можу ввечері заїхати.

– А раніше?

– Раніше ніяк, я ж на роботі.

Розмова не заспокоїла Діму. Він вийняв з тумбочки в коридорі дві господарські торби. Пішов з ними до гаража. Переклав у них коробки з ампулами і взявся по порожній валізці гамселити сокиркою. Думав, розкришиться на дрібні шматки, які можна в пакет і до сміттєвого бака. Але пластик «Смарт-кейса» виявився міцним. Сокирка лишала на ній то дірки, то вм’ятини, але більшої шкоди завдати валізці була неспроможна. Покинувши цю справу, Діма повернувся до будинку. Спати йому не хотілося.

Він знову сів у кухні. Написав дружині записку: «Валю! Я пішов шукати Мурика». Вийняв з рамки фотографію кота й поклав її до внутрішньої кишені піджака.

Морозяне повітря надворі трохи збадьорило Діму, але втома з нічної зміни лежала на його плечах важким тягарем. Тому й бадьорість ця була якоюсь пригніченою.

Але рішення було прийнято, і відступати Діма не збирався. Сьогодні він купить на Пташиному ринку у Києві такого самісінького Мурика, за сірого кота навряд чи хтось проситиме більше двадцяти гривень. Купить, привезе і хай Валя шукає «10 відмінностей», як у старих журналах на передостанній сторінці. Усі сірі коти однакові, всі люблять пожерти, тому однаково лежатимуть у кухні під теплою батареєю, слідкуючи закоханими очима за господинею, яка готує їжу.

У маршрутці на Київ було тепло, і радіо «Шансон» співало огидним голосом про «тьотю Шуру з Тобольська». Всівшись у задньому ряду на м’яке сидіння, Діма задрімав.

13

Київ. Вулиця Грушевського. Маріїнський парк

Наступного ранку весь Маріїнський парк був укритий сніговим пухом. Він лежав на голих галузках дерев, на алеях, створюючи враження чогось святково-весільного.

Іра вже півгодини милувалася сніговою білістю і бірюзою невисокого палацу, що проглядав крізь стовбури дерев. Цей палац своїм ніжним кольором так пасував до її нової пухової хустини. Вірніше, не нової, а свіжопофарбованої. Вона була такою легкою, ця хустина, що навіть не відчувалася, не тиснула. Зате віддавала ніжне тепло. Воно стікало її русявим волоссям. Стікало до плечей. Можливо, тому, що вона зав’язувала хустину так, як колись на ній зав’язувала зовсім іншу хустину мама, виряджаючи донечку до сільської школи. Та хустина також була сіренька, мишачого кольору. Але чому також? Ні, та була мишачого кольору, ця теж була мишачого кольору. А стала ніжно-смарагдового! Легкі, випорожнені ще годину тому груди майже не відволікали на себе її увагу. Тож Ірина далі тішилася пуховій хустинці, ніби перефарбована вона стала теплішою.

А в парку нікого не було. Лише якийсь дідок кілька хвилин вигулював песика, а потім зник. І Єгора чомусь не було. Він же мав з боку палацу прийти. Так гадала Іра, але думки її того ранку були нерівні й неслухняні. Вночі Яся прокидалася і плакала. Й Іра поділилася з нею материнським молоком. Зовсім трішки. Яся так і заснула знову, не випускаючи пиптика з ротика. Довелося Ірі обережненько пальчиком відкрити ротик донечці і вивільнити затиснутий пиптик. І в маршрутці, що їхала темною Житомирською трасою, подрімати не вдалося. Водій Вася ділився своєю радістю з охоронцем київської будови, що переважно сідає відразу за водійським сидінням. У Васі, бачте, щастя. Дружина повернулася. Він спочатку вліпив їй ляпаса, а потім уже розцілував і сказав, що зла на неї не тримає. Розповідав про це гордо, але чогось наче не договорював. А Іра не дурна, знала, що він хоче охоронцеві сказати: «Я таки кращим виявився за того непитущого зварювальника, якщо вже вона повернулася!».

Іра їхала, заплющивши очі, але вуха заткнути було нічим. Тож усе почуте змішалося з її думками й спогадами про нещодавній сон без картинки, зате з голосом. І тепер, коли вона намагалася той голос пригадати, то чула голос водія Васі. І слова про те, що «він повернеться», проказані в Іриній уяві голосом Васі, не звучали ані серйозно, ані переконливо. Взагалі не звучали.

«Може, він у тому гастрономчику каву п’є?» – подумала Ірина.

Ще раз озирнулася довкола. Нікого.

Гастрономчик знайшла легко. Підійшла до високого прилавка, за яким ховалася зовсім молоденька блондинка у червоному жакетику.

– Три в одному, – з пам’яті проказала Іра.

– «Маккофі» чи «Якобс»?

– «Маккофі».

З гарячою пластмасовою скляночкою в руці підійшла до вітрини й взялася розглядати людей, що проходили повз крамницю. І раптом побачила свою начальницю, у якої отримувала в «молочній кухні» гроші. Злякано відсахнулася. Кава вихлюпнулася зі скляночки. Обпекла пальці.

«Все-таки чужа я тут, – подумала Іра. – Нікому не потрібна. Тільки молоко моє якийсь малюк п’є… Побачити б його!..»

Ірина до нього не відчувала нічого. Ні приязні, ні гніву. Була сама лише цікавість. Хотілося довідатися, хлопчик це чи дівчинка, і ще, можливо, ім’я. Щоб могла вона, Ірина, хоча б подумки сказати своїй Ясі: «Вибач, Ясечко, але це молоко Танечці чи Мишкові важливіше!».

– Ага, ось ви де! – пролунав за спиною знайомий баритон.

Обернулася. Посміхнулася Єгорові.

Той глянув на годинник.

– Допивайте! Через п’ять хвилин можна буде доброї кави випити!

Ледве приховуючи радість, Ірина вихилила своє «Маккофі» одним ковтком і глянула на Єгора знизу вгору, як старанний піонер, що цілковито довіряє своєму вожатому.

Добру каву, як виявилося, варили за два кроки від уже знайомого Ірині гастрономчика.

У кав’ярні було тепло і затишно. Єдиною незручністю для Ірини стало те, що пальто і хустку потрібно було зняти. Вона отак і завмерла між столиком і вішаком, на який Єгор уже прилаштував своє довге шкіряне пальто.

– Та сідайте так, аби вам було зручно! – сказав він, помітивши збентеження дівчини.

Вона глянула на нього з вдячністю. Розстебнула пальто, попустила хустину, а потім зсунула її назад так, що вона лягла їй на плечі й перетворилася на ніжно-смарагдову шаль.

– Де ви знайшли таку красу? – спитав Єгор.

Ірина всміхнулася. Розповідати про те, що будь-яку річ можна перефарбувати й носити, наче нову, їй не хотілося. Особливо йому, який сидів у дорогому темному костюмі з бордовим галстуком на білій сорочці.

Підійшла дівчина у білому фартушку.

– Два «американо» і… – Єгор обернувся до Ірини, – коньячок?

– Мені не можна.

– Тоді тістечка! – Єгор знову глянув на молоденьку офіціантку. – Які у вас сьогодні найсвіжіші?

– У нас усі свіжі! Візьміть «Тірамісу»!

– Гаразд. Два!

Дівчина відійшла.

– То ви зовсім не п’єте? – у голосі Єгора вчувався трохи образливий для Ірини подив.

Вона глянула в його карі очі. Заперечливо похитала головою.

– Моїй доньці три місяці, – сказала Іра. – Вона в мене ще немовля.

– Доньці три місяці і ви щодня на роботу їздите?! А з нею хто? Чоловік?

– З нею мама, – радість від зустрічі покинула Ірину. Їй менше за все хотілося розповідати цьому красивому чоловікові про себе. Адже розповідати про себе – це перелічувати свої проблеми. Майже жалітися! А чужі проблеми відштовхують. Ірина по собі це знає. Щойно хто-небудь малознайомий починав ділитися з нею своїми проблемами, як хотілося заткнути вуха пальчиками й відійти вбік. Ось і він, мабуть, наслухається зараз її проблем і його погляд потьмяніє. Ні, не буде вона його «вантажити».

– А чоловіка нема, – трохи веселіше додала Ірина. – Вигнала я його. Та він же й чоловіком мені не був!

– І живете там, у Липівці? – знову спитав Єгор.

Вона кивнула.

– А звідки у вас така міська вимова?! – щиро здивувався Єгор. – Я ж також народився у тих краях, за Кодрою. Але виріс тут, у Києві.

– Я вчилась у Києві. Та й телевізор любила подивитись! – зізналась Ірина з усмішкою. – Мама мені з дитинства товкмачила: повторюй усе вголос за телевізором, будеш красиво говорити! У нас же, самі знаєте, як балакають. А мамі й телевізор не допоміг.

– А працюєте ким? – не вгавав Єгор.

Погляд Ірини зупинився раптом на його чорній слухавці. Вона прослідкувала очима за дротиком, який губився під коміром піджака. Розсміялася.

– Що, таємна у вас робота? – всміхнувся Єгор.

– Це у вас таємна, – розслабилася, адже розмова віддалялася від її проблем. – Я – годувальниця.

Єгор саме підняв над своїм горнятком фарфоровий дзбаночок з гарячим молоком. Завмер на мить.

– Так, – видихнув не без подиву. – Рідкісна у вас професія!

– Закінчиться молоко, буду іншу роботу шукати, – легко вимовила Ірина.

– Вам? – Єгор підніс дзбаночок з молоком до її філіжанки.

Ірина кивнула.

«Тірамісу» танув у роті. У кав’ярні зазвучав негучний джаз. Єгор пив каву, маленькою ложечкою брав шматочки соковитого тістечка й клав їх до рота. І задумливо дивився на Ірину.

– Вам не обов’язково бути такою відкритою і щирою, – сказав він раптом стурбовано. – Ви так легко про себе розповідаєте!

Ірина знизала плечиками. Їй було гаряче в пальті, але ж не знімати його зараз. Тим більше, що у неї там, під пальтом, геть безлика салатова кофтинка поверх рожевої блузки і довга вовняна спідниця, якій уже років п’ять і жодне перефарбовування їй нового життя не подарує.

– П’ятий, ти де? – прошипів механічний голос з боку слухавки.

– Біля Будинку офіцерів, – відповів Єгор.

– Тут одна вагітна в чорному пальті крутиться біля оглядового майданчика. Може, та, що позавчора вбитися хотіла?

– Зрозумів, – сказав Єгор. – Постеж! Я швидко!

– Вам треба йти? – спитала Ірина.

– Ні. Хочете ще кави?

Ірина не хотіла.

– Знаєте, Іро, – Єгор нахилився над столом і перейшов на жартівливо-змовницький шепіт. – У мене дійсно таємна робота. Про свої таємниці я, звісно, розповідати не можу, ось чужі можу взнати! Можу й про вас взнати, якщо захочу.

– Таємниці? – перепитала Іра.

– Ну, хто, з ким, чому? Ви газетку «Бульвар» читаєте?

– Читаю, – зізналась Ірина. – А ви будь-які таємниці можете взнати?

– Будь-які, крім державних.

Іра замислилась. Подивилась уважно в очі Єгора. Його карі очі були серйозніші, ніж вуста. На вустах застигла жартівлива посмішка.

– Знаєте, я б хотіла взнати…

Єгор нахилився ще ближче до Ірини, ледь свою філіжанку ліктем не перекинув.

– Я ж не знаю, кого своїм молоком годую. У мене його зціджують. А потім, мабуть, отій мамусі чи няньці передають. З гігієною тут строго: що два тижні медогляд, усі аналізи… Навіть оті най-най!.. Вибачте за подробиці. А хотілося б знати про малого. Ну, того, якого моїм молоком вигодовують…

Єгор широко всміхнувся.

– Гаразд, – сказав. – Ходімо, покажете, де та ваша молочна кухня!

Він бадьоро встав. Одягнувся. Обоє вийшли з тепла на морозець, і повела Ірина Єгора показати ті двері, за якими у неї інколи двічі, а інколи тричі на день молоко забирають. Пальто застібала на ходу, і хустку свою ніжно-смарагдову на ходу поправляла.

Над Печерськом яскраво світило зимове сонце, і під його промінням ранковий сніговий пух осідав, важчав і прилипав до вчорашнього снігу, що вже затверднув і перетворився на хрустку шкоринку.

14

Київ. Вулиця Рейтарська

Помешкання номер 10

Дарія Іванівна вдома у Вероніки розслабилася, їй було затишно. Поплакала трохи за померлим чоловікомаптекарем. Поскаржилася на долю. Похвалила каву, що її приготувала Вероніка. Порозпитувала господиню про її сімейні справи.

Вероніка була налаштована на відвертість, але не свою. Про Семена сказала лише кілька слів, та й то надто хороших, на що вдова аптекаря недовірливо насупилася, але тільки на мить. А далі продовжила про себе й про свого.

– Мій теж був чудовим і незвичайним, – її темні очі сяйнули душевним теплом. – Часом телефонує і радісним голосом: «Зараз прибіжу, люба! Вари каву!». І кава виходила така, як у вас, – вона кинула на господиню багатозначний погляд. – У мене така кава тільки для нього вдавалася. Коли собі чи подрузі заварювала – завжди гірше. Гаряче у вас. Зате куривом не пахне! Ви ж не палите? – Дарія Іванівна пробіглася поглядом по двох білих італійських батареях. – А ми, коли ремонт робили, так і лишили старі, ребристі, з чавуну. Лише пофарбували їх. У нас прохолодніше. Ви знаєте, що холод допомагає продовжити молодість?

Гостя на мить замовкла, мабуть, замислившись про молодість.

– Дітей у вас нема? – запитала знову.

І тут вчасно рипнули вхідні двері. Вероніка зірвалася з місця. Визирнула в коридор. Побачила чоловіка.

– Сеню, в нас гостя.

Дарія Іванівна відразу почала збиратись. Також пройшла в коридор, одягла шубу. Критично оглянула на чоловіка Вероніки.

– Я там, на столику, візитівку залишила. Телефонуйте! – сказала вона, вже виходячи з помешкання. – Тепер ви до мене на каву! Ага, і ваш телефончик дайте!

Вероніка швиденько записала їй обидва свої номери – і домашній, і мобільний. На прощання отримала від гості ще одну приязну посмішку. Зайшла слідом за Семеном до кухні.

– Ти чого такий похмурий? – запитала вона.

Семен був радше стомленим, ніж похмурим. Він уже встиг налити собі чарочку коньяку.

– Переодягнися, – попросила Вероніка, оглядаючи його не надто свіжий светр і потерті джинси. – Я виперу!..

– Хто це був? – поцікавився Семен.

– Дружина аптекаря, якого вбили. Пам’ятаєш, коли ти під ранок прийшов… – вона раптом обірвала себе.

Семена пересмикнуло, наче від раптового переляку. Він випив коньяк, налив ще.

– Налий і мені, – попросила дружина.

Семен здивувався. У його погляді прокинулися людяність і доброта. Він вийняв ще одну чарку, наповнив її і подав Вероніці.

– Я з нею випадково познайомилася, – розповіла вона Семенові, пригубивши коньяк. – Просто вийшла на ріг, а там жінка з хлопчиною свариться. Дивлюсь, а в неї у руках маленький траурний вінок і молоток. Виявляється, вона у стіну цвях вбила, ну, там, де він загинув, а охоронець кав’ярні не дає їй вінка повісити. Каже, що буде клієнтів відлякувати…

– І що?

– Вона до власника пішла. І домовилася, що в робочі дні вінок висить, а на вихідні вона його знімає…