Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Вночі, коли лікарня вгамовувалася і поринала в непевний сон, Мальва сама забиралася до старовинного крісла, вмощувалась там зручніше, підібгавши ноги, і вголос читала Майна Ріда, томик якого відшукали на горищі разом із кріслом. Кажуть, що в тому кріслі колись помер від ядухи граф Арнаутов, засновник цієї лікарні. Напевне, Майн Рід також належав йому. Читала, аж поки хворий не стомлювався й засинав од того читання. Лампа чаділа, і Мальва появлялася вранці в коридорі з кіптявинками в носі.

Цього світанку все повторилося. Мальва допомогла хворому добратися до крісла, цілий хорал півників здіймався над Глинськом, а поет запитав її:

– Мальво, чому мовчать півники?

Потому світ перекинувся йому в очах разом із Глинськом, пішов обертом, поет став хапатися руками за повітря, на Мальвин скрик убігла Варя Шатрова, старша операційна сестра, й показала Мальві на двері. Але Мальва зрозуміла той жест як наказ кликати лікаря.

Лікар був родом із Миргорода, із знаменитої лікарнянської родини Шамраїв, предок яких нібито лікував ще батька самого Гоголя. Після інституту це була перша Шамраєва практика. Живе Шамрай один, займає невеличку кімнату опостінь з аптекою, тому в ній завше стоїть змішаний запах ліків. Через той запах раму виставлено, а вікно запнуто марлею від мух. Лікар спить голий, нібито ніяк не може одвикнути від студентської звички, коли доводилось економити на білизні. За ту нагість уже тут, у Глинську, його прозвано Марсіянином. Варя Шатрова, якій частенько доводиться будити Марсіянина до тяжкохворих, уже звиклася з його наготою і не вбачає у ній чогось брутального. Невідомо, як будить Марсіянина старша операційна сестра, Мальва ж не повірила очам своїм і, перш ніж розбудити його, прикрила сонного простирадлом, яке сповзло долі, а тоді вже зашепотіла над ним:

– Дохтор, дохтор, ідіть… Володі погано… Він не чує півників…

На подвір’ї біснувалися кажани і тепер сахались од височенної накрохмаленої постаті Марсіянина, ніби й справді та появилася в цій запраній лікарні з якоїсь іншої планети. Мальва здавна боялася кажанів, то бігла за лікарем згинці, захищаючи голову руками. Одноногий сторож на колодянці австрієць Шварц саме відчиняв ворота перед велетенськими волами-диманами. Ті привезли хворого з Нехворощі, і тепер, зморені дорогою, стояли як укопані. На передку сидів погонич, чубатий парубійко, а хазяїн лежав горілиць у білій соломі, з якої визирали чорні та гачкуваті пальці його босих ніг. Мальві видалося, що на тій повільній, як вічність, підводі привезено самі лише ноги гречкосія…

Півники-дисканти ніби оплакували свого мецената. Коли до палати з’явилися санітари з носилками, лікар наказав їм винести спершу крісло з головою дракона на спинці, ніби воно було причиною смерті. Крісло ледве виставили, воно чіплялося за одвірки своїми рахітичними ногами. Санітари вусаті обидва і схожі обличчям один на одного, наче близнюки. Різного люду виносили, але поета ще не доводилось. Тому понесли його так урочисто, немовби до вічного пантеону.

Марсіянин був лише на який годок старший за сировара, і коли той опинився в лікарні, то не чинив йому жодних утисків, дозволив Мальві бути при ньому і лише тепер збагнув, що та свобода могла спричинитися до гіршого. Нема нічого невтішнішого, ніж закохані у передчутті розлуки.

Потім санітари внесли пожитки померлого: штани на зразок пушкінських, шкіряну курточку, прострілену на грудях, черевички з виваленими, всохлими язиками. Це все вона мусить забрати з лікарні. Такий порядок. Лікар співчутливо зиркнув на Мальву, що заходилася збирати у вузлик пожитки поета, майже ніякі й зовсім ні на віщо для неї, й з якимось гірким почуттям пішов рятувати хворого з Нехворощі.

Димани повлягалися біля воза, зайнявши мало не пів-подвір’я, покірні, розумні, кожен у своїй частці ярма. Якщо хазяїн помре в операційній, то вони ще сьогодні повезуть його в Нехворощ, тому мусять перепочити. Їхній погонич, здавалося, був байдужий до долі хазяїна, розметавши руки, спав на возі, в горошковій сорочці та в латаних на колінцях парусинових штанях. Те дало привід Мальві подумати, а чи не обдарувати бідолаху, що, напевно, ходив у наймитах. Але ж воли з таким докором подивилися на неї з ярма, що вона не посміла залишити вузлика на возі, а мусила йти з ним через увесь Глинськ. Ану ж бо в тій одежині виросте колись ще один поет…

Була неділя – ярмарковий день у Глинську. З далеких та ближніх сіл потяглися вози, вантажені кабанцями, овечками, пов’язаними півнями, що одспівали своє, та всіляким іншим добром. Нехворощ проскрипіла на волах-диманах, схожих на ті, що спочивають коло лікарні. Замалювалася на дорозі, наче марево, й вавилонська валка – Мальва ще здалеку впізнала її по килимах та рябчиках, котрими вистелялося вози, аби вже одним тим показати свою приналежність до вічного Вавилона. Мальва не мала жодного бажання зустрічатися з вавилонцями, зняла взуванці й пішла навпростець. Хтось на підводах упізнав її, покликав, та вона не подала жодного знаку, що вчула ті поклики. Цур вам, убивці! Не хочу знати вас до самої смерті.

Волопасики в стернях перелітали перед Мальвою, з дивовижною легкістю обирали для неї цю найважчу й найневідомішу дорогу. Стерні низькі, колючі, а Мальва шурхотить боса по них, то волопасики добігали, спурхували, щебетали дедалі заклопотаніше, – помітили кров на її ногах, то, мабуть, хотіли якось від цього застерегти, аж поки не вивели на чорну комунівську ріллю, де й залишили її напризволяще, бо ж мали ще безліч інших турбот, ці кмітливі волопасики…

Уздріли цапа Фабіяна в ранковому сяйві, не одного, з філософом. Ті два небораки, напевно, мали вчора гарну вечерю, після якої заспали, й тепер, спізнившись на ярмарок, повагом плелися собі полем, їм-бо втрачати нічого. Волопасики знають цю пару й охоче опікують її, коли вона йде до Глинська, а паче, коли повертається з Глинська, втративши відчуття сторін світу. Тоді волопасики ведуть Фабіянів до самісінького Вавилона, а самі повертаються ночувати в глухому полі, бо люблять тишу після метушливого дня.

Глинськ ще ніколи не мав свого поета, його тіло не віддали комунарам, хоч ті вже обрали місце для нього: хотіли поховати в комунівському парку, біля мармурових богів над озером, по водах якого бентежно шугають білі лебеді, готуючись до вирію. Та добре, що не зробили цього. Хтось сказав, що як тільки птахи відчують, що не стало поета, то більше не повернуться в комуну, бо, як і люди, не можуть кохатись і плодитись без покровителя.

Ховали поета на майдані у братській могилі видатних глинських революціонерів. Ім’я поета буде на надгробному камені, либонь, шостим після волосного комісара Науменка, який загинув свого часу у Вавилоні, а похований тут, у рідному Глинську.

Разом із вавилонським оркестром, чи не єдиним на цілий район, нагодилися до Глинська обидва Соколюки, які хоч і співчували комуні, але мали на цьому похороні ще свій інтерес. Йшлося про саму Мальву. Данько сподівався повернути її на Абіссінські горби, хоч добром, а хоч силою вирвати її з Глинська. Смерть поета вселила в Данька нові надії. Любов і ненависть до Мальви змішалися у щось одне, якусь невигойну муку, котра напосідала на нього дедалі важче, находило на бідолаху й таке, що він ладен був заподіяти собі смерть, і в душі заздрив поетові, коли довідався, що той помер у Мальви на руках. Шепнув братові, що він також хотів би так гарно померти. Коли мало початися винесення тіла із зали райвиконкому, то Соколюки протовпилися до домовини і стали в головах небіжчика, поруч із Мальвою, наче близькі його родичі. Те нараяв їм Фабіян, який приїхав на одній підводі з ними. Брати стояли стражденні й покутливі, можна було подумати, що ніхто так щиро не поділяє її журби, як вони, Лук’яньо навіть зволожив свої окуляри і попрохав хусточку у Данька, бо своєї не мав чи забув.

Не було лафета, то труну поставили на звичайні розворини, запряжені трійкою коней. Комсомольці вели за катафалком коня, осідланого, в чорних стрічках, кінь усе ще помітно накульгував на ліву передню ногу, яку зачепила куля. Заспівали пісню: «Козака несуть і коня ведуть». Синиця ніс прапора, поспішав, йому ніяк змінити руку…

Зате обставини складалися сприятливо для Соколюків. Брати підхопили Мальву під руки й повели її через увесь Глинськ. Усі її спроби звільнитись од них були даремні. Данько при тому удавав на обличчі цілковиту покору та безневинність мирську, а Лук’яньо, як тільки вступала музика, вичитував скоромовкою:

– Що ж воно тепер буде, Мальво? Згубили такого гарного хлопця. Може, з нього зробився б геній народу… А ти звичайна собі Мальва, як усі… – і замовк, бо в обох церквах, що ворогували між собою, ударили в дзвони.

Максим Тесля сприйняв це як наругу над ім’ям комунара, наказав міліції вгамувати дзвонарів. Одна дзвіниця замовкла невдовзі – на спаса, тільки в найбільшому дзвоні, що співав густим басом, не могло вгамуватися серце; але друга, на вознесенії, виявила цілковиту непокору й заповнила Глинськ заупокійним благовістом. Старий дзвонар уперше на своїм віку грав за поета, він наче збісився у тому наснаженні, весь полинув до неба, аж поки з рук старого не вирвали вервечок. Тоді знову вичумлився бубон, пристрасть революціонерів, а за ним мій батько витягнув на кларнеті високе коліно, якого оркестр, розладнаний на весіллях, сягнути не зміг, і кожен із музик покладався тепер на власну силу духу в прямому розумінні слова.

На майдані, коли народ з’юрмився і комбідівці, що зійшлися з навколишніх сіл, закричали: «Смерть Бубелі!» – до Данька протовпився Марсіянин і зміряв його з ніг до голови. Данько весь зачамрів, кров зупинилася йому в жилах, задзвеніло у вухах – зачув усім ладом душі щось неприємне, а коли Марсіянин зник у натовпі, то запитав у Мальви, хто цей чоловік.

– Лікар, – відповіла йому Мальва, нагнулася, взяла жменьку землі, кинула на домовину, лише тепер відчувши себе дружиною комунара…

Поминальну вечерю, на якій Чуприна з Чупринок виголосив гнівну промову на адресу світової та місцевої контри, справили у пролетарській корчмі на кошт комуни.

Тесля на цій вечері думав про своє.

Він платить Снігурам (дівоче прізвище Варі) за квартиру і за харчі, а мешкає в окремій кімнаті. Все йому видає, що одної прекрасної ночі заявиться Шатров зі свого «небуття». Варя глузувала з тих Теслиних припущень, вона певна, що Шатров загинув, адже крейсер, на якому він служив, потоплено у Кронштадті ще у вісімнадцятому. Вона ще запевняла, що Шатров із бідних, він син петроградського візника і вибився в морські офіцери зовсім випадково. Все це приносило мало полегшення для квартиранта. У Варі є син від Шатрова, вже гарний шибеник, то щоб хлопець не заважав квартирантові, старий Снігур перебрав його в хатину, через сіни, де досі мешкав сам. Офіцерський нащадок пам’ятає батька, дивиться вовком на Теслю, а той не ступає жодного кроку назустріч, бо ж має своїх діток у Краматорську. Дружина вкладає їх листи у свої, і Тесля не нарадується ними, надто першими доньчиними кривулями. Дружина не хоче залишати заводу, а він не може залишити Глинська.

Після вдушення непу настає ще складніша пора: її провістив сей перший постріл у комуну… Старе селянство дожива свої останні деньочки. Куркульня вже чекає на зашморг, спродується потихо, ярмарки у Глинську завізні, як ніколи. Бій може звалитись на Теслю гарячий, смертельний.

Під корчмою тривожно лопотіло млинове колесо, тихої ночі його чути на цілий Глинськ, чогось подібного не було у Краматорську, де Тесля працював раніше. Варя Шатрова і те колесо було для нього чи не найбільшою окрасою Глинська… В обох він знаходив щось вічне і безнастанне, мабуть, те, що знаходять поети у своїх мареннях. А можливо, то лише його заблукання, з яким він мусить кінчати.

Комунівська валка вибралась пізно. Кінь, на якого ще три дні не малося сідати, біг за возом журкуватий, стриг вухами, сторожко зиркав у ніч, сахаючись од кібців та сов, що спурхували в Денікінському рові. Мальві все ввижався на тому коні поет, чомусь босий, могло бути, що то його душа поверталася додому. Мальва мимохіть згадала про його черевички, але в тому й річ, що душі померлих, напевне, блукають по світу босоніж.

Клим Синиця сидів поруч, звісивши ноги з полудрабка, та все бурчав скоромовкою:

– Ти бачила, як ми його ховали? А що могло б із нього зробитися далі? Ти маєш про це уявлення? Загубити такого геніального сировара! Ні за що ні про що. Ти хоч любила його?

– Любила, Климе Івановичу…

– А ще писав: «Я все золото своїх пристрастей комуні віддаю!» Доки не з’явилася ти на своєму конику… Ну, а зараз – що тобі в комуні робити? Може, завезу тебе до твого Вавилона. А хочеш, влаштую в Журбові на цукрозаводі. Саме починається сезон. Не хочу, щоб ти нагадувала комунарам про цю втрату…

Всю дорогу один із вавилонських возів крався за комунівською валкою, він то відставав у якомусь ваганні й щезав у пітьмі, то знову виринав із ночі й торохтів зовсім поруч, тоді теплим плечем Мальва горнулася до Клима Синиці, ніби шукаючи захисту й порятунку. Той віз немовби котився через її душу, аж доки на роздоріжжі доріг не повернув на Вавилон…

Коли вмирає поет, то з ним умирає і те, чого інші негодні побачити. З рову все виповзали та виповзали безликі потворні примари. Клим Синиця не зважав на них, а кінь не лякався, бо мав на очах шори й перед ним виднілася лише дорога. На чорній ріллі спали волопасики після біготливого дня – їх також, певне, ніхто не помічав. А Мальва немовби бачила цих пташат – сонних, наворохоблених і тихих, як грудочки… А то вже у неї від поета.

Розділ десятий

З вузенького венеціанського віконця мансарди видно мало не всю комуну, її фільварки, поля, дороги й рови, якими комуна відгородилася від одноосібного світу, або ж, точніше буде сказати, старий світ одгородився від неї. На ровах виспіли бур’яни та всім однаково погрожували своїм насінням. Лише тепер Клим Синиця збагнув, що з ними ще можна було боротися, доки бур’яни стояли зелені.

Друге віконце, до половини закладене цеглою, виходило на старий парк, у якому жило гамірке гайвороння, наповнюючи його вічним клекотом невдоволення. У зарості парку вкрадалося озеро, що було притулком тиші й суму для кількох білих скульптур над водою. Напевне, колись зарості довкола скульптур розчищали, нині ж мармурові боги в хащах виглядали приречено і навіть зловісно. Ще Соснін збирався перенести їх на осоння, поближче до палацу, йому не вдалося здійснити цього доброго наміру, а Климу Синиці поготів не до них. Бур’яни бентежили його більше за богів.

Облога комуни стає дедалі погрозливіша. Не бува ночі, щоб у комуну не навідувалися зухвалі гості. Спалено конюшину в скиртах, пошматовано паса від молотарки, у пальне підсипано піску, від чого локомобіль, тільки його розігріли вранці, зачахкав, загуркотів нутрощами і зупинився надовго. Мусили просити до нього Петра Джуру з Вавилона, що працював колись на панському локомобілі. Той знайшов причину, і локомобіль знову прохає снопів, кличе комунарів у невідоме прийдешнє. Синиця ж вважає, що, доки працює локомобіль, доти існує й комуна…

Котроїсь ночі не стало на озері лебедів. Одне лебедя із сьогорічних не могло одірватися од води, то вся зграя кружляла над ним, призивно ячала до нього з неба, аж доки і воно не знялося у світанок. Може, й покликано його на вірну смерть, але ж то краще, аніж тягтися під гору в неволю… Тепер їхні дерев’яні хатинки, змайстровані для них комунарами, заходились обживати свійські гуси. Забирались туди і кричали там без пуття, сплутавши, напевне, і сторони світу, і пори року, і все в житті, окрім голосів своїх господарів, які щовечора докликалися їх додому, ніби качок: тась-тась-тась-тась!.. Слухались і йшли на гору білою шворкою. Їхня послухняність ніби дивувала богів у парку, які перед цим мали нагоду скласти для себе дещо інші поняття про свободу.

Мальва ніби живе над богами, сповнена смутку і якогось душевного очищення. У міру того, як згасали паркові заграви, боги виступали зі своїх потайниць у всій своїй наготі, візантійській досконалості, а заодно й обезчещеності, що заподіяно їм часом та людьми. Жодної цілої душі, майже всі покалічені, та навіть у каліцтві своїм вони все ще зберігали в собі гордість і непоборність духу.

Щодень Мальва ставала до праці, разом з усіма виходила в поле, підбирала снопи після крилатих снопов’язалок, потім працювала на молотарці, після денних змін добровільно залишалася на нічні, не признавалась, однак, що їй самій уночі якось боязко на мансарді. Уві снах появляється сировар у червоних черевичках і читає для неї вголос лермонтовського «Демона». Комунари здогадувалися про її страхи, коли ж натякали їй на Клима Синицю, який, мовляв, живе під нею, то посміхалася не лукаво, а з явними нотками іронії.

Загрубіла на вітрах, зміцніла, дедалі певніше почувала себе на землі, комунари напочатку ставилися до неї упереджено, а декотрі навіть вороже, гадаючи, що через неї комуна втратила Володю Яворського. Але поволі поступилися тим, здружилися з нею. В очах її побільшало якоїсь жагучої синяви, обличчя засмагло, і тепер на ньому ледь угадувався навів печалі, в самій же ході з’явилася гарна жіноча погорда, то ж, може, ніщо так не відбиває душевної грації в жінці, як хода.

Бубелу все ще тримали у Глинську, влаштовували йому очні ставки з Отченашкою, а відтак і з самим філософом, якого Отченашка обізвала на слідстві образливими словами, вихваляючи свої власні чесноти перед Вавилоном в цілому та перед небіжчиком Пелехатим зокрема. Її або ж підкупили, або ж застрахали. А тим часом сюди, до Мальви, приїздила дружина Бубели – Парфена, стояла перед нею на колінах, благала змилостивитись над душею її безневинного чоловіка. Вона приїхала на ресорах, у супроводі велетенського хутірського пса, який чекав на господиню за ворітьми комуни. Мальва пообіцяла Парфені, що буде прохати Клима Синицю, бо ж сама вона в тому вже нічого не важить без поета.

Як наставала ніч, чиясь тінь блукала в комунівському саду, металася між білих богів, але так і не зважувалась вийти з сутінків і піднятися до Мальви. То Данько надходив з Абіссінських горбів, забирався в сад, з якого міг бачити Мальву. Інколи зі своєї кімнати на балкон виходив Клим Синиця, його порожній рукав теліпав вільно на вітрі. Коли бачив, що на мансарді не сплять, то повертався в кімнату, брав весло, що стояло в кутку, і тихенько стукався ним у стелю. Те прочитувалося завше однаково: на добраніч. Знав, що вона там не одна, а зі своїм поетом… Дедалі більше стверджувався в тому, що велике кохання, мабуть, таки вічне, та ніби заполіг перечекати вічність…

У підвалах сироварні визріла остання партія сиру, звареного ще свого часу Володею з літнього молока. Сімдесят один день пролежали червоні головки на полицях. Коли Мальва побачила їх, то їй самій захотілося збагнути це рідкісне в наших місцях ремесло. Вона попросилася до сироварні, робота там не яка вже й каторжна, але сморід стоїть усе літо тяжкий, тому охочих працювати в сироварні щось не зголошувалось ні за Володі, ні тепер.

Поверталися з останнього осіннього ярмарку, на який комуна вивезла партію сиру, звареного іще при Володі. Данько і собі купив головку – заважила три фунти з грамами, то тепер віз її в опалці додому. Мальва важила, а комунівський касир лічив гроші. Потім Данько іще бігав по ярмарку, та коли дістався до комунівського рундучка вдруге, той уже стояв порожній…

Обігнав безліч од’ярмаркових підвід. Сподівався наздогнати комунівського воза з порожніми лозовими кошиками, в яких возять сир. Наздогнав Явтуха з Прісею та дітьми – старші пішли до школи, то Явтух повіз їх на ярмарок, аби взути до снігу. Хлопчики впізнали дядька Данька, коли той обганяв їхнього батечка, і заблагали водне: «Тату, тату, ану ж не дайтеся, ану наввипередки!» Явтух, підбурюваний дітьми, шарпнув було за віжки, але Пріся вгамувала його: «Де вже вашому татові до дядька Данька?» Хтось ніби підпалив Явтушка, а з ним і коней, під заохочувальний лемент дітей він залишив Данька в задніх. Зачудована Явтушком, якось гарно засміялася Пріся, пригортаючи хлопчиків, щоб ті не витрусились із воза.

Мальва повернулась пізно, вранці встала невиспана, з тихою втомою попід очима, усміхалася сама до себе та ніби уникала зустрічі з Климом Синицею, що вештав по подвір’ю. Касир був од неї в захопленні, сир вони розпродали швидко, виручка як ніколи, але ж на сам кінець ярмарку нагодився Тесля, купив у них рештки сиру – щось там з півтори головки, а тоді й запросив їх обох до себе в гості. Випили по одній, по другій під сир та заспівали, – от вам і весь ярмарок, Климе Івановичу…

Напередодні Клим Синиця отримав листа, що в Костромі знову відкриваються курси, такі ж однорічні, як ті, на яких побував колись Володя Яворський. Тільки ці вже державні, на них будуть викладати найбільші сировари, в тому числі й голландські, яких ми згодом мусимо побити на світовому ринку. Директор і комісар курсів явно перебільшували роль сироваріння у світовій революції, але Синиця ніскільки не здивувався з тону листа, коли побачив прізвище директора курсів. То був Соснін Інокентій Мстиславович, засновник цієї комуни. Листа розмножено під копірку, і жодної приписки Синиця там не знайшов. Ні для свого вихованця, якого вже нема в живих, ні для комуни. Чи збайдужів Соснін, чи, може, що інше примусило його забути про своє творіння. Але людину треба б послати гарну, аби не було нарікань. Ще кілька днів тому і не подумав би про Мальву. А це пішов до сироварні. Мальва товклася там одна, білила, прибирала її після літа. Аж мова про Кострому, про курси.

– Комуна щомісяця буде посилати для тебе гроші… Пожитки свої можеш залишити тут, вони ніде не подінуться. А там побачимо. А не повернешся – бог з тобою… Відвезу твоє до матері. Я вже якось звик, що ти живеш наді мною… Відчуваю, ти ще не вибралась із його любові, й лише тепер вірю, що вона справді була… Вибач, якщо я був до неї десь надміру жорстокий чи неуважний. А був, був…

Випровадивши Данька в поле, Лук’ян із самісінького ранку заходився натоплювати піч, перейняв ще від матері, що чим те робиться поступовіше, тим кращий удається хліб. Після околоту, від якого ще пахло Даньковим духом, Лук’ян накидав на черінь вишневих дров, тоді закачав рукави і почав місити тісто, що саме підійшло в діжі. Тужавіло місиво, думки линули швидше насуплених хмаринок, які бачив із вікна; десь починається Турксиб і Тракторобуд та всілякі інші світи, про які доходять чутки до Вавилона, а він мусить день при дні човптися у цій прадідовій хаті, з якої, можливо, вже й ніколи не вибереться, отак і зіскніє свій вік при Данькові, при каганці, при цій дубовій діжі, в котрій із покоління в покоління залишалося на дні розчину, щоб та не звелася, не зупинилася, не примусила людей повернути до прісного хліба. У старовину, напевне, лише вогонь підтримували таким способом. Адже малося дбати не лише про себе, а й про забудькуватого сусіда чи, точніше, сусідку, аби потім не довелося бігати за розчиною на верхній Вавилон. Скінчивши місити, Лук’ян хотів було почистити руку від тіста, коли раптом дрібно зайшлася в подвір’ї невсипуща Мушка й метнулася до воріт. Лук’ян так і вибіг із тістом на ґанок.

Біля воріт стояла бричка з якоюсь невідомою, загорнутою в плащ, кучер сидів на передку – вусатий, у високій смушевій шапці і домотканій свитці з відкритим башликом, коні в шорах косували на в’їдливу Мушку, перебирали ногами. Лук’ян мимоволі заховав руку в тісті під мамин фартух, який був на ньому, побіг проганяти Мушку.

Жінка виступила з брички так звично, ніби робила це ціле життя. Це була Мальва Кожушна. У простих чоботях, у теплій картатій сукні, в хустині терновій і в плащі зеленої парусини, довгому-предовгому, з рукавами закачаними, явно з чужого плеча. Лук’ян і сам мріяв дістати такий плащ для сльоти, бодай один на двох. Ясна річ, Мальва не могла б ступити в ньому ні кроку, коли б не відкинула поли назад, заклавши руки за спину.

– А я побачила, що у вас топиться, знать, є наші вдома…

– Заходь. Бувала ж колись. Данька, правда, нема. Я один…

Вона ніби чекала цього, сказала фурманичу на передку:

– Постійте, Юхиме. Хтозна, коли й побачимось.

– Невже зовсім вибираєшся з Вавилона?

– Може, й зовсім… Хіба тільки й світу, що тут?

Лук’ян поглянув на клунки, якими була заставлена бричка, кивнув, мовляв, розумію. Завважив:

– А плащ завеликий на тебе…

– З Клима Івановича, – засміялася Мальва.

– Як тобі там, у комуні? На голубнику? Чи вже перебралася нижче?.. – посміхнувся з окулярів.

– А куди нижче?

– До Клима Синиці… Куди ж іще? Він один, ти одна… Одна ж?

– Ні, Лук’яню, я не одна…

– Облиш, Мальво… Безсмертні лише боги, і то тільки тому, що їх не було в природі…

– Ніхто не розуміє поетів. Ні царі, ні прості люди… Вбили Володю… І що від того змінилося у Вавилоні? Однаково комуна прийде сюди хоч рано, а хоч пізно. – На ґанку вона зупинила його. – Ось послухай:

      Хвиля йде,      вал гуде —білий, смілий, срібний, дрібний,      нападена сухеє баговиння,на розсипане каміннябілим пломенем метнеться,      стрепенеться,скине з себе все, що ясне,      й гасне…………………      Чи вона      йде до дна?…………………      і слугоютам вона довіку станей не повстане під вагою?      Чи полинемежи сестри, межи милі,      вільні хвилі,розтечеться, розпливеться,знову сили набереться,      потім зрине,      і гучна,      і бучна,переможно валом сплесне      і воскресне?[8]

Хата хоч і видалася Мальві занедбаною, захаращеною, долівка чорна, не стинькована, пилюки на ній, як у Глинську, але пахло в ній чоловіками, земними, творящими, димом вишневим та житнім тістом, що саме прагло до свого останнього сплеску, аби враз опасти й згаснути.