Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

Спершу Мартін лежав нерухомо. Та ось він розплющив очі, зробив ковток-другий й насилу звівся на лапи. З хвилину він постояв, хитаючись з боку на бік, потім по самісіньку шию заліз в озеро й повільно поплив між крижинами. Раз у раз він занурював дзьоб у воду, а потім, задерши голову, жадібно ковтав водорості.

«Йому пощастило, – з заздрістю подумав Нільс, – а я ж теж від ранку не мав ані крихти в роті».

Цієї миті Мартін підплив до берега. У дзьобі в нього був затиснутий маленький червоноокий карасик.

Гусак поклав рибину перед Нільсом і сказав:

– Вдома ми не були з тобою друзями. Але ти допоміг мені в біді, і я хочу віддячити тобі.

Нільс ледве не кинувся обіймати Мартіна. Щоправда, він ніколи раніше не куштував сирої риби. Та що вдієш, треба звикати! Іншої вечері не дістанеш.

Він помацав у кишенях, шукаючи свій складаний ніж. Він, як завжди, лежав з правого боку, тільки став завбільшки із шпильку, – втім, саме по кишені.

Нільс розкрив ножа й почав потрошити рибу.

Раптом почувся якийсь шум і плескіт. На берег, обтрушуючись, вийшли дикі гуси.

– Гляди, не вибовкай, що ти людина, – шепнув Нільсу Мартін й виступив наперед, шанобливо вітаючи зграю.

Тепер можна було роздивитися як слід усю компанію. Варто визнати, що красою вони не вирізнялися, ці дикі гуси. І зростом не вийшли, і вбранням не могли похвалитися. Всі як на підбір сірі, наче пилом притрушені, – хоч би у когось однісінька біла пір’їнка!

А ходять-то як! Підстрибом, підскоком, ступають куди попало, не дивлячись під ноги.

Мартін від подиву навіть розвів крилами. Хіба ж так ходять порядні гуси? Ходити треба повільно, ступати на всю лапу, голову тримати високо. А ці шкандибають, наче кульгаві.

Попереду всіх виступала стара-престара гуска. Ох, і що це була за красуня! Шия тонесенька, з-під пір’я кістки стирчать, а крила ніби хтось обгриз. Зате її жовті очі блищали, мов дві палаючі жаринки. Всі гуси шанобливо дивилися на неї, не сміючи заговорити, поки гуска перша не скаже своє слово.

Це була сама Акка Кебнекайсе, проводирка зграї. Сто разів вже водила вона гусей з півдня на північ і сто разів поверталася з ними з півночі на південь. Кожен кущик, кожен острівець на озері, кожну галявину в лісі знала Акка Кебнекайсе. Ніхто не вмів вибрати місце для ночівлі краще, ніж Акка Кебнекайсе; ніхто не вмів краще, ніж вона, сховатися від хитрих ворогів, що підстерігають гусей в дорозі.

Акка довго роздивлялася Мартіна від кінчика дзьоба до кінчика хвоста й нарешті сказала:

– Наша зграя не може приймати до себе аби кого. Всі, кого ти бачиш перед собою, належать до кращих гусячих сімейств. А ти навіть літати як слід не вмієш. Що ти за гусак, якого роду й племені?

– Моя історія не довга, – сумно сказав Мартін. – Я народився торік в містечку Сванегольм, а восени мене продали Хольгеру Нільсону – в сусіднє село Вестменхег. Там я й жив до сьогоднішнього дня.

– Як же ти набрався хоробрості летіти з нами? – запитала Акка Кебнекайсе.

– Ви назвали нас жалюгідними курками, і я вирішив довести вам, диким гусям, що й ми, домашні гуси, на щось здатні, – відповів Мартін.

– І на що ж ви, домашні гуси, здатні? – знову запитала Акка Кебнекайсе. – Як ти літаєш, ми вже бачили, та, може, ти відмінний плавець?

– І цим я не можу похвалитися, – сумно сказав Мартін. – Мені доводилося плавати тільки в ставку за селом, але, правду кажучи, цей ставок хіба що трохи більший від найбільшої калюжі.

– Ну, тоді ти, певно, майстер стрибати?

– Стрибати? Жоден поважаючий себе домашній гусак не дозволить собі стрибати, – сказав Мартін.

І раптом спохватився. Він згадав, як кумедно підстрибують дикі гуси, й зрозумів, що бовкнув зайве.

Тепер Мартін був упевнений, що Акка Кебнекайсе зараз же прожене його зі своєї зграї.

Але Акка Кебнекайсе сказала:

– Мені до вподоби твоя сміливість, що ти говориш так сміливо. Хто сміливий, той буде вірним товаришем. Ну, а навчитися тому, чого не вмієш, ніколи не пізно. Якщо хочеш, залишайся з нами.

– Дуже хочу! – відповів Мартін. Раптом Акка Кебнекайсе помітила Нільса.

– А це ще хто з тобою? Таких, як він, я ніколи не бачила.

Мартін знітився на мить.

– Це мій товариш… – невпевнено мовив він. Тут Нільс виступив вперед і рішуче заявив:

– Мене звати Нільс Хольгерсон. Мій батько – Хольгер Нільсон – селянин, і дотепер я був людиною, але сьогодні вранці…

Договорити йому не вдалося. Щойно він вимовив слово «людина», гуси позадкували й, витягнувши шиї, вороже зашипіли, заґелґотали, залопотіли крилами.

– Людині не місце серед диких гусей, – сказала стара гуска. – Люди були, є й будуть нашими ворогами. Ти повинен негайно покинути зграю.

Тепер вже Мартін не втримався і втрутився:

– Але ж його і людиною-то не назвеш! Погляньте, який він маленький! Я ручаюся, що він не заподіє вам ніякого лиха. Дозвольте йому лишитися хоча б на одну ніч.

Акка пильно глянула на Нільса, потім на Мартіна й нарешті сказала:

– Наші діди, прадіди і прапрадіди заповідали нам ніколи не довірятися людині, байдуже, маленька вона чи велика. Та якщо ти ручаєшся за нього, то так і бути – сьогодні хай він залишиться з нами. Ми заночуємо на великій крижині посеред озера. А завтра вранці він повинен покинути нас.

З цими словами вона знялася в повітря. За нею полетіла вся зграя.

– Послухай, Мартіне, – несміливо запитав Нільс, – ти що ж, залишишся з ними?

– Ну звісно! – з гордістю відповів Мартін. – Не щодня домашньому гусакові випадає така честь – летіти в зграї Акки Кебнекайсе.

– А як же я? – знову запитав Нільс. – Мені нізащо самому не дістатися додому. Я зараз і в траві заблукаю, не те що в цьому лісі.

– Додому тебе відносити мені ніколи, сам розумієш, – сказав Мартін. – Та от що я можу тобі запропонувати: летімо разом з усіма. Подивимося, що це за Лапландія така, а потім і додому повернемося. Акку я вже якось умовлю, а не вмовлю, то обману. Ти тепер маленький, заховати тебе неважко. Та годі базікати! Назбирай-но швидше сухої трави. Та якнайбільше!

Коли Нільс набрав цілий оберемок торішньої трави, Мартін обережно підхопив його за комір сорочки й переніс на велику крижину. Дикі гуси вже спали, заховавши голови під крила.

– Розклади траву, – скомандував Мартін, – інакше без підстилки у мене, чого доброго, лапи до криги примерзнуть.

Підстилка хоч і вийшла ріденькою (чи ж багато Нільс міг трави прихопити!), та все ж лід абияк прикривала.

Мартін став на неї, знову схопив Нільса за комір і засунув собі під крило.

– На добраніч! – сказав Мартін й міцніше притиснув крило, щоб Нільс не випав.

– На добраніч! – сказав Нільс, зариваючись з головою в м’який і теплий гусячий пух.

Розділ 3. Нічний злодій

1

Коли всі птахи й звірі заснули міцним сном, з лісу вийшов лис Смірре.

Щоночі виходив Смірре на полювання, й непереливки було тому, хто безтурботно засинав, не встигши забратися на високе дерево чи сховатися в глибокій норі.

М’якими, нечутними кроками підкрався лис Смірре до озера. Він давно вже вистежив зграю диких гусей й наперед облизувався, думаючи про смачну гусятину.

Але широка чорна смуга води відділяла Смірре від диких гусей. Смірре стояв на березі й від злості клацав зубами.

Аж раптом він помітив, що вітер поволі підганяє крижину до берега.

«Ага, здобич все-таки моя!» – посміхнувся Смірре й, присівши на задні лапи, терпляче став чекати.

Він чекав годину. Чекав дві години… три…

Чорна смужка води між берегом і крижиною ставала дедалі вужчою.

Ось лис вловив гусячий дух.

Смірре ковтнув слину.

З шелестінням і легким дзенькотом крижина вдарилася об берег…

Смірре приловчився й стрибнув на лід.

Він підкрадався до зграї так тихо, так обережно, що жоден гусак не почув наближення ворога. Але стара Акка почула. Її різкий крик рознісся над озером, розбудив гусей, підняв всю зграю в повітря.

Та все ж Смірре встиг схопити одного гусака.

Від крику Акки Кебнекайсе прокинувся й Мартін. Сильним помахом він розкрив крила й стрімко злетів угору. А Нільс так само стрімко полетів донизу.

Він стукнувся об лід і розплющив очі. Спросоння Нільс навіть не зрозумів, де він і що з ним сталося. Та раптом він побачив лиса, що тікав з гусаком в зубах. Не вагаючись, Нільс кинувся навздогін.

Бідолашний гусак, що потрапив у пащу Смірре, почув тупіт дерев’яних черевичків й, вигнувши шию, з боязкою надією озирнувся.

«Ах, он хто це! – сумно подумав він. – Отже, пропав я. Куди такому впоратися з лисом!»

А Нільс зовсім забув, що лис, якщо схоче, може розчавити його однією лапою. Він гнався по п’ятах за нічним злодієм і твердив сам собі:

– Лише б наздогнати! Лише б наздогнати!

Лис перестрибнув на берег – Нільс за ним. Лис кинувся до лісу – Нільс за ним.

– Зараз же відпусти гусака! Чуєш? – кричав Нільс. – Інакше я тебе так відлупцюю, що не радий будеш!

– Хто це там пищить? – здивувався Смірре.

Він був допитливим, як усі лиси на світі, тому зупинився й повернув морду.

Спочатку він навіть не побачив нікого.

Лишень коли Нільс підбіг ближче, Смірре розгледів свого страшного ворога.

Лису стало так смішно, що він ледве не випустив здобич.

– Кажу тобі, віддавай мого гусака! – кричав Нільс. Смірре поклав гусака на землю, притис його передніми лапами й сказав:

– То це твій гусак? Тим краще. Можеш подивитися, як я ним поласую!

«Цей рудий злодюга, здається, й за людину мене не вважає!» – подумав Нільс і кинувся вперед.

Обома руками він вчепився в лисячий хвіст і смикнув що було сили.

Від несподіванки Смірре випустив гусака. Тільки на секунду. Але й секунди вистачило. Не гаючи часу, гусак рвонувся вгору.

Він дуже хотів би допомогти Нільсу. Але що він міг вдіяти? Одне крило у нього було зім’яте, з іншого Смірре встиг повисмикувати пір’я. До того ж у темряві гусак майже нічого не бачив. Може, Акка Кебнекайсе щось придумає? Треба швидше летіти до зграї. Не можна ж лишати Нільса в такій біді! І, важко змахуючи крилами, гусак полетів до озера. Нільс і Смірре проводжали його поглядом. Один – з радістю, інший – зі злістю.

– Ну що ж! – прошипів лис. – Якщо гусак втік від мене, то тебе я вже не випущу. Миттю проковтну!

– Ну це ми ще побачимо! – сказав Нільс і ще дужче стиснув лисячого хвоста.

Й справді, спіймати Нільса виявилося не так просто. Смірре стрибнув вправо, а хвіст занесло вліво. Смірре стрибнув вліво, а хвіст занесло вправо. Смірре крутився, як дзиґа, але й хвіст крутився разом з ним, а заразом – і Нільс.

Спочатку Нільсу було навіть весело від цього шаленого танцю. Та невдовзі руки у нього затекли, в очах зарябило. Навколо Нільса піднімалися цілі хмари торішнього листя, його вдаряло об коріння дерев, очі засипало землею.

«Ні! Довго так не протриматися. Треба тікати!»

Нільс розтулив руки й випустив лисячий хвіст. І відразу ж, наче вихором, його відкинуло далеко убік і вдарило об товсту сосну. Не відчуваючи болю, Нільс став дертися на дерево – вище, вище – і так, без перепочинку, ледь не до самісінького вершечка.

А Смірре нічого не помічав – все крутилося й миготіло у нього перед очима, і сам він як заведений крутився на місці, розмітаючи хвостом сухе листя.

– Годі тобі танцювати! Можеш трохи перепочити! – гукнув йому згори Нільс.

Смірре зупинився як укопаний і з подивом подивився на свій хвіст.

На хвості нікого не було.

2

– Ти не лис, а ворона! Кар! Кар! Кар! – кричав Нільс.

Смірре задер голову. Високо на дереві сидів Нільс і показував йому язика.

– Все одно від мене не втечеш! – сказав Смірре і всівся під деревом.

Нільс сподівався, що лис зрештою зголодніє і подасться шукати собі іншу вечерю. А лис розраховував, що Нільса рано чи пізно здолає дрімота і він звалиться додолу.

Так вони і просиділи цілу ніч: Нільс – високо на дереві, Смірре – внизу під деревом. Моторошно в лісі вночі! В густій пітьмі все навколо наче скам’яніло. Нільс і сам боявся поворухнутися. Ноги й руки в нього затерпли, очі злипалися. Здавалося, що ніч ніколи не скінчиться, що ніколи більше не настане ранок.

І все-таки ранок настав. Сонце повільно піднімалося далеко-далеко за лісом.

Та перш ніж з’явитися над землею, воно послало цілі снопи вогняних блискучих променів, щоб вони розвіяли, розігнали нічну темряву.

Хмари на темному небі, нічний іній, що вкривав землю, застиглі гілки дерев – усе спалахнуло, засяяло. Прокинулися лісові мешканці. Червоногрудий дятел застукотів своїм дзьобом по корі. З дупла вистрибнула білочка з горіхом в лапках, сіла на гілку і почала снідати. Пролетів шпак. Десь заспівав зяблик.

– Прокидайтеся! Виходьте зі своїх нір, звірі! Вилітайте з гнізд, птахи! Тепер вам нічого боятися, – промовляло до всіх сонечко.

Нільс полегшено зітхнув й розправив затерплі руки й ноги.

Раптом з озера долинув крик диких гусей, і Нільс з верхівки дерева побачив, як вся зграя знялася з крижини і полетіла над лісом.

Він крикнув їм, замахав руками, але гуси промайнули над головою Нільса й зникли за верхівками сосен. Разом з ними полетів його єдиний товариш, білий гусак Мартін.

Нільс почувався таким нещасним і самотнім, що ледве не заплакав.

Він подивився вниз. Під деревом як і раніше сидів лис Смірре, задерши гостру морду, і єхидно шкірився.

– Гей ти! – крикнув йому Смірре. – Мабуть, твої друзі не надто тобою переймаються! Злазь-но краще, приятелю. В мене для дорогого друзяки гарне містечко приготоване, тепленьке, затишне! – І він погладив себе лапою по череву.

Та от десь зовсім близько зашуміли крила. Серед густого гілля повільно й обережно летів сірий гусак.

Наче не помічаючи небезпеки, він летів просто на Смірре.

Смірре завмер.

Гусак летів так низько, що здавалося, крила його ось-ось зачеплять землю.

Ніби відпущена пружина, Смірре підскочив догори. Ще трошки, і він схопив би гусака за крило. Але гусак вивернувся з-під самісінького його носа і тихо, мов тінь, пронісся до озера.

Не встиг Смірре отямитися, а з гущавини лісу вже вилетів другий гусак. Він летів так само низько й повільно.

Смірре приготувався. «Ну, цьому вже не втекти!» Лис стрибнув. Всього лишень на волосину не дотягнувся він до гусака. Удар його лапи розітнув повітря, і гусак, наче нічого й не було, зник за деревами.

За хвилину з’явився третій гусак. Він летів криво і навскіс, ніби в нього було перебите крило.

Щоб не схибити знову, Смірре підпустив його зовсім близько – ось зараз гусак налетить на нього й зачепить крилами. Стрибок – і Смірре вже торкнувся гусака. Але той сахнувся вбік, і гострі кігті лиса тільки скрипнули по гладенькому пір’ю.

Потім з гущавини вилетів четвертий гусак, п’ятий, шостий… Смірре кидався від одного до іншого. Очі в нього почервоніли, язик висолопився набік, руда блискуча шерсть скуйовдилася. Від злості й голоду він нічого вже не бачив; він кидався на сонячні плями й навіть на свою власну тінь.

Смірре був немолодий, досвідчений лис. Собаки не раз гналися за ним по п’ятах, і не раз повз його вуха зі свистом пролітали кулі. І все-таки ніколи Смірре не почувався так кепсько, як цього ранку.

Коли дикі гуси побачили, що Смірре зовсім знесилів й, ледве дихаючи, повалився на купу сухого листя, вони припинили свою гру.

– Тепер ти довго пам’ятатимеш, як зачіпатися зі зграєю Акки Кебнекайсе! – прокричали вони на прощання й зникли за лісовою гущавиною.

А в цей час білий гусак Мартін підлетів до Нільса. Він обережно підчепив його дзьобом, зняв з гілки і попрямував до озера.

Там на великій крижині вже зібралася вся зграя. Побачивши Нільса, дикі гуси радісно заґелґотали й залопотіли крилами. А стара Акка Кебнекайсе виступила вперед і сказала:

– Ти перша людина, від якої ми бачили добро, і зграя дозволяє тобі лишитися з нами.

Розділ 4. Нові друзі та нові вороги

1

П’ять днів летів вже Нільс з дикими гусьми. Тепер він не боявся впасти, а спокійно сидів на спині Мартіна, поглядаючи направо й наліво.

Синьому небу не має кінця-краю, повітря легке, прохолодне, ніби в чистій воді в ньому купаєшся. Хмари наввипередки мчать за зграєю: то наздоженуть її, то відстануть, то зіб’ються докупи, то знову розбіжаться, як ягнята по полю.

А то раптом небо спохмурніє, затягне чорними хмарами, і Нільсу здається, що це не хмари, а якісь величезні вози, навантажені мішками, бочками, казанами, сунуть з усіх боків на зграю. Вози з гуркотом зіштовхуються.

З мішків сиплеться великий, як горох, дощ, з бочок і казанів ллється вода.

А потім знову, куди не кинь оком, – відкрите небо, блакитне, чисте, прозоре. І земля внизу вся як на долоні.

Сніг вже зовсім розтав, і селяни вийшли в поле на весняні роботи. Воли, похитуючи рогами, тягнуть за собою важкі плуги.

– Ґа-ґа-ґа! – кричать зверху гуси. – Поспішайте! А то й літо мине, доки ви дістанетеся до краю поля.

Воли не лишаються в боргу. Вони задирають голови й мукають:

– М-м-повільно, але правильно! М-м-повільно, але правильно!

Он по селянському подвір’ю бігає баранець. Його щойно обстригли й випустили з хліва.

– Баранчику, баранчику! – гукають гуси. – Шуби позбувся!

– Зате бе-е-ез неї бігати легше, бе-е-ез неї бігати легше! – озивається він у відповідь.

А он стоїть собача будка. Брязкаючи ланцюгом, біля неї кружляє сторожовий пес.

– Ґа-ґа-ґа! – кричать крилаті мандрівники. – Та й гарний же ланцюг на тебе одягли!

– Волоцюги! – гавкає їм услід пес. – Бездомні волоцюги! Он хто ви такі!

Але гуси навіть не удостоюють його відповіддю. Пес гавкає – вітер носить.

Якщо дражнити було нікого, гуси просто перегукувалися один з одним.

– Де ти?

– Я тут!

– Ти тут?

– Я тут!

І летіти їм було веселіше. Та й Нільс не нудьгував. Та все-таки іноді йому хотілося пожити по-людськи. Добре б посидіти у справжній кімнаті, за справжнім столом, погрітися біля справжньої грубки. Й на ліжку поспати було б не погано! Коли це ще буде! Та й чи буде колись! Щоправда, Мартін піклувався про нього й щоночі ховав у себе під крилом, щоб Нільс не замерз. Але не так-то легко людині жити під пташиним крилом!

Та найгірше було з їжею. Дикі гуси виловлювали для Нільса найкращі водорості і якихось водяних павуків. Нільс ввічливо дякував гусям, але скуштувати таке частування не наважувався.

Траплялося, що Нільсу щастило, і в лісі, під сухим листям, він знаходив торішні горішки. Сам він не міг їх розбити. Він біг до Мартіна, закладав горіх йому в дзьоба, і Мартін з тріском розколював шкаралупу. Вдома Нільс так само колов волоські горіхи, тільки закладав їх не в гусячий дзьоб, а в дверну щілину.

Проте горіхів було дуже мало. Щоб знайти хоч один горішок, Нільсу часом доводилося ледь не годину блукати лісом, продираючись крізь жорстку торішню траву, грузнучи в сипучій хвої, спотикаючись через хмиз.

На кожному кроці його підстерігала небезпека.

Одного разу на нього раптом напали мурашки. Цілі полчища величезних лупатих мурах оточили його з усіх боків. Вони кусали його, жалили своєю отрутою, дерлися на нього, заповзали за комір і в рукави.

Нільс обтрушувався, відбивався від них руками й ногами, але, поки він долав одного ворога, на нього накидалися десять нових.

Коли він прибіг до болота, на якому розмістилася на ночівлю зграя, гуси навіть не одразу впізнали його – весь, від маківки до п’ят, він був обліплений чорними мурахами.

– Стій, не ворушися! – закричав Мартін й став швидко-швидко скльовувати одну мурашку за іншою.

2

Цілу ніч після цього Мартін, як нянька, доглядав Нільса.

Від мурашиних укусів обличчя, руки й ноги у Нільса стали червоними, як буряк, і покрилися величезними пухирями. Очі запухли, тіло пашіло, ніби після опіку.

Мартін назбирав велику купу сухої трави – Нільсу для підстилки, а потім обклав його з ніг до голови мокрим липким листям, щоб збити жар.

Щойно листки підсихали, Мартін обережно знімав їх дзьобом, занурював в болотну воду й знову прикладав до хворих місць.

До ранку Нільсу полегшало, йому навіть вдалося повернутися на інший бік.

– Здається, я вже одужав, – сказав Нільс.

– Яке там одужав! – пробурчав Мартін. – Не розбереш, де в тебе ніс, де око. Все розпухло. Ти б сам не повірив, що це ти, якби побачив себе! За годину ти так розтовстів, ніби тебе рік чистим ячменем відгодовували.

Крекчучи й охаючи, Нільс вивільнив з-під мокрого листя одну руку й розпухлими, негнучкими пальцями став обмацувати обличчя.

І справді, обличчя було ніби туго надутий м’яч. Нільс насилу намацав кінчик носа, що загубився між роздутими щоками.

– Може, треба частіше міняти листя? – несміливо запитав він Мартіна. – Як ти думаєш? Га? Може, тоді швидше минеться?

– Та куди ж частіше! – сказав Мартін. – Я й так весь час туди-сюди бігаю. І треба ж тобі було в мурашник залізти!

– Хіба ж я знав, що там мурашник? Я не знав! Я горішки шукав.

– Ну, гаразд, не крутись, – сказав Мартін і ляпнув йому на обличчя великий мокрий листок. – Полежи спокійно, а я зараз прийду.

І Мартін кудись пішов. Нільс тільки чув, як зачавкала й захлюпала під його лапами болотна вода. Потім чавкання стало тихішим й нарешті стихло зовсім.

За кілька хвилин у болоті знову зачмокало й зачавкало, спершу ледь чутно, десь вдалині, а потім все голосніше, все ближче й ближче.

Але тепер шльопали по болоту вже чотири лапи.

«Цікаво, з ким це він іде?» – подумав Нільс й похитав головою, намагаючись скинути примочку, що закривала все обличчя.

– Будь ласка, не крутись! – пролунав над ним суворий голос Мартіна. – Що за неспокійний хворий! Ані на мить самого не можна залишити!

– Ну ж бо, дай я подивлюся, що з ним таке, – промовив другий гусячий голос, і хтось підняв листок з обличчя Нільса.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.