Камiнна душа (збірник)

– Ну, та й шо ж я маю робити?

– Допоможіт мені, а я вам допоможу. Єк ізробите ви на моє, то я вам гет усі довги плачу.

– Ой га?

– Геть цалком, кобих так здоров’є мав.

– Ну… добре… Що ж ти, варе, від мене хочеш?

Юра пройшовся хатою, заглянув у вікно. Помовчав.

– Зробіт так, аби Дмитро Марусєків до войська пішов.

Михайло лиш видивився.

– Ігі на тебе! А то шо тобі в тім?

– То вже моя в тім голова.

Старий не міг вийти з дива. І лиш згодом-згодом, важко перевертаючи гадками, мов колесами млиновими, почав догадуватися, що дівкою тут пахне. Катерина… сватання… Ага! Зрозумів.

Хотів дещо випитати, але з сином то було трудніше.

– Ви, дєдю, маєте робити своє, а я своє. Хочіте – плачу ваші довги, не хочіте – викручуйте си самі.

– Та де я сам годен? Я сам не годен. Не мав би від синів помочі шукати, – закидав гачок старий.

– Сини за себе мають дбати.

Морщив чоло Тихонюк, сопів.

– Та єк же я тото зроб’ю? Ци я до войська леґінів перебираю, ци я війтом?

– Ні ви до войська леґінів перебираєте, ні ви війтом, лиш маєте з війтом добру злагоду чинити. Війт лакомий дес шос троха випити – давайте му горівок модних, містових, грошей не беріт, а все робіт так, аби на Дмитра говорити. А війт має пизьму на старого Марусєка, і вже запхне Митрика, не бійте си. А єк Дмитро до войська йде, – я гроші на стів.

Іще дужче зашкработів старий Тихонюк у потилиці. Присіли го довги, таки нема що казати: здовжив си так, шо, ади, у рействах спати міг.

Розкидав тепер головою на всі боки. Правда, війт мав гнів на старого Марусяка;. то був ґазда достатний, незалежний, любив і правду сказати в очі, любив і війта раком поставити перед громадою, і тому цілком зрозуміло, що війт ненавидів старого Марусяка, але що міг йому вдіяти?

Але некрутація – о, то вже зовсім що єнчого. Тут уже нема ні рахунку, ні рекурсу, – нічо. Налітають, беруть хлопця, беруть, кують у залізє, везуть до Станіслава ци біда го знає куда – та й авс. Шукай правди, коли маєш охоту. Доки ти ту правду знайдеш, то вже, варе, й свічки тра глєдати.

І тому, коли за тиждень чи там за скільки, Тихонюк, підпоївши добре війта, нагадав – чи не можна би… йкос… – то у війта аж очі заблищали. Назвав себе дурнем, що не прийшла йому давніше тая гадка до голови.

– Чкай тепер, панку-баранку, – я тє вірехтую! – і затирав собі руки.

Некрутація – це була найстрашніша пошесть Гуцульщини. Іти «у воянцьку службу» – це був такий страх, що не один леґіник волів би смерті пожити. Взагалі відорвати гуцула від його гір, то все одно, що зв’язаного орла занурити в воду, а рибу пустити літати в повітря. І леґіні тікали. В гори, ліси, куда очі дивляться – аби не впасти в руки, аби не датися зловити. А коли не вдалося і ставав леґінь жовнєрочком, – тікав при першій же можливості і ставав дизентиром.

От із тих дезертирів і рекрутувалися опришки. Відірваному від усього рідного, загнаному, затравленому леґіникові була одна дорога – в опришки. До хати вернутися він не міг, бо могла статися зрада – адже за ворога не тяжко. Ну й прощався леґіник з дєдем-ненев, брав кріс на плечі, бартку в руки і йшов зводити рахунки зі своїми й людськими кривдителями. Починав нараз відчувати всенародне гуцульське горе і ставав месником народних терпінь, а вже на сім ґрунті виростало все, чого хочеш.

І як уже наближалася бранка, кожний леґінь, котрий кємкував, що його мають на приміті, – уже був насторожі, чекав, надслухав. Мало спав у хаті, розпитувався.

Але от горами, відбиваючися гримливою луною від верхів, проноситься крик: «Берут!! Уже, ади, берут!!» Все молоде, сильне, почувши цей остерігаючий гомін, летіло стрімголов у ліси, у дебрі, залазило в печери, під каміння, лізло на високі смереки. А селами рискають посіпаки, б’ють стариню за втікача-сина, знущаються, рвуть. І вистріли селом чути, і брязкання кайданів, і крики – і ще глибше заривається в землю леґіник, ще вище лізе на скелю, стискаючи в руках зброю – спробуй його хто звідти узяти.

І от, як пощастило переховатися, – ласкава до тебе доля; ну, а як вже піймали – готов бранчик! Права му дорога – камінчиком брукована до самого Львова…

Так було й тепер.

Ой, вилинули з Станіслава біленькії кури, пустили ба й голосочок, а від того голосочку зарули сиві мами, заголосили дівчата, тяжко заридали молоді молодиці. Затремтіли гори, заплакали потоки. Витягаються горщєта з-під букових пнів, висипаються знов на Божий світ старі сороківчики, а вже кілько вина-меду разом зі сльозами пролилося, – то й не сказати. Не один ґазда й пив, маєтку си збавив, нім викупив сина з кєжкої неволі – зі служби воянцької.

Оживилися ночі, зажурилися дні. Тріщать плоти в присмерку, скачуть леґіники потоками, гонять в далекі дебрі відлюдні, на Чорногору, на Угорщину; ґаздівські сини за робітників наймаються до бирешів волоських, чабанують, маючи свої, за чужими. Темними ночами в глибокі ліси йдуть матері оглядаючися – кулешки, буджениці вовкам несучи; дівки скачуть по камінню, як лані, і свистять, зупинившися, проразливим свистом, а відтак надслухають.

І тільки молодий Дмитро Марусяк нічого не боїться. Він одинак, а ще до того десь там чи у Косові, чи у Кутах дєдя має пана знайомого, – так той пан на свій гонір безпечив, що Дмитро буде вільний з того жовнірства, хоч би його й забрали помилково. І тому не ховався молодий Марусяк і не тікав.

Ге-ге-ге!.. Коби був знав свою погибочку – тікав би не знати куди, порятівлі шукаючи. Але що ж, як не знав, не передчував!.. Що й котилися сльози людські горами, йшов плач великий шумом верхів – а все гадалося: чей же промине, чей же таки перекотит си. А воно не проминуло, не перекотилося, лиш упало лихо на Марусякову хату й запалило її.

Наперед вже довідався війт, де спить Дмитро. Темної ніченьки безокої зібралися пушкарики, стрільці та гайдуки, повно у двір їх набилося. Одразу двадцять душ навалилося на сонного хлопця. Ех, як прокинувся Дмитрик, як гойкнув, як кинув собов – п’ять душ пушкарів злинуло, як листячко, – але що ж, як других десять вже насіло і на руки, і на ноги, і на голову, крутять линвами, ланцями…

Старий Марусяк ходить поміж пушкарями, по руках цілує; мати простоволоса об стіну головою б’ється; сполохана маржина шурхається в загороді, лякаючися огнів, криків; кутюги варводє; сусіди позбігалися, дивляться… А на небі копичаться хмари і женуть-женуть з-поза верхів, далі, далі, мов тікають від цего місця лютої скорбі. Чорними клубами перекочуються і спішать, спішать, спішать…

Забрали Дмитрика. Сум заліг у хаті Марусяків.

Попродав старий щонайліпшу маржину, голубії воли, коровочки красі, вівці біленькії, поніс гріш до панів. Казали сусіди, що пусто-дурно, шкода твого, куме, ходу, але не вірив, пішов.

Ой, смутний то був ходочок ґаздикові тому, єк ішов він з Станіслава у гори додому!.. І сина не видів, і грошей збувся, а що найгірше – надії збувся. Спитає жінка вдома: «Що казав-переказував Дмитрик?..» Ой га!.. казав ті: «Вимечи із городця зелений бервінчик – бо ти мені уже, мамко, не меш шити вінчик… А вимечи із городця запашне зілєчко – бо вже не меш ти робити, мамко, весілєчко…»

XIII

А Катеринка як довідалася на другий день, що Дмитрика взято, – мов скам’яніла, мов заніміла. Сидить, не рухається, сухими очима кудись дивиться; що їй говорять, – не чує, не відповідає.

Потім наче відійшла трохи, але що ж… Порожньо стало їй в усім світі. Що й без того не радісно жилося, а тепер уже й зовсім. Мов закопалася по шию в могилу, привалилася землею. Нема ради, ні розради, ніколи сонце не світить, ніколи квіти не пахнуть.

Зійде на царинку, де з Дмитриком сиджувала. Тугою немовчною кричить кожна билинонька, плаче кожна квітка. Ухопивши голову в долоні, цілими годинами сидить безщасна дівчина непорушно, потонувши в безрадісних думах, як в ранах. І кожна згадка болить, кожне стебельце коле. І нарікає, плачеться дівчина… на матір на свою рідну плачеться…

– Ой нене моя, нене!.. Ци ти у церкові не молила си, єк мене носила, чи ти знехотя, з прокльоном мене зачинала?.. А ци в їдучих зільох, у гноївках та в гострих іглах мене купала, а ци, кленучи, колисала, запихаючи, годувала?.. Та й шо другим дітьом мами, ади, долю випросюють, а ти мені такі жорна на тіло повісила та й кажеш у тім ходити. А ти, доле! Усім добра, усім помічна… Чо ж ти мене так зненавиділа, чо ж ти мене вбійшла десєтов дорогов, сльози мої під ноги пометала, долю мою порізала гострим ножем?..

І стогнала тихим стогоном, як горличка ранена, і безміром печалі розколихувалася, як бурею. В грудях не вміщалося. Хотілося вибічи на найвищу кичеру і кричати, кричати, довго, болючо, серце викричуючи. І вхопитися за волосся руками і дерти, по вітру пускати. Забитися під камінь в Чорногорі, щоб над головою вода йшла, переливалася, змивала ту муку нестерпучу, хоч по крапельці в пропасть уносила.

…Плакала берізка… роси ридали… темним печальним силуетом вирізьблювалася тонка постать на тлі догорів-шого неба…

А приходила додому – мачуха зустрічала лайкою на порозі, кидалася з поліном, гнала на нехарну роботу. І в чорній обідраній сорочці пізно вночі перемітувала Катерина ховзький гній з одного місця на друге не знати пощо, а потім з’їдала букату зимної кулеші і йшла з тим спати.

– Я тє дошкробаю до живого, – підкрикувала мачуха. – Я си дошкробаю, шо підеш за першого похатея-латанника. Не хтіла-с за Юрішка – підеш за торбея, а вже я тебе позбуду си з хати.

А тут старий Тихонюк стрів Місівчука десь на вулиці і зачинає виговорювати:

– А то файно сте вирєдили мене оногди зі сватанєм! Вже так файно, шо варт. Ні від кого не мав-сми такої урази та й негонорства, а таки ж і я вже не з послінних послінний чоловік є ув селі.

Місівчук лиш винувато кліпав очима. Якийсь… плохенький він собі був, тихонький, як вода у калюжі. В порівнянню з Павличчуком так і зовсім зникав, бо Михайло – ого! Вже не той став Михайло. Згонорив си, усобив си. Хоч і не всі довги поплатив Юрішко, лиш половицу, але все ж і то велика була річ. Другу половицу, казав, віддасть, як візьме за себе Катерину Місівчукову; отже, треба походити коло старого Місівчука – пото й зачепив його Михайло по дорозі. Тяг до себе до шинку.

– Ей… та я маю роботу… ади…

– Робота не вовк, не ме в ліс кікати. Всеї роботи оннаково не переробиш. Ідім, йдім, – і тягнув Мафтея майже силою.

Посідали у світлиці, велів Михайло доброї горівки дати, моцної – вже єк то шинкар уміє. І трактує, й наливає, а сам все приговорює:

– Пийте, куме Мафтею, пийте. Не чкодуйте чужого добра.

Кум Мафтей не вмів відмовлятися і за яких півгодини був уже такий мнєкий, от їк віск. Михайло пересів ближче, обняв одною рукою кума за шию, а другою тримав пугар на столі й говорив.

Говорив складно, довго. Говорив про свого сина Юрка, о його блискучій будучині, о тім високім довір’ю, якого Юрішко заслужив у панів.

– Шо гадаєте, куме? Таже то рахувати – панцтво! Слово одно – пан!.. А панові шо? Ти му догодив у чім у дрімнім, а він тобі узєв та й висипав сороківців жменю ба й дві. Нє?

Кум Мафтей підтакував, блаженно посміхаючися. Тепер він був у такім благословеннім настрою, що міг підтакувати всьому на світі.

– Ає! Хіба ми не розуміємо, проше кума любого? Таже так. Нічо, лиш так.

– О, видите! А тепереньки я вам іскажу. Зробили-сте мені, куме, встид, на ціле село зробили-сте мені встид, але я не памнєтливий. Я би таки такий, шо би хтів наші молоденєта звести докупи. Бо мій Юрко влюбував собі вашу дівку, куме, та й най би вже раз си пібрали.

– А хіба єк, куме? Та я… Ци ви, куме, мене не знаєте або, най так кажім, я вас не знаю?.. Таже…

– І ви мене, куме, знаєте, і я вас знаю, а зробили-сте мені встид. А я лиш одно говорю – шо маєте тепер з дів-ков говорити, шоби ніби був склад. Маєте так, ади, при-ріхтувати, шоби не було ганьби, чуєте? Бо я лагідний та й добрий, але до міри, кумцю, до міри. А єк міра си переберет – ого! Тогди вже, Мафтею!..

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Поки.

2

Монастирі.

3

Кішка.

4

Підсміювався.

5

Розпорядку дня.

6

Відтак.

7

Певно.

8

На святу ніч.

9

Ворожитимемо обоє.

10

Коноплі.

11

А чи пам’ятаєте.

12

Минулого року.

13

Обидві.

14

Від.

15

Святять.

16

Ниткою.

17

Свята.

18

Вичистив.

19

Щороку.

20

Пістолети.

21

Зарубав.

22

Ворог рубав раз за разом.

23

Вистругана.

24

Її.

25

Порядним.

26

Каже.

27

Сили.

28

Розкричалася.

29

Чистив.

30

Жартом (пол.).

31

Орел.

32

Тяжче.

33

Християнська.