Маклена Граса (збірник)

Копистка. Побіжу. (Та й подався з хати.)

Дід Юхим (до Ганни). Та куди це він зірвався? (По паузі.) А сонечко вже за сніданок! Чи нема у тебе там?..

Ганна. Їсти? Учора ж і послідки вишкребла – хіба повилазило?

Дід Юхим Та ні… Води гаряченької…

4

Двері навстіж – чобітками зарипів Панько, секретар сільради:

– Та що скоїлось – сюприз який чи пужар, дядьку Мусію?

За Паньком увійшов Му сій Копистка, за Кописткою – Іван Стоножка, господар хати.

Копистка. Та кажу ж – провокація… У церкву, кажуть, коней навели… Я зразу не добрав діла, а тоді подумав-подумав: це ж вони все село нам зворушать, а найпаче багатіїв отих – Гирю, Годованого… Добре, що догадався – трах-тара-рах, погнав парнишку і сам оце…

Панько. Дурниці! Ніякої воєнної небезпечності… Просто баби понапивались опію релігії та й плещуть язиками…

Копистка. Ой, не кажи! Такого, брат, наплещуть, що аж-аж… Треба побігти наглянути. Найпаче до Гирі під двір, до Годованого.

Панько. Плюньте й розітріть!

Копистка. Не можна!.. Не будь Гирі, Годованого – наплював би, а так… Чує моя душенька…

Панько. Не ходіть – є йтересніше діло. Копистка. Я на хвилинку! Тільки до Гириного двору… Я зараз!

Уже взявся Копистка за клямку, як тут Панько пляшку з-під поли на стіл та:

– Вип’ємо, дядьку Мусію?

Копистка (очізабігали). Ні, я, мабуть… побіжу. (А сам за кисет, ще й дідові дав.) Ось тільки закурю… і побіжу.

Стоножка. Поспієте, сваток! Сідайте, товаришу секретар!.. Ганно! Чи нема у тебе там…

Ганна настовбурчилась.

(Він до неї стиха.) Товариш же секретар наш… Зранку не їли… і той…

Ганна. Одної лише капусти дві чи три пелюстки, а більш нічогісінько…

Панько (уші чуткі). Дайош, тітко, й капусти! Аби в животі було чим подряпати…

Стоножка. Треба ж, як-то кажуть, по-братськи…

Дід Юхим, кахикнувши, пішов до припічка.

А ви, тату, куди?

Дід Юхим Та я вже, сину, їв…

Стоножка. Ага, ото й добре…

Панько (наливши Стоножці). Хазяїну! Пожалуста…

Стоножка. Нашому брату й не годилось би тепер пити, та вже нехай нам радянська влада простить…

Панько. Саме тепер треба пити… Чому? А тому, що в самогоні хліб є, так би мовити, – сила, а ми без хліба… Сьорбаніть, дядьку Мусію.

Копистка (повагавшись, взяв чарку, вихилив, сполоскав зуби). І не пив би, дак через зуби… Крутять і крутять, немов у них контра завелась…

Ганна. А за монашками хто брався бігти?

Копистка (мов не до нього було сказано). Гм… Ми випили, а за діда забули…

Стоножка. Та той… Вони он закуняли.

Копистка. Не годиться так… А знаєте, що я надумав?.. Як був я в городі, то бачив, як ушановували трудових героїв… Ой ловко вийшло! Предсідатель таке слово сказав, що аж-аж… Каже: «Спасибі, товариші, що потрудилися для совіцької власті. Скільки віку, – каже, – вона вас не забуде».

Стоножка. А хто ж вони за люди, оті герої?

Копистка. Думаєш, пани? Наш брат, трудовий елімент! Один дідок був з робочих – так його на руках гойдали… їй-бо! Щоб не пити оце по-дурному, даваймо діда Юхима вшануємо? Га?

Панько. А це – кумедія буде… Дайош!.. Гей, діду!

Копистка й Стоножка (до діда). Діду Юхиме!

– Тату!

Дід Юхим Га-га!

Копистка. Просимо до столу, як трудового елімента…

Ганна. Люди просять на чарку горілки…

Копистка. Жаль, нема музики, а то б зараз ушкварили дідові «Інтернаціонала»… (Наливши чарки, подав одну дідові.) Ну, брати-товариші й ви, Тарасовичу! Поздоровляю вас, Юхиме Тарасовичу, як трудового героя, од щирого серця… Спасибі, що потрудилися за свій довгий вік, бо совіцька власть… От не вмію як слід балакати!..

Панько засміявся.

Ану, Панько, ти!..

Панько в регіт.

Гех, якби ж то я вмів говорити! Я тоді б сказав таке, що попадали б усі буржуї у світі… а дід Юхим возрадовався б…

Панько. Ану, дядьку Мусію! Їй-бо, йтересно…

Копистка. Граждани буржуї! – сказав би… Шапки скиньте перед дідом, чолом йому бийте, таку вашу маму… Він вам землю орав? Орав… Овець випасав? Випасав. А скільки солі виволочив? Сто літ робив? А що собі придбав? Горб на спину та ціпок у руки, та ще денікінських шомполів у спину… Ех, ви!.. А ще вчені… Та що там казати… Вра – і більш нічого!..

Панько (аж зайшовся). Вра-а!..

Дід Юхим Оце мені нагадало, як колись ми генерала Гурка на вра брали… Ще за турецької війни…

Панько. Ану, діду, ану?

Дід Юхим Стоїмо ми раз, да… (Звівся на ноги.) Коли під’їздить отак (показав у вікно на стіжок соломи), як до соломи… «Здорові, дєті мої, орли!» (По цім слові покивав головою і урочисто додав.) Та й заплакав…

Панько (так і розлігся). Заплакав? Ха-ха-ха… А Скобильова-генерала ви, діду, бачили?..

Дід Юхим Аякже… Видав і Скобильова. Дісьвительно, під’їздить отак, як… до соломи… «Здорові, дєті мої, – говорить, – орли!» (І знову суворо, врочисто.) Та й заплакав… (А в самого аж сльози.) На вра взяли, як оце ви мене… Спасибі вам…

Копистка. Грай, музико, «Інтернаціонал»!.. Жаль, що немає моєї Параски… Хіба побігти?..

Панько. Куди?

Копистка. По жінку…

Панько. Плюньте на жінку… Хто тепер з таким барахлом возиться? Моди нема. Тепер яку попав, та й жінка. Правду кажу?

Копистка. Ні, братику, це не так. Це ти, не во гнів будь сказано, трошки брешеш…

Панько. Я брешу?..

Копистка. Бо чоловік не півень, і обратно ж: без жінки, як без хати…

Панько. Дурниці! Ви докажіть, що це іменно так.

Копистка. Та хоч би й я з Параскою…

Ганна. Годі вже – з Параскою!..

Копистка. Тридцять годочків, як один, вижили. А бувало всього. Бувало, й нап’єшся отак та прителіпаєшся додому без розуму… Прокинешся вранці – у кишені вітер, у голові ковалі. То вона: «Що, п’янюго, голова болить?» – «Болить, Парасю, ой як болить…» Одчине скриню, витягне шкалика: «Сідай, – ка’, – п’янюго, та випий із жінкою». Сіли, випили, закусили…

Панько. Це не доказ і не йтересно… Гех, як був я у повстанцях! От де було, да… І обще йтересно було. Не то, що тепер: хліб повивозили, голод… Вип’ємо!

Копистка. Підожди… Бо було ще й гірше: не то що хліба – кізяка, щоб витопити, не було. А надворі б’є, мете, ще й до того ніякої тобі совіцької власті не було. То вона: «Знаєш, – ка’, – старий, що я надумала?» – А що?» – кажу. – «Продамо хату?» – «То й продамо», – кажу… Що ви думаєте – продали хату! Ну, там сіли, випили, закусили, а тоді як пішли у найми, як пішли… І де вже ми з нею не служили…

Панько. Не йтересно!

Копистка. Підожди! Засадили мене в тюрму за те, що панську економію палили. Сидю у віконця та й кукую. Коли трах-тара-рах – жінку приводять… Побачила мене, гукає…

5

Аж тут увійшла Параска:

– Ось де він сидить, руда сатана!

Копистка. Парасю!

Параска. Йди, п’янюго, додому!

Дід Юхим Ага, впіймавсь?.. Хрестись мерщій та читай – да воскресне Бог…

Копистка. Ось вона, моє ладо. Парасю!.. (Шуткуючи обняв її.)

Параска. Одчепись, нечиста сило!.. Мусію! Та хіба на людях так годиться?

Поцілував.

Хай ти сказишся… Та пусти!

Копистка. Парасю! Подивись мені у вічі… не так!.. Параска. Додому йди, нечиста сило!.. Ти ж слово давав не баритись…

Копистка. Та нема ж у нас дому. Ні хати, ні худоби… Клопіт нам який, чи що?

Параска. Авжеж, клопіт!.. Гуляєш, а там он монашки по хатах, як ті ворони на хугу…

Копистка. Знаю! Зараз побіжу. Ось тільки випий чарочку, ладо моє…

Панько. Випий, тітко, слиш?

Ганна. Та випий, свахо, коли чоловіки просять!

Дід Юхим (до Копистки). Та кресни її кулаком раз! А то припадає, як півень до курки…

Копистка. Ви не дивуйте, що вона зверху сердита… Всередині ж серце у неї – дак істинно пуховая подушенька… Та що там казати! Випий, зіронько! Та випий, ну тебе к лихій матері!

Параска. От сатана, таки спокусив. Ну, за ваше всіх здоровлячко!.. І за твоє, моє ладо коханеє!

Копистка. Ура-вра!.. А слухай, Парасю, що я надумав…

Параска. А що, старий?

Копистка. Живем ми до которого часу благополучно, а що далі з нами буде, то й ти, мабуть, не знаєш…

Параска. Пхи, голоду не бачили?

Копистка. Тр-р-р, старенька… Підемо в город та на патрет ізнімемось!..

Ганна. І куди вам, мурим, та на патрет!

Параска. А що ж!.. І підем!.. Шкоди од цього людям не буде.

Копистка. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято!

6

Припадаючи на ліву ногу, ввійшла Орина, старчиха. Стала у порога:

– Здрастуйте-е!

Копистка. Здрастуй, мамашо!

Орина. З п’ятінкою вас усіх святою… Бачте, – по миру побираюся… До кого не прийду – гонять, лають… Такий голод. Голод-голод…

Панько. Голод скрізь, бабо.

Орина. Та я оце й подумала: завітаю до комітетських. Хоть самі вони без хліба, дак хоть тепле слово скажуть…

Стоножка. Чи не зосталося там капусти?

Ганна (тільки пальцями хруснула). Нема.

Копистка. Ну то хоть випий, мамашо!..

Орина (випила). Хай же вам, мій таточку, Боженька за це та ласку духу свого пошле!

Копистка. От якби він замість духу та лантушок борошна кинув! А духом ми вже давно живем, мамашо.

Ганна. А то правда, Орино, що ти, кажуть, кота зварила?..

Копистка (аж рукою замахнувся на Ганну). А ще про що спитай! Ну й кручена…

Стоножка. Ганно!

Дід Юхим Та вдар її, Йване!

Орина (заплакала). Коли ж п’ятеро, вірите… Од першої Пречистої без хліба… А тут і Оленка померла. Люди присікались – якби, кажуть, рідну доньку, то не поховала б без батюшки… А я, от побий мене Боженька, таточку, не чужа Оленці… Аж тепер признаюся: у житі родила, принесла й сама собі підкинула.

Панько (кулаком об стіл). Не йтересно! Годі!.. Набридло мені усе це… Щодня у сільраді: той помер, той помирає, а той пухне… Дурні ми були, що хліб дали вивезти! Ходили, шукали, трусили, а що нам за це? І обще революція не йтересна стала, от!..

Повів Панько оком, випитуючи кожного приховану думку. Похнюпились усі, мовчали. Тільки в Мусія губи аж бриніли, от-от щось скаже. Засміявся Панько:

– Ну, це я шуткома… Вип’ємо, дядю Мусію! Вип’ємо, та розкажіть такого, щоб за пупа взяло!..

7

Ніхто й не помітив, як у хату ввійшов Серьога Смик, голова сільради. Почув він Панькову мову:

– Ну, коли вже Панькові захотілось такого, щоб за пупа взяло, то я розкажу…

Панько. Це ти, Серього?

Смик. Ні, не я…

Копистка. А ми оце трошки…

Смик. Бачу… Так хочеш такого, щоб за пупа взяло?

Панько (зніяковів). Та то я так… Згадалось, як у повстанцях, да… Один чудій розказував… Кишки рвали…

Смик. Я кращої розкажу… Такої, що й пупа порвеш. Хочеш?

Панько. Дайош!.. Тільки ти випий… І щоб було йтересно.

Смик. А слухай!.. Сьогодні я довідавсь, що Гнат Гиря млинового продкомові не платив. Був агент у волості й казав, немов у Гирі є посвідчення з печаткою й підписами од нашої сільради, що його млин ціле літо не молов…

Копистка. Гирин млин? Та він ще й тепер меле…

Смик. То оце я й питаю секретаря, молов чи не молов Гирин млин?

Панько прикипів до лави. Хотілося устати. Не зміг.

Хіба вже за пупа взяло?

Панько. Дурниці!.. Це на мене поговори… Це брехня! Ти докажи, а не так…

Смик. Як?

Панько. Не такечки, як…

Смик. Ну як?

Панько. Як той… як його…

Смик (важко підійшов до Панька). Ти посвідчення писав?

Панько. Яке посвідчення?

Смик. Посвідчення Гирі, що його млин ціле літо не молов?

Панько. А чорт його зна! Може, й писав… Бо в мене вже нерви в голові заплутались од такої роботи, що з рання й до ночі сидиш у Раді та пишеш статистику…

Смик (важко вгруз руками в стіл). Ти не викручуйсь… от… Посвідчення ти написав за три фунти кримського табаку… Звільнив Гирю з черги в підводи, бо віявся за його дочкою… і продавав наше більшовицьке движення.

Панько. Хто продавав? Ти докажи!.. Да й плювати хотів я на цей твій виказ! Бо я теж переворот у революції робив і з кадетами воював. А млин – це дурниці, й обще ми ще побачимо, які будуть докази… (Одскочив до порога.) Я в повіт напишу. Я ще покажу вам!.. (Ударив дверима. Вийшов.)

Смик (услід). Ах ти ж… Юда-предатель! Хабарник! Гад! Прийшов наказ з повіту: забороняється хліб одбирати й трусити, дак про це перший узнав… не я, голова сільради, а Гиря… Гирі продавався гад і революцію продавав по шматочку…

Посмутніли всі у хаті.

Стоножка. Аж тепер я бачу, який ми ще темний народ… Повна ніч в голові. То був урядник, хабарі брав, а тепер свій брат спотикається.

Копистка. Не журись, браття!.. Тільки держись купи, головне тут – контахту держись… Повагом, повагом – та й вийдем на рівний шлях… Та що там казати!.. Сідаймо та вип’ємо, закусимо, поговоримо про це!

Смик. Вилий!..

Копистка (не дочувши, налив йому чарку). Чарчину од серця, щоб не пекло…

Смик. Вилий, кажу!

Копистка. Та що ти, Серього?..

Смик. Вилий!..

Копистка. А не гарячись, братухо, тр-р… бо можна захекатись!..

Смик. Вилий, бо це той самогон, що Гиря умисне підкинув, як хліб у його шукали… Знав, як замазати очі комісії. Підкинув п’ятнадцять царських карбованців, оберемок старої вовни, а всередині барильце самогону поклав… Де б шукати далі, а комісія за барильце, та й назад…

Параска. А не казала я?

Смик. Бо Панько перед вів!.. А я знаю, що в Гирі ще одна яма з хлібом є.

Параска (до Копистки). Не казала: ой, Мусію, не водись з Паньком, не пий!.. Дак хіба послуха, руда сатана!..

Копистка. Знаєш що, Параско?

Параска. Що?

Копистка. Не піднімай преній, от що!.. (До Смика.) Так не вип’єш?

Той ні слова.

Ну, як так, то й я не питиму. І ніколи більше не питиму… Та що там казати! Виливай її к лихій матері, Серього! (Дивиться, що Смик жде, щоб він вилив.) Знаєш, Парасю, що?

Параска. Ну що?

Копистка. На, вилий!..

Параска. А сам ти що – боїшся?

Смик (тоді). Авжеж, боїться.

Копистка. Народнеє ж добро…

Смик. Куркульського самогону вилити боїться!.. Аякже! Це ж святе причастя Гирине, а Мусійове добро.

При цих словах аж крекнув Копистка. Схопив недопиту пляшку – підійшов до помийниці та й узявся виливати. Тиша в хаті стала. Всі до Копистки повернулись, аж витяглись. Як уже вилив Мусій самогон, підійшов до помийниці дід Юхим. Постояв, подививсь і усміхнувся:

– Горе нам… Та й ми ж сукині сини!

Копистка. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято!

Вася в дверях:

– Дядю Мусію! Монашки у Гирі… Акафіста вже читають… Людей повен двір… Кажуть, од архирея прийшли з благословенням.

Завіса

Дія друга

1

У Гириній хаті черниці акафіста читали. Жінки приспівували:

– Радуйся, невєсто неневєстная!

У порога глухонімий Ларивон на сторожі стояв, темний, високий, з дрючком у руках. Мугикав:

– Го-гег-гу-ги-и…

Шепотіли жінки:

– Чули, що монашки казали?

– Аякже! У монастирі коні стоять, ігуменю замучено…

– А чули, знаки на небі появилися?

– Аякже! Хрест зоряний вночі й титла огняні, щоб ополчалися на комунію…

– А правда, що в одного чоловіка дитина народилася, стали хрестити, а воно на сокиру обернулося?

– На канат, я чула. Це знак тому, що багато ще люду загине на шибеницях…

– А сокира – то на кров, кажуть…

Приспівували:

– Радуйся, невєсто неневєстная!

Гомоніли тихо чоловіки:

– Бачили, половина комнезамів пухлі ходять?

– Аякже! Стоножку Івана питав, чом їх не рятує комуна.

– Ну?

– Мовчить.

– Невже мовчить?

– Ані слова. Мовчить та ще гірше пухне.

– Кумедія, хи-хи-хи…

– Отож, кажу, чи чужого хліба об’ївся, кхи-кхи-кхи…

Приспівували:

– Радуйся, невєсто неневєстная!

– Собак їдять.

– Так їм!

– Котів.

– Отак їм!

– Радуйся, невєсто неневєстная!

Задзвонив годинник.

Хтось (почислив). Раз, два, три… сім, вісім.

2

Гиря вийшов із другої хати:

– Кінчайте, сестриці, бо вже ніч.

Всі (загомоніли). А пора!

– Авжеж, пора!

Стали розходитись.

– Спасибі, сестриці, за акафіста!

– І вам (до Гирі), Гнате Архиповичу! За просвіщеніє…

У сінях.

– А сніг! А мете!

Розійшлися. Монашки – як тіні. Тихо погасили свічечки, безгучно вийшли в другу хату. Гиря підійшов до глухонімого, на кивах, на мигах показав йому:

– Ну, а ти чого стоїш? Цібе на сторожу!.. Що? Ага, пайку ждеш, їсти хочеш. Дам, дам… Тільки трошки дам, щоб не спав та злий був. Краще будеш стерегти… (Причинив двері в чуланчик, гукнув.) Лизю! Уріж там Ларивонові скибку хліба. Чуєш?

3

Увійшла Лизя у шовковій юпці, на високих каблуках. Гиря до неї:

– Уріж, кажу, Ларивонові… Та що це ти моду взяла прибиратися щовечора, як на весілля? Що це за норови на тебе напали?

Лизя. Які там норови? Ще що видумайте!

Гиря. Та ще й набілилася?

Лизя. Пхи!.. Ще що видумайте!

Гиря. Зараз скинь! Люди приходять акафіста слухати, а вона… Одразу чутки рознесуть, що ми барахла за хліб наміняли…

Лизя. Та коли ж я приберуся? Вже два тижні, як той акафіст читається…

Гиря. Тоді, як голод перестане, а тепер не смій!

Лизя. Пхи! Як голод перестане. Ще що видумайте! Он Килька Годованого щодня прибирається.

Гиря (повів очима). Я тобі кажу. Чуєш?

Лизя взялася краяти хліб.

Багато не ріж! Та не криши, чуєш?.. Дай-но сюди крихти!

Лизя одкинула ножа.

Та не сердься! От повечеряємо, тоді й прибирайся. Занавісь вікна й хорошись собі хоч до ранку, аби тільки ніхто не бачив…

Лизя. Та я тільки приміряла, а ви вже й на крик.

Гиря. Ну годі, не сердься! Бач, усього понамінював тобі.

Лизя. Пхи! Он у Кильки Годованого барахла ще більш нашого. У неї пахощі французькі й гітара…

Гиря. Ну нічого. От скоро я поїду в город і куплю тобі знаєш що?

Лизя. А що?

Гиря. Ану вгадай.

Лизя. Пхи! Стану я ще вгадувати.

Гиря. Дуреня ти! Грамофон тобі куплю. Кажуть, що дешево стоїть – півпуда ячменю.

Лизя. Папашо! От аби ви купили мені духів… У такому гранчастому бутлику. Що запашні – міри нема! Ось понюхайте. (Дала йому хусточку.) Килька побризкала.

Гиря (понюхав хусточку). Ти ба, й справді пахуще яке, немов миро церковне. Ти розпитай Годованих, де вони купували. Поїду в город і тобі куплю.

Замугикав глухонімий. Гиря до нього:

– Зараз дам!..

Лизя. І навіщо ото закликаєте його в хату! Вошей на йому, грязюка, що й страшно дивитись… А смердить!..

Гиря. Він акафіста стеріг, старців не пускав…

Лизя. Ой, їй-бо, не можу дихати! Пху, як з барлоги! Утечу!

Гиря. Не показуй виду, а то ще розсердиться! Ти не дивись, що він глухий і німий. Норовистий, а злий! Правда, дядюго, що хоть дурний, а злий?.. Ну, на тобі твою пайку… Та перехрести лоба, глуха манія… Де вже там! Підожди, хоть я за тебе помолюсь. (Повернувсь до божниці.) Отче всіх, на тя вповаємо, і ти даєш нам пищу…

4

Тихо, через силу ввійшла Орина. Лизька накрила хлібрушником:

– Папашо! Орина!..

Гиря (обернувся, заступив хліб). Ти знов приперлась?

Орина. Драстуйте-драстуйте, татонько мій рідний!.. Хоч шматочок дайте!

Гиря. Скільки я тобі казав, що нема в мене хліба! Сам голодний сидю.

Орина. Хоч шкуриночку, мій боженько…

Гиря. Тобі що сказано?! Нема!

Орина. Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг… Що вже набридло його їсти.

Лизя. Ідіть з хати, бо холоду нанесли…

Орина. Хоч гарячої водиці, щоб погрітися. Ой, любі мої, золоті мої, я ж у вас колись служила, хату мазала і тебе, моя доню, няньчила… Доглядала-доглядала, як свою рідну. Та все тобі співала оцієї, як її… Пам’ятаєш?.. (Заспівала.)

М’ята моя рум’яная,Дитя моє коханеє.

Гиря. Кажу тобі – хліба нема! І не буде!.. До комуни йди!

Орина. Хоч капельку, хоч посидіти, бо вдома ж холодно-холодно… Я тільки хвилиночку, я тільки отак рученьками до тепленького, бо вже, здається, цілий вік сніг іде… (Торкнулася пучками комина.)

Гиря (як не визвіриться). Буду з тобою ще панькатися! Геть, собача печінко, з хати! Чуєш?

Посунулась Орина в сіни. Коли тут Ларивон до неїмугика, тиче їй у руки свою пайку хліба. Вийшли.

Лизя. Чи не симпатія вона йому! (Зареготалась.)

Гиря (плюнув). Пху! Ти диви на його, на глуху манію… Та куди ж це він? Оце так історія! Собак покрали, а тут ще й сторож за старчихою побіг.

Ларивон вернувся. На голові й на плечах сніг.

(До його.) Дурний ти, як беркові штани! Та не реви, як той віл… Оддав хліб, тим і здобрій. Більше не дам! Не дам, не дам!.. Бо ще понесеш якійсь симпатії, а вона й розбовкає на все село, що в мене є хліб… Цібе на сторожу – ніч!.. Підожди, я сам за тобою вийду та покажу, де стояти й ходити, щоб і церкви доглядав, і моє добро стеріг… А ти, Лизю, постели мені в цій хаті, бо тут зручніше буде з вікон поглядати. (Вийшов за Ларивоном.)