Куля для вовкулаки

Семен розглядав опонента мовчки, не поспішаючи, доки не почув, як у натовпі хтось сказав:

– Талер8 на Обуха!

Гудіння посилилось, хтось засміявся і почав кепкувати: – За талер циган дупу не покаже. П’ять!

– На Паливоду десять!

Семен посміхнувся своєю фірмовою посмішкою і підкрутив чорного, немов воронове крило, вуса. Заразом підморгнув Микиті, який розташувався на деякій відстані від центру подій. Пилипенко театрально зітхнув і заходився поправляти упряж на конях.

Семен кілька секунд спостерігав за Микитою, уявляючи, як той буркоче своє звичне:

«І воно вам треба, ясний пане? Краще б ото справою зайнятись…»

Сперечатись з Микитою Семен не збирався. Власне, зараз він займається справою. І справою досить важливою. Хоча й розуміє, що буркотіти Микита від цього не перестане. Він просто хвилюється. Як завжди, коли на Семена чекає добряча бійка. Колись він спробував довести вірному зброєносцеві, що фехтування значно шляхетніша справа, аніж його улюблений бойовий гопак, проте зазнав цілковитого фіаско. Зрештою, кожен має займатись тим, до чого лежить душа. Для Микити – це книжки з окультизму й бойовий гопак. Для Семена – фехтування і розслідування злочинів. Нехай все залишається так, як є. Паливода перевів погляд на майбутнього супротивника, потай оцінюючи його можливості.

Бурчання Микити було доречним. Принаймні можливість дати втягти себе у поєдинок з подібним супротивником навряд чи можна було віднести до категорії розумних вчинків. Козак був, м’яко кажучи, високого зросту. Мав гарно розвинуті м’язи рук і плечей, широкі груди й товсту шию, на якій сиділа голова з плескатим носом і важким підборіддям. Чолов’яга був наділений великою силою і мав титанічну витривалість. Такий, опустивши меч на голову супротивника, розрубує від потилиці до сідла. Великі долоні, жилаві передпліччя, вони неначе створені тримати шаблю й здобувати перемоги. Втім, про той факт, що перед Семеном завзятий рубака і гультяй, можна було дізнатися з реплік, що звучали з натовпу, не додаючи Микиті оптимізму. Семен готовий був побитись об заклад, що його зброєносець подумки вже прикидає, яке його пану знадобиться лікування й наскільки багато часу потрібно, щоб поставити його на ноги.

Утім, це лише роздуми. Паливода витримав погляд суперника, після чого відв’язав від очкура гаман і кинув йому під ноги. Важкенький мішок збив із землі хмарку куряви, потерте сукно луснуло й у променях сонця блиснули золотим сяйвом кругляки монет.

– Сто дукатів9.

Натовпом прокотився захоплений гомін. Ще б пак – сотня дукатів! Мало хто з голоти тримав таку кількість золота в руках бодай єдиний раз за життя. Не кажучи вже про те, щоб поставити на перемогу в поєдинку. Десь за спиною Семен не так почув, як уявив важке зітхання Микити. Подумки вкотре уявив собі його похмуре обличчя. Хоча мав би звикнути. Життя поряд із шукачем пригод Семеном Паливодою привчало до нехтування цінностями, притаманними переважній кількості гречкосіїв Речі Посполитої10.

Обух вищирився так, що стало можливим перерахувати, скільки у нього в роті не вистачає зубів. Приблизно половини.

– Достойна ставка. Маю надію, не останні? – хмикнув він.

– Далеко не останні, – з холодної посмішки Семена можна було б зробити висновок, що золото, яке виблискувало на жовтій від липневого сонця траві було малою часткою його безмежних статків.

Микита, схоже, опанував себе. Навчання не пройшло надаремно, і тихе напруження азарту здолало і його. Це Семен помітив, кинувши на помічника короткий погляд. Тепер йому залишилось сподіватись, що приятелі Обуха не помітили хвилювання Пилипенка раніше. Насправді Паливода добряче ризикував, а золото було не лише останнім. Воно було результатом їхньої спільної з Микитою двомісячної праці. Але хіба така дрібниця могла зупинити гру? Тим більше Паливода не збирався грати в карти чи в кості. Він мав намір поставити на кін власне життя і в поєдинку підтвердити, що заслуговує на перемогу.

Власне життя і останнє золото. Чим не прекрасне поєднання?

Утім, цю чудову думку він зможе довести до відома Микити пізніше. А також вислухати його сповнені сарказму зауваження. Наступні кілька хвилин на це не залишиться часу. Поєдинок фехтувальників на шаблях, що їх так любили запорожці, мав розпочатись на вигоні за версту від західної брами січової фортеці вже за чверть години. Вже зараз там, очікуючи на прихід натовпу, що оточив Семена і його опонента, розкладали свої лотки торгаші з січового передмістя.

Потрібно зауважити, що більшість гультяїв, яких зранку було проінформовано про битву Миколи Обуха, записного рубаки, пияка і байди, а також Семена Паливоди, колишнього курінного отамана, а нині вільного козака, віддавала перемогу першому. Запорожці бачили, з однієї сторони, міць і агресію, з другої ж – витонченість та елегантність, яку звикли трактувати як слабкість. У чомусь вони мали рацію – Семен Паливода, незважаючи на прізвище, паливодою не виглядав. Середньої статури, середнього зросту, витончені риси обличчя. Не допомагали додати агресії у вигляді навіть пістолети за поясом і шабля у піхвах. Утім, зброя на Січі ніколи не слугувала аксесуаром агресивного вигляду. Скоріш проста необхідність. Коли мандруєш невеликим загоном крізь простори Дикого Поля11, що кишать чамбулами12 татарських здобичників, потрібно мати при собі достатню кількість смертельного заліза, пороху і свинцю. Лише це допомагало досягти мети подорожі, а не розчинитись у степах за Перекопом13 у якості безкоштовної робочої сили. Тож подібні «аксесуари» мав при собі кожен козак. Навіть вірний Семенів Микита, а ось він, маючи на собі чернецьку сутану, вже стовідсотково не прагнув виглядати більш агресивним. Тож зброя не рахується. З огляду на все вище сказане, Семен Паливода ніяк не міг розраховувати на лояльність запорізьких зайдиголов.

Опинившись на вигоні, Обух, здається, вже фантазував, на що потратить легкі гроші. Він зняв сорочку, залишаючись тільки у підперезаних широким шкіряним поясом шароварах і сап’янових чоботах. Витягнув із піхов шаблю й недбало оглянув клинок.

– А ти славний малий, – сердечно заявив Семену.

– Ти теж нівроку, – парирував Паливода.

– Шкода буде, як поранишся.

– Не переймайся, друже, – Семен і собі скинув сорочку, й натяг на праву руку кільчасту рукавицю. Точнісінько таку, яку мав на руці Обух.

– А я й не переймаюсь! – голосно розреготався Обух, викликаючи у відповідь хитрувату посмішку Паливоди.

Якби серед натовпу вболівальників знаходився хоч хтось, кому доводилось знати Семена ближче, він одразу б збагнув, що Паливода грається. Втім, окрім Микити, таких не було. Козацька слава, як би це пафосно не звучало, полюбляла кров. Тож іноді за кілька місяців особовий склад куренів мінявся настільки ґрунтовно, що годі було зустріти бодай десяток знайомих облич. Останній візит Семена Паливоди на Січ не став винятком.

Семен покинув жартівливий настрій і спробував налаштуватись на поєдинок. Попри все вищесказане, робота на нього чекає нелегка. Скільки він не шукав, не зміг знайти у статурі супротивника жодної деталі, яка б указувала на слабкі місця. Такий собі Ахілл базавлуцького штибу. Хоча одна деталь була і про неї Паливода розмірковував, доки усі вони гомінливим натовпом простували січовим майданом до місця поєдинку. Закінчити аналіз власних шансів на перемогу не дали секунданти – двоє кремезних запорожців, у чиї обов’язки входило слідкувати, щоб не порушувались правила.

– Панове! Перш за все ви повинні пам’ятати, що ви побратими по зброї, християни і запорізькі козаки!.. – урочистим голосом промовляв до Семена й Обуха один із них – укритий засмагою, сивовусий, у широких шароварах і вишитій сорочці.

Семен озирнувся. Здається, виставу організовано гучно. Тож мети, задля якої він усе розпочинав, буде досягнуто. І хоча в натовпі не було видно нікого з січової старшини, Паливода міг заприсягтись, що про його появу в Січі знали усі. Від кошового отамана до останнього молодика. Він підморгнув Микиті, що з насупленою мармизою стояв неподалік. Усміхнувшись, подумав, що вирахував слабку рису супротивника, котра допоможе йому перемогти.

– Тож бийтесь чесно і не намагайтеся вкоротити один одному віку, – дійшов до свідомості Семена голос другого з секундантів. – Нехай розум візьме верх над злістю і відчаєм, а честь і сила святкує перемогу. Розпочинайте!

От і все.

Розмови закінчено. Попереду супротивник і його криця, а між ними власна вірна рука й гартована сталь. Семен відчув, як життя заграло новими фарбами, відчуття загострились, а м’язи напружились. Усе, як і раніше, пережите й бачене десятки разів.

Обух розпочав поєдинок традиційно. Зайняв позицію, ледь зігнувши ноги в колінах, і виписав карабелою14 кілька «вісімок» у повітрі. Але як зашипіло повітря, що його розрізало жадібне до крові Паливоди лезо! Воно не просто шипіло, воно гуділо, іскрилось! А сама думка про те, що може відбутись, пригнічувала…

Чи мала пригнічувати?

Семен мужньо витримав прозорі натяки супротивника і зайняв свою позицію. І це не була роль цапа-відбувайла. Він першим розпочав поєдинок.

Двобій був гідним того, аби на нього подивитись. І про це, чорт забирай, міг сказати кожен, хто розумівся на фехтуванні! Збоку все виглядало так, ніби тулуб Семена раптово став гнучким і надзвичайно рухливим. Дійство стало схожим на дивну чудасію – коли один із бійців, використовуючи перевагу у фізичній силі, все підсипав і підсипав ударів, важких, із широким замахом, другий перетворився на власну тінь. Він вигинався і не бив у відповідь, ні! Він викидав озброєну руку таким чином, що захоплені глядачі не могли збагнути, як він це чинить. Одне могли сказати глядачі – коли Обух надривався і втрачав наснагу, його супротивник перетворився на щось подібне до деревця, яке терзають удари вітру. Лише невеличкий замах, і елмань шаблі Семена Паливоди ставала у противагу з важким руків’ям, а далі свою справу робило земне тяжіння й інерція – його клинок набирав шаленої швидкості й відбивав удар, який здавався роковим.

Раз і вдруге.

Семен гнучко вигинався, а ліва його рука, невимушено закладена за спину, лише додавала завзяття Обуху, який нічого не міг удіяти з супротивником. Вона, ця рука, немов насміхалась над Обухом. Мовляв – поглянь, я зайва, мені не потрібно балансувати й берегтись від непевного кроку. Тебе буде побито однією рукою!

Бій тривав близько десяти хвилин, а натовп шаленів від збудження. І поволі настрої в ньому почали перехилятись на бік Паливоди. На превеликий жаль, Обух не був знайомий з азами фехтування карабелою так, як був знайомий з цим питанням Семен. Поза всяким сумнівом, козарлюга пройшов десятки битв, багаторазово бився смертним боєм і досягав перемоги.

Але робив це завдяки фізичній силі, не вмінню.

Тож дуже швидко зрозумів, що пиху з нього ось-ось буде збито. І від того лютував ще більше. І не дамаська шабля, яку поставив на кін і мав утратити, була предметом його люті. Лише авторитет безкомпромісного рубаки, що його мав досі у братчиків. Це дорожче за шаблю. А Семен, оцінюючи всі фізичні можливості супротивника перед бійкою, ще тоді резюмував – надто важка щелепа й низьке чоло не йдуть тому на користь. Такі риси обличчя є свідоцтвом повільної вдачі. А швидкість для фехтувальника куди важливіша, ніж сила рук і широкі груди. Під час чергового випаду він вибив шаблю з руки Обуха і, намагаючись бути педантичним, торкнувся його плеча самим вістрям. Миттєво спітніле плече противника було пофарбовано червоним.

– Усе, панове! – гучно залунав голос секунданта. – Маємо переможця!

Семен Паливода вклонився натовпу запорожців, які супроводжували його успіх могутнім ревінням сотні горлянок, прийняв з рук Микити каптан і піхви шаблі, після чого швидким кроком попрямував у напрямку фортечної брами. За давньою звичкою не вважав за потрібне впиватись власною славою. Перемога за ним, і все позаду. Далі будуть інші бойовища і, цілком ймовірно, перемоги. Все, що потрібно зробити зараз – ефектно покинути місце турніру, залишивши Микиті виконувати його частину вистави. На нього ж чекали інші, не менш важливі справи.

***

Шлях Семена Паливоди лежав до будинків січової старшини, що височіли на іншому боці майдану, неподалік від церкви Святої Покрови. Він пройшов повз високий ґанок церкви. Мимоволі замилувався виглядом споруди, що займала досить важливе місце у побуті Запорізької Січі. Козаки ніколи не шкодували коштів на свою церкву. Тож тепер перед Паливодою вона простягала в небо дбайливо пофарбовані, увінчані хрестами куполи. Викладені з гладко обтесаних колод стіни теж сяяли свіжою фарбою, а дзвіницю навіть укрили позолотою. Все тут несло на собі сліди доглянутості, все було вичищено й вимито. А на квітнику перед ґанком, незважаючи на посуху, буяли зеленню й кольорами райдуги квіти. Семен уклонився панотцю, що спочивав на лаві біля дверей церкви, і продовжив свій шлях через Січ.

Фортеця, що охороняла південні кордони України, вражала своїми масштабами. Займаючи майже увесь простір оточеного плавнями острова Базавлук, вона гордовито демонструвала вежі свого оборонного периметра кораблям, які прибували сюди з різних куточків світу. Високий дубовий частокіл і глибокий рів чатували її спокій. На вежах суворі запорожці вглядались у далечінь, стерегли Січ від ворожого нападу, а всередині фортеці життя текло своїм неспішним плином. Семену завжди подобалося з’являтись тут і тепер він оглядав твердиню, у якій пройшла його молодість, із задоволенням помічаючи всі зміни, які відбулись тут останнім часом.

Попри перше поверхневе враження, Січ була чітко злагодженим військовим організмом. Деякі козаки вештались майданом, використовуючи вільний час, але на корабельнях за межами частоколу будувались чайки15 для майбутнього морського походу. Натовп його вболівальників усе ще вирував на вигоні, але на січовому майдані вже розпочались військові навчання молоді. Майданом поспішали заклопотані гінці від будинків січової старшини і в зворотному напрямку. Торговим передмістям снували торговці різного штибу, але в кузнях завзято стукотіли молотами зброярі. На пристані юрмилися моряки торгових суден, які пройшли крізь гирло Дніпра й очікували розвантаження.

Семен залишив за спиною церкву, збіг східцями з невеличкого пагорба й опинився навпроти пушкарні, перед якою несли службу озброєні мушкетами запорожці. Привітавшись, минув приземисте приміщення, що його використовували для збереження не зайнятої в обороні фортеці артилерії. За хвилину минув стовп, до якого зазвичай приковували тих, хто дозволяв собі порушувати неписані запорізькі закони. Сьогодні тут нікого не було, що не здивувало Паливоду. Запорожці завжди були лояльними до невеличких грішків, як то пиятика або лінощі, але за порушення звичаїв карали нещадно. Як перша, так і друга обставини не сприяли кількості правопорушень.

Ось залишились позаду пушкарня, стовп, Семен минув будинки військового писаря й осавула і, нарешті, досяг мети своєї подорожі. Неквапним кроком пройшовши поблизу великої конов’язі, він опинився перед будинком кошового отамана. Привітався з похмурими джурами, що палили люльки, з-під лоба поглядаючи на візитера, і зайшов до покоїв головнокомандувача Низовим військом.

Розділ ІІІ

Кошовий отаман Запорізької Січі Іван Нагнибіда очікував на візит. Хоча спробував зробити вигляд, що поява Семена стала для нього несподіванкою. Дочекавшись, доки Паливода зайде до світлиці й вклониться за запорізьким звичаєм, кинув на завалений сувоями пергаменту стіл книжку, яку щойно читав, і зручніше вмостився у своєму кріслі. Певний час розглядав Семена з таким виглядом, наче побачив щось непристойне, після чого вкрите рубцями й зморшками обличчя розтяглось у подобі посмішки:

– Паливода! Матері його ковінька, це ти! А я думаю, хто це в мене козаків зворохобив? Запорожці справи покидали, побігли дивитись, як двоє блазнів один другому чуби деруть! – Кошовий вказав на лаву навпроти столу й взявся накладати тютюном свою череп’яну люльку з довгим чубуком.

Семен озирнувся. Світлиця Івана Нагнибіди, кошового отамана Війська Запорізького Низового виглядала так, як він запам’ятав її під час минулого візиту. Коли ж це було? Місяць? Ні, здається, два місяці тому. Втім, нічого дивного. На інтер’єрі отаманської світлиці час жодним чином не позначився на протязі останніх років. Усе ті ж срібні литаври під стіною, перський килим, що повністю закривав одну зі стін, а на ньому безліч холодної та вогнепальної зброї. Образи на покутті. Під образами вогник лампадки, а вздовж стін застелені зеленим сукном лави. Над ними – полиці з турецьким посудом, богемським кришталем і польським сріблом. Усе це освітлювали кілька свічок, що їх було встановлено у потемнілі бронзові канделябри. Довершували картину завалений кореспонденцією стіл і сива імла від тютюнового диму. Все як завжди. Семен сів на лаву, поклав піхви шаблі на коліна й мовчки позирнув на кошового. Очікував, що той розпочне розмову першим.

Нагнибіда мовчав не менше п’яти хвилин. Затягувався тютюновим димом і вдавав, що розглядає пейзажі за вікном. Такий собі круглолиций Будда, який нікуди не квапиться. Хіба що з європейським розрізом очей і з довгим оселедцем на маківці. З довжезними сивими вусами й золотим кільцем у вусі. Очі кошового дивились хитрувато, а про хід його думок було неможливо здогадатись. Прослідкувавши за напрямком погляду кошового, Семен зрозумів, що отаман просто тягне час – за мутним зеленкуватим склом годі було роздивитись бодай щось певне. Він багатозначно посміхнувся, але розмову розпочинати не поспішав. Так, у Семена Паливоди є відповіді на запитання кошового. Зрештою, він не дарма узяв свої сто дукатів за розслідування крадіжки з військової скарбниці. Проте Семен Паливода цінує власну красномовність і не поспішає демонструвати її до того моменту, коли його зволять запитати про хід розслідування. Він витяг із-за пазухи зошит у затертих шкіряних палітурках і почав заклопотано гортати його сторінки.

Як Семен і сподівався, кошовий не втримався першим. Цікавість взяла верх над власним іміджем і запорожець сердито буркнув:

– Мовчиш, козаче?

Хвилинна мовчанка, під час якої чутно було іржання коней за межами світлиці, шкряботіння шашілі в стінах і шурхіт сторінок зошита, що їх гортав Семен.

– Мовчиш, запитую? – повторив кошовий, підвищивши голос.

– Прошу? – Семен зробив вигляд, що не почув попередньої фрази співрозмовника.

Нагнибіда вищирився:

– Паливода, не гніви мене!

– Як можна, батьку?

Кошовий відкашлявся.

– Добре. Вважатимемо, що ми обидва витримали достатню паузу. Маєш щось для мене?

– Маю, батьку.

– То кажи, скурвий сину, не мотай печінки! – пудовий кулак Нагнибіди упав на дубові дошки столу з такою силою, що вони жалібно рипнули.

Семен стримано посміхнувся, заховав зошит, після чого витягнув із валізи шкіряний гаман. Значно більший за той, що його півгодини тому кинув під ноги Обуху. Коли клав на стіл, у гамані щось загадково дзенькнуло.

– Тисяча флоринів, батьку. Можете порахувати. Усе на місці.

Кошовий, намагаючись приховати здивування, зважив гаман на долоні. Дев’ять тижнів тому він відрядив посланців до Семена Паливоди. З одним лише проханням – знайти злодюжку, який прикинувся заморським будівельником та обдурив військову казну на тисячу флоринів. Кошовий сподівався, що зможе повісити хоча б самого злодія. І то в перспективі. На повернення коштів Нагнибіда, будучи людиною досвідченою, не сподівався. Хоча й нервував – подібна недалекоглядність могла коштувати йому отаманської булави. І не лише булави. Як споконвіку велось на Січі, колишні заслуги перед товариством не зупинили б запорізьку сірому від того, щоб побити невдаху-отамана палицями біля стовпа на майдані. Запорожці були далеко не толерантними підлеглими для будь-кого з обраної ними старшини, тож за найменшу невдачу карали жорстоко. А якщо додати той факт, що крадіжка за січовим звичаєм вважалась найважчим злочином, бродіння в масах було гарантованим.

Обличчя Нагнибіди стало майже привітним.

– Добру звістку приніс, козаче!

Семен стримано посміхнувся.

– Це ще не все, батьку, – відповів він.

Брови кошового здивовано підійнялись:

– Тобто?

– Тобто гроші, які були вкрадені у товариства й повернуті завдяки моїй праці, лише частина певного дійства.

Кошовий закліпав очима і ще більше став схожим на китайського Будду.

– Нічого не розумію.

Семен не міг собі відмовити в можливості насолодитись власним тріумфом. Звістка, яку він приніс зі Слобожанщини, повинна була вчинити ефект порохової бомби. Ще б пак, змова проти самого кошового отамана Запорізької Січі! І змова, яка майже вдалась. Якби не збіднілий шляхтич із Поділля, якого запорізький кіш кілька років тому нагородив прізвиськом Паливода! Семен набрав поважного вигляду.

– Я навіть не здивований, – мовив він. – Тобі нічого не відомо.

Іван Нагнибіда гукнув джуру, передав йому гаман і заходився вдруге накладати люльку. Нарешті, вдарив кресалом, випустив хмаринку диму й поглянув на Семена.

– Розповідай, не тягни час. По очах бачу – відбулося щось важливе. Такі новини мушу знати першим проміж козаків.

Семен Паливода видобув з-за пазухи сувій пергаменту зі зламаною сургучевою печаткою. Простягнув отаману. Той взяв сувій до рук і почав розглядати залишки сургуча, на якому можна було розпізнати печатку Війська Запорізького Низового. Тобто власну печатку.

– Що це? – Нічого не розуміючи, Нагнибіда підвів очі на Семена.

– Прочитай.

Кошовий розгорнув сувій і заходився читати. В міру того як пробігав очима рядки, обличчя його ставало все більш похмурим, а зрештою, очі почали метати блискавиці. Нарешті скочив на ноги, пожбурив пергамент на долівку й забігав світлицею.

– Чорт забирай, це вже занадто! Хто це писав?!

– Ти, батьку.

– Що?! – Нагнибіда гаркнув з такою силою, що в прочинених дверях з’явилась голова джури. За мить вона зникла після сповненого праведного гніву крику: – Геть, скурвий сину!!!

– Заспокойся, батьку, – здійняв руки з поверненими вперед долонями Семен. – Я все поясню.

– Звичайно, поясниш! Що за маячня? Мій лист до бейлер-бея1 Анатолії з попередженням про майбутній похід козаків морем до його берегів?! Та це ж на голову не налазить! Я, матері його ковіньку, не міг такого написати!

– Звичайно, не міг. Але погодься, підпис твій. Його можна порівняти з будь-яким листом, що зберігається у військовій канцелярії. Можеш бути впевненим, ніхто не відрізнить.

– Але як?! Я не розумію! – пика кошового почервоніла, віщуючи максимальну ступінь обурення.

Семен зітхнув.

– Підробка. Але підробка майстерна. Втім, лист мав з’явитись лише після того, як тебе звинуватили б у крадіжці тисячі флоринів з військової казни. Думаю, на фоні такого звинувачення він мав стати зерном у благодатному ґрунті. Та й тема листа дуже вже кричуща, щоб надто ретельно досліджувати автентичність підпису. Людина, яка його писала, надає туркам інформацію про час уторгнення запорізької флотилії, міста, які планується атакувати, а також кількість козаків, які братимуть участь у рейді. Це зрада. У будь-якому випадку люди, що після отримання турками листа вирушать у похід, – смертники.

Кошовий спробував узяти себе до рук, упав у крісло і, слухаючи Семена, голосно засопів.

– Для чого? Для чого давати туркам можливість розбити нас у такий підлий спосіб?

Семен знизав плечима:

– Війна підла річ, батьку. Ти пройшов стільки бойовищ, не тобі розповідати цю прописну істину. Проте ми маємо справу з іншим випадком. Лист навряд чи мав попасти на квітучі береги Анатолії.

– Але ж…

– Все робилось не для розгрому запорожців.

– Для чого ж? Семен зітхнув.

– Копають безпосередньо під тебе, хіба не очевидно?

– Як?! Хто?! – Нагнибіда, який почав було заспокоюватись, знову зірвався на крик.

Семен посміхнувся посмішкою вдоволеного кота:

– Це два запитання. Якщо дозволиш, почну з першого.

– Кажи, не муч!

Тепер прийшла черга піднятися з лави Семену. Він пройшовся кімнатою, заклав руки за спину й повернувся до кошового.

– Отже, батьку, на початку хочу повернутись трішки в минуле. Щоб картина нашого дійства стала для тебе більш зрозумілою. Ти гарний старшина і добрий отаман. І коли кажу це, бачить Бог – не намагаюся вдаватись до лестощів, просто констатую факт. Проте, коли тебе обирали на отаманство під час військової ради, чи так уже одноголосно була віддана булава?

Нагнибіда в задумі провів рукою по неголеному підборіддю.

– Це Січ. Ти її добре знаєш. Тут усім не вгодиш, не раз до шабель доходило.

– Так, мені відомо, – погодився Семен. – Тому, коли до моїх рук потрапив цей лист, я поставив собі запитання: можливо, перед нами спроба прибрати зі шляху конкурента й посісти місце кошового отамана? Адже все дуже просто. Просто до геніальності! За досить невеликі кошти наймається людина, яка під виглядом будівничого береться за будівлю укріплень січової фортеці. А насправді очікує, коли до її рук попадуть гроші військової скарбниці. Далі людина зникає. І про це ніхто не знає, окрім кошового отамана й кількох наближених до нього людей, яким кошовий наказує мовчати. Адже вони все розрахували вірно, ти мовчав?