Камiнна душа (збірник)

І взяли великий-великий камінь із святої гори, котрої ніхто вже не боявся, бодай внизу, і поставили високо на пригорку; Аронові ж звеліли зробити вівтар перед Богом і спалити на нім жертву всесожження й спасіння. І лиш тому, що наступила вже ніч, відложили свято на завтра й розійшлися, радуючися, по кущах своїх.

А ті, що зосталися вірними заповітам Моїсея, не виходили навіть з шатрів; було то коліно Левіїно і деякі роди з других колін.

VI

І був уже сороковий день.

Тридцять дев’ять днів і стільки ж ночей минуло з того часу, як хмара покрила своєю чорнотою Моїсея на верху гори Синай. О, якби знали люди, навіть якби знав один хто-будь з усього великого сонму людей, що власне сьогодні прийде Моїсей, – не було б тельця, не було б гріха перед Богом невидимим, і не було б великої немилостивої кари його. Але ніхто того не знав, – і рано зібралися люди на жертву перед постаттю нового Бога. Жінки були убрані в усе найдорожче своє, обличчя мужчин сяли радістю, і волосся дітей було добре умащене.

Арон приносив жертву. Він усе робив так, як Моїсей, – і людям приємно було, що от їх ритуал відправляється не перед порожнім місцем, а перед справжнім Богом, якого можна бачити й мацати, не боячись кари за це. Їх душі спочивали після того страху, який наганяв на них Моїсей іменем свого невидимого Бога й таємністю обличчя його. І їх радість була справжня, їх веселощі непідроблені, їх пісня свобідна: всім серцем вони відчували, що дійсно кланяються своєму Богові, котрому нащадки їх будуть служити до кінця віків.

І взялися всі за руки, і чоловіки й жінки, і почали швидко крутитися довкола Бога й співати йому. А ті, що не попали в круг, теж кричали собі якісь веселі слова, й плескали в долоні, і били в свої казани, і трубили в труби. І галас такий повстав у сонмі, що можна було подумати, немов знову проклятий Амалік напав несподівано, та оце недорізані люди кричать своїм передсмертним криком. А як дійшов уже шал найвищого напруження, і завертілися всі, як безумні, і крик перейшов уже в звіряче якесь нерозуміле виття, – нараз…

Щось сталося з товпою.

Ще один крик, але єдинодушний, мов з одних грудей, мов пустиня сама крикнула, перервав дику оргію. Люди всі впали навколішки, і очі всіх обернулися в одне місце… З гори сходив Моїсей.

Він ніс якесь каміння тесане в руках, а довкола голови його мов світло сяло. І здалека побачив він тельця і танець Ізраїля і побіг з гори, як молодий хлопець. І вихром свистячим, бурею пронісся крізь завмерлу товпу – і став перед тельцем…

І хвилину стояв лиш з дико виряченими очима, а потім закляв страшним прокляттям, підняв своє тесане каміння догори й ударив ним з усієї сили об землю. І розлетілися скрижалі на кусні, а Моїсей топтав їх ногами й кричав, страшно кричав, рвучи на собі сиве волосся:

– О, що ж ти наробив, Ізраїлю! Люди жорстоковийні, пощо прогнівили ви Бога помсти! Таж поразить він вас, поразить страшно, і на діти ваші положить руку свою аж до дев’ятого коліна! О Ізраїлю, Ізраїлю, що ти наробив!.. – І кричав потім до брата, бризкаючи слиною: – Ти!.. Ти, дурню старий! Що зробили тобі люди ці, що навів ти на них такий гріх великий? Як же ти смів забути слово моє й Господа нашого слово, дурню ти старий і малоумче!

Арон безсило виправдувався:

– Знаєш же ти людей цих… Хіба міг я їм супротивитися, коли вони прийшли цілим сонмом до мене й почали кричати: «Зроби нам Бога! Зроби нам Бога, щоб ішов перед нами! Чому в усіх людей такі Боги, що можна бачити їх очима, лише ми не маємо кому покланятися!» І загрожували вбити мене й уже приступали до мене…

Але Моїсей не дослухав…

Нараз, завивши по-звіриному, побіг він до кущі своєї, заклинаючи на бігу якимись незрозумілими словами. І пронизав жах серця всіх людей, – страшно було дивитися, як біжить перед ними й виє високий сивий дід. Усі мов повростали в землю.

А Моїсей вбіг до своєї кущі, і схопив там військову трубу, і вибіг, і затрубив. І кричав дивним і страшним голосом:

– Хто Господень, нехай іде до мене! Хто зостався вірним Господу, нехай іде до мене! – І знов трубив, напружуючися, в бойову трубу.

І, чуючи голос війни, почали збігатися до нього вірні, підперезуючися на бігу мечами. І прибігло коліно Левіїно й вірні з інших колін. І Авірон підперезав свій меч. І ще, і ще, і ще збігалися озброєні люди, а Моїсей все трубив і трубив, аж поки не покрилася просторінь довкола кущі його сяйливими мечами й розбурханими людьми. Те, що вони зосталися вірними серед такого захитання, це наповняло їх груди гордістю й рішучістю, а серця їх тривожно билися, передчуваючи, що нині велика жертва буде Богові, і не дурно мечі будуть виснути коло пояса, і м’язні не спочинуть. А коли вони дивилися на Моїсея, який він був запінений, розпатланий, розшарпаний, коли передавалося їм від нього те, чим горіла душа пророка, – о, тоді буря якась повставала в їх грудях, зростала якась безплотна ненависть, і криками вони тривожили один одного.

А Моїсей кинув нараз трубою об землю, скочив на камінь і крикнув, але таким нелюдським голосом, що у тих, хто був поблизу нього, затремтіли ноги:

– Господь!.. Це глаголить до вас Господь, Бог Ізраїля!.. Горе вам!.. Горе вам! Руку мою наведу на вас і розвію вас, як пісок, і хліб печалі вам дам і воду тісну!.. Це глаголить до вас Господь: кріпко підпережіть мечі свої і, обнаживши їх, пройдіть крізь стан від одних воріт і до других. І убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого і кожний сусіду свого!..

…Щось страшне почалося…

Мов дикі звірі, що від крові п’яніють і гублять розум, кинулося коліно Левіїно на братів своїх. Забули левіти, що це не ворог, що це рідний же Ізраїль, з котрим пили і їли вони вчора. Забули, що тут ті, котрих вони поважали, любили, у котрих питалися поради. Все забули левіти. Те, що Моїсей помітно відрізняв їх від інших; те, що їх вибирав він завжди для жертвоприношень, давав їм до рук трішки якоїсь влади, – те відділило вже їх від братів тонкою, ледве помітною якоюсь перегородкою, вони чулися чимсь вищим, трішки чужим. І тому тепер забули вони серце в грудях, забули, що й вони такі ж самі юдеї, як і ті, що тікають перед ними, – і били, і рубали, і різали, мов увірвалися в дім запеклого й давнього ворога і мстять невинність судженої своєї. Якась таємна й страшна сила тягла їх уперед, і без думки, без вагання корилися вони їй, пам’ятаючи лиш одне, – треба пройти до воріт і вернутися назад, убиваючи.

І вони вбивали… Ганялися за тими, хто тікав, розрубували голови тим, хто, ставши на коліна, благав про помилування. Коли мати затуляла собою дитину – вбивали й матір і дитя; коли мати, кричачи несамовито, витягала немовлятко перед собою – вбивали й дитину, і матір. Хлопчик термосив труп батька – меч перетинав хлопчика; двоє дівчаток тулилися одна до одної – обидві вмирали. І не було тут людей, тут були тільки – меч і жертва.

І Авірон, молодий, чутливий, з ніжною душею, теж біг у товпі синів Левіїних і зросив меч свій кров’ю. Він не пам’ятав нічого, біг у кривавому млосному забуттю, і навіть ім’я, дороге ім’я Асхи ні разу не прийшло йому до думки. Щезла свідомість, щезла душа, – зостався один інстинкт, дикий, обнажений, загіпнотизований інстинкт.

І тільки вже потім, коли всі вони, убійники, задихані, забризкані людською кров’ю, з блуждаючими п’яними очима, вернулися до кущі Моїсея і пророк дякував їм в імені Господа, призиваючи всякі благодаті на їх голови, – тільки від тої хвилі почала вертатися притомність до Авірона, але ще так поволі, що він, запаморочений, ледве розбирав слова Моїсея.

– Благословення дасться на вас, – звідкілясь, мов здалеку-здалеку, чувся придушений, але знайомий голос… А сини Левіїни стояли, похиливши свої голови, й усмішка щастя, щастя сповнення обов’язку, щастя майбутніх благ, розцвітала на їх закривавлених обличчях. Вчора різали вони овнів, сьогодні людей, але все те однаково – для Бога, во славу його.

А ззаду стогнав ранений сонм. Безсилі, побиті люди скавучали й лише проклинати вміли. І проклинали. І ці прокляття важкою удушливою хмарою зп’ялися над табором та, зливаючися з риданнями жінок, линули… теж – до Бога.

VII

Ой, як заболіла душа в Авірона!.. Як тяжко стало йому, як хотілося б спомин самий вирвати з серця, забути свій кривавий меч і кривавий день… Кругом, кругом, всюди кругом, де глянуло око, де вчуло вухо – всюди стогін, і плач, і прокляття. Авірон не міг собі навіть уявити, що людський язик може так страшно проклинати, що людський мозок може вигадати такі люті кари. З кожної кущі, з кожного шатра нісся плач, і ридання, і безумні, тяжкі прокльони.

От чиєсь бідне полатане шатро. Кріпко зав’язані двері його, а всередині, б’ючись над чиїмсь трупом, тяжко кленуть Моїсея жіночі уста.

– О, нехай би вогонь спалив черево те, що носило тебе, і змія виссала груди, що годували тебе! О, нехай би черв ненаситний вселився в утробу твою і гриз би тебе день і ніч, аж поки не згинеш ти між шатрів, і пес прокажений відкине своє на лице тобі, і щоб тіло твоє зосталося одно серед пустині, і щоб гієни й шакали бридилися їсти його, і щоб вітер, пролітаючи, оминав би тебе, боячись запаскудити хвилю свою, боячись мимовільно занести затруєний подих до джерела чистої води, до смоковниці. Бо від смороду тіла твого висхне вода і смоковниця згорить, плачучи до небес і жаліючись: о небо! невже ти не могло послати мені ліпшої смерті?..

І вила жінка, і чутно, як била себе в груди, а потім, ухопившися за волосся, рвала його на собі й ламала руки, вся витягуючися.

І не міг того чути Авірон… «О пророче, пророче, що ж ти наробив?» – хлипаючи, говорив він кілька разів і біг, біг геть із стану, щоб утекти, щоб не чути. А навздогін за ним з тисяч кущ, з тисяч уст неслися стогони, прокляття, море проклять.

Він біг, а йому здавалося, що всі знають, що всі бачили, як він рубав мечем, що от зараз з тої кущі вибіжить жінка й закричить: «Не пускайте його! Не пускайте його, він хоче втекти… Це він убив мого брата, не пускайте його!»

І, все прискорюючи біг, вискочив Авірон за ворота, і ще довго не зупинявся, ганяючи порожньою пустинею без цілі, без напрямку, бо хотів тільки одного – зайти так далеко, щоб не чути гомону стану та отих божевільних прокльонів.

От він уже тут, він уже далеко. Тут уже спокій. Мовчання пустині поглинуло все, навіть той лемент юдейський. Спустилося небо між станом і тим місцем, де був молодий хлопець; пісок засипав сліди, і всякий, здавалося, зв’язок загубився.

Авірон сів і взяв голову в руки…

Далеко-далеко, повита туманом, виднілася гора Синайська, – і ще яскравіше вирізувалася на синьому небі та чорна хмара, що з неї говорив колись Бог. Десь тріщала цикада, щось живе проповзало кругом, але Авірон не бачив нічого й не чув. Він думав, і думи його були такі пригноблені, такі жорстокі, що роздирали серце.

Хто тепер плаче там від його, Авіронового меча?..

Неясно пригадуються ті хвилини шалу, але щось так ніби мерещиться Авіронові якийсь бородатий чоловік. Він, певно, був кривий, бо так незграбно коливався, тіпаючи всім тілом. А коли почув, що молоді ноги доганяють, догнали його, – обернувся. На одну мить побачив Авірон перекривлене страхом, обезсилене лице, слину на бороді… а потім уже нічого не пам’ятав, бо вдарив мечем прямо в лице. І ще пам’ятав ту мить, те дивне почуття, коли меч, вільно розсікаючи повітря, нараз стрепенувся на одну непомітну хвилечку в руці, в’їдаючися в тверду кість і розбризкуючи кров у повітря…

«О-о-о!..»

«Невже це було? Невже це могло бути?.. За що, за що я його вбив?..»

«Він согрішив перед Богом…»

«А як я знаю, що він согрішив? Може, він і не кланявся тельцеві, може, він пішов лише так, подивитися…

А як і согрішив, то що?.. Що таке гріх?..»

«Гріх – це те, коли я зроблю не так, як приказав мені Моїсей… Боже!.. Та й тільки?.. Мені приказав раз батько поставити кущу на певнім місці, а я побачив там нечистоту й поставив на другім, – то я вже согрішив і за це маю вмирати?.. Ой, що ж це я нічого не розберу… Поможіть мені хтось! Дайте мені зрозуміти, що не вбивство я зробив, а виповнив святий свій обов’язок. Покажіть мені гріх в усім його страху, в усій його остогиді великій, щоб я міг переконатися і бачити, ясно бачити, що за нього треба було вбити того бородатого юдея й усіх, забитих сьогодні!..»

І він стогнав, і не міг сидіти на місці. Встав, ходив пустинею, не находячи собі спокою. Саме поняття гріха якось так здрібніло в його очах, що він не міг віднайти різниці між простим непослухом і гріхом проти Бога, – це здавалося йому однаковим. І він далі й далі тривожив себе питаннями, мучився, не маючи сили розв’язати їх: вони невпинною палючою низкою проходили через його мозок і лишали кривавий слід по собі.

«Моїсей велів тобі вбивати «брата свого, ближнього свого й сусіду свого»… Ну, а що, якби справді ти зустрів сусіду свого, старенького доброго Ефуда, що тебе хлопчиком ще маленьким чукикав на колінах і приспівував жартівливу пісеньку? Ти вдарив би і його в лице мечем?»

«…Не знаю… не знаю…»

«А якби брат твій стрінувся тобі, брат твій Датан? Ти ж напевне знаєш, що він згрішив, що він був коло тельця разом з Кореєм і кланявся новому Богу, хоч, може, так само нещиро, як і старому. Він теж підбурював людей проти Моїсея, але ти разом із ним купався в Нілю і їздив на одному ослі, – чи ти вбив би брата свого?»

«…Не знаю… не знаю…»

«А якби батько твій і мати твоя, люба печальна матуся, тікали б перед тобою, тримаючися за руки, і оглядалися б такими ж обезсмисленими обличчями – хто наздоганяє їх, дзвонячи мечем, і, побачивши, що це син їх, любий Авірон, з криком радості зупинилися б, – ти поразив би їх в ім’я Боже?»

«…О, не знаю… не знаю…»

«А якби Асха, прекрасна молода Асха, нараз, схрестивши руки на грудях, станула б і своїми очима, великими, як повний місяць, глянула б на тебе, чи підняв би й на неї руку і вдарив би в білі груди мечем?..»

«…О Асхо, Асхо!.. Я не вбив тебе, але, може, вбив тебе той, хто біг обіч мене… Може, й над тобою тепер кричить мати так само, як та юдейка в шатрі… А може, тіло твоє лежить у рові смороду, і пси лижуть мертве лице твоє?!»

І холод обняв усе тіло Авіронове, мов серце саме обернулося в шматок криги. Щось мов прорізало його мозок і погнало, погнало назад до табору. І біг він, як розсерджений тигр, за кілька хвилин пробіг ту путь, що її йшов годинами, і, задиханий, спітнілий, вбіг до табору, але наткнувся на товпу: Моїсей знов зібрав сонм юдейський і знов щось робив перед народом. Мимоволі з уст Авірона зірвалося лайливе слово…

Протискаючися поміж людей, випадково побачив Авірон одного юдея, що мешкав у близькім сусідстві батьків Асхи. Зрадів йому, як рідному батькові, і питався, чи всі живі в сім’ї Йонатана. Той відповів, що всі, – це заспокоїло Авірона одразу. Лише така втома напала на нього, що він тут же сів на якийсь камінь, хоч довкола всі стояли. Навіть не був цікавий розпитати, що там робиться напереді, на яку таку біду знов зібрав людей той Моїсей. І лише як нарід сунувся до води й потяг його за собою, спитав Авірон: «Куди це ми йдемо?»

Йому розповіли, що це Моїсей палив золотого тельця. Посипав його якимсь порошком, розвів довкола сильний вогонь, – і на очах у людей блискучий, сяйливий Бог розсипався на сірий, трішки червонуватий порох. Скільки золота пропало!.. А потім зібрав Моїсей той порох, розтрусив по воді й велів потім усім пити ту воду. І всі, як барани, товпилися, віддавлюючи один одному ноги, й пили.

За ніч велів поховати Моїсей усіх мертвих, а рано, раніш ніж сонце заблисне, всім зібратися й рушити геть із цього оскверненого ідолопоклонством місця і станути там, де побачать кущу його, Моїсея. Лише отаборюватися далеко від неї, бо вона буде від цього часу зватися «скинією свидіння» і до неї вже не буде мати права наближатися будь-хто, а прийде лише той, що шукає Господа.

І одягли люди жалібні одежі, і стогони та плач разом з ніччю покрили ввесь табір. Засвітилися в усіх кінцях вогні, і страшні відблиски кидав полумінь на страшну роботу людей. По землі розпростерлися довгі тіні, і кінці їх губилися десь в темноті, далеко, далеко…

От великий спільний костер кількох родин. Могутнє зарево кинув він від себе в чорні небеса, і криваві плями світла танцюють по землі, по шатрах, по людях… І ходять люди в цьому криваво-червоному морі й ворушаться, а як підіймають руки – руки здаються безконечно довгими. Риють землю, обвивають мерців білими тканями, кладуть і закопують. І силою відтягують жінку, що мов кліщами впилася в труп свого єдиного сина, кричить, кричить… І громадкою сиві діди стоять над могилами, й читають молитви, і сповняють скорочений, покалічений похоронний ритуал… А там далі виносять із кущі річі, і в’яжуть їх, і скручують шатри, і б’ють ослів. А там розстелила мати дещо так просто на сухому піску пустині й положила спати дитину; і спить воно під той дивний гамір стогону й плачу суєтливих людей, і сняться йому тихі, ласкаві сни…

Авірон не спав цілу ніч, ходив від кущі до кущі, і де бачив мало рук, додавав двох своїх, молодих та дужих. Він робив усю найтяжчу роботу в похороннім обряді і хотів лише одного – щоб йому показали лице того, кого він ховає… Думав знайти рану на бородатім обличчі…

Так ходив від кущі до кущі, від трупа до трупа, рив могилу за могилою, а того не знаходив, та й трудно було знайти: убитих було три тисячі…

Жіночі уста дякували Авіронові за поміч, призивали на нього благословення Бога, а йому здавалося те благословення прихованим прокляттям, і він скорше переходив далі.

І так не знайшов за цілу ніч. Лише змучився до того, що як над ранок доплентався додому, то впав, не роздивляючись куди, і заснув кам’яним сном.

Його збудив брат.

– Вставай, убійнику, вставай! Ану, признавайся, скільки ти душ убив учора во славу Божу?

Авірон сів і протирав очі. Слова брата одразу вернули йому притомність, мовби облив його хто зимною водою. Він не знаходив, що казати, лише жалібно просив:

– Не говори… Не говори мені нічого…

– Ага! Тепер «не говори»? А вчора хто побіг, як шалений, з мечем ради одного слова того звіра кровожадного? О, та коли ж він уже нап’ється досита нашої крові, щоб перестав уже більше її пити? Знущався над нами Єгипет, але там ми бодай знали, що це наш господин, а ми раби, і що в нас є право бунту. А тут? Він переконав нас, що робить волю Бога, що сам він нічого… все Бог. Велить іти вперед, каже, що то Бог йому явився й велів іти; велить стати – знов Бог вибрав це місце. І навіть убивати людей – Бог йому приказав. О, ви дурні, дурні! Проклене вас народ ізраїльський разом із вашим кровожадним повелителем, бо ви виконуєте кривавий приказ, а не даєте собі труда навіть подумати над ним. Чи подумали ви над словами Моїсея: «Бог приказує вам через мене йти і вбивати людей». Коли це йому Бог приказав, га? Коли, відповідай! Ну? Я питаю тебе. Тоді, як він був на горі? Так чому ж він не сказав того зараз же, як тільки прибіг: «Гей ви, дурні мої! Був я на горі й там чув, як Бог велів, щоб ви зараз же побрали мечі й убили три тисячі своїх братів»? Чому він так не сказав одразу, а почав розпитувати Арона та лаяти його, клясти нас усіх і тільки потім зібрав вас, сліпих безумців, і казав вам різати?.. Значить, не говорив йому Бог нічого там, на горі! А де ж він йому говорив? Тут, коло тельця? Так чому ж ми не чули голоса Бога? Таж люди всі мовчали, було тихо, можна було почути голос бджоли, не то Бога, – а ніхто нічого не чув. Я був там, – але я нічого не чув! Так, так!.. Я був там! Я кланявся тельцеві, – що ж ти мені зробиш? Може, знову візьмеш меч і уб’єш мене? Так бери, бери швидше, – я не боюся тебе!.. У, рабе сліпий, з прокаженою совістю!..

І Датан, увесь червоний, термосив брата й трохи не плював йому в лице. Авірон закрив очі руками і, коли б навіть бив його брат, не поворухнувся б оборонятись, а було б йому це тільки приємно. Чужі слова мов ще гостріші були, ніж власні думи, і пекли, як поплавлений метал.

– Одурманив вас Моїсей! Осліпив! – кричав Датан, забуваючи навіть те, що батько може почути ці богохульні слова. – Виколов вам очі й скував душу й волю! І, як барани, слухаєте ви всі його в усім і дивуєтеся його халдейським хитрощам!

І тільки як батько прийшов та насварив обох синів, що всі вже довкола готові, лише їхня куща стоїть, як стояла, – тільки тоді взялися хлопці до роботи, але Датан погорджував прислужністю Авірона.

VIII

Не встигли люди отаборитися на новім місці, як знов затрубила труба Моїсеєва, скликаючи нарід. Не один погадав собі – о, та коли ж він дасть уже нам спокій! – але ніхто не видав і звуку, бо страх обняв усіх людей і замкнулися всі уста.

І зійшлися всі, і боязливо шепотіли, і не пізнати було рухливого, свавільного, балакучого Ізраїля. Поглядали на кущу Моїсея, що ген-ген далеко стояла від усіх, мов боячися помсти; коло неї видно було й самого Моїсея. І всі бачили його – от так само, як кожний бачив брата свого. І бачили також молодого Ісуса, сина Навінового, що стояв побіч пророка, – і обличчя їх були однакові: суворі, рішучі.

Не раз було Авірон заздростив цьому молодому парубкові, що той так близько завжди може бути коло Моїсея, і всюди ходить з ним, і слухає пророчих розмов, але сьогодні чомусь рівнодушно поглядав Авірон на того щасливця.

І от так стояв Ізраїль і дивився, не знаючи, пощо його сюди скликали, аж поки не почалися чудеса. А почалися вони з того, що ввійшов у скинію Ісус – і нічого не сталося, а Моїсей був на дворі. І от високо підняв руки Моїсей і теж увійшов до середини скинії. І як тільки закрились поли за ним – піднявся з землі чи з неба зійшов, – ніхто вже того докладно не вмів сказати, – але всі бачили ясними, відкритими очима, як перед дверима скинії став огненний стовп. Серед білого дня, при світлі сонця бачити великий стовп вогню, що стоїть коло кущі й не палить її, – це ж таки було страшно. І тому не дивно, що люди всі як один упали на коліна, поклонилися до землі. Та так уже й зосталися, бо знову почули не ясний, але громовий голос Бога, а йому відповідав тоненький, як ниточка, жалібний голос Моїсея.

Потім вийшов Моїсей із скинії – і вогненний стовп кудись щез. А пророк підійшов близько до народу і став говорити:

– Ізраїлю безумний!.. Слухай, що говорить тобі Господь твій! Великим согріхом згрішив ти, Ізраїлю, переступивши закон завіту, сотворивши тельця собі і принісши жертву йому. Нема більшого гріха перед Богом, як забути ім’я його, як нема більшого гріха перед царем зловмишляти на життя його. І тому ярістю лютою воз’ярився на вас Господь і так говорив мені: «Сини, що родив я їх і возвищив, ті відкинулися від мене. Ізраїль мене не пізнав, і люди мої мене не розуміють. О люди, наповнені гріхом! О насіння лукаве! Наведу руку мою на тебе й погублю!»

І хотів Господь усіх вас показнити карою великою, але я впав перед ним на коліна й благав: «Боже святий! Правда, наповнилася земля мерзостями діл рук їх, і поклонилися вони тому, що сами создали собі. Але змилуйся… Не бери гніва твого на людей, їх же сам вивів єси з землі терпіння. Чи не ти ж клявся собою й говорив: «Умножу плем’я ваше, як зірки небесні, множеством і дам вам усю землю володіти нею вовік», – а тепер хочеш потребити ввесь нарід? Остави їм, святий, гріх, а коли ні – зчеркни мене з книги твоєї, що вписав ти в неї ім’я моє!»

Так говорив я істинному, і змилосердився він на мої слова і сказав: «Не викину з книги моєї імені твого, бо лише тих, хто согрішив передо мною, ім’я зчеркну я з книги навік. Але гріха цих людей я не забуду, і прийде день, в онь же посіщу я їх за жертву тельця. Тепер же скажи їм так. Клявся я Авраму, й Ісаку, й Якову, глаголячи: «Сімені вашому дам землю оцю», – і зроблю по слову своєму. І хіба вже не почав я робити? Хіба не відібрав у вас рабства? Хіба не перевів через Чермне море як посуху? Хіба в Мері не зробив вам воду солодкою й не послав вам манни з небес, а в Хориві не дав вам із скелі напитися? Всюди було з вами чування моє, і десниця моя рівняла шлях перед вами. А ви? Як піднявся язик ваш на похулення імені мого? О, прогнівили ви мене тим до кінця, і не хочу я більше йти з вами. І ідіть самі!»

І чули люди ці слова Моїсея, і плакали в жалібних убраннях своїх, і молили Моїсея знову привернути до них милість Бога. Страшно зоставатися самим у пустині без Божої опіки… Хто поведе? Хто дасть перепелів? Кому принести жертву?

А Моїсей стоїть гнівний, суворий, і мов камінь були уста його, і мов скеля було серце його. Спокійно дивиться він на плач і зойки людей, наче говорить сам собі: що таке сльози, й ридання, й навіть саме життя людей перед великою тою ціллю, до котрої веду я це стадо?

А як трохи втихомирилося, знову почав Моїсей:

– Ні! Не піду я з тобою, Ізраїлю, бо почав єси ходити виєю високою. Не піду я з тобою, Ізраїлю, щоб у гніві своєму не вбити тебе. Але й оставити тебе не хочу в жертву ворогові і в жертву пустині. Тому посилаю янгола мого перед тобою, і він вижене Хананея, і Аморея, і Хетея, і Ферезея, і Гергесея, і Евея, і Евусея і введе тебе в землю, що тече медом і молоком.