Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

– Не дай бог кому такої жінки, як у мене. Досить один раз проїхатись із нею на хурі – і вже набуток… – сплюнув собі під ноги.

Зате повів її з таким вавилонським шиком, наче вони разом приходили сюди в гості. На храмі вже заспівали…

– Прісю, а пригадуєш оту пісеньку, якої ти співала мені, коли ми пасли овець у Тисевича, будь вони прокляті?..

У Прісі голосок гарний, то заспівала йому тої пісні стиха, біля воріт.

Пасла, пасла чередоньку на пашниціТа нарвала красних маків у пшениці,А вже тії красні маки облітують,А до мене гарні хлопці завітують.З усіх гарних я виберу найкращого,Козаченька сміливого, путящого…

– А що вона тут знайде?

– Хто?

– Даринка! Чи ти вічно думаєш про себе?..

– Здоров будь, Явтуше!

– Не будькай мені, не будькай! Он уже звелися діти.

Щось у хаті гупнуло, дзенькнуло, розлетілося на друзки.

– Глек! – вигукнула Пріся і метнулася до дверей. А Явтушок їй услід докірливо:

– Якої співають старі, такої цвірінькають молоді. Хе-хе-хе!

Пузатенький глек із квасолею стояв на полиці, під самісінькою стелею, а вони, капосні, билися подушками і зачепили його. Квасоля розкотилася по хаті, то тепер по бубочці усі восьмеро, і мати заодно, визбирували її, і то завше: тільки вона до Соколюків – так нещастя в хаті або в полі. Того дня, пригадуєте, як Пріся купала тих люциперів, Явтушок двічі перекинувся зі снопами, з доброго дива, на рівній дорозі…

У цей час біля щойно освяченої вапнички уже весь Вавилон гомонить про Соколюків. Дотепники перепитують братів, кого з них вітати: старшого, меншого чи обох поспіль? Відколи стоїть Вавилон, ще такого дива ніхто не знав, аби два брати та мали одну приймачку. Тим часом дівчат у селі хоч греблю гати, щоправда, багатих мало, бідні ж як маки цвітуть. Ні, ні, це клятий Лук’ян щось перейняв від штундів – шаленіли набожні тітусі, проклинаючи всіх богів, окрім Ісуса – єдиного пана і бога, і шкодуючи, що у Вавилоні нема своєї парафії, щоб на грішників наблагати прокляття перед вівтарем.

Стільки підступних запитань, недоброзичливих поглядів обрушилось на Данька та Лук’яна, що брати не добули свята і, не звідавши як слід храмового хмелю, примчали додому, щоб спекатися Даринки. Умовились вибачитися перед нею і спровадити назавше, щоб зразу ж і припинити всілякі пересуди. Але досить було їм відчинити двері й ступити до хати, як одразу спало з них оте навіття Вавилона.

У хаті немов посвітлішало, всі темні закутки зникли, долівка була потинькована і скидана в’яленим зіллям, яке Даринка знайшла в клуні, не стало павутиння, з образів і портретів знято пилюку, а сама винуватиця цього обновлення мила в ночвах косу, запахавши хату любистком. Брати перезирнулись і не посміли сказати їй ані слова. Потім довго стояла перед пожовклим від часу дзеркалом-осколком, вмурованим в стіну, й розчісувала м’яку косу з дивними прозолотками, які викарбувало на її голові чередницьке літо.

Неспокійна ніч настала для всіх, коли в куточку замовк цвіркун, зачувши тривожне людське дихання. Данько, як завжди, постелив собі на землі, для того внісши з клуні великого холодного околота, Лук’ян простелив для себе полотняне ряденце на протопленій лежанці, а Даринку, як і було умовлено напередодні, впрохали зайняти ліжко, переклавши на скриню цілу гору подушок, не бездоганно білих, занадто великих і тому зовсім не придатних під голову – кожна подушка годилася б хіба що для левеня[10], тому всі й користувалися маленькими ясиками, заношеними, але дуже зручними для голови. Після сутички, яка сталася вранці, ніхто з братів не посмів роздягатися до білизни при світлі. Даринка ж навіть після того, як Лук’ян підійшов до каганця й погасив його, не стала роздягатись – у неї не було доброї сорочки, тихо прилягла на постіль у верхньому одязі, котрим прикривала свою ветху кошулю. І тут Лук’ян згадав, що в скрині залишилося чимало білизни, яка, напевне, прийдеться на Даринку. Мати дбала про білизну, тож не стлівати добру задарма в скрині. Він вичекав, доки Даринка заснула, тоді тихенько зліз із лежанки до брата, аби порадитись із ним, бо той міг бути і проти цього.

– То що – з богом чи як? – запитав пошепки Данько, як тільки Лук’ян приліг біля нього на околоті.

– Ну, чим вона нам, Даньку, заважає?

– А людям? – буркнув Данько.

Ще довго шепотілися на околоті. Лук’ян, так і не сказавши чогось певного, а лише посіявши сумніви, пішов на лежанку. Там зняв окуляри, поклав на карнизику і вже не міг заснути. Сині звабні вогники Даринчиних очей усю ніч палахкотіли над Лук’яном, наче далекі зірки, й випромінювались десь аж у серці.

Після цієї ночі все Даринчине подобалося Лук’янові – її ластовиннячко, знадний пушок над верхньою губою і навіть її басовитий, але по-своєму м’який голос. Адже в жодної дівчини Лук’ян не чув такого дивного голосу.

Наступної ночі, коли брат захропів долі на всі заставки, Лук’ян прошепотів до неї:

– Даринко, ти спиш?

– Не спиться, – стиха відповіла Даринка.

– Я там поклав тобі під подушку свіженьку сорочку.

– Я одягла…

– У скрині ще є сорочки, носи. Вони нам навіщо?

Даринка чепурилась сама, а більше чепурила хату, в якій непомітно ставала господинею. Перетерла закопчену піч, пофарбувала її в жовтогарячий колір, а коминок розписала такими павичами, що обидва брати аж терпли від захоплення. Даринка не крилася, призналась їм, що бачила ті витвори не так уже й далеко звідси – в хаті Мальви Кожушної. Мальва все те вміла робити сама, а Соколюки не ймуть віри, бо ж жоден не побував у Мальвиній хаті. Зінгери неохоче показували хату чужим, і Данько лише зараз подумав про те, що Мальва мала його за чужого.

Розділ другий

Сьогодні до Вавилона добувся на своїх санях-глабцях Клим Синиця. Біля вітряків коні пірнули в сніговину, з якої ледь вибрались. Отченашка, що тепер за вітряного сторожа, вичумлившись із вітряка в кожусі, сказала, що такої лютої зими, як ця, не пам’ятає. До хати Зінгерів дістатись іще важче. Прикидало вуличку в деревії, засипало і подвір’я по самі віконця, вів туди лише манівець, пробитий вже хтозна-ким. Синиця подумав: хтось, проте, не забуває Кожушну. Мав передати старій листа від Мальви, що прийшов на комуну. Мальва скаржиться, що тут, у Вавилоні, Боніфацій перечитує чужі листи. Чудна! у Глинську те з успіхом робить до Боніфація сам начальник пошти, колишній поштмейстер Харитон Гапочка. У того пристрасть до чужих листів уроджена. Стару звичку Гапочки засудив райпартком, але ж той, напевно, не може інакше, хоч і робить це тепер обережніше, витонченіше. Коні з глабцями комунар залишив біля сільради на виконавця Савку, а сам побрів тим первопутком до Кожушних.

Савка прикрив коней рябчаками, вчепив для них опалку, а сам засів у глабці – не на козли, а на заднє сидіння, і розсміявся, уявивши себе бозна-яким паном. Вийшов і Боніфацій, доскіпливо оглядав глабці, вимацував, деякі деталі вимірював п’яддю, докопувався до тайни тієї забутої нині моделі, в якій легко коням і зручно, затишно людям.

– От би тобі, Савко, такі власні сани!

Савка ж інших саней і не зазнав, окрім грушевих санчат свого дитинства. Але що може порівнятися з ними, коли витягнеш їх на найвищу гору і потім очманіло летиш на них у біле вавилонське дно. Савка пам’ятав Боніфація на тих дитячих гульках. Хлопчина також появлявся з санчатами, тримав їх за поводок, а по всьому сходив із ними з гори, боявся розбитись. Загалом Боніфацій для Савки ще з тих пір – чи не найбільша вавилонська загадка. Нині й сам Вавилон ніби в якомусь незбагненному лабіринті: стежки, стежки, стежки – сорочі, собачі і людські. Ті, людські, перший прокладає Савка, потім їх утоптують школярики, далі бабусі чимчикують ними на оденки, а за тими немічними бабусями, яких піснява та холод гонить по Вавилону, уже вільно ходять собі всі інші тутешні мешканці.

«Чорті-що… Дорогу пробивають найслабкіші, хоч мало б бути все навпаки», – думає Савка, засівши у Климових глабцях.

Секретар чмокнув, клацнув язиком – та так хвацько, що луна пішла, – збагнув, видно, як робити ті сани, і рушив був на обід, у цьому він точніший за сільрадівські ходики. Але Савка зупинив його, прибрав рябчаки з коней, зняв опалку, сів на передку і подав глабці. Все це тривало якусь хвилю. Боніфацій не встиг навіть отямитися, відмовитись, заліз на заднє сидіння, і Савка повіз його через Вавилон.

Хто бачив Боніфація в глабцях, той нізащо не міг би повірити, що це він. Сама гордість та гідність запанували ним. Він ані не повернув голови в жоден бік, навіть коли віталися з ним, а лише глядів перед себе в худорляву Савчину спину, на якій видималися лопатки. Савка також поводився з гідністю, не дозволяв собі озиратись на Боніфація й тим ганьбити його, як дещо випадкове чи недостойне, тільки коли під’їжджали до двору, запитав:

– Ну, як тобі там?

– Світ переіначився, Савко… Коли я буду правити Вавилоном, то неодмінно заведу собі такі сани. З козлами і з пружинами на задку.

– А хто ж на козлах?

– Ти, Савко, тільки ти. Хто ж іще…

– Давай, прав. А я вже згоден послужити тобі. Хоч виконавцем, хоч кучером… – гиготів Савка.

Біля воріт Боніфацій зліз, наказав Савці зачекати на нього і неквапом пішов до хати, як великий пан.

Там, у теплій господі, Боніфацій обідає, а тут, на передку, пронизує наскрізь вітерець, форкають запушені памороззю коні. Савка знову поклав на них рябчаки та все позирав на хату Кожушних, чи, бува, не вийде звідтіля Клим Синиця. Не виходить, мабуть, частує його стара Кожушна за доччиного листа гарними наїдками – гречаними лигунами з салом або ще чимось. І досі славиться її кухня, яку Орфей Кожушний, мандруючи по світах, щоразу доповнював якимись небувалими тут вигадками. Він сам готував таку собачатину по-маньчжурськи, що запахував нею усе пригір’я, але, окрім нього самого, більше ніхто не торкався тієї осоружної страви. Цей же Боніфацій не терпить жодних вигадок, до страв людина звикає, як до днів, але сумніву не могло бути, що борщ зараз мав гарний, із баранячим порібрям, а на друге були вареники з капустою – те повідомив Савці іще зрання: «Сьогодні замовив Зосі вареники з капустою». Савка саме пік на сніданок картоплю у грубці – також славна річ! Та якби не щодня, а бодай через день.

В’язки стоять на горі, причаїлись у білій тиші, а сама гойдалка перепочиває на сільрадівськім горищі. У Савки ключі до гойдалки й до дзвіниці, і секретар мав би на те зважати.

Боніфацій не появлявся. Савка підготував виїзд, сів на передок, та нараз у нім спалахнула люта злість на Боніфація. Він миттю перебрався на заднє сидіння, встромив у стояк на передку батожилно з доскоцьким батіжком і голосно розсміявся.

З’явився Боніфацій із Зосею на дверях. Вона у фартушку, невеличка, на останніх днях.

– Здрастуй, Савко!

– Здорова була, господине.

Боніфацій чекав, щоб Савка звільнив йому місце.

– На козли! – показав Савка, відкинувшись на сидінні.

– Не дури, Савко.

– Ще одне слово – і підеш пішки. А я буду їхати за тобою назирці, аби не втік.

Боніфацій ще повагався, тоді піднявся на передок, витягнув батога, розправив віжки, нокнув на коней.

– Хочу побачити, як ти правитимеш Вавилоном… – розсміявся Савка на теплому луб’ї.

Боніфацій заскреготів зубами, але кланявся всім, хто бачив цю дивину – височенного на високому передку. Зате Савка – паном діло, хоч і голодний, як інколи буває голодний цап Фабіян.

Клим Синиця засидівся в Кожушних, напевне, має там гарний обід, то Савка вирішив і собі пробитися туди. «Сходь!» – сказав він Боніфацію, коли той привіз його до сільради, пересів на козли й поправував на занесену снігом вуличку. Опинившись у теплій хаті та припрошений Зінгеркою до столу, на якому парували в макітерці гречаники з салом, оті самі пизи, Савка подумав, як все-таки гарно облаштований світ і як добре, що не всі люди в ньому – Кармеліти. По тому, як Савка напав на гречаники, комунар збагнув, що виконавець добряче зголоднів, і підсипав йому з макітерки, чим занепокоїв Зінгерку до краю. Щоб якось зупинити це марнотратство, стара впадала біля Клима:

– Їжте, Климе! Пийте, Климе! Зовсім ви мене розчулили цим листом. Податися в таку далечінь! В Орфея вдалась, в Орфея. Той усе життя никав по світу. Вона ж бо і народилась без нього… Їжте на здоров’ячко. За Савкою і поспіти важко. Савка вічно голодний…

– Сьогодні ми з Савкою наступаємо на ситих, – сказав Клим, підбадьорюючи виконавця.

Зінгерка не мала жодного способу врятувати бодай рештки гречаників (для себе), то висипала йому все з макітерки. А зате, вставши із-за столу, Савка поцілував їй ручку, чого не здогадався зробити і сам великий комунар. А то ж і є вавилонське виховання…

Уночі до Соколюків прийшов Савка Чибіс, постукався у віконце супроти печі; коли йому відчинили і він зайшов до хати, весь білий, завірюшний, то засміявся в потемках (він любив посміятися невпопад), а далі сказав, що їх обох викликає до сільради уповноважений нагально, цю ж хвилю мусять збиратися і йти з ним.

Засвітили каганця. Савка знову зареготав, побачивши в ліжку Даринку.

– А чому вночі, Савко, що, день малий?

Виконавець сидів на лаві, лузав соняшникове насіння, йому заборонено давати будь-які пояснення, вони самі мають здогадуватись, чому їх викликають, якщо душа часнику не їла, то й не буде смердіти. Савка ухилявся як тільки міг, і Соколюки по суті нічого не вивідали від нього.

Вони збиралися неохоче, стогнучи, зітхаючи. У Данька заклякли руки від страху, і він довго не міг узутися, халяви випорскували з одерев’янілих пальців. Прохав шевця пришити до халяв вушка – не пришив, а гроші здер добрі.

Коли Даринка зачинила за ними сінешні двері і всі троє вийшли на вулицю, Савка сказав, що тепер він мусить забрати ще й Явтуха.

За кілька хвилин виконавець вивів переляканого сусіда, котрий ніяк не міг втрапити застебнути кожушка на дерев’яних ґудзиках. Явтух запитав Соколюків:

– Що сталося? Знову когось убили?

Соколюки промовчали, розцінивши це як злісний натяк. Вибрались на Вавилонську гору, до будинку Тисевича, де містилася деякий час волость, а нині сільська Рада.

Застали тут усю вавилонську багатину: Матвія Гусака, Артема Буга, обох Раденьких – Хому та Федота, Петра Джуру, власника трактора, – ці живуть у самім Вавилоні і прийшли сюди пішки, хутірні дідичі приїхали на санях, за ними посилали міліціонерів, що прибули з Глинська.

Високий, вихудлий у в’язниці й гнучкий, як саме нещастя, ходив поміж викликаних Кіндрат Бубела, щойно обкладений «експертом»[11] у дві тисячі карбованців: «Люди добрі, за весь хутір не взяти такої суми, якби спродати навіть усе до дрантиночки!» Повчав інших стояти міцно, не викладати гроші на лопаті, бо хто поспішить викласти перший «експерт», того обкладуть другим, а там і третім, тим глинським супостатам вірити не можна, вони висотають із нас усі жили і пустять старцями по світу, і тоді не стане на землі іще одного Вавилона, піде він прахом без них, вавилонських господарів.

На ґанок вийшов Павлюк-батько, теж із хутірних, він тримав найкращу кузню в окрузі, заграбував її у пана Родзінського, коли розбирали економію, надірвався, вантажачи велетенське ковадло з колодою, відтоді так і жив із грижею, раз по раз запихав її у свої нутрощі, а вона вивалювалась усе загрозливіше. Ось і зараз розхвилювався до краю, притримував лівицею грижу, перехнябившись усім тілом на один бік, потім скрушно надів сиву шапку на сиву голову.

– Скільки? – разом добігли до нього три сини – Онисим, Махтей і Роман, каторжани кузні.

– Півтори тисячі, як льоду, – махнув вільною рукою Павлюк і крізь притихлу громаду став пробиватися до саней, щоб там угамувати біль.

Він лежав у санях, а дідичі обступили його: «Ну, ну, Созоне, розкажи, як воно там робиться?» Павлюк лежав горілиць, дивився на замерзле, крихке, як перший лід, небо і все шепотів:

– Півтори тисячі… півтори тисячі…

Покликали в сільраду обох Раденьких – Федота і Хому. Вони пішли, мов на плаху, згинці, ще на ґанку познімали шапки, вклонилися міліціонерові на дверях, так наче щось могло залежати і від нього. Колись це були бідні люди, мали гончарного круга і сліпого коня, котрим возили свої вироби до Глинська, після землеустрою кинули гончарювання, поставили спершу одного вітряка, а це бралися за другого – майстри були до всього великі, відкрили шорню, стельмашню, вже замахнулись було на трактора, а там і на молотарку, самі наробили цегли і склали хату на дві половини, майже таку, як була у Тисевича, – жити та бути, аж раптом цієї ночі Савка у вікні…

Тримали Раденьких довше за інших. Старший, Федот, кілька разів уклякав, благав представників влади зглянутися на його діток, яких мав чималенько. Погрожував, що приведе їх сюди, а собі заподіє смерть. Менший Раденький дітей не мав, але розплакався не так за себе, як за брата.

Уповноважений райпарткому був Клим Синиця, він знався з Раденькими по козівських та глинських ярмарках (глину продавали у тому ж ряду, що й горшки), але ніколи не сподівався, що се ті самі Раденькі, ще недавні вавилонські бідаки, власники одного-єдиного сліпого коня, про якого говорили тоді: він такий сліпий, що не може відрізнити козівського ярмарку від глинського. В сільраді було натоплено, а Клим Синиця ходив по кімнаті у шкірянці наопашки, але через безрукість Раденькі не впізнали його. Той продавець червоної глини мав обидві руки, був лагідний, добрий хлопець, а цей, товариш уповноважений райпарткому, – непохитний і невблаганний, знав їхні прибутки краще за них самих (не поступався жодним карбованцем від названої суми: п’ять тисяч з подвір’я, або кожному свою половину).

– Чим же ми гірші за Бубелу, за Матвія Гусака, за інших? – почав було Федот хапатися за останнє, але менший Раденький заспокоїв його і майже непритомного вивів на ґанок.

Коли вони назвали суму, Матвій Гусак засміявся, а Павлюк перестав стогнати на своїх санях, забув про грижу.

Після них пішов за «експертом» Петро Джура. З тим розмова була коротка, тут зважувалось на хвору Рузю і на те, що його трактора наймала сама комуна, коли виходив з ладу локомобіль.

– Трактор ще живий?

– Живий.

– Не продав?

– А навіщо? Хіба він у мене їсти просить?

– І довго ще будеш його тримати?

– Заки не здохну.

– Може, вступиш у комуну? З трактором.

– Ні, Климе, хочу бути вольним.

– Запишіть йому півтисячі.

– А не мало? – то фінінспектор із Глинська, з душею холодною, як у вужа.

– Досить з нього для початку.

– Це ж на скільки років? – запитав Джура, дрібно постукуючи підошвою об підлогу.

– Не внесеш до Нового року, експропріюємо твого трактора. Баста! Іди, Джуро, і думай, що тобі краще. Або з нами, або з ними… – показав за двері. З тим і вийшов, наче однаково йому…

Після цього покликали Явтуха. Той зайшов, радісно зворушений, жвавий, майже щасливий. Це насторожило Клима Синицю. Оглянув Явтуха, оцінюючи: все ті ж легендарні штани на ньому – що з цього брати?..

– Ви писали заяву на Соколюків?

З Явтуха спало те романтичне, він боязко зиркнув на їхнього дядька Панька Кочубея, котрий сидів тут, по ліву руку, якої насправді не було, від Клима Синиці.

– Писав старший мій син Івасько під мою диктатуру. Я сам писати не вмію.

– Ви певні, що це наймичка в них?

– Так, чистісінької води наймичка. Панько Гарехтович можуть підтвердити, дарма що доводяться дядьком для них, їм тобто.

– У третіх, – уточнив Панько Кочубей.

– А я хіба сказав – у перших?

– Можете йти, товаришу Голий. Ми зважимо на вашу заяву.

– Як то йти?! – обурився Явтух. – А цей самий, налог на мене? Хіба я у бога теля з’їв, чи що?

– Не будемо вас обкладати.

– Як то не будете? Гей! Хоч для годиться що-небудь.

– Чоловік ви середнього стану, діток багато…

– Я середнього стану?.. Вперше чую. Який же я чоловік середнього стану? Я найвищого стану, який тільки є.

– Ти? – підвівся Кочубей, зачеплений такою неправдою. – Та я ж у тебе ще жодного кабанця не заколов. Який же ти лицар без сала?

– А льоха з поросятами? Це ж факт? Я прошу зважити на це, товаришу райпартуповноважений. А потім олійку б’ю двічі на рік. Яке сало в піст, коли є для приварку гарна конопляна олійка?

– Середняків не обкладаємо, товаришу Голий. Ідіть. Обкладаємо лише міцних середняків. І то не всіх.

– А мене обкладіть! Благаю вас! Я міцний. Міцніший за інших…

– На скільки?

– Ну, хоча б на два карбованці. Одного маю при собі зараз.

– Радянська влада не може йти проти закону.

– Я дозволяю. Чуєте, я дозволяю!

– Ні, годі! – Клим Синиця отим рвучким, раптовим рухом лопатки підбив на лівому плечі шкірянку, яка сповзала.

Явтух, майже плачучи, подибав на ґанок. Скривджений, обмерлий. Коли вийшов, кілька облич наблизилось до нього. Одне належало Лободі з хутора. Іній упав на кінчик вуса.

– Скільки? – запитали разом.

Явтух розігнув на піднятій правиці два пальці:

– Дві?..

– З такого злидня? – вжахнувся Лобода.

– Де ж правда? І на діток не зглянулись?!

Явтух заплакав і пішов геть, у цілковитому розпачі від того, що його не обклали «експертом». То був розпач людини, котра поки що нічого не досягла, незважаючи на майже надлюдські зусилля. Мулько і тісно Явтуху в середняках, тоді як інші якось ураз переступили через це мерзенне «сословіє».

Клим Синиця впізнав обох Соколюків, посміхнувся, чи то видалося їм, ловко підбив шкірянку отим рвучким рухом лопатки. Дядько Панько не виявив до них жодних родинних почуттів, навіть не запропонував сісти, хоч усім іншим, за винятком хіба що Явтуха, він не відмовив у такій люб’язності. Коли сюди викликали Бубелу, Кочубей не знав, де його посадовити, а перед Раденькими сам був ладен стояти, аби лиш вони сиділи. Ще б пак, кабанців чистив у них безперестанно, платили вони йому за те щедро, особливо коли повертався до тих кабанців удруге, вже як колій. До сьогоднішньої ночі він чудово сполучав високі обов’язки голови з цією своєю улюбленою професією, до якої мав рідкісний хист. Навіть комуна вдавалась до послуг Панька Кочубея, його запрошували туди двічі-тричі на рік, і там він уже сягав вершини. Комуна платила йому за кабанці сиром, кожного разу він привозив дві-три головки. Тепер платитиме грішми. Те, що Клим Синиця зараз так пильно розглядав їх обох, примусило Кочубея здригнутися, холодна краплина скотилася йому із карка на спину, ще кілька таких краплин, і Панько зовсім обімліє. Він намацав те найслабкіше місце, затулив долонею, як затуляють рану, тоді сказав Климу Синиці:

– Це, Климе Івановичу, оті самі Соколюки, мої солом’яні родичі, хай їм грець. Ще малими спалили Вавилон, а тепер дядька заженуть на той світ. Один конокрад, а другого Бозею прозивають. Таке рідкісне сполучення. А це іще утнули – взяли до хати одну дівку, ту, про яку дописав Явтушок. Даринка хто вам: дружина чи наймичка?

Клим Синиця востаннє бачив їх на Абіссінських горбах, коли вони билися там до першого снігу, і хоч що б думав про них їхній дядько, але в нього вони викликали співчуття і навіть захоплення. Коли б у його комуні були всі такі заповзятці, то вона напевне ствердила б себе надовго. Зараз вони теж стояли безневинні, безпорадно-наївні, понищені Паньком Кочубеєм, і Клим Синиця не мав до них жодного зла – ні класового, ні людського. Він лише запитав не без іронії:

– То котрий із вас конокрад, а котрий Бозя?

Дядечко зміряв їх таким прискіпливим оком, що мовчати далі не було змоги.

– Дядечко щось не те кажуть, – промовив Данько. – А загалом – то я конокрад, а він – Бозя. Так, дядечку?

Данько вже давно не тримав за вуздечку краденого коня, а Лук’ян навіть забув, як відчиняються двері в хаті пресвітера.

Тут Клим Синиця довідався про їхній майновий ценз: п’ять десятин поля на двох, коні свої, не крадені, плуг-п’ятерик, віз, корівка, два підсвинки, кури, голуби, самогонний апарат, жорна, ступа (товкти пшоно), терниця для конопель і наймичка. Твердий план хлібозаготівель і зустрічний план виконали, до созу, який ще восени пробували заснувати тут, вступати відмовились, хазяйнують самі, політично неблагонадійні. Цього літа побували у глинській в’язниці. Така характеристика, напевне, справила б неабияке враження на будь-кого з уповноважених, складав її Боніфацій наперекір голові, маючи намір скомпрометувати Панька Кочубея з допомогою родичів і колись-таки зайняти самому місце голови. Панько Гарехтович засовався на лаві, коли Клим Синиця начитував майно його родичів, він учув підступну руку хитрого Боніфація, цього покидька босих кармелітів, котрі один час правили Вавилоном із Бердичева, там і досі стоять руїни їхнього кляштора. Самого ж Клима Синицю така прискіпливість Боніфація просто обурила.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.