Отроки княжича Юрія

Мати не назвала імені, але Ласло здогадався, кого вона має на увазі. Воєвода Фінта Аба, у «гостях» якого їм обом довелося побувати і який відпустив їх лише за єдиної умови: згодитися на умови папського легата. Зараз воєвода захопив королівську резиденцію і вже звідтам погрожує всім, хто не підтримає його. Місцеві бани ,[23] занепокоєні присутністю на своїх землях тих же половців, дедалі сміливіше стали підтримувати Абу. І Ласло, і його мати із жахом зрозуміли, що вони залишилися одні, без підтримки. Ще зовсім недавно найнадійнішим союзником був Йоахим Гуткелед, коханець Ержбети. Саме він надав підтримку королеві, тодішній регентші малолітнього короля, коли звідусюди, неначе гриби після дощу, виникали претенденти на угорський трон. У битві проти них він і загинув. Відтоді мати з сином залишилися одні. Тепер же і половців не буде.

– Воєводу Трансільванії – ось кого тобі треба позбутися насамперед! – підтвердила його здогадки мати. – А сусіди почекають.

– Вони не будуть чекати, – заперечив Ласло.

– Тоді ми почекаємо. А потім, коли позбудемося Аби, вони заплатять за все.

Ласло хотів було сказати, що й Аба не настільки наївний, щоб чекати, поки його розіб’ють, але мати випередила його.

– Що ж, доведеться нам знову запросити для допомоги Кесегу, – сказала вона.

Ласло здивовано подивився на матір. Її вибір був, щонайменше, дивний. Івант Кесега володів декількома землями і замками на заході королівства й на фоні хронічної роздробленості виглядав чи не наймогутнішою людиною. За його діями пильно спостерігали сусіди, хтось із заздрістю, хтось із занепокоєнням, а хтось і зі страхом. Його думка цікавила навіть воєводу Абу, але не для виконання, а щоб знати, як йому протидіяти. Саме між ними двома і тривала суперечка, у яку невдовзі була втягнена вся Угорщина.

– Чим Кесега кращий за Абу? – здивовано запитав Ласло.

– Нічим.

– Тоді чому ти хочеш запросити його до нас? До речі, у якості кого? Така людина, як Кесега, на будь-що не пристане.

– Я знаю. Тому я запропоную йому посаду надора .[24]

– Небезпечно.

– Я знаю. Запрошувати Кесегу до трону однаково, що пускати зграю вовків у кошару. Але якщо вовк нападе на вовка, то у дрібного звіра є шанс скористатися з цього. Принаймні залишитися живим. Але це не назавжди, – заспокоїла мати. – Всі думали, що Гуткелед вічний, а загинув безславно, у бою з Бабоничами.

Син вкотре здивувався холоднокровності матері. Він завжди захоплювався її здатністю використовувати будь-кого у своїх цілях, не зупиняючись ні перед чим, а потім без жалю викидати, як непотрібну річ. Те, що Йоахим Гуткелед загинув не випадково, Ласло (та й не лише він один) підозрював із самого початку, а останні слова матері підкріпили його підозри.

Найдивніше було те, що саме клан Кесеги після того захопив землі вбитого коханця і навіть намагався посадити на угорський трон свого ставленика. Та потім прийняв його, Ласло. Але чи щирим був цей вчинок, король не знав.

Не встигла осісти пилюка за кіньми, що відвозили єпископа Філіпа до Риму, а в столиці королівства Естергомі під началом королеви-вдови зібрався з’їзд прелатів і шляхти. Щось подібне королева скликала три роки тому, але не у столиці, а на Ракошському полі, де змусила всіх признати п’ятнадцятирічного сина повнолітнім. Тоді серед присутніх був Аба, але не було Кесеги. Зараз же третьою за важливістю особою вважав себе Івант Кесега. І не було Фінти Аби, і рішення мало бути прийняте проти нього.

VI

– Н-да! – вихопилось у Гліба, після того, як посольство обігнуло один з чисельних горбів і залишило правічний ліс, що ріс тут, здавалося, ще від створення світу або принаймні від перших волхвів, якщо вони тут взагалі були.

Дорогою подорожні проїжджали повз численні городища і села, які здебільшого складалося з десятка, іноді з сотні будівель. Звиклі до людних міст, ба, навіть розореного Батиєм Києва, русичі споглядали на ці рідкі поселення, що виникали посеред, здавалося б, непрохідних лісів, і пояснювали собі це наслідками майже сорокарічної навали. Усі сподівання відкладалися на стольний град Твер.

Вони вийшли на берег невідомої їм річки. Звичайно, вона поступалася Дніпру, котрий довелося перетинати на човнах біля Києва, але була досить-таки широкою. На протилежному березі подорожні запримітили, що у ріку впадає інша, значно менша, і на місці, де вони зустрічалися, на пагорбі стояло оточене дерев’яною стіною місто. Із правого берега у стіні не проглядалися ворота, але у цьому і не було потреби: побудоване у вигляді трикутника укріплення надійно захищали води двох річок, вони ж і не давали подорожнім – і бажаним, і не бажаним – потрапити в місто. Башта з брамою вінчала північно-східну стіну і була кам’яною, на відміну від бокових дерев’яних. Зрештою, єдиною спорудою з каменю був білосніжний собор, що піднімався над усіма побудовами і над стіною.

– Як називається ця ріка? – запитав Богумил.

– Місцеві племена назвали її Ітіль, – пояснив Михайло. – А ми звемо Волгою.

Він зняв шапку і перехрестився.

– Ось ми і прибули, – сказав він.

– А переберемось як? – поцікавився Богумил.

– Отам проти течії є переправа. – Михайло показав на північ і додав, – для тих, хто прибув до нас з миром.

На це Богумил з Глібом промовчали. Власне, інших намірів у них не було.

Переправа, досить-таки велика, як на сподівання русичів, відкрилася через півверсти. До неї берегом Волги вела бита дорога. Над плесом ріки висів товстий канат, до якого кінцями був прив’язаний широкий човен.

На них вже чекали. Переправу охороняв невеликий (до десятка) озброєний загін. Здивування русичів не проходило: воїни не були русами чи навіть монголами, але на обличчі походили і на одних, і на інших. Напевне, саме їх мали на увазі, коли говорили про чудь і про мерю.

Ні Гліб, ні Богумил не поцікавилися у свого провідника, хто це такі і чому вони мало схожі на звичних їм європейців.

Видно, Михайло був для охоронців своїм і знайомим, бо без зайвих запитань вони згодилися переправити гостей. Правда, за однієї лише умови.

– Що це за умова? – невдоволено поцікавився Михайло.

Йому дуже не хотілося, щоб у його гостей склалося негативне враження про співвітчизників.

– Військо залишиться тут, – твердо сказав начальник охорони, середнього віку чоловік.

Богумил і Гліб перезирнулися. Це не входило у їхні плани, тому викликало занепокоєння. Виявилося, що й Михайло не менше за гостей вражений почутим.

– Велесе, я вимагаю пояснень, – прошипів він. – Невже ти не знаєш, що перед тобою посольство київського князя і руського короля?

Він вперше назвав Лева Даниловича королем, чим щиро здивував не лише боярина і воєводу.

– Прошу мені пробачити мої слова, Михайле, але я виконую волю яснішого князя, – винувато відповів той, кого назвали Велесом. – Твою дружину я можу переправити, але інші нехай залишаться тут.

– Чому? – глухо запитав Михайло, зрозумівши, що зі старим воїном краще не сперечатися.

– У яснішого князя зараз гостює тисячник Яргаман, – повідомив Велес.

Русичам це ім’я нічого не говорило, зате Михайло, почувши його, скривився.

– Хто це? – поцікавився Богумил, який вже зрозумів, що звичний ритм походу закінчився.

– Яргаман – тисячник у війську хана Джучі-улуса, – глухо сказав Михайло. – Крім того, він мій дядько.

Русичі переглянулися.

– Це… погано? – запитав Гліб.

– Ми ніколи не любили один одного. А після того, як ми з мамою стали християнами, взагалі перестали спілкуватися. І ось він тут. Давно?

Останнє слово Михайло адресував Велесу.

– Вже два місяці, – повідомив той. – Вирішив залишитися дочекатися тебе.

– Не думаю, щоб лише побачити, – зробив припущення Михайло. – Швидше за все Яргаман захотів запізнатися з вами.

– А ми йому навіщо? – здивувався Богумил. – Здається, не наречені ми.

– Хана цікавить все, що відбувається на його землях.

А Гліба насамперед цікавило, де йому розмістити півсотні ратників з конями, про що він не забарився нагадати воєводі Вересу.

Замість нього відповів Михайло, який, видно, вже змирився із неминучістю зустрічі з дядьком.

– Ось там є заїжджий двір, – показав він на декілька споруд далі проти течії. – Якраз для подібних випадків. Там твоїм людям буде безпечно.

Гліб хотів відповісти, що «його людям» безпечно всюди, враховуючи вишкіл й озброєння, але вирішив промовчати.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Село поблизу Сандомиру (Польща).

2

23 лютого 1280 року.

3

Ласло IV Кун, або Владислав IV Половець (1262-10 липня 1290) – король Угорщини. Онук короля Бели IV.

4

Землі на Закарпатті ділилися на жупи, на чолі яких князі ставили своїх людей – наджупанів.

5

У римо-католицькій церкві тимчасова заборона усіх церковних діянь.

6

Грудень.

7

Тут дідько – з давньоруської міфології: злий, ворожий людям дух.

8

Ярослав Ярославич (1230–1271) – тверський князь, батько Ксенії, дружини Юрія Львовича.

9

Шуряк – брат дружини. Тут мова іде про Святослава Ярославовича.

10

Сажень – давньоруська міра довжини. Дорівнювала 2,1336 метра.

11

Тут – підлабузник.

12

Ростислав Михайлович (1219–1262) – князь новгородський, галицький, луцький. Противник Данила Галицького. У 1242 році змушений був рятуватися втечею після невдалої спроби скинути Данила.

13

П’ясти – князівська і королівська династія в Польщі.

14

Отроки – молодша дружина у княжому війську.

15

Давньоруська назва ріки Горинь.

16

Сучасне місто Ізяслав.

17

Андрій Боголюбський розорив Київ у 1169 році.

18

Тут – княжий трон.

19

Радониця – тут перша неділя після Пасхи.

20

Штефан V (Іштван V) – король Угорщини у 1270–1272 рр.

21

Бела IV – король Угорщини у 1235–1270 рр.

22

Куманами в Європі називали половців.

23

Бан – правитель землі в Угорщині.

24

Надор – вища після короля державна посада в Угорському королівстві. Фактично прем’єр-міністр.