Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

Сельма Лаґерлеф

Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

© Т. В. Рассадкіна, переклад українською, 2017

© Ю. М. Холодна, передмова, 2017

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2017

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Передмова

Допоки дітям весело читати цю книгу – вона перемагатиме!

Сельма Оттілія Лувіса Лаґерлеф (20.11.1858 – 16.03.1940), шведська письменниця.

Давайте пригадаємо, в яких ще казках вам доводилося літати разом з літературними героями?

З Аладдіном на чарівному килимі, з маленьким Муком у чоботах-скороходах, з героями казки про Летючий Корабель і братиком Іванком на гусях Баби Яги, з Івасиком Телесиком на гусеняті, з героєм повісті знаменитого шведського письменника Августа Стринберга «Мандрівка Щасливця Пера», з Хоббітом та його супутниками-гномами на ельфійських орлах… Насправді таких «літаючих» мандрівок у казках кожного народу багато. Але мандрівка, про яку піде мова, дійсно незвичайна й унікальна, адже це не тільки казка, але й… що? Дізнаєтеся далі.

Сьогодні у вас є можливість політати на диких гусях разом з хлопчиком Нільсом, який, як багато хто з його однолітків, «на уроках ловив ґав і хапав двійки, в лісі нищив пташині гнізда, гусей на дворі дражнив, курей ганяв, у корів жбурляв камінцями, а кота смикав за хвоста, ніби хвіст – це мотузка від дверного дзвоника». З титульної сторінки цієї книжки ви вже дізналися, що цю дивовижну казку створила шведська письменниця Сельма Лаґерлеф. У своєму автобіографічному нарисі «Казка про казку» вона розповідала про те, коли саме відчула своє письменницьке призначення: «Була одна казка, яка хотіла бути розказаною і з’явитися у білий світ, тому що вона усвідомлювала, що вона майже готова. Багато людей брало участь у її створенні своїми дивовижними справами…»

Звичайно, кожен письменник розуміє відповідальність за написане ним, ураховуючи досвід своїх попередників в історії літератури. Дитяча література Швеції до Лаґерлеф, звичайно, мала свою історію життя.

Перша дитяча книжка з’явилася у Швеції більше 400 років тому – у 1591 році. У цій країні, як і в інших країнах того часу, коло читаючих людей було обмеженим. Введення Реформацією (рух проти феодалізму в Західній і Центральній Європі в XVI столітті, боротьба проти католицької церкви, папської влади) екзамену з катехізису (релігійна книга, що містить запитання і відповіді з християнської віри) допомогло у поширенні грамотності серед простих людей. Бажання читати прийшло разом із введенням у 1842 році загальної шестирічної освіти і виходом з друку першої хрестоматії для читання (1868), а також з поширенням недільних шкіл. Але художня література для дітей у кінці ХІХ століття була доступною лише для заможних верств населення. З 1899 року стала випускатися серія високоякісних книг під назвою «Дитяча бібліотека “Казка”» (вона видавалася до 1954 року), а також різдвяні альманахи і журнали, а перша дитяча бібліотека відкрилася у Стокгольмі лише у 1911 році. Книги мали чудові ілюстрації. Серед художників найзнаменитішим став Йон Бауер (1882–1918), що створив ілюстрації до казкового альманаху «Серед гномів і тролей». Крім цього, за ініціативою педагогів був утілений грандіозний проект створення шкільних хрестоматій, в яких найвизначніші письменники сучасності в художній формі розповідали про Швецію, її природу, географію та історію. Одна з таких книг стала шедевром освітньої й художньої літератури. Це книга, яку ви тримаєте в своїх руках, що була перекладена тридцятьма мовами світу!

Український письменник Павло Загребельний у 1956 році відвідав маєток Вермланд і розповів про свої враження в книжці «Неложними вустами. Статті, есе, портрети»: «Сельма просиджувала за своїм столом цілі ночі. Її вікно могло служити морякам за маяк – так ясно світилося воно в густій темряві, що оповивала місто і берег». «Вчителька раптом зрозуміла, що відтепер все її життя повинно бути витрачене на те, щоб розповідати людям про ту прекрасну землю, на якій вони живуть, про їхню батьківщину, про сині ліси, світлі ріки і спокійні озера милої ласкавої Швеції».

«А через два роки великий критик з країни, берег якої виднівся з Ландскрони, датчанин Георг Брандес заявив на весь світ про те, що у Швеції з’явилася нова, оригінальна й прекрасна письменниця. Звали письменницю Сельма Лаґерлеф, а першим її твором була повість, що називалася “Сага про Гесту Берлінга”».

«Вісімдесят два роки прожила Сельма Лаґерлеф самотньо, не маючи близьких, переборюючи свою недугу. Дитинство і тридцять останніх років її життя минуло у цьому будинкові. Спочатку він був маленький і непоказний. Потім, коли Сельма Лаґерлеф одержала Нобелівську премію й мала змогу викупити батьківську садибу, вона перебудувала його, зібрала в ньому всі родинні реліквії, все те, що зв’язувало її з цими місцями, що дало їй перший поштовх до творчості.

Дивна доля у цієї жінки.

У неї було надто сумне життя, щоб ним вдовольнитися, і тому вона так любила царство мрії. Вона написала «Чудесну мандрівку Нільса Хольгерсона з дикими гусьми по Швеції», в якій маленький хлопчик Нільс, зачарований казковим гномом, летить над рідною країною на спині гусака Мартіна, і обробила десятки шведських народних саг, переплітаючи в них яскраву вигадку й сувору реальність.

Маленька скромна жінка, вона була першою шведкою, що стала членом Шведської Академії, увійшла в число так званих “вісімнадцяти безсмертних”».

Все починається з дитинства…

Своїм рідним місцям Лаґерлеф присвятила дві книги – «Морбакка» (1922) і «Мемуари дитини»(1930). «Ніколи не стала б я письменницею, – визнавала вона, – якщо б не виросла у Морбацці з її старовинними звичаями, з її багатством переказів, з її добрими приязними людьми». Садиба, в якій зростала Сельма Лаґерлеф, була райським куточком, в якому панували добро, щастя і спокій. Батько – лейтенант у відставці, мати – у минулому вчителька, брати, сестри, бабуся і тітонька Нана – родина, яка сіяла хліб, саджала троянди і жасмин, ввечері збиралася біля лампи і читала вірші шведського поета Есайаса Теґнера та історичні романи фінського письменника Сакаріаса Топеліуса, співала народні пісні та слухала чарівні історії про домовиків, ельфів і велетнів. Діти вчили граматику та історію, грали у «театр» і писали вірші. «Оце було чудове життя! Не знаю, чи кому-небудь ще жилося на світі так, як нам», – визнавала пізніше письменниця.

Але це щастя якось одного ранку перетворилося на біль: коли Сельмі було три роки, її ноги паралізувало – вона не могла більше грати на дворі і бігати, няня весь час носила її на руках, а рідні люди заповнювали її життя цікавими розповідями і читанням книг. Найбільшим горем для п’ятирічної дівчинки стала смерть бабусі. Тоді її світ наповнився казками Ганса Андерсена, романами Майн Рида, Вальтера Скотта, Есайаса Теґнера. У 1867 році вона поїхала на лікування до Стокгольма, і, на щастя, лікарям вдалося повернути майбутній письменниці здатність рухатися.

З семи років її думки полонила мрія стати письменницею, і почався цей шлях з поетичних спроб, казкових п’єс, балад, сонетів. Відчуття свого призначення у житті письменниця описувала так: «Уяви собі, що ти був сліпий і раптово прозрів, був бідним і швидко розбагатів, був знедолений і позбавлений друзів і раптом зустрів велике палке кохання! Уяви собі яке завгодно велике щастя…» На жаль, творити письменниця не змогла через повне банкрутство і розорення сім’ї. Отримавши лише домашню освіту, письменниця їде до Стокгольму, де вступає у вищу вчительську семінарію, а згодом її закінчує. Десять років по тому (1885–1895) Сельма працювала в школі для дівчаток у маленькому провінційному містечку на півдні Швеції – Ландскруна.

Коли у 1885 році помер батько, а через три роки була продана рідна Морбакка, Сельма ще рішучіше взялася до написання книги, щоб врятувати те, що залишилося яскравим спогадом її дитинства. 1890 року вона взяла участь у конкурсі на найцікавіший твір, що був оголошений газетою «Ідун», і отримала першу премію за п’ять розділів «Саги про Єсту Берлінґа». Тепер письменниця мала можливість сповна зануритися у роботу: наступні п’ять місяців у друзів в провінції Седерманланд вона закінчує свій перший роман, одну із найвідоміших книг XIX століття.

Але все ж таки справжню славу Лаґерлеф принесла інша книжка, яка відкрила всьому світові один великий секрет: вчитися потрібно граючи, а шкільні підручники мають бути надзвичайно цікавими для дітей, захоплювати і викликати бажання вчитися. У 1901 році Спілка народних учителів Швеції звернулася до Сельми Лаґерлеф з пропозицією написати підручник з географії.

Подібні книги вже існували в інших країнах. Своєрідним путівником Голландією була повість американки Мері Мейп Додж «Ханс Брінкер, або Срібні ковзани» (1865), у Фінляндії найвідоміший казкар Сакаріас Топеліус видав «Книгу про нашу країну» (1875), де поряд зі статтями про Фінляндію і про її народ містилися різні казки та вірші, і ця книжка стала дуже популярною. Але хто за таке міг взятися у Швеції? Звичайно, передусім педагог, а з іншого боку – людина, що має літературний талант. Альфред Далін, керівник Спілки вчителів народних шкіл Швеції, запропонував написати таку книгу Сельмі Лаґерлеф разом з іншими літераторами, обробивши частково вже зібраний етнографічний і фольклорний матеріал.

Втілюючи свій задум, письменниця згадувала Мауглі Кіплінга і хлопчика Пера – героя повісті знаменитого шведського письменника Августа Стринберга «Мандрівка Щасливця Пера», що зустрічався з птахами і тваринами, які розмовляють, і казку «Невідомий рай» Рихарда Густафсона, де хлопчик Сконе літав з птахами всією Швецією; її надихав мотив мандрівки з пташиною зграєю з нарису «По Швеції» Г. К. Андерсена, а також французький епос «Роман про Лиса».

Письменниця відмовилася від співавторства, попросивши лише надати матеріали з етнографії, географії, ботаніки, орнітології, фольклористики, історії та зоології: «Якщо я вже беруся за якусь роботу, то маю відчувати всю міру власної відповідальності за неї. Аби книга вийшла такою, якою хочеться мені, здається, я мушу пустити в хід усю свою вигадку і всю свою майстерність. Хочеться робити те, що до душі, що диктує моя фантазія». Звичайно, не можна написати книгу з географії рідної країни, лише сидячи вдома за столом, тому письменниця, перш за все, сама здійснила мандрівку, запитуючи себе: що саме має знати дитина? І відповідь знайшлася: «Перше, що мають знати малюки, це – їх власна країна!»

Коли Сельма Лаґерлеф починала працювати над «Чудесною мандрівкою Нільса Хольгерсона з дикими гусьми по Швеції», вона сподівалася, що ця книжка стане однією з найкращих у її творчості, але такий грандіозний успіх виявився для неї повною несподіванкою. «Адже це ми – письменники – маємо видумати щось нове, чи не так? Адже для іншого ми не створені», – говорила вона. Підручник-казка унікальний тим, що, розповідаючи про казкове перетворення звичайного неслухняного хлопчика на крихітну людину, що мандрує Швецією, сидячи на гусаку, письменниця в той же час навчає географії, пробуджуючи у шведських школярів патріотичні почуття. Датській перекладачці своєї книги – Елізабет Грундтвиг – Сельма Лаґерлеф пояснювала: «Ви ж розумієте, що це не звичайний підручник, це – опис мандрівки Швецією, але мандрівники – дикі гуси, а готелі – дикі болота і трясовини безлюдних пусток; усі пригоди мандрівників розігруються серед лисиць, лелек і журавлів».

Кожної осені ми спостерігаємо за тим, як дикі гуси відлітають у вирій, але нічого не знаємо, як вони летять, які перешкоди долають. Разом із Нільсом ми летимо над бурхливим морем і, не маючи змоги долати сильний буремний вітер, на відміну від інших пташок, що не вміють плавати, з дикими гусьми гойдаємося на хвилях. Але й це може бути небезпечним: не можна заснути на хвилях і потрібно стерегтися тюленів, які чатують між крижин.

Ви читаєте казку, але поступово починаєте вірити, що таке могло бути насправді в реальному житті: послідовність днів мандрівки, перебіг подій, описи справжніх географічних місць Швеції, її архітектури та пейзажів, тварин і пташок, які живуть за тими самими законами взаємодопомоги і добра, розуміння і співчуття, що і люди, так само відбувається боротьба світла і темряви.

Згадаймо, як під час великого свята птахів та звірів, побачивши лиса Смірре, друга воронів-розбійників, з мертвим горобцем в зубах, звірі вчинили йому самосуд, і покаранням йому стало вигнання, а це означало назавжди кинути друзів, батьківщину, рідні місця і позбутися кінчика вуха, який найстарший лис відкусив Смірре як вигнанцю.

Поступово захоплива мандрівка Нільса перетворюється на дослідження навколишнього світу, він з інтересом спостерігає за світом природи, життям гусей, ворон, білок, лисиць, лосів, метеликів, собак, вужів, ведмедів… І ми поступово відкриваємо для себе нові сторінки зі світу пташок і тварин: «Ніколи в житті не бачив Нільс стільки птахів відразу. Тут були чорно-білі казарки, і зозулясті качки, і крохалі, і кулики, і кайри, і гагари. Вони кричали, ґелґотали, цвірінькали, щебетали, свистіли на всі голоси. Вони перегукувалися, перемовлялися, старі знайомі вітали один одного, а новачки раз у раз запитували:

– Чи скоро ми прилетимо?»

У книгу ввійшли розповіді про птахів і тварин, які були почуті автором у різні періоди життя: так, історія про гусака Мартіна була відома ще з дитинства у Морбацці. Сама письменниця визнавала, що природа завжди була найкращим джерелом її натхнення.

– Нільса Хольгерсона можна розглядати з багатьох точок зору і читати по-різному, – говорив шведський дослідник Нільс Афцеліус. – В першу чергу, – це мандрівка з захопливими пригодами, ціль якої – повідомити відомості про Швецію, її тваринний і рослинний світ, її історію і культуру дітям дев’яти років. Одночасно це – історія виховання і розвитку.

У першу ж годину, як Нільс був зачарований, він вперше в житті подумав про відчуття інших людей – горе батька з матір’ю, і побачивши, що білий домашній гусак Мартін збирається полетіти, намагається втримати його. Вже у польоті Нільс вперше замислюється над своїм подальшим життям. І його духовний розвиток починається з вияву доброти по відношенню до тварин і пташок, з турботи про Мартіна – його єдиної надії. Поки що залишаючись самим собою – капосником, ледарем і гулякою, який радіє польоту, що звільнює його від занять у школі, – він робить багато добрих справ: рятує білку Сірле, приносить їй маленького білченя, який випав із гнізда, за допомогою сопілки звільняє старовинний Глімінгенський замок від сірих пацюків, допомагає ворону Фумле-Друмле відкрити глечик, рятує лелек від пацюків… Робити добро, рятувати тих, хто його оточуює, стає для Нільса настільки природнім, що наприкінці книги заради Мартіна він готовий назавжди залишитися гномоподібним.

Добру, співчуттю, потребі протистояти злу і ненависті навчають маленького героя всі, хто зустрічається на його шляху. Здається, що сама Сельма Лаґерлеф, наче добра чарівниця, перетворилася на доброго вчителя і друга Акку з Кебнекайсе:

«– Ти й тепер нікого не маєш боятися, – сказала Акка. – Але остерігатися повинен багатьох. Будь завжди напоготові. У лісі стережися лисиці та куниці. На березі озера пам’ятай про видру. В горіховому гаю уникай кібця. Вночі ховайся від сови, вдень не потрапляй на очі орлу та яструбові. Якщо ти йдеш по густій траві, ступай обережно і прислухайся, чи не повзе поблизу змія. Якщо з тобою заговорить сорока, не довіряй їй, – сорока завжди обмане».

Нільс проходить справжню школу життя, вчиться вірити і дружити, набуває вміння не здаватися у будь-якій складній ситуації, бути самим собою, не зраджувати своєму серцю. Саме це зближує Нільса з вороном Фумле-Друмле. Як у справжній казці, є персонаж, що заважає, загрожує життю, переслідує героїв – це лис Смірре. Саме він умовив ворон вкрасти Нільса. І якщо б не допомога ворона Фумле-Друмле, Нільс не зміг би подолати небезпеку. «Старий Фумле-Друмле ніколи не кидає слів на вітер. Ти допоміг мені вберегти від Смірре срібло, а я допоможу тобі вберегти від нього голову».

Нільс допомагає не тільки птахам і тваринам, а й людям, наприклад студенту Щасливцю з міста, хоча це обурює ворона.

«Він схопив рукопис і, незважаючи на пізню годину, побіг до Невдахи. Нехай і щасливий Невдаха порадіє своїй удачі!

Фумле-Друмле і Нільс лишилися самі на даху.

– Ну що ж, треба повертатися додому, – сказав ворон Нільсу. – Проґавив своє щастя, на себе й нарікай.

– Та ти не сердься, Фумле-Друмле, – сказав Нільс. – Дуже вже мені стало шкода і Щасливчика і Невдаху».

Випробування тільки загартовують душу Нільса, він, крім усього, стає ще надзвичайно вдячним, цінує людську доброзичливість і щирість.

Під час польоту зі звичайного хлопчика Нільс перетворюється на справжнього героя: відмовляється підпалити рудник, рятує від мисливців ведмедя, що хотів його вбити.

Знання про природний світ у казці-підручнику Лаґерлеф подаються цікаво, ненав’язливо, вони є потребою і необхідністю для хлопчика.

На жаль, немає такої людини, яка не змогла б розповісти про сумний досвід нудних і нецікавих уроків, які тягнуться довго і, здається, ніколи не закінчаться. А от як розповісти про складне цікаво і просто, подати знання, використовуючи фантазію і гру?

І цікаво, і повчально, радісно і болісно читати цю книгу, але через почуття і переживання ми навчаємося добру, дружбі і любові не тільки до людей, а й до тварин. У птахів, навчає Лаґерлеф, добре і ніжне серце, вони так само страждають за своїми пташенятами, як люди за своїми дітьми, вони поважають одне одного. Письменниця закликає берегти і охороняти природу, а саме озера і ліси. Незадовго до смерті в одному з листів вона визнає: «Природа завжди була найкращим джерелом мого натхнення».

Життя складається з різних моментів – радісних і сумних, метушливих і спокійних, піднесених і наповнених розчаруванням, і завдяки Сельмі Лаґерлеф ми навчаємося сприймати їх відповідно, бо ж попереду – життя! Ось і Нільсу не хочеться прощатися зі своїми друзями, як і нам з ним: «Дикі гуси закричали над ним, і Нільсу здалося, що вони кличуть Акку, кваплять її в дорогу.

Акка ще раз лагідно поплескала Нільса крилом по плечу…

І от вона знову в небі, знову попереду зграї.

– На південь! На південь! – дзвенять в повітрі пташині голоси. Нільс довго дивився услід своїм недавнім друзям. Потім зітхнув й повільно побрів додому».

У листі від 15 травня 1905 року Сельма Лаґерлеф висловлювала надію, що цей твір буде «оригінальним і веселим, художнім і натомість навчальним». Її надія справдилася. Коли книга «полетіла» до слухачів, вона була сприйнята як високохудожня, весела й оригінальна казка. Багато хто забув, що створювалася ця книга для читання і навчання як підручник з географії.

Весною 1906 року Сельмою написані перші 100 сторінок казкової повісті про Нільса, а восени було завершено перший том книги. Видавці пропонували назвати її «На спині птаха по Швеції» або «Країна дитячих мрій», але письменниця, переконавши їх, відстояла власну назву – «Чудесна мандрівка Нільса Хольгерсона з дикими гусьми по Швеції». Другий том був закінчений у грудні 1907 року. І книга розпочала свою власну мандрівку, витримавши сотню видань і перекладів майже сорока мовами світу!

Оголошення про книгу у газеті «Свенска Фолькет» вийшло під заголовком «Революція в нашій педагогіці». Перші рецензії були дуже гарними, автори в них відзначали те, що письменниця розповіла про «землю, рослин і тварин» Швеції, разом із тим їй вдалося стерти межі між географією і казкою, наповнивши книгу мужністю, оптимізмом і любов’ю до життя. Критики відзначали, що під чудесним пером письменниці усі шкільні предмети – географія і геологія, історія, ботаніка і зоологія – перетворюються на казку, прекрасну і патріотичну водночас. Фредерик Бьок писав: «Сельма Лаґерлеф відмовилася від призначення вчителя, щоб здійснити поетичний подвиг, вернула себе Нільсом Хольгерсоном школі. Але її школа важливіша від звичайної. До неї у школу шведські діти будуть ходити багато років, і покоління за поколінням у майбутньому будуть прагнути до простої і глибокої мудрості казки. Тому що вона об’єднала задачу поета і задачу вчителя…»

Але не всі в Швеції одностайно прийняли книжку Сельми Лаґерлеф. Деякі церковники вважали її «шкідливою і згубною», і попереджали, що її популярність можна розцінювати як деградацію педагогів. Хтось був роздратований розмовною мовою книги і перебільшеною казковістю і фантастичністю. Критик Й. Л. Саксон говорив, що «взагалі бездітна жінка ніколи на зможе осягнути глибини дитячої душі» і що Лаґерлеф хоче тримати дітей народу на низькому культурному рівні. Багато шкіл відмовилося купувати книгу, адже там розповідалося про зачарованого хлопчика і гномів, а також у ній багато брехні, що будить страх і фантазію. Багато було нападів з боку географів, зоологів і орнітологів, мовляв, у письменниці немає університетських знань. Лаґерлеф спокійно відповідала на критику, визнаючи справедливість деяких зауважень. Гнів до книги був викликаний не стільки помилками, скільки спробою фантастично і весело писати для дітей.

Але книга перемогла, саме її популярність, доброта, яскравість і цікавість породили шведську «нільсіаду» – численні наслідування визначної письменниці. Одним із найвідоміших було жартівливе оповідання шведського письменника Рейхольда Еріксона «Залізничник Лабан» – про зустріч Нільса зі знаменитою лялькою-залізничником Лабаном, який на початку ХХ століття їздив на поїзді усіма дорогами Швеції. Деякий вплив здійснив «гусенавт» Сельми Лаґерлеф і на створення образу Карлсона, що живе на даху.

Після першого видання книгу Сельми Лаґерлеф стали перекладати іншими мовами, і незабаром її прочитали в Фінляндії, Англії, США, Німеччині, Франції, Греції, Естонії, Голландії, Італії, Японії…

Українською мовою окремі твори письменниці перекладали Іван Франко, Зінаїда Левицька, Наталя Романович, Ольга Сенюк.

Після пригод Нільса казкова світова спадщина поповнилася «героями, що літають», – це і Пітер Пен (Джеймс Баррі) і Мері Поппінс (Памела Треверс). Шведський дослідник Гуннар Альстрем справедливо зауважив: «Нільс надзвичайно і абсолютно природно став маленьким посланцем своєї країни. Для багатьох зарубіжних читачів його описи вражаючих місць на півночі стали натхненним джерелом знань про Швецію… Сельма Лаґерлеф, певно, і не передбачала, що в майбутньому стане виконувати подібну місію. Це міжнародне визнання – значущий подарунок для свого народу».

«Нільс Хольгерсон став представником Швеції по всьому світу… – писала шведська письменниця і літературознавець Елін Вегнер. – Його переможна мандрівка всією земною кулею допомогла розповсюдити відомості про Швецію і завоювати нам друзів. Навіть наші генеральні консули, що намагалися розширити наш експортний ринок, вважали, що дорогу їм проклав Нільс…»

Багато інших дослідників вважали, що Швеція дійсно має унікальний скарб – твір, що люблять діти всього світу. Коли після виходу книги розпочалися суперечки, письменницю більш за все цікавила думка тих, для кого була призначена книга, її цікавило саме дитяче сприйняття. З великою радістю сприймала вона докази того, що школярам книга сподобалась, що у дітей, завдяки її впливові, збільшився інтерес до вітчизняної географії і до читання. «…Саме вони стануть нашими найкращими захисниками, – писала письменниця керівникові Спілки вчителів народних шкіл Швеції Альфреду Даліну. – Поки дітям весело буде читати цю книгу, вона буде перемагати».

Хлопчик Петер Хіршфельд з Німеччини 11 квітня 1910 року писав, що твір Сельми Лаґерлеф прекрасніший за всі, що йому доводилося читати. «Коли я виросту, – закінчував він свого листа, – мені теж, мабуть, захочеться написати таку книгу про Німеччину».

Друг Лаґерлеф – педагог і письменниця Янна Отердаль – розповіла один цікавий епізод. У середині 1910-х років у Морбацці жив хлопчик років п’ятнадцяти. Сельма піклувалася про нього, тому що хлопчик мав таке саме ім’я, як і її улюблений герой – Нільс Хольгерсон. Коли він поїхав зі Швеції, Лаґерлеф писала йому листи. На все життя він запам’ятав її прощальні слова: «Коли поїдеш, пам’ятай, куди б не закинула тебе доля і які б важкі часи ти не переживав, тут – у Морбацці – твій дім».

До Росії Нільс прилетів, коли там вже був свій літаючий герой – «Жаба-мандрівниця» Всеволода Гаршина. У 1912 році в Росії побувала і сама Лаґерлеф. Вона добре знала твори Льва Толстого, Федора Достоєвського, Івана Тургенєва і у 1909 році під час вручення Нобелівської премії назвала своїми вчителями цих видатних російських письменників.

У 1956 році був створений кольоровий мультфільм «Заколдованный мальчик». А 1982 року вийшов друком перший повний переклад книги російською, який з оригіналу шведською мовою здійснила Людмила Брауде.

У 1907 році Сельма Лаґерлеф була удостоєна ступеня доктора Упсальського університету, а у 1909 році «як данину високому ідеалізму, яскравій уяві та духовному проникненню, що відзначають всі її твори» отримала Нобелівську премію, щиро зізнаючись: «Не знаю, чи заслуговую на цю премію. Писати завжди було для мене найбільшою насолодою, метою всього мого життя». Свою нобелівську промову Сельма побудувала оригінально – як розповідь померлому батькові про честь, якої вона удостоєна.