Куля для вовкулаки

Вони підійшли до великого корита, що стояло поблизу колодязя, у дворі будинку для гостей. По черзі заходились умиватись прохолодною джерельною водою. Кілька хвилин Семен насолоджувався свіжістю й відчуттям сили у власному тілі, після чого ретельно обтер торс великим вишитим рушником. Лише тепер помітив, що біля інших дверей будинку, який було поділено на дві окремі половини, надто людно. Там, під очеретяним навісом конов’язі, пережовуючи ячмінь з ясел, влаштувались півтора десятка коней. Біля коней порались жовніри у блакитних каптанах і каракулевих шапках. Підсипали в ясла зерно, знімали сідла, витирали мокрі боки тварин ганчір’ям. З висоти різьбленого ґанку за ними спостерігав невідомий чоловік, судячи з усього поляк. Невідомий мав руді вуса, бліде обличчя й відгукувався на «пан ротмістр24». Він пив чай з великого керамічного кухля й кидав погляди у бік Семена й Микити, намагаючись робити це так, щоб останні не помічали його уваги.

– Хто ці люди? – запитав Паливода в Микити, знаючи напевне, що той уже про все випитав і дізнався.

– Поляки, – байдуже знизав плечима Микита. – Снідати зараз подавати?

Семен відвів погляд від конов’язі й поглянув на Микиту.

– Так. Кухлик кави, смажена яєчня і свіжий хліб. Ось що зможе компенсувати мені нашу нічну прогулянку.

– За хвилину все буде готово.

Семен закінчив обтиратись і жбурнув рушника Микиті.

– Що ж, ходімо. А скажи мені, Микито, – раптом нагадав він, – чи зможеш ти відшукати для нас гарного човна і кілька вудок?

– Пан має лише наказати, – відповів Микита. Його хитрувате обличчя, заросле охайно підстриженою рудою борідкою, розпливлось у посмішці. – Все готово від вечора, а старий Мирон, той, що розпоряджається на січовій корабельні, показав мені заплаву, в якій можна рибалити гарних линів.

Семен зупинився й замріяно прикрив очі.

– Лини… Чого ще можна хотіти від прекрасного літнього дня?

– Воно-то так, пане, хіба…

Семен уважно поглянув на помічника.

– Я чогось не знаю?

Замість відповіді Микита поглянув на ґанок, де розташувався ротмістр. Звідтам долинули голосні розмови. Поляки, які прибули на Січ разом з ним, висипали на ґанок і про щось голосно радились. Судячи з кількості дорогого сукна й золотого шиття в їхніх убраннях, сусідами стали якісь досить поважні птиці. Семен зітхнув і продовжив свій шлях. Коли збігав сходами на ґанок своєї частини будинку, у грудях відчув неприємне передчуття. Воно промовляло, що плани на відпочинок знаходяться під загрозою.

У світлиці на столі стояла пательня зі смаженою яєчнею, скиби свіжого білого хліба й велика мідна кавоварка, від якої до стелі здіймалась ароматна пара. Доповнювали сервіровку порцелянові тарілки, чашки і срібні виделки. Семен сів за стіл, указав на місце навпроти себе Микиті й за хвилину обидва заходились снідати. Їли мовчки, Семен – про щось розмірковуючи, Микита – не наважуючись відволікати пана від думок. Закінчивши з яєчнею, Семен налив у крихітну порцелянову чашку кави й відкинувся на спинку крісла. Деякий час задумливо спостерігав за ластівками, які сновигали за вікном. Десь там, під стріхою будинку було облаштовано їхнє гніздо, у якому безперервно вимагали їжі пискляві пташенята. Тож діловите сновигання пташок не припинялось ні на мить. Далі, за частоколом фортеці, ледь помітною на такій відстані блакитною стрічкою ніс до моря свої спокійні води Дніпро. Поверхнею води рухались кілька білосніжних вітрил. Недобре передчуття, яке з’явилось перед сніданком, поволі почало розчинятись, даючи місце спокою.

Ідилія продовжувалась недовго. Розмови й рух на вулиці стали більш гучними. Настільки, що можливо було розібрати окремі фрази. Говорили польською. Семен зітхнув і перевів погляд з просторів за вікном на спартанський інтер’єр світлиці. За хвилину поставив на стіл порожню чашку й повернувся до Микити:

– Що тут роблять ці поляки?

– З візитом прибули, – недбало відповів Микита, сьорбаючи каву.

– З візитом. Вони надто галасливі. Напевне, потрібно їм сказати, що кошовий навряд чи буде у змозі їх прийняти.

– Так вони не до кошового, – гмикнув Микита.

Семен здійняв брови:

– Цікаво. До кого ж тоді?

– До тебе.

Семен у задумі пригладив вуса. Передчуття не обдурили, а Микита, судячи з усього, уже перекинувся кількома словами з людьми блідого ротмістра й нічого йому не сказав. Спочатку сніданок, справи потім. Він сам так навчив помічника.

Голоси, здається, наблизились. Між ними вирізнявся один, який у досить різкій формі висловлював своє неприязне ставлення до «триклятого схизмата». Семен похитав головою.

– Очевидно, ті голосні розмови є наслідком праведного обурення їх милостей? – запитав згодом. – Обурення з приводу того, що їх не прийняли негайно?

– Саме так, ясний пане, – хитнув головою Пилипенко.

– Ти ще той пройдисвіт, Микито, – голос Семена свідчив, що він скоріше хвалив помічника, аніж мав на меті його відчитати. – Що ж, судячи з одягу вельможного панства, а також із породи їхніх коней, можу припустити, що ці люди не звикли до подібного ставлення. Цей факт підтверджує хоругва з гербом Леліва25. Я можу їх зрозуміти.

Микита насупився.

– А нічого мене хлопом обзивати. І невідомо, хто тут «пся крев»…

Семен посміхнувся й заходився неквапно накладати тютюном свою улюблену люльку.

– Ти вірно все зробив, – зауважив, ударивши кресалом. За чверть години, коли залишки сніданку й посуд було прибрано, а Семен Паливода з поважним виглядом сидів за вкритим зеленою сукняною скатертиною столом, Микита, вислухавши насамперед кілька дошкульних фраз, мав честь запросити гостей до «його мості пана фахівця з розслідувань». Вочевидь така пишна форма рекомендації не мала сильного впливу на представників шляхетного панства, змушеного очікувати на прийом цілу годину. Принаймні очі старшого з них – того самого ротмістра в киреї з соболиним коміром і золотою застібкою, метали блискавки. І якщо його голос не реалізував громів, то лише тому, що шляхетний пан був надто роздратований навіть для цього. Він проігнорував привітання й навіть не думав знімати свою пишну боброву шапку, увінчану павичевим пером. Лише нервово стискав затягнуті в шкіру рукавиці пальці на руків’ї прикрашеної золотом карабели. Двоє його супутників мали не менш грізний вигляд. Хіба вираз обличчя кожного з них висловлював не обурення, а презирство.

Семен спокійно витримав блискавки з-під густих брів ротмістра і посміхнувся натягнутою посмішкою. Більш пильно роздивившись останнього, побачив перед собою доволі молоду людину. На вигляд посланцеві було років двадцять п’ять, і лише пишні руді вуса додавали йому солідного вигляду. Одяг супутників ротмістра був дещо скромнішим. Один з них, високий і блідий, мав на собі оксамитовий каптан, другий, невисокого зросту домініканець, лисий, з качкоподібним носом на округлому обличчі, чернечу сутану. Саме домініканець найбільше привернув увагу Семена. Точніше не сам він, а його очі. Це не були очі людини. Семен одразу навіть не зміг знайти аналогію пустому крижаному погляду ченця. Помисливши, вирішив, що таким поглядом у морській глибині супроводжує свою здобич акула. Він указав на крісла навпроти себе.

– Прошу, панове… На жаль, не маю честі знати ваших імен. Присядьте.

Ротмістр гучно відкашлявся, демонструючи, що його обурення все ще не має меж. Але всівся в крісло і навіть зволив відрекомендуватись:

– Віктор Мацейовський. Маю честь бути військовим товаришем його ясновельможності Адама Ієроніма Сенявського. І, прошу пана, не звик до подібного ставлення. Рівною мірою як мої супутники – поручник Міхай Березовський і його святість превелебний отець Бенедикт!

– Семен Ольховський! – відрекомендувався Паливода. Другу частину фрази він багатозначно проігнорував. – Радий бачити вас, шановне панство. Можливо, почет пана військового товариша теж зволить присісти?

Той, кого ротмістр назвав Міхаєм Березовським, хитнув головою на знак згоди і сів у крісло поряд з ротмістром. Бенедикт у свою чергу нагородив Семена довгим акулячим поглядом і всівся на лаву. Застиг, перекидаючи між пальців правиці чотки, зроблені з великих бурштинових кульок.

– По кухлику кави? – запитально поглянув на ротмістра Семен.

– Ні.

– Можливо, вина?

– Зайве, – буркнув Мацейовський. – Ми воліли б перейти до справи одразу, без довгих передмов. Дайте наказ своєму служнику вийти. Орудка, яку я маю честь обговорити, є дорученням його ясновельможності. Дорученням конче конфіденційним!

Семен поглянув на Микиту, потім на ротмістра.

– Пане Мацейовський, у мене немає таємниць від мого помічника. Тож можете говорити у його присутності.

– У мене доручення, від виконання якого значною мірою залежить доля пана Сенявського! – звився ротмістр.

– І все ж я змушений настояти на своєму. Тим більше, що справа, задля якої ви сюди прибули, знаходиться у межах його компетенції.

– Прошу? – не зрозумів Мацейовський.

– Мій помічник є спеціалістом з окультизму, – поглянув Семен на ротмістра впритул.

Мацейовський хотів щось відповісти, але цієї миті домініканець мовчки здійняв руку з чотками, наказуючи йому скоритись. Це здивувало Семена, але він зробив вигляд, що нічого не помітив. Ротмістр відкашлявся.

– Отже, справа задля якої ми сюди приїхали, є досить складною… – промимрив він.

Семен із розумінням похитав головою.

– Так, так, мені відомо про трагічні події в маєтку Сенявських. Здається, убито сина його ясновельможності?

Від несподіванки Мацейовський мало не розкрив рота. Його пишні гусарські вуса почали виглядати кумедно, нагадуючи неохайні пензлі, що їх маляр помив після роботи не надто ретельно й залишив сушити один навпроти другого. Міхай Березовський нервово осміхнувся й лише домініканець залишився незворушним.

– Але, прошу пана, це трапилось лише кілька днів тому. Ми поспішали, як могли, звідки… – бубонів Мацейовський. Увесь пафос, з яким він розпочав розмову зник, і Семен побачив перед собою просту людину. Людину, яка мала на душі надто великий тягар проблем.

– Звідки мені про все відомо? – Паливода здійняв брови. – Але володіння потрібною інформацією і є тим хистом, завдяки якому я заробляю собі на життя. На жаль, мій батько, нехай земля йому буде пером, не зміг залишити мені великих маєтків. Натомість наділив жагою до пригод. І, мушу сказати без непотрібної скромності, здатністю мислити аналітично.

Мацейовський, не знайшовши відповіді, промовчав. Мовчали й решта відвідувачів. Семен, посміхнувшись самими кутиками вуст, продовжив:

– У моєму доробку більше двох десятків розкритих злочинів і справедливо покараних злочинців. Тож не варто набивати собі ціну розміром статків і привілейованим становищем вашого сюзерена. Адже, панове, ви саме тому звернулись до мене і навіть зволили здолати шлях через Дике Поле. А потім терпіли немилосердне ставлення, яке я дозволив собі виключно з вини мого недбайливого служника?

Слова Семена, очевидно, справили на відвідувачів потрібне враження. Виключаючи Бенедикта, стосовно якого не можна було сказати нічого певного. Домініканець від початку розмови дивився на Семена похмурим поглядом своїх риб’ячих очей і перекочував між пальцями бурштинові кульки. Паливода неквапом почав накладати люльку. Казати, що про вбивство молодого Сенявського він дізнався від драгунів кам’янецького каштеляна26, з якими пиячив у Черкасах перед приїздом на Січ, вважав зайвим. Від жовнірів Семен дізнався й про те, про що подейкували в самому Меджибожі. А саме – молодий Сенявський продав душу нечистій силі й вона стала причиною його смерті. Паливода не надто охоче брався за справи у яких була присутньою містична складова, тож тепер стояв перед непростим вибором. Зрештою, вирішив спочатку вислухати.

Мацейовський кілька хвилин мовчав, збираючись із думками. Тепер у його погляді проглядала повага до співрозмовника. Нарешті, важко зітхнув і розпочав оповідання:

– Його ясновельможність важко переживає смерть сина. Усю глибину його горя ніхто не спроможний передати словами. Плач та стогін, ось усе, що залишилось серед веселих у минулому маєтностей пана старости. Ми, його піддані, також у скорботі. Мушу сказати, що задля викриття й покарання вбивці молодого Сенявського я і мої супутники можемо зробити значно більше, аніж така дрібниця, як подорож через Дике Поле.

– Не сумніваюсь, – мовив Семен Паливода. – Для чого ж панству знадобилась зустріч із моєю скромною персоною?

– Але… – Мацейовський розгублено закліпав очима. – Я мав надію, пан допоможе нам!

– Не знаю, чи в змозі буду зарадити.

Семен говорив цілком серйозно. Він не набивав собі ціну, і це було помітно одразу. Мацейовський закліпав очима і голосно відкашлявся. Він не був готовий до такого розвитку подій. Почав виявляти ознаки невдоволення й поручник Березовський. Лише домініканець, як і раніше, залишався безпристрасним. Мацейовський подивився на нього запитливо, у відповідь Бенедикт прикрив очі й на мить схилив голову, немов даючи дозвіл на певний крок.

– Отже, не буду довго ходити навколо, пане Паливода, – видихнув Мацейовський. – Справа не є предметом торгу. Ми не лихварі, а шляхтичі. Ті, кому самим Богом велено тримати в руці зброю! Чи пан також є шляхтичем?

– Звичайно, – Семен поважно хитнув головою. – І мій герб добре відомий у Речі Посполитій.

– Тим більше! Тому маю сказати наступне: можливості його ясновельможності безмежні, а його бажання помститися за смерть сина єдине, що йому залишилось у земному житті. Пан Сенявський бажає, щоб ви взялись за цю справу. Вас буде щедро нагороджено.

Семен узяв чергову паузу, після якої мовив сповненим нудьги голосом:

– Гроші не надто цікавлять мене, панове.

Мацейовський зробив над собою помітне зусилля, аби залишатись спокійним.

– Тоді, пане Ольховський, є сенс розповісти нам, що саме може вас зацікавити.

Семен зітхнув. Картина тихої заводі за стіною очерету, човен і оливковий бік лина перетворювались на нездійсненну мрію. І вона, ця картина, так реалістично вималювалась перед його внутрішнім поглядом, що він, тамуючи жаль, сказав:

– Навряд чи це в компетенції Адама Сенявського. У мене зустрічне запитання.

– Слухаю.

– Ви все розповіли?

– Я вас не розумію! – знизав плечима Мацейовський. Паливода зімкнув пальці рук і уважно поглянув на співрозмовника.

– Я маю на увазі, чи справа стосується лише вбивства молодого Сенявського? – сказав він.

Мацейовський не відповів. Мовчали й решта візитерів.

– Отже? – повторив запитання Семен.

– Не лише убивства, – нарешті не витримав ротмістр.

– Тоді я волів би дізнатись про решту подій.

Мацейовський зітхнув. Намагаючись не вдаватись до подробиць, коротко розповів про нічний напад на Сенявського, який мало не коштував тому життя.

– А це вже цікаво, – резюмував Паливода. – І ми підійшли до тієї причини, з якої я просив залишитись мого помічника. Що скажеш, Микито?

Пилипенко, який уважно слухав, похитав головою:

– Не потрібно знатися на окультизмі, щоб зрозуміти – староста зустрів лікантропів.

– Кого? – закліпав очима Мацейовський.

– Вовкулаку, перевертня, вервольфа. Можете називати як вам завгодно.

– Це маячня! – нервово засміявся Міхай Березовський. Паливода уважно поглянув на поручника. На вигляд не більше двадцяти років, проте щось було в його вигляді таке, що не пасувало молодій людині. Можливо, неприродна блідість, а можливо, хворобливий блиск очей. Втім, сам Мацейовський теж був блідим. Хоча й не настільки. Здоровим рум’янцем на щоках міг похвалитись хіба мовчазний Бенедикт.

– Нам уже остогидли трикляті вигадки про вовкулаків! – додав поручник.

– Лікантропи існують, – авторитетно похитав головою Пилипенко, – і це зовсім не маячня. Є безліч задокументованих свідчень.

– Це маячня! – у запалі повторив Міхай.

Мацейовський повернувся до нього й рішуче мовив:

– Міхаю, припини!

– Але що вони знають? – спробував сперечатись той.

– Я наказав тобі припинити! – підвищив голос ротмістр.

Березовський похитав головою і замовк.

– Прошу вибачити мого товариша, пане Ольховський. У нього є певні причини не вірити у подібні байки, – сказав Мацейовський. – Мушу додати, Адам Ієронім Сенявський не є одним з тих людей, які приймають негативну відповідь. Він звик домагатись свого і згоден продемонструвати свою щедрість у разі, коли ви допоможете вирішити його проблеми.

Семен прибрав офіційного виразу обличчя і встав із крісла, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

– Я подумаю над вашою пропозицією, шановне панство, – відповів він.

Обличчя Мацейовського витягнулось.

– Але ми не маємо часу на роздуми! – спробував апелювати він.

Але Семен був непохитним:

– Мушу наполягати. Мені потрібен час для прийняття рішення. Мій служник сповістить шановне панство про результат на протязі дня.

На цьому розмову було закінчено. Ротмістр і поручник, обурено задерши носи й сповнивши світлицю дзвоном острогів, покинули приміщення. За ними, кинувши на Семена важкий погляд, вийшов домініканець. Вигляд мали такий, що Микита, повертаючись до світлиці, вдоволено посміхнувся. Семен дістав з кишені годинник. Уся аудієнція не зайняла й десяти хвилин. Він підійшов до відчиненого вікна й застиг, заклавши руки за спину.

– Що скажеш? – запитав у Микити, спостерігаючи за зеленими хвилями, що їх гнав вітер в очеретах плавнів.

– А що тут скажеш? – театрально зітхнув Микита. – Маю починати збиратись. Надто добре знаю тебе, щоб припускатися іншої думки.

– Я настільки передбачуваний? – повернувся до нього Семен.

– Можливо, лише для мене.

– Лини й мандрівка в шинок виглядали б значно привабливіше, – спробував пручатись Семен.

– Для когось іншого, – гмикнув Микита.

Семен підійшов до крісла, обіперся на спинку руками й поглянув на співрозмовника. У виразі обличчя не мав і тіні іронії. Він був цілком серйозним і не налаштованим на жарти.

– Ця справа дуже непроста, Микито. Ти чув щось про Адама Ієроніма Сенявського?

– Хто ж не знає яворівського старосту? – знизав плечима Микита. – Поважний пан. Його землі безмірні, багатства нелічені…

– І норов нестримний. Втім, у цьому він схожий на інших людей свого рівня. Підозрюю, спілкуватись із паном старостою буде далеко не простою справою. Крім решти незрозумілого, маємо справу з нечистою силою. Цікаво, а яка місія домініканця, що не зволив сказати тут жодного слова? У мене склалося враження, що він прибув не так для діалогу, як для спостереження. Домініканці – слуги святої інквізиції. А якщо справою зацікавилась вона, все дуже непросто.

Микита повернувся до образів на покуті й тричі перехрестився.

– Одне можу сказати, ясний пане. Лікантропи таки справді існують.

Семен у задумі похитав головою.

– Я вірю лише в речі, які бачив на власні очі. Проте з висновком не поспішатимемо. Принаймні про вовкулаку я чую вдруге за останні кілька днів. І обидва рази це пов’язано з родиною Сенявських.

– Он як! – зацікавився Микита. – І про кого йшла мова в першому випадку?

– Про загиблого Олександра Сенявського. Жовніри, які оповідали мені про його вбивство, казали, що панич був вовкулакою. Що скажеш?

Замість відповіді Микита ще раз перехрестився й почав перебирати книжки у своїй потертій сідельній сумці, яку для цього видобув з-під постелі. Нарешті дістав невелику книжку, розгорнув її й продемонстрував гравюру, на якій був зображений перевертень. Семен узяв книжку до рук і заходився розглядати. Істота, зображена невідомим автором, виглядала насправді моторошно. На перший погляд – звичайний вовк, хіба що надто великих розмірів, на що вказували трупи кількох людей біля його ніг. Чорна густа шерсть звисала довгими пасмами, а озброєна страшними іклами паща розкрита в загрозливому гарчанні. Придивившись, Паливода зрозумів, що у вовка на гравюрі людські очі. Натякали на спорідненість із людиною й пропорції тіла вовкулаки – лапи з довгими гострими кігтями значно більше походили формою на ноги й руки людини, аніж на кінцівки звіра. Під малюнком знаходилась коротка анотація латиною, яка сповіщала: «Лукас Кранах, 1521 рік». Микита похапцем перевернув кілька сторінок, і перед Семеном опинилось зображення одягненої в лахміття й розпатланої людини. Людина пересувалась навкарачки, тримаючи у зубах немовля. Навколо було зображено шматки розтерзаних тіл, а на задньому плані заламувала в розпачі руки жінка, у якої істота вкрала немовля.

– Ось він.

– Що це?

– Daemonium lupum, – блиснув латиною Микита. – Демонічний вовк. Одна з найзагадковіших істот. Квінтесенція зла в чистому вигляді. Диявольський витвір, який приречений убивати, – тоном знавця заявив Пилипенко.

– Але вовка я бачу лише на одній з гравюр, на іншій просто безумець, – знизав плечима Семен.

– Лікантроп має дві сутності, – з поважним виглядом відповів Микита. – І обидві ти бачиш перед собою.

Паливода похитав головою і повернув книжку Микиті.

– Заспокойся, друже. Маєш повірити моєму досвіду – у цьому світі існують речі, значно страшніші за побрехеньки про перевертнів та відьом. Особливо у випадку з Адамом Сенявським. Надто великі гроші й надто багато політики. Там, де присутні ці дві речі, легко можна втратити голову. У буквальному розумінні. Люди, які зважились на вбивство Олександра, дуже небезпечні, позаяк самі ходять по лезу.

І вони, судячи з усього, будуть не в захваті від того, що я почну копати. Можливо, варто взятись?

– Панська воля. Хоча я волів би триматись подалі від місця, де говорять про лікантропа! – відповів Микита. – Піду сідлати коней.

Семен похитав головою.

– Стаю надто передбачуваним. Не поспішай.

Він сів у фотель, дістав з прикрашеної сріблом дубової скриньки перо, лист паперу й каламар. Близько чверті години щось старанно занотовував, після чого присипав листа тальком, звернув у сувій і перев’язав мотузкою. На мотузку крапнув розігрітий над свічкою сургуч, до якого притиснув іменну печатку. Простягнув листа Микиті.

– Насамперед піди до торгового передмістя. Знайди там лихваря на ім’я Мойсах. Заплати йому і залиш цього листа. Також купи в нього двійко поштових голубів. Подбай, щоб клітка була надійною, а птахи почувались добре. Можливо, вони стануть нам у нагоді. Потім знайди Мацейовського і скажи, що ми беремось за їхню справу. До нього зайдеш, коли закінчиш сідлати коней. Нехай мості панове будуть деякий час заінтриговані.

Розділ VII

Валка, очолювана Віктором Мацейовським, широкою риссю рухалась торованим шляхом серед численних пагорбів і долин живописного подільського краю. Дорога, яка була частиною Чорного шляху27, підсохла, і тепер копита коней здіймали з її поверхні хмаринки сивого пилу. Одяг вершників і коні внаслідок цього були вкриті сивою пеленою бруду. Пил потрапляв усюди – в очі, у ніс, рипів на зубах. Проте подорожні не нарікали. Усі давно звикли до неприємностей, що супроводжували комонну мандрівку. Стоїчно терпів незручності навіть домініканець, який, на великий подив Паливоди, виявився майстерним вершником і жодного разу не пересів із сідла свого вороного на віз, який супроводжував валку.

Околиці шляху, переважно порослі степовою ковилою пагорби й долини, піймавши на собі промені сонця, дихали пахощами зелені й спекою літа. Сліпучий диск сонця над головами подорожніх не насмілювалась накрити бодай дрібна хмарина і шерхіт тисяч цвіркунів у казані спеки немов уповільнився, звучав ліниво і сонно. Лише жайворонок десь у височині кидав виклик променям денного світила своїми веселими переливами.

Коли сонце досягло зеніту, загін ротмістра Мацейовського наблизився до роздоріжжя. Тут, на пагорбі, з якого можна було оглянути околиці на багато верст, два шляхи перетинались. Один вів на південь, до Тульчина, другий вигинався західніше, на Меджибіж. Колись тут, як пам’ятав Семен, розташовувався великий заїжджий двір і шинок для подорожніх. Однак після набігу Кантемира-мурзи, який сплюндрував Поділля під час Хотинської кампанії, трактир було зруйновано. Відтоді він так і не відновився. Тож тепер із куп бур’яну, які колись були велелюдним майданом і подвір’ям трактиру, стирчали лише перекошені залишки стропил, купи почорнілої соломи й залишки глиняних стін. На самому роздоріжжі стояв камінь, на якому значились польською мовою назви населених пунктів, що до них вів шлях. Жовніри, які знали цю дорогу як свої п’ять пальців, не роздумуючи звернули на Меджибіж. Це дещо підняло настрій Микити, який їхав поряд із Семеном і стенав, як йому допекла жарінь.

Одразу ж за роздоріжжям шлях збігав з укритого смарагдом трави пагорба, минав широкий, засіяний житом лан і ховався під густим листям лісових велетів. Там, у затінку, він долав хащі, що розкинулись на добрий десяток верст, заживши недоброї слави розбійницьких володінь – очевидно, романтикам з великої дороги більш імпонувало вести свій промисел тут, аніж у польовій частині тракту. Слід зауважити, що загрозою розбійницького нападу ніхто з подорожніх не переймався, справедливо вважаючи, що чисельність і озброєння їхнього загону не дозволять харцизникам чинити з ними свої чорні справи.