Іван Мазепа

Абсолютно інші стосунки були в Мазепи з миргородським полковником Данилом Апостолом, ще одним лівобережним земельним магнатом. Непросто вони складалися, але в основі об’єднання лежали загальні ідеали, наліт «польської», тобто західної культури, відданість «державній ідеї» і широкий кругозір. Свого часу батько Апостола служив сотником у польського магната Яреми Вишневецького, потім одружився з дочкою миргородського полковника Лісницького і з 70-х років сам очолив цей полк. Його молодий 28-річний син Данило (він був на 15 років молодшим за Мазепу) зайняв при Самойловичі пост полковника, змінивши свого старіючого батька. Це був унікальний випадок «спадковості» в Гетьманщині, і багато хто недолюблював багатого молодика, на додаток одруженого з польською панною.77

Василь Дунін-Борковський. Фрагмент парадного портрета.

Невідомий художник. Кінець XVII – початок XVIII ст.

Данило Апостол

Що стосується тих, хто перейшов на Лівобережжі «дорошенківців», а таких було немало, то тут у Мазепи справи теж ішли по-різному. Михайло Вуяхевич, що був писарем у Дорошенка, а потім генеральним суддею у Самойловича, надалі підтримував Мазепу і користувався його заступництвом. А ось інший писар Дорошенка – Василь Кочубей, стане його запеклим ворогом. Кочубеї були відомим і впливовим козацьким родом на Лівобережжі. Недаремно писав Пушкін – «богат и знатен Кочубей». У вересні 1675 року Василь прибув до Самойловича, кинувши Дорошенка і сподіваючись на нагороду78,яку незабаром і отримав у вигляді посади голови генеральної канцелярії, що робила його другою після гетьмана людиною в Україні.

Ніколи, незважаючи на всі зусилля Мазепи, Кочубей не зможе змиритися з тим, що гетьманський уряд дістанеться після Самойловича не йому – лівобережному старшині, що добровільно перейшов на службу до царя, а правобережному вискочню, у кайданах привезеному запорожцями на Лівий берег. Ці почуття Кочубея поділятиме і його свояк Іван Іскра, правнук знаменитого козацького гетьмана Якова Остряниці.

На тлі десятків сіл і тисяч золотих, що були у міцних лівобережних старшинських родів, фінансове становище Мазепи було нікчемне. Правда, через родичів дружини він мав деяке родичаня з Самойловичем79 – але занадто далеке, щоб на нього покладатися. Розраховувати можна було лише на власні сили і здібності. Всі маєтки його сім’ї пропали на Правобережжі. Довгі роки йому доводитиметься думати про хліб насущний, і це при його амбіціях і честолюбстві!

Ярема Вишневецький.

Д. Шульц. Третя чверть XVII cт.

Василь Кочубей, генеральний писар і генеральний суддя Війська Запорозького

Утім, він не опускав руки, і йому мало не відразу вдалося стати дуже впливовою людиною гетьманського двору, причому – як і у випадку з Дорошенком – його реальна роль була набагато вищою за офіційно займану посаду. Величко пише, що Мазепа «скоро дослужился до ласки и респекту» і став гетьманським дворянином. Існує легенда, наведена «Історією Русів», яка мандрує по багатьох біографіях Мазепи, що нібито він був вихователем у гетьманських дітей. Легенда ця ніяк не підтверджена джерелами, тим паче, що після 1672 року обидва сини Самойловича знаходилися в Москві в якості заручників, а з 1675 року залишалися там по черзі. При цьому з ними були учитель Павло Ясниковський і колишній ігумен батуринского монастиря Ісакій80.

Для утримання сім’ї, яку царський указ пропонував Мазепі перевести на Лівобережжя, Самойлович дарував йому село Малий Самбір у Прилуцькому полку. Туди переїхала Ганна з дітьми. Фінансове становище Мазепи було таким складним, що для обробки землі йому довелося об’єднатися з сусідом – заможним козаком. Дружина залишилася займатися господарством, а Мазепа постійно перебував при гетьманському дворі, готовий до будь-яких доручень. Тут слід зазначити, що Ганна Мазепа і надалі була лише тінню свого чоловіка, ніколи не претендувала на значну роль і практично не згадується в джерелах аж до самої своєї смерті в 1702 році. При цьому потрібно віддати належне Мазепі, він забезпечив майбутнє її дітям (власних дітей у Мазепи не було). Син Криштоф став сотником седнівським (коли Іван Степанович став гетьманом), а дочка Марія вийшла заміж за сина білоцерківського полковника М. Громика, сотника смілянського. Узагалі для української шляхти і козацької старшини тісні сімейні зв’язки були типовим явищем. Мазепа завжди піклуватиметься про свою сестру, племінників і далеких родичів. Незважаючи на славу завойовника сердець, джерела не наводять ніяких натяків про романи Мазепи за життя Ганни. І тільки після її смерті у гетьмана-вдівця з’являться Мотря Кочубей і Анна Дольська.

Мабуть, саме в цей, «самойловичівський», період свого життя Мазепа став особливо потайним і обережним. Глибоко в душі ховав він свої честолюбні амбіції. Частенько доводилося приховувати власну, дуже авторитетну думку з багатьох питань, кривити душею, а ще більше – мовчати. Старшина повинна була бачити тільки тямущого, старанного козака. Пристрасть до філософії і мистецтва, захоплення поезією і римськими авторами доводилося на якийсь час відкласти убік. Особливо небезпечно було розкритися в очах власного покровителя – Самойловича. Той хворобливо переживав своє низьке походження («попович»). Періодично влаштовував «чистку» серед старшини (які йому це потім, при перевороті, пригадали), одружив свого сина з онукою гетьмана Івана Сулими і, йдучи слідами Хмельницького, мріяв про створення правлячої династії81. Один невірний крок, зарозуміле слово або вчинок – і Мазепа міг попрощатися зі своєю кар’єрою. Як тут не згадати запального молодика в приймальні короля Яна Казимира. «Нікому не вірив», напише Орлик. Звичайно, в обстановці постійних доносів, запеклої боротьби за становище в уряды, не кажучи вже про булаву. Адже приховувати свій «природний аристократизм», гординю і неабиякі здібності було зовсім не просто. Його освіта впадала в вічі – Величко так і писав: «…был придворным, беглым во всяких речах».

Мазепі вистачало розуму, щоб усвідомлювати всю складність своєї ситуації. І саме в ці роки він починає шукати покровителів в інших колах. Там, де його дарування і знання могли оцінити за заслугами: в середовищі українського духовенства і московської знаті.

Димитрій Ростовський (Туптало).

Невідомий художник. Остання третина XVII cт.

Варлаам Ясинський, митрополит Київський.

Невідомий художник. 1684 р.

Ми вже згадували про те, що сім’я Мазепи була тісно пов’язана з українським православ’ям. На якомусь етапі «самойловичівського періоду» Іван поновлює знайомство зі своїм учителем – колишнім ректором Києво-Могилянської академії, а нині чернігівським єпископом Лазарем Барановичем. Саме тут, у Чернігові, він познайомився і з Димитрієм Тупталом (Тупталенком), майбутнім святим Димитрієм Ростовським. У 1675 році Баранович посвятив Туптала в ієромонахи, а з 1679 року він служив у гетьманській церкві в Батурині82. За гетьманування Мазепи при його безпосередній підтримці й участі Д. Туптало почне видавати свої знамениті «Житія святих».

У кінці 60-х років мати Мазепи приймає в Києві іночество, і її відданий син, поза сумнівом, стає частим гостем у київських монастирях. Звідси походить дружба Мазепи з архімандритом Києво-Печерської лаври Варлаамом Ясинським, теж його колишнім професором. Іван пізніше згадував про нього: «…отець пастир і благодєтєль мій великий». Надалі, ставши гетьманом, Мазепа зробить безпосередній вплив на обрання Ясинського київським митрополитом. Тоді ж Іван знайомиться ще з однією «висхідною зіркою» українського православ’я – Стефаном Яворським. Безумовно, підтримка впливового і тісно пов’язаного з козацтвом вищого духовенства допомагало входженню Мазепи в еліту лівобережної старшини. Та все ж час показав, що до таких контактів його штовхало не честолюбство, а швидше веління душі. Факт, який визнавали навіть недоброзичливці Мазепи, – він був глибоко віруючим83. Але не обмеженим фанатиком, а освіченою людиною неабиякого розуму, для якої певні християнські цінності були священними. Мазепа жваво цікавився богословськими питаннями, знався на них. Як тільки у нього з’являться гроші та влада, він усіляко підтримуватиме українське духовне відродження, робитиме все можливе й неможливе, щоб сприяти справжньому розквіту православної думки в Україні.

«Самойловичівський» період життя Мазепи – це, безумовно, час, коли створювалися всі ті численні нитки його контактів, які згодом дозволили Мазепі-гетьманові бути в курсі всієї зовнішньої політики Центрально-Східної Європи. Як ми вже відзначали, він умів мовчати, але ще краще він умів слухати.

А враховуючи його знання мов, у чому він значно перевершував своїх сучасників і співвітчизників, «чути» він міг значно більше за інших. Саме ця обставина робила його незамінним в очах Самойловича, який регулярно починає, незважаючи на офіційно низьке звання Мазепи, доручати йому свої найскладніші й найделікатніші місії.

Стефан Яворський, митрополит Рязанський і Муромський.

Невідомий художник. Початок XVIII cт.

Саме під час численних поїздок за дорученням гетьмана в Москву Іван зумів проявити себе в Посольському приказі і перед московською знаттю як обізнана, корисна і вірна людина.

Перша така поїздка, про яку збереглася інформація, відноситься до лютого 1676 року, тобто всього через півтора роки після своєї вимушеної появи у Самойловича. Гетьман відправив Мазепу, вже «товарища войскового»84 у Москву разом з Леонтієм Полуботком і ще двома старшинами85. В інструкції Самойлович писав про вкрай важливу звістку, отриману від Мазепи. Той, будучи у хана, чув, що татарам тепер не були страшні калмики, оскільки хан має у них свою людину, Юсуп-мурзу, котрий про все повідомляє хана, і своїми порадами відмовляє калмиків від військових походів86. Ураховуючи, що всі останні десятиліття Москва використала калмиків як головну стримуючу силу проти татар, ця інформація Мазепи була надзвичайно важлива. Зрозуміло, отримати її могла тільки люди-на, вхожа в кримську еліту й володіла татарською мовою. Не доводиться дивуватися, що через рік Мазепа вже особисто очолює посольство Самойловича до Москви – в якості «товарища войскового знатного»87. Він привіз цареві подарунки і, випереджуаючи приїзд гетьманського сина, доповідав у делікатній справі – розправі Самойловича над ніжинським протопопом С. Адамовичем і стародубським полковником П. Рославцем (першого постригли, другого віддали «за караул»)88. Це було першим випадком серйозного «чищення» старшинської опозиції гетьманом і дуже показово, що, посилаючись на складну військову обстановку, він посилає замість себе доповісти про неї в Москві саме Мазепу.

Воєнні події між тим дійсно розгорталися бурхливо. У 1676 році російські війська і Самойлович здійснюють похід до Чигирина, де знаходився Дорошенко, і той, не бажаючи кровопролиття, 19 вересня вийшов з міста і склав клейноди перед Ромодановським. Дорошенка відправили на почесне заслання до Москви, а потім у В’ятку, де він служив воєводою. Йому вже ніколи не дозволять повернутися в Україну, він житиме у своїх російських маєтках, одружиться з росіянкою, і правнучка гетьмана Дорошенка від цього шлюбу (Наталія Гончарова) стане дружиною Олександра Пушкіна, автора поеми про Мазепу. Воістину, шляхи Господні несповідимі…

Князь Василь Голіцин із нагородною медаллю.

Невідомий художник. XVII cт.

Мазепа теж брав участь у Чигиринських походах і був присутнім при капітуляції свого колишнього гетьмана. Саме в цей час він знайомиться з людиною, якій судилося відіграти ключову роль в його подальшій долі. Йдеться про Василя Васильовича Голіцина, родовитого князя, ровесника Мазепи, який тоді теж був ще на самому початку своєї кар’єри. Його роль в історії Росії явно недооцінюється істориками, а його значення в історії України —взагалі не відбито в науковій літературі. Саме тому дозволю собі нагадати читачеві деякі добре відомі сторінки російської історії, тісно пов’язані з долею Мазепи.

Традиційно позитивне ставлення до табору Петра I зазвичай перетворювало царівну Соф’ю і усіх її прибічників на чолі з Голіциним в антигероїв. Тільки небагато істориків89 визнавали, що саме Голіцин став першим освіченим реформатором Московської держави, безпосереднім по-передником петрівської епохи.

Утім, Василь Васильович дійсно був фігурою дуже суперечливою. Він, мабуть, перший з московської еліти став відкритим прибічником «Заходу» – сам добре говорив латиною, був ввічливий з іноземцями, мав величезну бібліотеку, зокрема, з безліччю іноземних видань, частенько одягався на «західний» манер. Його будинок у Москві став першим столичним палацом, в якому постійно бували іноземні посли і гості. Французький посол де Невіль, особисто знайомий з князем, приписував йому план перетворення Московської держави – на зразок західних держав. Ніяких документальних підтверджень планів Голіцина не збереглося, але ті реформи, які він проводив, прийшовши до влади, дають деяке уявлення про його наміри. При цьому князь був людиною величезних амбіцій, які зростали в міру збільшення його впливу при царському дворі.

З Мазепою його об’єднувала «культурна» близькість. Обоє були прихильники заходу і виключно освіченими для своєї епохи людьми. Для Голіцина фігура Мазепи, що вільно говорив латиною, мала стати променем сонця в темному просторі чужого йому козацького середовища. Але ми ще багато говоритимемо про те, як непросто було Мазепі зберігати милість Василя Васильовича.

Цар Федір ІІІ Олексійович

Доля розпорядилася так, що саме Україна стала наріжним каменем у кар’єрі Голіцина. Уперше тут він з’явився в 1675 році, ще в чині стольника, командуючи військами, присланими для охорони міст від татар. Смерть царя Олексія Михайловича і сходження на престол Федора Олексійовича вмить змінює становище князя, він стає боярином і вже в цьому новому званні прибуває на український кордон, у Путивль улітку 1676 року. Командувач російськими військами Г. Г. Ромодановський, гетьман Самойлович і всі воєводи отримують наказ писати про всі «вісті» Голіцину, який у свою чергу повідомляв про них з «нарочним» царю90. Гетьманський посланець до Москви Мазепа теж, напевно, не об’їжджав стороною прикордонний Путивль, за декілька десятків верст від Батурина.

Місто Батурин.

З гравюри XVIII cт.

У 1677 році починається новий чигиринський похід, в якому війська Ромодановського і Самойловича розгромили татар під Бужиним. Голіцин, вже «боярин и воевода, наместник черниговский»91, теж отримав наказ виступити в Україну, причому Самойлович висловлювався про нього, як про «высоком и знатном царства Московского человеке»92. Проте в самих битвах Голіцин участі не брав, тому всі лаври переможців дісталися українському гетьманові й Ромодановському. Знаменитий шотландський офіцер Патрік Гордон (той самий, що прославився в подальшому на службі у Петра Першого), учасник чигиринського походу, писав у своєму щоденнику, що Голіцин і Ромодановський сварилися один з одним через старшинство, а тому й не бачилися93. Гордон також згадував, що Голіцин затаїв злість на гетьмана за те, що той в суперечках під Чигирином став на бік Ромодановського94. Голіцин цього ніколи не забував, і з цієї миті у нього встановлюються неприязні стосунки з гетьманом, якому це згодом коштувало булави й життя.

Патрік Гордон

Як же сталося, що Мазепа виявився далекогляднішим за Самойловича, і «поставив» на вірну людину з числа московської знаті? Цьому можна дати різні пояснення. Голіцин, на відміну від того ж Ромодановського, був людиною іншого покоління. Де ла Невіль писав, що в усій Московській державі були на той час чотири людини, що говорили латиною95. Він інакше дивився на багато речей, за ним не тягнувся шлейф негативного досвіду української Руїни. Розмовляти з ним було простіше, так само як і знаходити цілі, що об’єднували їх. Амбітний прагматик, Голіцин розглядав Україну як плацдарм для своєї кар’єри. Мазепа, з його знанням польського світу і турецько-татарських реалій, здався йому дуже відповідною кандидатурою для втілення власних планів. Біографи Голіцина відзначають, що він був дуже спостережливим і, поза сумнівом, добре вивчив козацьку старшину. Правда, Голіцин швидше за все мав не зовсім істинне уявлення про свого союзника. Мазепа писав йому, проявляючи справжні здібності учня Мак’явеллі: «…знаешь ваша княжая вельможность мою простую душу и простое сердце»96. Або театральні постановки в Києво-Могилянській академії навчили Івана так добре лицедіяти? «Вразумел, ваша княжая вельможность, своим премудроразсмотрительным разумом мою плоть и нрав от десятка лет мене зная, что нет такой зависти, чтобы я был на чие здоровье или на чие имение посягатель…»97.

Мазепа впевнено просувався на службі у Самойловича. Про його роль при дворі гетьмана свідчить, наприклад, повідомлення воєводи В. Тяпкіна про перебування в Батурині восени 1677 року. Самойлович прислав за ним «ближнего своего человека Ивана Мазепу с коретою». Мазепа привіз Тяпкіна до ґанку, де їх зустріла генеральна старшина98. Тут слід зазначити, що при Богдані Хмельницькому аналогічну роль у церемоніалі виконував сам Іван Виговський99 – генеральний писар, по суті – канцлер Гетьманщини. Інший приклад особливого становища Мазепи: в 1678 році його призначають опікуном над дітьми гадяцького полковника, що помер, разом з генеральним осавулом Л. Полуботком, генеральним суддею П. Животовським і гадяцьким полковником М. Василевичем. Найцікавіше, що власноручний підпис Мазепи стоїть на цьому документі поряд з прізвищем всесильного Полуботка, але без вказівки якого-небудь звання100.

Черговий чигиринський похід улітку 1678 року став трагічною сторінкою в історії Гетьманщини. Перед загрозою наступу численної турецької армії Ромодановський, всупереч думці Самойловича, прийняв рішення знищити стару гетьманську резиденцію101. Верхній замок Чигирина і його укріплення були підірвані, російсько-українські війська відступили, а турки завершили розорення славного міста. Багато хто із старшин розглядав це як національну трагедію і символ знищення правобережного козацтва.

Укладений у 1681 році Бахчисарайський мир з Портою, за яким між Дніпром і Бугом створювалася «буферна зона», а все українське населення було зігнане на Лівобережжя, остаточно руйнував надії Самойловича втілити в реальність його титул гетьмана «обох берегів» і ставив хрест на завоюваннях Богдана Хмельницького.

Ніяких відомостей про те, що з цього приводу думав Мазепа, зрозуміло, не збереглося. Ми можемо лише припустити, що перетворення рідних йому місць на «буфер», знищення, як його потім назве Т. Шевченко, «святого Чигирина» – славної столиці Богдана Хмельницького і Дорошенка – не могли не ранити його серце. Чи думав він тоді, що саме йому належало спробувати знову вирвати Правобережжя з-під влади поляків? Можна сказати майже напевно – своє серце він нікому не відкривав.

У березні 1679 року Мазепа знову приїжджає до Москви за дорученням гетьмана102із завданням домогтися надсилання в Україну російських військ для захисту від турецько-татарського наступу. Записи, що збереглися, про переговори Мазепи з головою Посольського приказу думним дяком Ларіоном Івановим характеризують його як сміливого і розумного співрозмовника. Зокрема, він домагався присилання великого війська – але без бояр і воєвод, тільки з одним командиром. Мазепа пояснював, що «бояре и воеводі… меж себя учнут местами» рахуватися, один одному полків не дадуть. Лопухин відповідав, що такого бути не може. Але Мазепа навів приклад недавніх подій під Чигирином, коли від рейтар і городових дворян «только крик біл великой»103. Такі сміливі розмови «військового товариша» наводять на багато роздумів. По-перше, він повинен був уже добре знати Іванова, щоб пускатися з ним у такі ризиковані одкровення. По-друге, тут чутна явна критика російської системи «местничества», такої ненависної Голіцину. І, нарешті, Мазепа повинен був добре орієнтуватися в московських настроях (зокрема, знати про невдоволення діями Ромодановського під Чигирином), щоб наважуватися звинувачувати російських воєвод у військовій невдачі торішнього походу. Важко сказати, де проходила межа між дорученням Самойловича і власною ініціативою Мазепи. Але ці заяви Лопухіну він робив точно не «з наказу» гетьмана.

Близько двох місяців продовжилося перебування Мазепи в Москві, і в результаті в травні вийшов указ про негайний виступ до Києва «бояром и воеводам, со многими полки»104. Можна не сумніватися, що перебування в столиці Мазепа використав для зміцнення своїх контактів і встановлення корисних знайомств.

Узимку 1680 року він знову приїжджає до Москви за дорученням Самойловича. Цього разу йшлося про поширення влади гетьмана на Слобідську Україну. Пов’язано це було з тим, що «зігнане» українське населення Правобережжя попрямувало саме на слобідський регіон. Слід зазначити, що цей регіон давно заселявся утікачами з України. Можна згадати хоч би військо Я. Остряниці, що оселилося в Чугуєві у 1638 році й відбудувало цю фортецю. Переговори Мазепа вів разом з племінником гетьмана Михайлом Самойловичем. Москва відповіла категоричною відмовою.

У 1680 році в Україні знову з’являється Голіцин в якості командувача російськими військами. Правда, військових дій йому вести не довелося, але перебування військ Голіцина відіграли вирішальну роль на російсько-турецьких мирних переговорах. 13 січня 1681 року був укладений Бахчисарайський договір. Уже в лютому 1681 р. Самойлович направляє в Москву до Голіцина Мазепу «значного товарища войскового», з дорученням усе розповісти «усно»105.

Голіцин на той час наближався до вершини влади. Він отримав нагороди106, повернувся до Москви, і його кар’єра стала просуватися із запаморочливою швидкістю. Здібності, розум, освіта і висока «порода» роблять його провідним боярином в оточенні Федора Олексійовича. Цар доручає йому займатися реформами оподаткування і військово-окружної. За його безпосередньої участі в січні 1682 року Земський собор оголошує про відміну місництва («местничества»). Це була революційна зміна, що відкривала шлях до оновлення Московської держави. Але варто відзначити, що відміна місництва і для самого Голіцина усувала родовитіших конкурентів дорогою до влади.

Цар Федір Олексійович на цей час був уже тяжко хворий, і 27 квітня 1682 року він помирає. Починається епоха стрілецьких бунтів, разом з Хованщиною, що залили Москву. Вона докорінно міняє долю Голіцина, рівно ж і Самойловича і Мазепи.

В умовах загибелі багатьох бояр і розгубленості серед Наришкіних, правителькою при малолітньому царі Петрові й хворобливому Іоанні стає Софія Олексіївна. Царівна Софія – це ще один міф традиційної російської історіографії107,згідно з яким усі попередники Петра найчастіше виставлялися поборниками варварства. Насправді вже той факт, що фаворитом Софії, її найближчим сподвижником став саме Василь Голіцин, прихильник «західної ідеї», відповідним чином характеризує і саму правительку.

Софія познайомилася з Голіциним під час хвороби Федора Олексійовича: він – його найближчий боярин, автор реформ і проектів, вона – улюблена сестра, що ніжно доглядає за братом. Правда царівна була не просто «сестрою». Це була талановита, честолюбна молода жінка, що жадала вирватися з «терему» й отримати владу. Прекрасний оратор, тонкий політик і мужня людина108. Вважається, що її учителем був знаменитий білоруський полеміст (тісно пов’язаний з українським духовним відродженням) Симеон Полоцький, що проповідував, між іншим, вільне становище жінки. Саме з його легкої руки при дворі Олексія Михайловича з’явився театр та інші «західні» нововведення. Більшість істориків, починаючи з С. Соловйова, вважають незаперечним факт любовного зв’язку Голіцина з царівною. Сучасники подій так і писали, що Голіцин був «її голантом», і що про це «все государство ведало»109. На наш погляд, листи, що збереглися, і роль всесильного фаворита, яку відігравав при дворі Софії князь, не залишають сумнівів у цьому110.