Темна синя вода. Потік

– Довбень! – прокоментував помилку дід-керманич.

– Тату, – докірливо сказав гребець, вибираючи мотузку. – Ну чого одразу довбень…

Сказав звично й без найменшої образи, мабуть, не вперше.

– Дурний піп тебе хрестив! – вже не так енергійно додав перевізник, але петля уже затяглася й суденце перестало хитатись.

Поміст при тому ліг на причал і вся конструкція завмерла більш-менш нерухомо.

Хоч конем заїжджай. Точніше, з’їжджай.

Але ми вдавати з себе ковбоїв не стали, й звели коней під вуздечку. Ті злякано пофоркували та йшли. І навіть зійшовши на берег, все ще роздували ніздрі й нюшили вологе повітря.

Виявилось, що ліхтар висів на спеціальному стовпчику, а трохи поодаль виднілося щось таке як маленька хата або великий курінь. Дуже подібні халабуди в двадцять першому столітті будували перевізники, що возили пляжників-нудистів на Труханів острів. У години пік перевіз коштував у кілька разів більше, аніж метро або фунікулер, та потік бажаючих людей подивитись й себе показати не вщухав.

Десь він там, Труханів, ліворуч від мене. А купаються зараз, мабуть, всі виключно голяка, бо купальників ще не вигадали. Хоча дівчата, може, в сорочках.

– Ах ти ж моя перевізниця, – дід погладив онуку, й та притислась до нього – палко-палко, наче й не кілька годин тому бачились, а кілька тижнів.

Ну як таких зачищати.

– Куди далі, хлопці? – нерозважливо запитав дід.

Дурний піп його хрестив.

Колись, давно-давно, багато років попереду, сталося у Харкові кілька зухвалих пограбувань. Достоту як у фільмах про гангстерів, якими захоплювались підлітки та юнаки, а батьки чомусь не захоплювались.

Мабуть, розуміли, що опинитися на місці гангстера пощастить мало кому, а от на місці жертви – так шансів більше.

Так воно й сталося.

Харківські гангстери теж, мабуть, надивились фільмів, й стріляли не замислюючись. І того разу також стріляли. Грабували маленьку філію банка, й грошей там було не так щоб багато, але трохи було; а ще там трапився хлопчина-стажер, зовсім юний, тільки-но зі школи.

Юний та недурний.

Коли почалося – він упав на підлогу, й демонстративно, старанно, надмірно, аж до тріску в хребті, викручував голову вбік – мовляв, не вбивайте, я вас не бачив, опізнати не зможу!..

– Що, жити хочеш? – реготнув найближчий до нього бандюк. – Ну живи, раз так хочеться!

Хтось з нападників перестрибнув стійку, відкинув із сейфа застрелену дівку-касирку, вигріб все, що трапилось на поличках, й стрибнув назад.

– А знаєш, – сказав раптом той бандюк, що сміявся. – Я передумав.

Якийсь журналіст потім написав, що от якби у того пацана був куцоствол, то все могло б статися інакше.

Дурний піп його хрестив, того журналіста.

Їхали мовчки, у темряві й тиші. І те, й інше були не так щоб абсолютні – і зорі світили, й обрій уже посвітлішав; а щодо звуків, то степ ніколи не буває геть тихим. Ні вдень, ні вночі, ні влітку, ані взимку.

Улітку щось цвірінькає, щось пищить, когось їдять, а когось, нарешті, схилили до пристрасного кохання в кущах і звідти долинає задоволене рохкання. До рохкання прислухаються всі навколо в радіусі кроків ста. Деякі зі слухачів пильнують, щоб у пориві пристрасті їх не затоптали, а деякі думають – а чи не напасти зненацька, ось прямо зараз, поки всі зайняті?..

Буває, що й нападають, і без звуків це також не обходиться.

Узимку інше. Взимку пронизливо свистить заметіль поміж мерзлими острівцями трави, а з-за пагорба долинають тужливі пісні вовків. У кущах ніхто нікого не любить, і їсти нема чого. Доводиться випасати самотніх подорожніх на конях або волах.

А навіть якби й сталося щось, і замовк степ, до самого себе прислухаючись, замовк, завмер… та все одно не став би повністю безмовним – бо добряче гупають копита об втоптаний шлях.

Недаремно він так і називається – битий.

Шлях був битий, і я себе відчував так, ніби вночі хтось побив. Не кулаком у пику й не ремінцем по попі, а добряче так, якісно побив. Дрючком, а може й двома. По спині, сідницях, плечах і стегнах. Боліло все – а це ж ми лише кілька годин їхали.

Поганий все-таки з коней транспорт. Мотоцикл кращий. І трусить менше, і їздить швидше. Мотоциклів би нам сюди, і палива десяток каністр, і шкіряні куртки, й засклені шоломи!.. Дороги погані, але хіба нам звикати? Гайнули б степом, обганяючи самотніх вершників, лякаючи норовистих коней, дивуючи спокійних волів, звиклих до всього погоничів.

А там хтозна. Може, й лишилися б десь тут, вибрали б місце, куди не дотяглась жадібна рука поміщика – а чи російського, а чи польського; прожили б решту життя за екологічно чистою працею, за оранкою землі та куванням плугів, ліпили б глечики, будували б хатки. Хтось би одружився з Галиною, а хто спіймав гарбуза – знайшов би тутешніх дівчат. Наплодили б дітей, онуків та правнуків. Душ по десять, бо контрацепція тут одна – встигни витягти.

Не життя – а краса! Вже на другий рік захочеться чи повіситись, чи втопитись.

Розділ 2

Мистецтво розпитувати дорогу

На саму думку про такий варіант захотілося втопитися просто зараз. На щастя, поблизу не те що річки глибокої, а навіть копанки не було, а був лише битий шлях, перехрестя і сивий дідок біля нього. В товстенькій свитці і сивій шапці, з ціпком, на ослінчику. Незворушний, як Будда. Тільки обличчя не гладеньке, як Будді малюють, а схоже на старе, підгниле вже, зморщене яблуко.

Альберт щось сказав Ігорю, той кивнув і рушив до старенького ближче. Я скривився, але не сильно. Галя відвернулася.

– Доброго ранку, діду! – чемно привітався Ігор. – Підкажіть, калі ласка, як на Чернігів проїхати?

Здивував. Добряче здивував, що тут скажеш. І «калі ласка», й білоруським акцентом, й тим, що дорогу на Чернігів спитав, а перед тим же, здається, мова про Переяслав ішла.

Потім здивування пройшло й прийшло розуміння – Ігор плутав сліди. Спитають діда про чотирьох козаків із дівкою, чи не бачив, а якщо бачив, куди поїхали – а дід: козаків не бачив, а якісь литвини на Чернігів дорогу питали, так.

І дід здивував.

– Дайте копієчку, – сказав, хитро примруживши ліве око. – Тоді скажу.

Ігор знизав плечима, але витяг капшук і монетка полетіла у миттю підставлену дідову шапку.

– Ліворуч вам, – уклонився дідок. – Он до того ліску, за ним корчма, а далі ще добрі люди підкажуть.

І знову завмер, наче робот, якому живлення вимкнули.

Десь я таке вже бачив.

На Хрещатику, на ще не існуючому Хрещатику, працював, чи то пак, працюватиме колись вуличний блазень-жонглер. Ставив, тьху, чорт, ставитиме перед собою коробку для грошей, братиме в руки різнокольорові кульки, і… ні, не кидатиме. Так і стоятиме нерухомо, наче пам’ятник.

Аж поки хтось не кине в коробку купюру. От тоді пам’ятник оживе й кілька секунд кульки покидатиме. Більша купюра – більше секунд, а як кінчається фінансова підзарядка, то знову замре.

Кумедне видовище. І дядько кумедний. Спікірував якось на одну знайому киянку, недбало так спікірував – мовляв, ну добре, давай я тебе кудись запрошу. Знічев’я почав розпитувати про життя, про справи.

– Мабуть, десь у гуртожитку мешкаєш?

– Та ні, у квартирі, – відповіла трохи здивована дівчина.

– Мабуть, в маленькій, з батьками?

– Та ні, в трикімнатній… сама, – це вже сказала, розуміючи, до чого він хилить.

А далі… далі він запрацював, як наче йому в коробку сто доларів кинули. Наговорив компліментів, запросив у ресторан, накидав план розважальних заходів на тиждень вперед.

Засміялася дівчина та й пішла. І блазень пішов. Тільки вона – додому, а блазень – куди послали. Щоправда, не дійшов. Бачив я його, довго ще працював жонглювальним автоматом на розі Хрещатика та Пасажу.

Кажуть, перед самою революцією помер, але то я вже точно не знаю, бо стало менше часу на цікаві прогулянки.

От і дід, бач, схожу роботу знайшов, дороговказом працює.

Ігореві думки, мабуть, котилися в аналогічному напрямку, бо він посміхнувся й пробурмотів щось на кшталт «задовго до джі-пі-ес».

– А що таке джі… пі… як там далі? – негайно зацікавилась Галя, й Іван також підсунувся конем ближче.

– О, – сказав Ігор. – Це така технологія…

Глянув на Галю, на Івана, на мене – мовляв, допомагай.

– Це чаклунство таке, – підказав я. – Дорогу показує.

– Як у казці? – посміхнулася дівчина, мабуть, вирішивши, ніби я жартую. – Чарівний клубочок?

– Чарівний екранчик… – поправив Ігор, знову глянув на Галю, на Івана, й махнув рукою мені – давай краще ти.

Ну я й дав.

Розповів про чарівні зорі, як літають у небі. Цебто, літатимуть. Й світитимуться чарівним сяйвом. Вловлюючи яке чарівним… е-е-е… телефоном, можна побачити на чарівному ж… е-е-е… дзеркалі мапу і де знаходишся.

– Та бре, – махнув рукою Іван й від’їхав подалі, ніби перебування поруч із таким брехуном його самого бруднило.

Я знизав плечима й далі переповідав уже самій Галі. Та слухала. Й чомусь абсолютно не дивувалась. І навіть спитала, звідки ті чарівні зорі в небі з’явилися, на чому тримаються і хто їх туди закинув.

Я почав пояснювати і зламався на слові «орбіта». Цебто, вдалося так-сяк пояснити, що це коло, по якому літають зорі, але Галя негайно запитала, чому ж вони не падають, і я здався. Треба було зупинятись, малювати ньютонову гору, на ній гармату, від неї кілька пунктирних ліній, що показували б постріли з різною швидкістю… ні, нема сенсу. Навіть з сучасних мені дівчат це зрозуміли б, дай Боже, одна з десяти.

Дев’ятеро лупали б очима й дивувались, який розумний їм хлопець дістався. І міркували б, як той розум на службу, щоб для дому і для сім’ї, а не про якісь там супутники. Бо нащо вони потрібні, супутники ті, краще б підняли зарплату. Або тарифи зменшили.

Серед чоловіків, до речі, така сама статистика, просто з чоловіками під ручку я не гуляю й не забиваю їм баки супутниками.

Тому замість гори я змалював перед Галею вражаючу картину досягнень – і метеорологію, і розвідку, і телефонні дзвінки в Америку, і навіть відеозв’язок.

Галя слухала, а я сумнівався, що вона розуміє; пояснював детальніше – вона кивала, а потім хряснула мене так, що я мало з коня не гепнувся. Словами хряснула, не кулаком. Хоча ні, кулаком так не хряснеш. Довбня потрібна, та ще й замашна.

– У нас така… тех-но-ложія… також була, – досить недбало повідомила Галя, трохи зачекала й добила: – У Софії колись стояло таке свічадо. Показувало, що забажаєш. Ну, звісно, пускали до нього не всіх, а лише князів та первосвящеників. Ну, може, ще губернаторів.

Губернатори та князі поруч звучали як дисонанс, але щоб звернути увагу Галі на цей анахронізм – треба було рота закрити, а я не міг. Й Ігор не міг. Може й Альберт не зміг би, але він хоч і напружено прислухався, та, здається, половини не розумів.

А вчити треба мову аборигенів, вчити! Я коли на Кавказ ганяв у відрядження, то вже за тиждень міг з аборигенами порозумітися. Звісно, богословську дискусію провести б не вдалося, але спитати в магазинчику хліб, гукнути напарнику, щоб заліг й розтлумачити дівчині, що переспати – залюбки, а одружуватися не планую – це міг.

Не дуже, правда, це нам допомогло. Просрав Віктор Андрійович всі полімери, й союз ГУАМ також просрав, а які були плани, ех…

Хіба що Голодомор не просрав, а навпаки, підняв з небуття, за що йому щира дяка від живих, а може й від мертвих.

– Так що за сві-ча-до? – Ігор спотикався на складах незнайомого слова точнісінько так, як Галя на «технології», і я аж зловтішився. А потім заслухався. По-перше, сюжетом, а подруге – голосом нашої співачки. Гарний все-таки голос. Геть незрозуміло, чому зазвичай тихенько говорить, наче його соромиться. А сюжет був такий:

– …ніхто точно не знав, як і коли з’явилося те свічадо. Кажуть, ніби поставив його якийсь заїжджий чарівник, але коли та для чого – хтозна. Кажуть, можна було побачити в тому свічаді все, що тільки забажаєш, але нечітко, так, ніби крізь туман…

Я прикинув, який це все мало вигляд. Софія. Давня, за візантійськими технологіями, тьху, чорт, канонами побудована церква. Темна – лише зверху, під самою банею, різнокольорові віконця. Свічки. Дим – від свічок та від ладану. Свічки – вони ж не просто світять, а мерехтять. Біля вівтаря бубонять попи. Дзеркальце з каламутного скла.

Справді, в ньому що забажаєш – те й побачиш.

Захотіла княгинька побачити князя, а думала не про те, що в поході, буває, доводиться конем їхати й пішки йти, ночувати в степу, переправлятися через річку, мечем махати, а думала про те, що князь, негідник такий, вирвався з-під контролю й розважається з гарненькими полонянками – от і побачила. Зовсім як в анекдоті:

– Мамо, щось чоловіка довго нема! Мамо, боюсь, він коханку завів!

– Ну що ти, доню, одразу погане думаєш! Може, він під машину потрапив.

Але дорога була далека, коні трюхикали дуже й дуже неспішно, пейзаж майже не змінювався – чому б і не послухати гарну казочку?

– …і бачили в тому свічаді всі, що хотіли. Дівчата – коханого, купці – багатство, воїни – ворога, князі – славу. Ну а чим скінчилося – ви вже знаєте.

Гарна була казочка, та кінець надто сумний.

– Отак, через тупі ревнощі, й було втрачено перспективну технологію, – резюмував Ігор. Звичним рухом вже потер скроню й насипав уточнень.

– Вперше це повідав читачам польський ксьондз Гриневег у тисяча п’ятсот вісімдесят четвертому році. Камінь, писав він, чуєш, Юрію, камінь! – великий зелений камінь був лише подібний на дзеркало, й про те, що він показує всякі таємні речі, ксьондзу лише розповіли, а сам він не бачив.

Я вже зрозумів, до чого йдеться, й стало образливо. На очах руйнувалася ще одна гарна казка, знайома з самого дитинства легенда. Ще малим бувши, хотів якось зганяти в Софію й поглянути якщо не на чарівне дзеркало, то хоча б на місце, де воно було.

А виявляється, це одна з тих байок, якими кияни століттями годували довірливих іноземних туристів. У мої часи гостям міста розповідали, що готель «Салют» – кругла, схожа на ребристу гранату залізобетонна будівля, повільно крутиться на осі; і якщо постояти хвилин десять, то можна те обертання побачити. Не раз і не два бачив я біля того готелю завмерлих приїжджих та завмерлих киян поруч. Але якщо гості боялись дихати, щоб не проґавити момент повороту, то кияни душили сміх.

Ще брехали про Батьківщину-мати, що стоїть над Дніпром – начебто рівно опівночі вона брязкає мечем об щит. Але чи повірив хтось настільки, щоб попертися серед ночі перевіряти гіпотезу – це вже не знаю. Може, й поперся. Зазвичай кияни добрі й надто жорстоко над туристами не знущаються, але раптом трапився хтось безжальний…

– …але вже через десять років, – так само безжально провадив далі оповідач. – Інший мандрівник, австрійський дипломат Еріх Лясота, докладно описав у щоденнику візит до Софії, й написано там приблизно таке: по верху йде галерея або хори, бильця яких від колони до колони складено з цільних плит синюватого каменя з прозорим різьбленням. В одній з плит, якраз навпроти головного вівтаря, є круглий отвір, приблизно півліктя у діаметрі…

Я й сам знав, що лікоть – це чотириста-п’ятсот міліметрів, а Ігор все-таки показав. За допомогою обох рук, й вийшло досить образливо. Ще образливіше, ніж від руйнування легенди.

Добре, хоч не у мій бік скерував, а кудись в поля.

– …тепер заповнений вапном. Кажуть, що раніше там було дзеркало, через яке за допомогою чаклунства можна було побачити все, що побажаєш, на відстані кількох сотень миль…

Я подивився на власника Вікіпедії у голові водночас злостиво та заздрісно, а Ігор, помітивши мій погляд, продовжив знущатися:

– Отвір, де стояло дзеркальце, зберіглась до наших часів… е-е-е… принаймні, до твоїх, Юрію, та моїх, а як там до Альбертових – вже не в курсі. Чуєш, Альберте? Як, стоїть ще Софія?

– Стоїть, – знизав плечима той. – Що їй зробиться. Тільки навколо забудовано все.

– Тьху.

Сплюнули одночасно я та Ігор, й Галя з Іваном, скоріш за все, не зрозуміли, чому. Ну, забудовано, ну, стоять будинки біля стіни, і що? Софію ж все одно видно.

Ех, не знаєте ви, хлопці й дівчата, які бувають сучасні будинки.

Ну та чорт з ними.

– Цей же самий Лясота, – просторікував далі Ігор, – у тому самому щоденнику й переповідає легенду про розпусного князя й ревниву княгиню. Так що перед нами унікальна нагода ідентифікувати всіх персонажів легенди з точністю до десяти років. Якраз між візитами Гриневега й Лясоти. Не так вже й багато було на той час князів…

Я думав, на Галину казочку Іван також скаже «Бре!», але наш гайдамака мовчав, слухав і лише схвально кивав. У чарівне дзеркало йому вірилось легше, аніж у телефон й штучні зорі, що літають орбітами.

Раптом згадалося, що, власне, термін «орбіта» якраз і означає щось кругле, і погляд сам по собі перескочив на Галину спинку. У дівчини в сідлі, якщо хтось не в курсі, посадка така, що талія видається ще вужчою, ніж насправді, а стегна ще ширшими. Приємне видовище, дуже приємне.

Галя спіймала мій погляд і негайно згорбилася.

Та ну що ж це таке!..

Дивними шляхами ходить жіноча логіка, й дорога наша також вилася якось дивно. Спочатку, від дідка-дороговказа, їхали ми майже прямо на схід. Якщо Альберт не збрехав щодо Переяслава, то правильно їхали. Якщо наші можливі переслідувачі також натрапили на дідка й запитали, то їм ліворуч, північніше. Нехай їдуть, там багато цікавого.

Але далі – от халепа! – наша дорога також почала завертати на північ, кілька разів розгалужувалася, а на перехрестях ніхто не сидів і копієчку не питав.

Так, GPS не завадив би, не завадив… Хоча всяко буває.

Колись, двісті років тому попереду, якраз у цих місцях мав я халепу із GPSом. Поїхали кататися, нові місця роздивлятися, старовинну церкву в Сулимівці подивитися, я маршрут проклав й вказівки GPSної дівки старанно виконував.

І заїхав.

Протиснувшись між двома хатками, опинився на схилі яру, в який не те що машиною – але й пішки не всякий зійде.

Вийшов. Спитав. Чисто за звичкою спитав не лише про Сулимівку, але ще про якесь село на тій же дорозі. Хоча й не ховався тоді ні від кого, переслідування не очікував, сліди плутати причини не мав, але звичка – друга натура.

– Тю! – сказала жіночка з повною балією дрібних грушок. – Так це ви напрямки поїхали, а машиною оооон аж там об’їжджати треба!

Смачні були грушки, й дешеві, та й об’їзд недальній, але через кілометр дівчина з GPSу знову завела нас у хащі, й лише тоді додумався я перевірити налаштування гаджету. Так і виявилось – мудрий девайс запам’ятав, що минулого разу я пішки ходив, й вирішив, що зараз теж пішки, а отже, й напряму, уваги на яри та ліси не звертаючи.

Кажуть, якийсь затятий автомобіліст у такій ситуації й з моста стрибнув. Повірив дівчині-провідниці більше, ніж власним очам.

А церкву оглянули, як не оглянути. Гарна була церква. Без особливих витребеньок, типова споруда сімнадцятого століття, трохи часом попсована, трохи реставраторами підлатана; й навіть склеп під нею зберігся. А те, що у склепі, на жаль, в тридцятих роках опинилося в рівчаку.

І ще головна вулиця запам’яталася, бо новісінькі таблички з назвою вулиці гордовито сяяли трьома слова «вулиця Івана Сулими».

– Ігорю! – гукнув я.

– Га?

– А що там у твоїй Вікіпедії про Івана Сулиму написано?

– Сулима? – позіхнув Ігор. – Ну, це я й так пригадаю. Це, здається, був гетьман такий…

Ігор помовчав, і трохи винуватим тоном додав:

– Ні, просто не пригадаю. Доведеться-таки зазирати…

Форкнув насмішкувато:

– …у ту фігню, яку Юрій називає Вікіпедією.

Ігор звичним уже рухом потер чоло, сказав «гм», потер чоло ще раз, і раптом замість звичного потоку абсолютно точних, але досить нудних відомостей проголосив:

– Ого.

– Що – ого? – зацікавилася і Галя.

– Та! – Ігор аж головою крутнув. – Біографія у дядька – хоч кіно знімай.

– То розкажи, – вліз і я.

– Та розкажу, – охоче погодився Ігор. – Отже, був Іван дрібним шляхтичем із роду Сулим. Ноги у цієї династії ростуть з Полтавської губернії, так що, Юрію, можеш пишатися…

Я хотів був здивуватися з того, що Ігор докладно знає, звідки я родом, потім допетрав, що моя біографія також може бути досліджена й внесена до Вікіпедії. Факту цьому не зрадів, але то таке. В будь-якому випадку я для тих часів вже давно помер, й біографія являє собою хіба що незначну історичну цінність.

Хоча ні, ще виховальну. Від супротивного. Читайте, дітки, й не робіть так, як цей дядько робив.

– …працював помічником урядника, потім управителем у якомусь з маєтків, потім посрався з магнатом і втік на Січ.

Я знизав плечима. Така собі біографія. Не видатна. Не варта огокання. Але виявилось, що помилився.

– На Січі пристав до Самійла Кішки й спеціалізувався на морських походах. На чайках, були колись такі човники…

Я кивав, й Іван кивав. Я бачив їх на малюнках, а Іван, цілком можливо, що й наживо, а може й катався колись.

– І доходився. Спіймала його чайка турецьке ядро, опинився Сулима разом з іншими козаками спочатку у воді, потім на турецькій галері. У воді не затримався, а от на галері довелося затриматись, бо прикували до весла. Затриматись аж на п’ятнадцять років…

Я уявив собі п’ятнадцять років на ланцюгу, на твердій дерев’яній лаві. Ні відійти, ні випростатись. Поруч – море, значить, вологість і бризки, а вони, знаєте, тільки влітку приємні, та й то лише у малих кількостях. А у великих…

Хто на Майдані потрапив на морозі під водомет – той мене зрозуміє.

Але бої на Майдані тривали місяць. У сто вісімдесят разів менше за час, проведений Сулимою на ланцюгу.

Згадався фільм про дванадцять років рабства. Купа «Оскарів», десяток менших винагород. Двісті мільйонів доларів касових зборів, а хіба порівняти сюжет? Куди тільки наші режисери дивляться. Знімають всякі дзиндзі-контрабаси, неймовірно гидотних «Сватів» та ще цей, як його, «Останній москаль».

Лайно на лайні.

Я раптом зрозумів, що боюсь навіть уявити, на кого перетворився Сулима наприкінці того строку. Уявлялося щось здичавіле, брудне, волохате. Отупіле, бо як тут не отупіти в умовах важкої праці і сенсорного голоду.

Помилився. Ще й як помилився.

– …невідомо як Сулима звільнився від ланцюгів і звільнив товаришів. А далі все, як у кіно: здійняли бунт і перемогли. Знову ж таки, невідомо як. Уявляєте – галера, бойовий корабель, кількасот тренованих, озброєних, добре мотивованих яничарів… і яничари програли. Далі ще цікавіше. Юрію, от що б зробив ти з полоненими яничарами?

– За борт! – не роздумуючи, бовкнув я. Галя закопилила губу – мабуть, з гуманістичних міркувань, а Іван схвально кивнув.

Даремно не подумав. Варто було.

– А грести, значить, знову самим?

Довелося зробити вигляд, ніби милуюсь пейзажем. Особливо милуватися було нічим – ліски, поля, битий шлях. На пейзажах Юрія Пацана воно гарно, дуже гарно… а у житті не дуже, бо пісок на зубах. Недаремно ковбої вигадали хустки, аби запинати морди. І дихати легше, й грабувати диліжанси допомагає.

– Так от, – насолодився маленьким тріумфом Ігор й продовжив: – Підганяйла з батогом таки за борт, згоден, а яничарів посадили на весли. Постало питання – а далі куди? Юрію, ти б куди галеру направив?

Я мало не ляпнув: «Додому!», але вже був навчений, і трохи подумав. Осяяло.

– А де все це відбувалося?

– Десь під Венецією. В Адріатичному морі, отже.

Довелось прикидати маршрут. На перший погляд виходило два варіанти – з боями через Босфор і Дарданелли, або розділитись і малою групою через Болгарію та Молдову. Тьху чорт, яка Болгарія, яка Молдова, там же зараз турки!

Отже, в першому випадку потоплять, в другому повісять або на палю посадять. Тут від сідла дупа болить, як наче нею чорти топталися, а від палі, мабуть, болючіше.

– Ну… – сказав я, так і не вигадавши розумного варіанта.

– От і Сулима, мабуть, понýкав-понýкав, а потім обрав таки правильну лінію поведінки, й привів корабель – куди б ви думали? – До Риму.

Я офігів.

Римляни, мабуть, теж. А особливо офігів Римський Папа, до якого Сулима пробився на аудієнцію.

– …і тоді, на знак видатних заслуг, Папа нагородив Сулиму золотою медаллю з власним портретом.

– Краще б грошима дав, – буркнув я, і виявилось, що знов дурницю.

– …Сулима, повернувшись з католицької Італії, затримався в католицькій Польщі…

Не знаю як, але Ігор примудрився двічі підкреслити інтонацією слово «католицькій». Мабуть, натякав, що в католицькій країні папська медаль щось та значить.

Так і виявилось. Героїчний мореплавець примудрився монетаризувати репутацію значно потужніше, аніж можливу торбу грошей від Папи. Очолив ще кілька морських піратських, вибачте, військових походів, вибився у гетьмани, а після звільнення на пенсію став управителем якогось магната.

– …і де б ви думали? – ефектно закінчив Ігор. – Якраз там, куди нас чорти несуть, цебто, Альберт веде. В Переяславі.