Отроки княжича Юрія

– Гадаю, вам є про що поговорити, – раптом заспішив відкланятися Юрій.

– Звичайно, – згодився Михайло. – Тим більше, що всю довгу дорогу нам прийдеться ділити всі незгоди.

– Вони будуть? – поцікавився Гліб.

– Після появи на Русі монголів Батия все можливе, – по-дипломатичному невизначено відповів посол.

Невдовзі Гліб з Богумилом вже знали, що новоспечений знайомий народився у Сарай-Берке, куди його батька, кашинського князя, викликав тодішній хан і залишив у заручниках. Там він зумів сподобатися ханові, і той видав за нього дочку свого двоюрідного племінника. До Кашина заручник повернувся тоді, коли під час походу на Кавказ помер хан Берке. Повернувся не сам, а з молодою жоною і сином. Там їх обох негайно охрестили – Темулун-хатун стала Анастасією, а Хизр-Ходжа – Михайлом. Але покняжити ні батькові, ні тим більше йому не довелося.

– Коли Ярослав Ярославович став князем тверським, йому здалося, що князівство є меншим за Новгородське, звідки його вигнали, і він приєднав до себе Кашин. А я увійшов у дружину його сина Святослава, теперішнього князя.

Навіть якщо Богумил і не хотів би знати про ситуацію у невідомій йому Твері, Михайло повністю розвіяв будь-яку інтригу. Повертаючись від посла, чоловіки не переставали обговорювати почуте.

– Мені одне не зрозуміло, – враз сказав Гліб.

– Що саме? Зрештою, можна повернутися до Михайла. Впевнений – він задовільнить всі твої запити, – відповів Богумил.

– Я серйозно! – образився Гліб.

– Що тобі не зрозуміло?

– У Твері зараз княжить Святослав, син Ярослава Новгородського. Значить, Ксенія, на котрій бажає одружитися Юрій, його дочка.

– Що тут незрозумілого?

– Але мені відомо, що свого часу той таки Ярослав не признав Лева князем київським і змушений був залишити місто, поступившись йому. І навіть Сарай не допоміг йому.

– Ну і що?

– І тепер Лев Данилович бажає породичатися з дітьми Ярослава?

Богумил кивнув головою.

– Це політика, воєводо, – сказав він. – Нам, простим смертним, не дано зрозуміти, про що думає князь, чи то вирішуючи йти походом на Польщу, чи то беручи у невістки дочку свого тепер вже померлого ворога. А нам з тобою залишається лише виконувати княжу волю – то у похід, то на весілля.

Звістка про те, що Глібові знову доведеться покинути сім’ю і поїхати у краї, про які і у Злати, і в Добрави було лише одне уявлення: «це далеко», захоплення не викликало. Але жінки не подали виду. За все спільне життя (а Добрава і Гліб знали один одного чи не від того часу, як почали усвідомлювати себе) і мати, і жона звикли до його військової служби.

Життя протікало звичним, наперед визначеним руслом: Гліб постійно пропадав серед своєї дружини, намагаючись найкраще підготуватися до далекої дороги; Богумил вислуховував настанови князя, щоб не впасти в очах майбутнього родича; Юрій же, навпаки, намагався виглядати байдужим, неначе всі ці приготування стосувалися будь-кого, але не його.

Ніхто з них не знав, що їхня участь у поході була поставлена під сумнів не ким-небуть, а самою княгинею. Констанція Угорська із самого початку противилася родичанню свого сина з «невісткою із Тмутаракані», як вона сама висловлювалася (хоч сама Тмутаракань була зовсім в іншій стороні); їй було миліше поріднитися з П’ястами .[13] Зрозумівши, що з чоловіком не має сенсу сперечатися, вона засумнівалася у здатності отроків [14] виконати цю місію.

– Ти впевнений у Глібові? – запитала вона якось після сніданку.

– Ти сумніваєшся у ньому? А у Богумилі не сумніваєшся? – здивувався Лев.

– Богумил боярин. Він відданий тобі, а Гліб… Звідки він взявся? Я дивуюся твоїй легковажності, Леве. Узяти якогось простолюдина, невідомо якого походження і поставити для охорони нашого сина – твого наступника! І довірити йому привезти наречену. Не розумію!

– І Гліба, і Богумила вибрав сам Юрій, і ми маємо поважати його вибір, – відказав Лев. – Щодо походження Гліба, то знай, що його мати походить з роду воєводи Звягеля.

– Воєводою можна будь-кого призначити, – вставила Констанція. – Як і ти призначив того ж таки Гліба.

– Не будь-кого, – заперечив князь. – А лише найдостойніших. І Гліб є саме таким. А щодо бояр… Ти ж знаєш, що найбільше мій батько воював не проти монголів чи тевтонців, а саме проти бояр. Це вони змусили його матір з маленькими синами втікати то до Кракова, то до твого діда Андраша. Та й ставши князем, батько увесь час змушений був побоюватися бояр. Не надійні союзники! Свого часу він говорив мені, що краще вже мати їх серед своїх ворогів, аніж союзників. Тому й опирався на воєвод, яких сам же і підносив. Так роблю я також, так поступає і наш син. Ми повинні довіряти йому більше.

Не відомо, чи переконали слова чоловіка Констанцію, але більше вона не піднімала це питання. Натомість візити Богумила до княгині почастішали; жінка захотіла убезпечити майбутній похід від будь-яких несподіванок, хоч за це боярин не відповідав.

Але Гліба Констанція Угорська ігнорувала повністю.

Не посвячений у двірцеві інтриги Гліб, тим не менше, вже через місяць доповів Юрію, що його дружина готова до походу.

– Коні відібрані, підковані, п’ять десятків дружини готові відправлятися хоч завтра, – повідомив Гліб.

– Добре, – тільки й сказав Юрій і відправив воєводу відпочивати.

Вже з самого ранку наступного дня його підняли з ліжка і наказати прибути до князя. Там Гліба чекав Богумил. Виявилося, одного лише його. Не встиг Гліб привітатися зі свояком, як їх обох запросили до князя.

Лев був не один. З ним у залі сидів Юрій. Констанції цього разу не було.

Після звичного у таких випадках початку князь Лев Данилович повідомив:

– Я задоволений твоєю роботою, Глібе. Те, що ти так швидко впорався із підготовкою до походу, дало мені можливість вирушити, не чекаючи Великодня. Тим більше, що земля вже підсохла і найближчими тижнями не варто боятися дощів. В усякому разі так мене запевнили мої віщуни. Тому вирушаєте ви у понеділок. Воєводо, ти впевнений, що вам вистачить п’ятдесят отроків?

– Впевнений, князю, – відповів Гліб. – Тут головне не цифра. П’ятдесят воїв чи сто – ролі не грає. Дорога далека і не відомо, що нас чекатиме. А у своїй дружині я впевнений.

– Я також, – підтвердив Юрій. – Під Гозлицею вони стояли як леви.

– Давай без порівнянь, – скривився князь. – Що ж, нехай буде по-вашому. Твої, воєводо, люди – тобі й відповідати. Богумиле!

– Так, князю! – виступив наперед той.

– Перед відбуттям я вручу тобі охоронні грамоти – свою і Ногая. Колись беклярбек спрезентував їх мені, але жодного разу використати не довелося. Це на той випадок, коли вас перестрінуть монголи. Ну і послання до князя Святослава Ярославовича. Прошу вас не затримуватися там, у Твері. Ми вас чекатимемо. Можливо, одразу після весілля нашого сина доведеться відправитися у новий похід.

Почуте вразило молодих чоловіків, але не спантеличило. Зараз для них головною була поїздка, а про майбутній новий похід вони подумають, якщо… повернуться з цього.

А що їх чекає, напевне, знав лише Бог і… посол Михайло, але він, як і належить справжньому послові, мовчав. Тому Богумилу й Глібу наразі доводилося сподіватися лише на мечі підлеглих воєводи.

IV

Хоч держава Лева Даниловича офіційно і простягалася до Переяслава, а сам правитель іменував себе князем Київським, фактично княжа влада заледве сягала до річки Горина ,[15] на березі якої на місці дотла спаленого монголами Кам’янця зовсім недавно ті ж таки монголи дозволили звести нове місто, назване Заславом .[16] Далі лежала сумнозвісна болохівська земля, знищена Данилом і забута Сараєм, озлоблена на всіх і вся, тому особливо небезпечна. І хоч від Заслава до Києва пролягав торговий шлях, гостям тут не були раді. При найменшій нагоді торгові валки вряди-годи піддавалися нападам розбійників, що, здавалося, діяли розрізнено і незалежно один від одного, але їхні дії, рівно ж як і їхня обізнаність, змушували підозрювати якийсь єдиний центр. Правда, ніякі дії князів не наблизилися до вирішення цієї проблеми, тому Львову нічого іншого не залишалося, як просто озброювати торговців.

Дружина під началом Гліба, до того ж підсилена двома десятками ратників Михайла, виявилася серйозним застереженням невідомим досі розбійникам. Вони так і не насмілилися не те що напасти на посольство, але й навіть просто наблизитися до нього. Та часте іржання коней підказувало, що озброєні розбійники все ж перебувають неподалік і що вони також на конях. Це не давало Глібові можливості розслабитися.

Хоч болохівські землі і не могли похвалитися хоч якими-небуть більш-менш прохідними дорогами, головний торговий шлях, прокладений ще Данилом від тодішньої столиці Галича до Києва, виглядав навіть пристойним. Невідомо, хто вирубав свого часу лісову просіку посеред споконвічного лісу, але і тепер вона слугувала чи не єдиною дорогою, котрою просувалося на схід княже посольство. Найближче від Заслава лежав Колодяжин, знаменитий хоча б тим, що його з першого разу не зміг взяти навіть Батий. І це при тому, що навколишні міста без супротиву прийняли зверхність хана. На жаль, це не врятувало жителів міста від розправи. Після успішного штурму хан наказав зрівняти Колодяжин із землею, а всіх людей вирізати. Лише недавно тут знову поселилися жителі.

– Не думаю, що хтось наважиться напасти на нас, – заспокоював Гліба Богумил. – Все-таки місцеві розбійники, хоч і не керовані й відчайдушні, не можуть не розуміти, що сила на нашій стороні.

– А якщо не зрозуміють? – засумнівався Гліб. – Обережність не буде зайвою. Мене інше засмучує.

– Ну?

– Шкода, що ми йдемо повз Звягель. Моя мати народилася тут і дуже хотіла хоч би разок ще побути там. А якщо їй не судилося, то наказувала мені. Але Звягель лежить в стороні від нашої дороги.

– Ще надивишся. Та й що там дивитися! Батько розповідав мені, що Шварно Данилович не залишив на цьому місці нічого. Тобто зовсім! Невідомо, чи там щось є. Принаймні данина звідси у казну не прибуває. Напевне, нікому платити.

Гліб нічого не відповів, але дав собі слово при нагоді все ж відвідати батьківщину матері.

До Києва ніяких несподіванок не трапилося, і в місто посольство прибуло одразу ж після Великодня, у самий Великий вівторок. На превелике здивування Богумила і Гліба (і не лише їх!) новоприбулих зустрів церковний передзвін. Вражені подорожні увійшли у Київ. Не посвячені у дійсний стан речей, вони бачили, що місто поволі відроджується у великих муках. Але ні Богумил, ні Гліб, ні тим більше тверичанин Михайло не знали, щó довелося зробити воєводі Києва Ратибору за ці роки, відколи князь Лев Данилович поставив його на місце намісника київського князя. Пікантності цій ситуації надавало те, що саме за дочкою тодішнього князя Ярослава Ярославовича теперішній князь і відправив це посольство.

Але ніхто цим не переймався. Біля розбитих Золотих воріт прибулих зустріла сторожа, поставлена швидше для годиться, аніж для варти, і дізнавшись, хто такі, супроводили їх на Гору. Саме туди перебрався новий воєвода, покинувши звичний йому Поділ, а з ним і нечисленні бояри. Так поволі Київ почав відроджуватися.

І Богумил, і Гліб знали Ратибора ще від часів проживання у Тустані, куди той час від часу приводив поповнення. Звичайно, воєвода навряд чи запам’ятав двох хлопчаків, які завжди пленталися поміж ногами ратників у даремній надії отримати від тих хоч якусь зброю. Але на їхнє превелике здивування київський воєвода їх упізнав.

– Це ж треба, як летить час! – вигукнув він і буквально згріб у обійми спочатку Богумила, а затим і Гліба. – Та останній раз я бачив вас обох худими і вічно замурзаними хлопцями, які ще жодного разу не покидали Тустані! А тепер дивись – аж до Києва дісталися! І не просто дісталися. Ще й з такою поважною місією!

– Ти знаєш? – здивувався Богумил. – Але звідки?

– Земля чутками наповнена, – ухилився від прямої відповіді Ратибор. – Вся руська земля говорить, що княжич Юрій вже засидівся серед холостяків.

Це розсмішило Гліба.

– Так, – підтвердив він. – От тільки ми не помітили у княжича великого бажання одружуватися.

– Важка ноша випала князям, – згодився Ратибор. – Куди вже нам, смертним, до цього. Але чого це я? Ви, напевне, стомилися. Та навіть не напевне. Знаю, яку дорогу вам довелося проїхати. Тому зараз відпочиньте, а завтра продовжимо розмову.

Пропозиція воєводи Ратибора підоспіла дуже вчасно, адже подорожні дійсно стомилися. Від постійного сидіння на конях турбувала спина, а у Гліба від безперервного переживання про ймовірний напад розбійників до того ж розболілася голова. У такій ситуації навіть їжа відходила на другий план. Лише б дістатися до ліжка.

Зрештою, воєвода Ратибор виявився гостинним і ненав’язливим господарем. Він не турбував гостей, аж поки вони самі не предстали перед ним і не повідомили, що відпочили. Правда, повели їх не до столу, а у лазню, де вони остаточно змили з себе пилюку, наскрізь просяклу потом – своїм і коней. Тому навіть Михайло, котрому здавалося, що київський воєвода має до нього якесь упередження, заспокоївся і надалі вирішив просто не перейматися подібними думками.

І лише після цього Ратибор запросив їх до столу.

Розмова, як завжди буває у подібних випадках, протікала навколо останніх подій у Львові, що найбільше цікавило воєводу, адже він виявився відрізаний від рідних місць, а новини, що із великим запізненням доходили да Києва, були застарілими і сильно спотвореними. Ратибора цікавив останній невдалий похід Лева Даниловича.

– Хоч мені і не випадає критикувати князя, але тут він допустив помилку, – сказав він після того, як вислухав детальну розповідь Гліба про останню битву.

– Де саме? – поцікавився Богумил.

– Потрібно було дочекатися інших князів. А Лев Данилович понадіявся на свою перевагу у війську. І забув, що це не завжди спрацьовує на чужій території.

Але хоч русичі і вважали Михайла за свого та ділили з ним всі незгоди важкої подорожі, все ж відкриватися перед ним ніхто не хотів. Тому після обіду Ратибор запросив Гліба з Богумилом прогулятися Горою, щоб показати колись величне місто.

– Оце все ще недавно було заросле чагарником, – розповідав воєвода. – Скільки трудів довелося прикласти, щоб зрубати його! Колись місто відродиться і стане таким, як до навали. Але це станеться нескоро. Ох, нескоро!

Вони зупинилися біля великої безформної купи битого каміння, по периметру якої піднімалися руїни, на яких вгадувалися вицвілі на сонці і вимиті дощами лики святих.

– Десятинна церква Різдва Пресвятої Богородиці, – сказав Ратибор. – Тут покоїлися мощі князя Володимира. Тут згинули останні захисники Києва. Звідси і почався занепад Русі.

Ратибор повернувся до гостей.

– Я не хотів цього говорити при вашому супутникові, тому й вивів вас сюди, – сказав він. – У посланні князь ознайомив мене з усім, що мені належить знати, і попросив усіляко посприяти вашій місії. Тому що вас конкретно цікавить?

Богумил був готовий до такого повороту, тому одразу ж запитав:

– Що нас чекає далі?

– Де саме?

– Після Чернігова.

– Гарне запитання, – відзначив Ратибор.

– Якщо запитання гарне, то якою буде відповідь? – поцікавився Гліб.

– Не знаю.

– Тобто? – не зрозумів Богумил.

– Не знаю. Ви на власні очі бачите, що зробили монголи з Києвом. Але це ніщо у порівнянні з тим, що залишили вони у Чернігові. Тамтешній князь Роман, тесть Володимира Васильковича, навіть перебрався до Брянська. Тому навіть насмілюся припустити, що жодних проблем ви не матимете до самого Брянська. А далі – лише здогадки. Ніхто з князів чи просто бояр з доброї волі у ті гущі не заглядав. Та й нічого доброго Русь звідти не чекала. То Андрій [17] нагряне і розорить Київ, то Батий повторить. Зараз, правда, той же тверський князь чи московський не помишляють про Русь, їм важливіше один перед другим випросити ярлика у хана, але пильним бути треба. Як ваш супутник?

– Михайло? – запитав Богумил. – Та приводів для занепокоєння не створює. Досить-таки щиро відповідає на всі запитання. Хоча і нового чогось не говорить.

– Звичайна поведінка княжого посланця, – відзначив Ратибор. – Будьте з ним обережні. Це тут він безпечний і щирий. Побачите, що він зміниться, як тільки ви ступите на тверську землю. А там ще пам’ятають, як Лев Данилович з ганьбою вигнав з Києва батька тамтешнього князя. Та й сусіди у Твері – чудь і меря. Меря і чудь! Таких ще пошукати треба! Не розумію, що знайшов Юрій, прозваний Долгоруким, у цих хащах?

Богумил хмикнув.

– А що йому залишалося робити? – сказав він. – Шостий чи навіть сьомий син Володимира Мономаха. Всі престижні князівства віддані старшим синам. Йому або йти на службу у той же Чернігів до… Хто там тоді правив? Або взяти таких же невдах, як і він сам, й податися на північ. І вже звідтам вряди-годи нагадувати про себе і своє право на Стіл .[18]

– Ось туди вам і лежить дорога, – мовив вражений обізнаністю гостя Ратибор. – Але, гадаю, у вас не буде проблем зі Святославом. Все ж родичання з Даниловичами для нього – вигідний крок. І він зробить все, щоб з вами нічого не сталося.

– А з ким будуть проблеми? – поцікавився Гліб, адже безпека посольства лежала на ньому.

– Можуть бути, – наголосив київський воєвода. – Можуть – не значить будуть. Відколи монголи дозволили відродити Москву на противагу Твері, між ними ведеться суперництво. А оскільки відкритої війни Сарай не дозволить, то й діють князі обережно, нишком. То прикордонне село розорять, то на сусіда кляузу напишуть ханові, то посольство перехоплять… Тому, Глібе, тобі бути насторожі.

– Не вперше, – замість Гліба сказав Богумил.

Мандрівники затрималися в Києві рівно на стільки, щоб відпочили від дороги і вони, і коні. Місцеві ковалі перевірили підкови коней, де треба – поміняли, ремісники полагодили збрую, крамарі наповнили мішки вівсом, подорожні відстояли Радоницю [19] у напівзруйнованому храмі Святої Софії і наступного дня відбули у Чернігів.

V

– Підписуйте, ваша величносте! Для блага королівства – підписуйте!

Король Угорщини Ласло Четвертий Кун, син Штефана [20] і внук самого Бели ,[21] мав жалюгідний вигляд. Його очі запали, від тривалих розміркувань виступили скули, почорніло обличчя, від чого його половецькі риси загострилися і вісімнадцятирічний юнак ще більше став схожим на свого діда – половецького хана Котяна. Лише вчора йому вдалося звільнитися із полону воєводи Трансильванії Фінти Аби, як короля поставили перед вибором: або корона, або війна проти своїх родичів і опори королівства. І хоча ніхто прямо не казав про війну, але Ласло розумів, що саме про неї і йдеться. Йому згадалися ним же підписані так звані «Половецькі закони», згідно з якими половцям належало залишити кочовий спосіб життя і оселитися у спеціально для них відведених місцях. Тепер же указ, під яким його примушують поставити свій підпис, дозволяє застосувати проти половців силу… якщо ті не пристануть на зазначені умови. А Ласло, як ніхто інший, знав, що половці ніколи на це не підуть. Переслідувані монголами і прийняті у королівські володіння ще Белою, вони продовжували вести звичний їм спосіб життя, ніколи на одному місці не затримувалися, постійних житл не будували. Але вони були відмінними воїнами, і Бела залучив їх до свого війська. Мало того, щоб укріпити союз з ними, король одружив свого сина на дочці половецького хана. Так Ержебет Куманська народила сина – наступника престолу.

Тепер же його змушують відректися від свого народу.

– Підписуйте, ваша величносте!

Ласло Кун хижо подивився на людину в рясі. Як же він ненавидів легата Папи Римського! Єпископ Філіп з’явився у королівстві більше року тому з благородною метою, яку він через незнання справи спочатку навіть привітав. Зі слів єпископа, Його Святість занепокоєний станом, у якому перебуває королівство, і бажає укріпити авторитет юного короля. Лише потім Ласло дізнався, що Ватикан найбільше непокоїло половецьке оточення короля і що до Престолу доходили чутки про його, короля, відступ від христової віри. Отоді і з’явився на землях Угорщини повноважний легат, єпископ Філіп. Заради такої важливої місії Папа Миколай навіть забрав його із Польщі, де той провів останні десять років у якості унція. Ласло не знав, чим конкретно займався Філіп на північних землях і яку користь приніс полякам, але те, що тут, в Угорщині, після його появи справи тільки погіршилися, було очевидно.

– Ваша величносте!

Король більше не став випробовувати терпіння папського легата. Він ще раз подивився на листок з ненависним йому текстом і, не читаючи, поставив свій підпис. Тут же його писар закріпив підписане печаткою. Єпископ Філіп, неначе побоюючись, що король передумає, швидко, аж надто швидко як для свого стану, вихопив пергамент.

– Це було мудре рішення, ваша величносте! – похвалив він. – Достойне короля!

– Це самовбивче рішення, – заперечив Ласло. – Боюся, що незабаром Угорщина пошкодує про це.

– Угорщина викоренить язву поганства. І Святий Престол пам’ятатиме короля Ласло як такого, хто навернув куманів [22] на істинний шлях спасіння.

Ласло не став заперечувати папському легату. Це було просто даремно. За час перебування в королівстві Філіп зумів зруйнувати все, що Ласло вдалося зробити для відновлення Угорської держави. І наостанок єпископ перетворив колишню опору короля – половців – в бунтівників. А те, що вони стануть ними, Ласло не сумнівався. Він надто добре знав своїх одноплемінників. І проти них він змушений буде воювати!

– Я маю відкланятися, ваша величносте! – схилив голову Філіп. – Його Святість відкликає мене до Риму. Гадаю, перед відбуттям я ще зможу попрощатися.

Ласло не відповів, і легат залишив його самого. Але не на довго. Майже одразу ж до зали зайшла Ельжбета. Із примхи короля Бели IV, який керувався лише політичними мотивами і захотів поріднитися з королем Сицилії Карлом Анжуйським, вони стали подружжям ще семирічними дітьми. Між ними ніколи не було справжньої симпатії, вона так і не змогла перерости у сильніші почуття. Зближенню молодих чоловіка і жінки також не сприяв той факт, що після смерті спочатку діда, а через два роки і батька Ласло, йому довелося пережити полон сильних феодалів.

Тим не менше Ельжбета залишалася його дружиною і була в курсі усіх справ.

Ласло підняв голову і подивився на неї.

– Тебе хоче бачити твоя мати, – сказала Ельжбета.

Мати Ласло була дочкою половецького хана Котяна, який ще майже п’ятдесят років тому привів приблизно сорок тисяч своїх підданих у володіння короля Бели і залишився тут. Дочка при хрещенні отримала ім’я Ержбета і після смерті батька залишилася в Угорщині, на відміну від великої частини одноплемінників, що вибрали Болгарію. Саме Ержбета займалася вихованням сина і досягла успіху в цьому. Мало того, що Ласло зовні був схожий на половця, він і думав, як половець, і йому виявилися близькі половецькі звичаї.

Тобто для короля Угорщини мати залишилася єдиною рідною людиною.

Не сказавши і слова, молодий Ласло покинув залу, у якій тільки-но підписав свою капітуляцію. На дружину він навіть не подивився.

Ержбета Куманська недавно розміняла п’ятий десяток років. Незгоди, що випали на її долю – рання смерть батька, скитання з одноплемінниками королівством, вибір, куди йти: залишитися в Угорщині чи перебратися в Болгарію, одруження з нелюбим чоловіком, несправедливий гнів короля Бела на сина, а з ним і на невістку, вбивство чоловіка, регентство над малолітнім сином, – здавалося, зовсім не позначилися на її красі, а лише зробили жінку холодною, розважливою, здатною приймати жорсткі, навіть жорстокі рішення. Мати знала, що вимагають від її сина римський єпископ і феодали. Знала також: ніщо не зможе на даний час перечити цій силі, з якою Ласло змушений рахуватися.

– Я підписав, – з порогу сказав Ласло, тільки зайшовши у приміщення, де на нього чекала мати.

– Я знаю, сину, – відповіла вона. – Я не засуджую тебе. Я не маю права тебе засуджувати. Поки що ми нічого не можемо зробити.

– Поки що? – здивувався син.

– Ніщо не вічне, сину. Навіть і клятва на хресті, якщо вона проголошена під тиском легата.

– Але ж я маю змусити твоїх співвітчизників зректися своєї віри!

– І це також не вічне!

– Вони не зрозуміють мене.

– Багато зненавидять, ти правий, – говорила мати. – Але хтось і зрозуміє. Я, звичайно, напишу вождям листа, щоб вони для годиться прийняли віру Папи, а коли все заспокоїться, ніхто на це звертати уваги не буде. Не мого народу треба боятися тобі, сину.

– Кого ж? – не зрозумів Ласло. – Кого ж насамперед? Здається, немає сусідів, які б не захотіли відірвати від мене хоч шматочок землі. І всі мають на це право! Мій дід Бела добре постарався, повіддававши моїх тіток за могутніх сусідів. Король Лев, король Болеслав, бан Ростислав, герцог Генріх… Я нікого не забув?

– Нікого, – заспокоїла Ержбета. – Але не вони зараз твій головний ворог. Він не зовні споглядає за нашими бідами. Ворог поруч, у Буді.