Пікнік на льоду

Віктор набрався духу і вийшов у коридор, зупинився перед відкритими дверима на кухню.

У кухні нікого не було. На столі лежала нотатка.

«Мені час іти. Лишаю Соню в тебе – відповідаєш головою. Коли курява вляжеться – з’явлюся. Мишко.»

Нотатка трапила його зненацька, і тепер він сидів за столом, уп’явши погляд у два рукописних рядки, і намагався вигнати з голови так і не загадані Мишкові питання.

За вікном сіріло – бляклий зимовий світанок намагався перемогти ніч.

У вітальні рипнула канапа, і цей звук відвернув Віктора від думок. Він повернувся, підвівся з-за столу. Зазирнув до вітальні.

Соня сиділа на канапі, терла очі. Нарешті вона відняла від них рученята і, побачивши Віктора, запитала:

– А тато де?

– Він пішов, – відповів Віктор, дивлячись на дівчинку. – Він сказав, що ти поки тут поживеш…

– З пінгвіном? – зраділа Соня.

– Так, – досить холодно сказав Віктор.

– У нас учора вікна розбилися… – сказала Соня. – І стало дуже холодно.

– У вас удома? – запитав Віктор.

– Так, – довірчо вимовила дівчинка. – Так голосно розбилися… Бу-бух!

– Їсти хочеш? – запитав Віктор.

– Так, тільки не кашу!

– А в мене немає ніякої каші, – визнав хазяїн. – Я сам мало їм.

– Я теж, – усміхнулася Соня. – А куди ми сьогодні підемо?

– Підемо?! – повторив Віктор і замислився. – Я не знаю… А куди ти хочеш?

– До зоопарку, – запропонувала Соня.

– Гаразд, – погодився Віктор. – Тільки я спочатку попрацюю годинки дві, а потім підемо…

25

На обід Віктор дав пінгвіну рибу, а собі й Соні насмажив картоплі.

– Я завтра куплю побільше харчів! – пообіцяв Віктор Соні.

– А я більше не з’їм, – сказала дівчинка, присуваючи до себе велику тарілку.

Віктор усміхнувся. Уперше життя зіштовхнуло його з чужим дитинством, і він придивлявся до цього дитинства з обережністю і цікавістю, немов ще сам був дитиною. Безпосередність Соні, її відповіді не те, щоб не до ладу, але якось по дотичній змушували Віктора усміхатися. Він їв і скоса стежив за дівчинкою, що їла картоплю радше з цікавістю, ніж з апетитом, роздивляючись уважно кожний наколотий на виделку шматочок. Вона сиділа навпроти, а між її спиною і плиткою стояв і порався біля свого полумиска пінгвін Мишко.

У якусь мить Соня повернулася і перенесла виделкою шматочок підсмаженої картоплі у полумисок пінгвіну. Пінгвін здивовано подивився на дівчинку і смішно схилив голову набік.

Соня розсміялася. Мишко, постоявши з похиленою набік головою, знову повернувся до полумиска і з’їв покладений туди шматочок картоплі.

– Йому смакує! – зраділо повідомила Вікторові Соня.

Допивши чай, Віктор одяг Соню і вони поїхали до зоопарку.

На вулиці сіявся сніг, було вітряно, і вітер увесь час дув в обличчя. Коли вони вийшли з метро, Віктор укутав Соню шаликом по самі очка.

За воротами зоопарку висіло оголошення про те, що в зв’язку з зимовими умовами відвідувачі можуть побачити тільки невелику частину мешканців зоопарку.

У зоопарку було малолюдно. Обравши покажчик «тигри», Віктор повів Соню по засніженій доріжці. Пройшли повз вольєр, на якому висів великий щит з намальованою зеброю, а поруч трафаретними буквами подавався опис тварини і її навички.

– А де звірі? – запитала, озираючись Соня.

– Далі, – відповів Віктор і усміхнувся дівчинці.

Вони пройшли повз ще кілька порожніх вольєрів зі щитами, що зображували їхніх недавніх мешканців. Попереду з’явився закритий павільйон.

Там, у клітках, за товстим залізним штахетом сиділи два тигри, лев, вовк і ще якісь хижаки. Навпроти входу висіло оголошення: «Тварин дозволяється годувати тільки свіжим м’ясом і хлібом». Ні того, ні іншого у Віктора і Соні з собою не було.

Вони пройшли вздовж кліток, зупиняючись потроху біля кожної.

– А де тут пінгвіни? – запитала Соня.

– Мабуть, тут нема… – відповів Віктор. – Хоча, давай пошукаємо, а раптом знайдемо!

Він спробував пригадати, де він бачив Мишка перед тим, як забрати його з зоопарку. Здається, це було трохи далі, за тераріумом і цементним барлогом бурих ведмедів.

Вони пройшли туди і побачили за штахетом порожній глибокий вольєр із замерзлим озером посередині. На щиті, що висів на штахеті вольєра, були намальовані пінгвіни.

– Ну, от бачиш, їх тут нема… – сказав Віктор.

– Шкода! – Соня тяжко зітхнула. – Можна було б привести сюди Мишка, щоб він з іншими пінгвінами дружив…

– Але бачиш, інших пінгвінів нема! – повторив, нахилившись, Віктор.

– А хто тут ще живе? – запитала Соня.

Вони гуляли ще цілу годину. Подивилися на риб і зміїв, на двох облізлих шулік і самотню довгошию ламу. Вже дорогою до виходу Віктор раптом побачив покажчик «Науково-консультаційний центр».

– Соню, зайдімо туди на хвильку, – попросив він. – Може, там нам про пінгвінів розкажуть?

– Ходімо! – погодилася Соня.

В одноповерховому будиночку вони постукали в єдині двері. Зайшли.

– Даруйте, – звернувся Віктор до сивої, але не старої жінки, що читала якийсь часопис, сидячи при столі.

– Слухаю, – вона відірвала погляд від часопису. – Ви до мене?

– Розумієте, – звернувся Віктор. – Трохи більше року тому я взяв у вас у зоопарку пінгвіна… У вас, часом, нема ніякої літератури про пінгвінів?…

– Нема, – відповіла жінка. – Пінгвінами у нас займався Підпалий. Коли їх роздали, його звільнили, і він усю літературу забрав із собою. Затятий був дід…

– Підпалий? – повторив Віктор. – А як його знайти?

– Запитаєте у відділі кадрів! – сказала жінка і знизала плечима.

– До речі, вам змії не потрібні? – запитала вона з цікавістю розглядаючи Соню. – Ми з січня ліквідуємо тераріум…

– Ні, спасибі, – відповів Віктор. – А де знаходиться відділ кадрів?

– Ліворуч від центрального входу, за туалетами.

Попросивши Соню почекати біля виходу, Віктор зайшов до відділу кадрів і ублагав їх дати йому адресу Підпалого. Згорнувши удвічі аркушик із записаною адресою і сховавши його в гаманець, Віктор узяв Соню за ручку і рушив з нею до метро.

26

Наступного ранку Віктор вирішив з’їздити до головного. По-перше, давно вже збирався відвезти нові тексти, а по-друге, хотілося покаятися, навіть не те, щоб покаятися, а просто пояснити головному, що і чому відбулося з Якорницьким.

– Ти вмієш сама вдома сидіти? – запитав він після сніданку Соню.

– Так, мене тато вчив, – сказала вона. – Двері нікому не відчиняти і по телефону нічого не говорити. До вікон не підходити. Правильно?

– Правильно, – сказав Віктор і зітхнув. – Але до вікон сьогодні можеш підходити.

– Справді? – зраділа Соня і відразу підбігла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.

– Ну, що там бачиш?

– Зиму! – сказала дівчинка.

– Я незабаром прийду, – пообіцяв Віктор.

Тричі йому довелося показати свою «кірочку», перш ніж він потрапив у кабінет до головного.

– Як життя? – запитав Ігор Львович.

– Нівроку… – не зовсім упевнено вимовив Віктор. – Ось, нові «хрестики» приніс…

– Давай, – простягнув руку головний. – А це тобі від Федора, – він простягнув йому грубу течку.

– Ігоре, – наважився Віктор. – У мене… Тобто… Виявляється, я винний у смерті Якорницького…

– Отакої! – посміхнувся головний. – Ти справді гадаєш, що ти такий крутий?

Віктор подивився зі здивуванням на головного.

– Не переживай, я усе знаю… – сказав той уже приязніше.

– Усе? – перепитав Віктор.

– Ні, не все. Набагато більше. Ну, а Якорницький однаково туди збирався… То й заспокойся! Звичайно, було б краще, якби ти лише своєю справою займався.

Віктор ошелешено дивився на головного, його достоту збентежили слова шефа, щось заважало йому їх зрозуміти.

– Отож, нічого страшного немає… – проговорив він нарешті.

– У чому? У тому, що одним кланом з виходом на уряд поменшало? Заспокойся. Ти тут ні при чому, а якщо при чому, то лише крайком. Давай-но кави нап’ємось!

Головний по телефону замовив у секретарки дві кави. Потім, пожувавши замислено губи, знову пильно подивився на Віктора. – У тебе ж ні дружини, ні подруги нема? – запитав він.

– Нема, зараз нема… – визнав Віктор.

– Це погано, – півжартома похитав головою головний. – Жінки зміцнюють нервову систему чоловіків. Тобі саме час зайнятися своїми нервами!.. Гаразд, жартую.

Секретарка принесла каву.

Віктор поклав півложечки цукру, але кава однаково була занадто міцна і гірчила на язиці. Гіркота кави знову нагадала про недавню поїздку в Харків.

– А в Одесу мені треба буде їхати? – запитав рантом Віктор, згадавши про розмову з головним щодо поїздки до Харкова.

– Ні, не треба, – відповів шеф. – Хтось дуже не хоче, щоб ми займалися провінцією… Ну в нас і отут справ вистачить. Тож бо не переживай! У мене он водія недавно вбили – і то я спокійний, як танк, бачиш! Життя не така штука, щоб за неї боятися. Повір мені.

Віктор подивився на головного здивовано. Ігор Львович сидів у своєму директорському кріслі, у розкішному костюмі, французька краватка, важка золота шпилька на ньому. «Це він не дорожить життям?» – засумнівався Віктор.

– Нам треба буде з тобою перед Новим роком посидіти за пляшечкою, га? Не проти? – запитав він.

– З задоволенням, – відповів Віктор.

– Добро, – головний підвівся через стіл. – Чекай запрошення!

27

Степан Якович Підпалий мешкав на першому поверсі сірого сталінського будинку неподалік від метро «Святошин». Потупцявшись перед його дверми, Віктор подзвонив.

Його довго розглядали у вічко, а потім деренчливий старечий голос запитав:

– Вам кого?

– Мені потрібний Степан Якович, – відповів Віктор.

– А ви хто?

– Мені вашу адресу в зоопарку дали… – пояснив Віктор. – Я з приводу пінгвінів…

Попри те, що власне пояснення мети приходу здалося Вікторові ідіотським, двері відчинилися і неголений та на появу не такий вже й дід у синьому вовняному спортивному костюмі жестом запропонував увійти.

Віктор пройшов до просторої вітальні, посеред якої стояв старий круглий стіл зі стільцями.

– Сідайте! – не дивлячись на гостя, сказав хазяїн. – Вас цікавлять пінгвіни? – мовив він, дивлячись в обличчя Вікторові й одночасно навпомацки забираючи з брудної скатертини старий недокурок.

Він опустив руку з недокурком під стіл і знову поклав її перед собою на скатерку, але вже без недокурка.

– Пробачте, – звернувся Віктор. – Я хотів дізнатися: може, у вас є якісь книжки про пінгвінів…

– Книжки? – засмучено перепитав Підпалий. – Чому книжки? Я маю власні праці, ще не видані… Я понад двадцять років займався пінгвінами…

– Ви зоолог? – запитав якомога чемніше Віктор.

– Радше пінгвінолог, але, звичайно, в офіційному науковому реєстрі спеціалізацій такої спеціалізації ви, мабуть, не знайдете… – Підпалий пом’якшав. – А проте чому вас цікавлять пінгвіни?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.